Голосование пользователя

Не впоралась... Два слова, що своїм відлунням витіснили усі інші думки з голови Юкі і супроводжували її крізь вихор незрозумілих метаморфоз, видінь і глюків. Певно, таки впустила момент, як прилетів дротик з чимось отруйним.

- Yurusarenai (Непробачно). - власний голос видався дівчині якимось чужим, наче вона спостерігала за собою зі сторони і хтось інший вимовив слово її вустами.

Коли вдалось нарешті відкрити очі, Юкі обережно огледілась, наскільки це дозволяв зробити кут огляду без поворотів головою. Приміщення медичного призначення. День. Сонячно. Жодних опадів. Легенький вітерець. Щонайменше 7, а то і 8 годин у відключці. 4 особи поруч. Розгледіти вдалось не усіх... Судячи з їх розмов і повної відсутності будь-якої зброї - жодної небезпеки не несуть. На перший погляд. Базової обережності все одно ніхто не відміняв.

- Киць-киць-киць... - лагідний дівочий голос збоку підкликав... Кота? Його присутності Юкі не відчувала досі. Невже один з наслідків отруєння?

Швидко склавшись у сидяче положення, Юкі одразу помітила невідповідність зусиль і підсумкових рухів, що були результатом цих зусиль. Змістившись убік, дівчина спритно, як їй здавалось, спробувала встати, проте ноги не зустріли очікуваного супротиву підлоги (через різницю у рості з минулим тілом) і горе-ассасин завалилась на підлогу. Перед самим приземленням інстинктивно спробувала пом'якшити падіння перекидом, проте і з цим облажалась, розпластавшись на спині. Широко відкриті очі розглядали стелю, не виказуючи ніяких емоцій. Жоден нерв на обличчі дівчини не поворухнувся. Лиш тонкі губи видали мінімально необхідний набір рухів, щоб випустити з горла звуки того самого незнаймого дівочого голосу, який вже лунав раніше з її вуст:

- Як звідси вийти? - хто зна, говорила Юкі зараз про приміщення, чи про клітку, в якій опинилась її душа.

  — А точно ждешь? — Керли бросила на стол ложку и отодвинула тарелку с обедом. Рассказы Гару недвусмысленно говорили о том, что наемники уцелели по счастливой случайности. От такой перспективы даже чокаться расхотелось. Теперь, когда она знала, как на самом деле обстоят дела, охотница была неготова идти на смерть при таких же невыгодных условиях. Нахмурив брови, она отрицательно покачала головой. Она не могла сказать наверняка, но от чего-то казалось, что Мелисса с Сансаниэлем будут того же мнения.

  — Не думаю, что готова снова пойти за Стену за такие же гроши. После твоих рассказов, дварф, туда соваться без жрецов — на верную смерть идти. Да и снаряжение получше нужно. Обереги всякие, вода святая. Такие вещи бесплатно на дороге не валяются, сечешь? — Глаза напряженно прожигали низкорослого жреца, такого же рыжего, как она сама. Наконец Керли вздохнула, примерно представляя, какой ответ последует, но перспектива идти на то же задание теперь звучала менее заманчиво. Все-таки первоначально она ввязывалась из-за заработка, а каков в этом смысл, если все эти деньги уйдут на обновление снаряжения? Так может длиться до бесконечности и при этом к изначальной цели она ни на шаг не приблизится. От этого становилось вдвойне досадно.

  Джулиан, несмотря на сильное желание пойти с моряками аж до корабля, простился с ними возле «Приюта Умирающего Солнца». Он не решился напомнить обещание, которое дал ему Олле. Все-таки Джей-Джей смутно подозревал, что решение о его дальнейшей судьбе зависит не от молодого шведа. Тем не менее раб окликнул его на прощание.

  — Вы ведь не отчалите сегодня же, мистер Олле?

  В конце пирса команду повстречал блаженный товарищ с камнями. Пока они отвязывали лодку, Антонио с упоением и во всех красках рассказывал уставшим корсарам о том, как на причале совершенно ничего не происходило во время их отсутствия (Ну, помимо ворчливого одноногого усача, который заставил Тони довезти его до корабля). Моряки, поняв, что это будет продолжаться пока они не отплывут, решили поторопиться.

  Мориан, подобно большой колыбели, мог баюкать моряков на нежных волнах тихого залива до полудня, но вдоволь насладиться сном Грыгор не позволил. С самого раннего утра он принялся за работу. Пока солнце не начало жарить затылки, он вышел на верхнюю палубу и стал нарезать куриное мясо для дальнейшего засаливания. Казак был не промах и ресурсы зря не терял. Пока большая часть команды решала геройские вопросы, он успел оперативно воспользоваться заложницей. Она была привязана спиной к грот-мачте и с кислым выражением на своем диком лице доила несчастную Бернадетту.

  — Дядьку Григоре, сіки мені її доїти? — Струя молока брызнула на дно глиняного кувшина. На лице малолетней девки больше не было ритуальных красок, а смуглое тело было скрыто под старой безразмерной рубахой. Она в ней почти утопала.

  — В сенсі сіки? Ти ж тіки почала! Дої поки до країв не буде! — Мужчина воткнул в доску нож и, подойдя чуть ближе к помощнице, глянул в сосуд.

  — Якщо я закінчу, тоді ти даси мені черепаху? — Титуба прищурилась, пытаясь понять, сдержит ли свое слово усатый кок.

  Не похоже, что они переговаривались на языке индейцев, а значит, Грыгор, этот старый бес, каким-то образом заставил девчонку объясняться на своем. Разговоры на палубе стихли, когда первые сони проснулись. Бернадетта жалобно застонала.

  — Не, ну а шо? Баба, є баба! Пусть сразу знает, что ее место на кухне. — Подняв плечи, Грыгор развел руками.

Гномка зміряла Варгуза втомленим поглядом і кивком запросила зайти до своєї пісочної фортеці.

- Все тут прокляте. Як ти взагалі вирішив, що брати цю зброю – гарна думка?

Ще одне тихе зітхання, і гномка простягла руку у бік чемпіона.

- Зеб, допоможи йому.

Золотий дракончик охоче зістрибнув з хазяйкиних плечей і вліз по напіворку, лоскочучи йому ребра, і підніс флягу йому до рота. Золоті порошинки кружляли навколо напіворка.

Але варто було йому на мить відволіктися на відпивання з фляги, як гномка вскинула рушницю і вистрілила йому в груди. За мить до того, як вогненний снаряд обпік би його тіло, маленький піщаний золотий щит з'явився в місці удару, прийнявши постріл на себе і обсипавшись.

- Я так могла зробити з усіма. Якби ви трималися поряд. Я хотіла зрозуміти причину, чому ви тікаєте. Але її ніхто не назвав. Так чому? Навіщо робити безглузду дурницю, яка не несе нічого, крім шкоди, а?

Судячи з усього, в розпорядників цього шоу було своєрідне відчуття гумору. Чому Варгус так вирішив? А тому, що новий меч...

... також приріс до руки!!! Тепер напіворк став вважайте що калікою, не маючи долонь ані на те, щоб вилити зілля зцілення до рота союзника, ані на те, щоб випити його самому, ані навіть на те, щоб попоїсти, посцяти чи посерти. Не слід також забувати й про чоловічі потреби, які, за відсутності можливості мати жінку, раніше вдовольнялись за рахунок наявності долонь. Але не зараз.

Чемпіон був у відчаї. Бо ж із цим ще можна було б якось миритись, якщо б воно давало переваги в битві. Наразі ж гладіатор відчував, що новий меч ревнує до старого, а, отже, при кожному ударі старим мечем, новий буде відволікати воїна, і той буде мазати. Старий же меч наказує за кожен промах, бо ж кровожерливе, стерво. Голосно матюкнувшись декілька разів, напіворк виказав все, що він думав про розпорядників цього місця - а думки його про них, до слова, були не дуже лесними, після чого пішов в сторону скель.

В тій стороні Юзвізі вже встигла улаштувати собі будиночок та усамітнитись. Розмова мала відбутись зараз, допоки напіворк не впав у пітьму депресії й безвиході. Тож Варґуз, підійшовши до сховку гномки, акуратно постукав по найближчій скелі своїм мечем, даючи зрозуміти Ю, що до неї гості.

- Гей, мала. До тебе можна? - запитав напіворк, і, не чекаючи, поки дівчина озвучить негативну відповідь, відкрив те, що було на місці дверей, та заглянув у кімнату, прикидаючи, чи зміг би він тут поміститись. - Треба поговорити, та й взгалі - хотів попросити в тебе допомоги з оцим. - і напіворк показав свої руки-мечі. - Не можу відкоркувати пляшку, тож... Сама розумієш. Навіть дістати не можу. Допоможеш?

Варгус знав, що не слід починати одразу з переконувань Ю взяти себе в руки. Навпаки, треба було створити невимушену атмосферу, можливо - припити трохи винця, й тільки тоді він збирався почати жалітися на свою долю, переконувати, що повільні темпи спрацьовування усіх них як бойової одиниці може бути не найбільшою проблемою, й що треба намагатися вижити. Усім ним. Але про це - не наразі. Зараз гладіатор - най яким великим і загрозливим він би не був - дійсно потребував допомоги. Маленької, тендітної, й такої милої в своєму гніві, гномки, наприклад.

Нарешті зародки цивілізації. І ніхто не сдох по дорозі. А ще скоро настане ніч. І десь тут має бути нормальна їжа. Завдяки сукупності усього, настрій Келагара значно покращився і він навіть проявляв більшу активність – якщо не дивитися на захід, де все ще висіло кляте сонце, то можна було вже жити. В принципі, він розумів і розділяв бажання напівельфійки. Причому ще дуже давно, з тих пір, як вони взагалі увійшли в ту брудну печеру. Здавалося що дроу міг би і радіти тому, але він радів би чистим печерам комплексу Дому, а не засраним якимись вовками і гоблінами тоннелям де тебе бруднить саме повітря.
– Ну, якщо Стуонхілл все ще тут веде справу, або хтось замість нього, то це скоріш за все можливо. Можемо сходити, красуне. Лише сдамо увесь цей мотлох, воно має бути якраз по дорозі.
Келагар трохи понизив голос, і взагалі на мрії Ґвен відповів не дроу, а якийсь інший чоловік з роду людей. Високий, в менш мішкообразному одязі, ніби він взагалі зібрався на якщо не на прийом, то на якусь ділову зустріч з кимось не нижче герцога, і взагалі як хтось, кого зображують в якості принців для принцес. Ну хіба що корони не було, але на думку Келагара то було б вже занадто.
– Можемо навіть розділити витрати. До того ж, треба щось зробити з Валрел. Як гадаєш, впораємось?
Дроу-недроу зістрибнув з воза і пішов вже на своїх двох, доволі велично крокуючи вперед, як це личить володарю світу, та самовпевненому крадію дамських сердець.

Як би не хотілось Ґвен пустити Сивого йти за возом, а самій витягнутися на мішках і подрімать, гріючись на сонечку, та дорогою вона їхала в сідлі, і навіть майже не базікала. Досвід потрапляння в засідку і полону був надто свіжим, і повторювати його паладинка не збиралась, а тому то обганяла воза і проїзжала вперед вдивляючись в кущі, то трохи відставала і дослухалась до шепоту вітру за спинами в їх невеличкого обозу, та все було спокійно, і, зрештою, паладинка пустила коня йди поруч з возом, біля возниці.

Фандалін, дарма, що прикордонне містечко, виявився більше схожим на село. Хоча у було помітно, що стоїть він на місці старого міста, та від булої величі залишились лише спогади. Ні мурів, ні частоколу, ні сторожі, Келагар, був правий. Гори ж Мечів були зовсім поруч, і гоблінський король десь недалеко в лісі, і орки зі сходу в любий лень могли прилізти. Фанталін міг знов закінчитись, не відновившись, як щось не вдіяти.

- Дякую, - пропозиція хмурого вояки відволікла Ґвен від невеселих думок, - пиво з мене в будь-якому випадку, але й гроші зайвими не будуть.

Коли Бодомар зупинив воза біля якоїсь крамниці, Ґвен і сама зіскочила з коня і пустила його перевіряти корито біля конов'язі, Вітра вона не прив'язувала ніколи. Сама напівкровка запримітила колодязь, і підійшла до нього, аби дістати води і собі і коневі.

- Я б зараз подвійну ціну заплатила за балію з гарячою водою, - всміхнулась вона, і додала мрійливо, - чи потрійну - за лазню і свіжу сорочку. Весь час відчуваю, як тхне гоблінами, і підозрюю, що то - від мене.

Щось підказувало Ґвеннет, що ні балії ні лазні їй не дістанеться в кращому випадку до вечора, тож вона налила коневі води, і сама прийнялась вмиватись з відра, доки Бодомар розгружав з возу їх здобич.

- Думаєш, тут будуть покупці на зброю і обладунки, окрів червонотаврованих? - з сумнівом спитала вона, і всміхнулась, - хоча... Хоча тоді в нас буде шанс продати їх вдруге. Я б сходила з тобою, як ти не проти, розпитала б про Ярно. І, подивилася б дорогою, де тут каплиця, може знайдеться там мені латандерів оберіг взамін того, що спаскудили гобліни. Сільдаре, ти як? Пройдешся з нами, чи спочатку в таверну?

Юзі подивилася на догораючу тварюку з підземелля, і, заплющивши очі, видихнула.

- Все... А тепер будь ласка, можна трохи уточнити... Чому ж ми знову розбрелися по всьому полю, як череда тупих корів, яких маємо пустити на м'ясо? Може достатьно, а, індивідуалісти чортові? Кожен вважає, що він найкласніший і впорається сам? Можете хоч сто разів не довіряти один одному, але ми здохнемо, повторюю З-Д-О-Х-Н-Е-М-О, якщо ще раз це повториться. І ні! - вона нахабно тицьнула пальцем у Варгуза, - це не тактика, це шматок s###, формація тут НЕ ПРАЦЮЄ. Ворогам нічого не заважає пройти повз авангард і побити тих, хто позаду. Зате найближчий цілитель стоїть за сотню футів від іншого, так що кентавр, що впав непритомний, валявся мішком картоплi з півхвилини!

Гномка сперлася на стіни.

- Давайте перестанемо бути кретинами, а? І почнемо ось трохи працювати спільно?

А потім вона пробурмотіла собі під ніс:

- А хто відбіжить далі тридцяти футів - отримає заряд між очима...

Будучи пораненою, характер дівчини змінювався дуже сильно. Але дуже гірше ставало після того, як вона приходила до тями після бою. Особливо після відпочинку. Тому вона й не мала друзів. Після того, що вона могла наговорити у такому стані, вона навіть у вічі дивитися не могла. І навіть зараз вона розуміла це, стиснувши рукою рушницю. Вони перемогли. Але самотня сльоза, що пробігла по запорошій щоці, говорила, що для неї це була повна поразка.

  Синій лускатик відправивя в нокаут, але Кентавр тримав битву у полі зору і прекрасно розумів, хто з його товаришів вже вимотаний. Чародійська сила таки поклала на лопатки драконородженого, але "повернення боргу" від лісового жреця не змусило себе чекати. Так само не змусило чекати на себе і божественне сяйво, що впало на неповоротке дерево, відправивши його за своїми друзями.
  Група зібралась до купи і білий жрець знову почав пітанцьовуючи та махаючи списом викликати лікувальну магію на всю їх компашку. Йому було важко теє робити, бо був дуже знесилений. На його думку, найбільшою загрозою став елементаль чорного туману. Принаймні від отруйної хмари того (Барілко не знав, що чародійство Сетрекхара негавтино влинуло на нього двічі) кентавр постраждав найбільше. Ба, більше того, елементаль не лише чаклував свої атаки невловимим оком, він ще й згустком своєї темної матерії поглинав все довколо і відрізав головну функцію кентавра – видимість його товаришів по цьому випробуванню. Саме в хмарі зник Тарас, саме через хмару Барілко не міг тримати у полі зору решту, щоб вчасно прийти на допомогу. Все ж, відмітив для себе копитний, цей ворог був сильний і певна злагодженіст ьв команді в них була, що на корені відрубало деяким елементалям проявити себе так само на повну, як і Темрявці. Та і, на погляд Бара, в моменті рішенням стримати хмару могло бути корисним. Все ж він зробив висновки з кладовищиської битви і довірився силі інших, не намагаючись їм "допомогти" постійно. Він стримав двох елементалів на собі, і зовсім трохи не вдалось впоратись з ними самостійно. Ймовірно, клятий браслет був до того причетний!

– Варта? В Фандаліні? – Келагар навіть трохи розсміявся, – Поки... Як тут кажуть? Поки ця курка не знесе золоте яйце, місцеві будуть відбиватися самі від усього, що на них скотиться з гір. Тут тобі не Невервінтер. І навіть не Лускан. Але я тебе почув. Не сумніваюсь що у випадку проблем, я зможу знайти вас... Ви, не те щоб непомітні.
Дроу показав на Сільдара після його пояснення нащо він тут взагалі:
– А дипломатами безпека не забезпечується. Принаймні, безпека від місцевої шпани. Вашого посланця скоріш за все зарізали і кинули десь в канаві, забравши все цінне.

* * *

Дальдарин не здивував. Ну може трошки. Валрел за короткий проміжок часу трохи змусила забути про те, які поверхневі "брати" насправді. Ну і хай котиться у Безодню. Менше слів про клятих Кореллонів чи ще яких там підступних ельфійських богів. Тож Можна було облоштовувати собі зручне місце, викорстовуючи рюкзак як подушку і відпочивати до Фандаліну. Тим паче що новий старий плащ дещо краще закривав очі від сонця – можна було лежати навіть на спині. І вже точно він не збирався возитися з дохлими конями. Треба було обдумати подальші дії і куди йти у Фандаліні, як знайти Халію. І тут Келагар стикнувся з тим, що простіше за все, буде спитати в трактірі чи в магазині.
От жеж... Хоча може так і краще. Нащо напружувати себе якщо можна не робити цього.
– А знаете що... Я передумав. Гадаю, мені з вами по дорозі. Принаймні поки я дещо не з'ясую.

  Поки усі були зайняті розмовами, білява ельфійка досі копошилась серед награбованого. Вони говорили о значних ворогах, та у Валрєл не було таких цілей, або якихось зв'язків. Дівчина просто шукала пригод, та здається, якщо вона просто піде за цією компанію, вона їх знайде.
  Тим часом вона вирішила зібрати стільки спорядження, скільки вона могла б винести із печери. Хто зна, як воно може знадобитися. Наприклад, її очі зачепилися за шиповану шкіру. Дуже гарну і приємну на дотик. Напевне, з такої вийде виготовити щось гарне. Наприклад тулу для стріл. Але згорток їли поміститься у сумочці, та й ще виглядатимете, що буде не гарно. Але вже дуже сподобався дівчині матеріал. Тому вона поклала.. і здивувалася. Згорток не лише помістився, а навіть не натягнув контейнер. Дивна сумка умістила у себе все і навіть не змінилася. А після, вона взяла щось іще і це теж зникло у сумці. Якби хтось її бачив, а не був зайнятий розмовами, то бачив би як дівчина з дитячим очами все набивала свою котомку речами і дивувалась кожного разу. Зупинилась вона лише тоді, коли усі почали збиратися на вихід, а Ґвен взялась носити здобуті трофеї. Тоді Валрєл зупинилась, наче соромившись за те, що захопила увесь залишок. Тому залишила войовниці віднести хоч щось, а сама першою вийшла з печери і вигрузила у поданий візок усі трофеї, окрім мішечків із золотом.
  Свіже повітря, наче повернуло дівчину до життя і втомленість тіла після череди боїв відступила. Тут же на дівчину нахлинуло натхнення і захотілось скласти вірша, та це натхнення розвіяв який ельф буркотун, що осадив її рятівників і утік до лісу. Який дивний слуга виявився у її рятівників. Мабуть, вони йому погано платили, що той відмовився доглядати їх візка.

  У Ґвеннет виявився дуже гарний кінь, та от її слова, дещо напрягли ельфійку. Вона ще могла розуміти концепцію бойового товариша між вершником і його конем. І що деякі тварини досить розумні, щоб виконувати команди, але... Валрєл підійшла до Ґвен і співчуваючи подивилась у її очі. Вона м'яко поклала руку на плече і запитала.
— Подруго, скажи. Як давно ти почала розмовляти з конями?

Перед тим, як всістися спочивать, Ґвен перебрала добро, що їй дісталося після розподілу, дещо склала в рюкзак, дещо причепила на себе. Загальну здобич теж треба було якось спакувати так, щоб зручно донести до воза, про якого вже кілька разів згадували. Тож було чим зайнятись паладинці перед тим, як всістися на сходах на вході у печеру і, притулившись спиною до стіни, дістати з рюкзака їжу і бурдюк з сильно розведеним вином.
Жменькою горіхів і сушених яблук, як думалося паладинці, обмежитись не вийшло. Судячи з того, наскільки вона виявилась голодною, гобліни їх з Сільдаром протримали не менше доби, тож Ґвен і не зчулася як зжувала майже денну пайку під Сільдарові оповідки. Йому вона теж запропонувала і їжі і бурдючок, та й усім, хто був не проти долучитися.

- Ярно, чонявий такий? - перепитала вона в батькова побратима, коли мова зайшла про його справи Фандаліні, - Це той, що реготав як сова, коли татко дізнався про мої татуювання, і лаявся за них прямо на храмовому подвір'ї? Такого забудеш! Кілька років потім мене підначував. Та й батька теж.

Паладинка посміхнулась якимось своїм спогадам і ще хильнула з бурдюка:
- Мені тоді чотирнадцять було, а йому років двадцять п'ять, - продовжила вона, посміюючись, - манерний такий, загравав до всіх черниць. Крім мене, а мені так хотілося, щоб і до мене теж! Тодішні його магічні фокуси справляли враження, тільки йому не кажи, - Ґвен підморгнула Сільдарові, - то давно було. Цікаво, який він зараз? Змінився? Сподіваюсь, з ним все гаразд, і він знайдеться, як завжди, десь у житі з якоюсь солодкою вдовицею. Та як ні - то клич. Своїх треба виручать. За Ярно я всім бандюкам голови повідриваю.

- Але ж... Це ж саме той, якого тобі подарував Тритон, за те, що ми врятували його з полону тих лусканців? - напівкровка здивовано, й одночасно засмучено, перевела погляд з тризуба на Сільдара. Їй не хотілось, щоб він віддавав ту пам'ятну зброю, та він вже запропонував нагороду шукачам пригод, тож давати задню було пізно.

- Ех, стільки спогадів, - зітхнула вона, - як віднайдемо Ґандріха з його мапою, і Ярно, то засядем на якийсь вечір в трактирі, щоб все те попригадувати. Не відкрутитесь, я частую.

По правді, Ґвен була б вже зараз не проти опинитись у корчмі, замовити гарячу вечерю, доброго пива, і, обов'язково, лазню, щоб відмитися після гоблінських печер, тож пропозицію рушати до возів вона зустріла радо. Підхопила свій рюкзак, з притороченим до нього обладунком, взяла, що могла внести, зі спільного, і була готова рушати.

На виході паладинка завмерла на кілька довгих секунд, мружачись і оглядаючись по сторонах. Після тісних і темних печер світ поверхні виглядав безмежним і прекрасним таким, що дух від нього захоплювало.
- Красиво, - тільки й змогла вимовити вона, коли прийшла до тями. Всю дорогу Ґвен дивилась по сторонах, милувалась деревами, і травами, і, особливо - небом, аж кілька разів спіткнулась об коріння, бо дивилась куда завгодно, та не під ноги. І лише біля воза, скинувши на нього зайвий мотлох, паладинка подумки покликала свого друга. По-правді, вона боялась те зробити раніше. Їй не хотілося пересвідчитися в тому, що її бойовий кінь загинув від гоблінських списів. Так, вона будь коли могла б призвати його знову, але вмирати було надто боляче, щоб Ґвеннет не хвилювалась за свого Сивого Вітра.

Але, на щастя, цього разу відповіддю їй було далеке і ледь чутне іржання. А після того, як Ґвен сунула пальці до рота і видала залихватский свист - і гулкий перестук копит.
Сивий кінь галопом вискочив з-за повороту дороги, і попрямував прямо до Ґвен, зупинившись лише перед нею, він спочатку невдоволенно фиркав, поки паладинка пошепки вибачалась, а потім почав тертися об неї мордякою, і покусювати ніжно ремінці рюкзака, а вона обняла його за шию.

- Це Сивий Вітер, - пояснила вона супутникам, ноли наобнімалася з конем, - мій бойвий товариш. Він дуже розумний, - пояснила вона, - але говорить тільки зі мною. А так, в башти бува й мене обігрує.

    — А що ж це ти вирішив взятися за прибирання? Видно, допомога тобі дуже потрібна. — Як завжди єхидно сказала Тантанелла, дитя вулиць, але й сама схопилися за довжелезну щітку на палиці, щоб згрібати бісове конфетті. Видно і Варбаргун був вражений в серце таким актом альтруїстичної щедрості Віктонда, що й сам відклав пляшку на стіл і склав руки на боках, наче Бюро називалось «Варбаргун», що є скороченням від імені «Варбаргун».
    — Так, щось ми тут й дійсно насвинячили. Наче в майстерню до Шеви зайшов. — Пхнув ногою спіральну яскраву стрічку з блискітками й потягнувся. — Тре привести до ладу місце, раз тепер тут простому люди пити заборонено буде. Хто ж то, вбіса, знав, що сюди заходитимуть клієнти в пошуках стародавностей. — Чи то пожартував, чи сказав як вважав — іноді дверга було важко зрозуміти. Він почав совати вітрини, щоб Тантанелла могла вичісувати звідти конфетті й іншу блискучу дрібноту, а Молекур всмоктував пісок й пил, наче отримував від цього якесь глибинне задоволення, аже пищав від радості.

***

    Робота була здійснена швидко, й через деякий час Дюшес став виглядати як раніше. Великі, та легкі як пушинка мішки подрібнились в «поглиначі»* й перетворились всього в один стандартний брикет і два маленьких. Це 5 срібних мір, або ж стандартна порція шоколадного морозива в «Ice-Realm»**. Звісно, Тантанелла збиралася віднести брикети в найближчий пункт, але зранку. Вночу ходити провулками все ж було небезпечно, не дивлячись на прогресивні программи поліса.

      Полуорк с интересом наблюдал за чудотворной работой увлеченных жрецов. Смотря на них, защитник болот вспоминал собственные дни, когда он под присмотром лекарей учился использовать дары природы для исцелений ран. Сначала обучение было на мелких животных: белки, жабы, рыбы. После уже когда основы были отточены приходилось уже практиковаться с более опасными существами и самими людьми. Главное, что теперь виконт был в надежных руках и если Боги смилуются, подарят воину быстрое восстановление.
      Когда процедуры были окончены, Игург вызвался добровольцем, помочь донести мужчину в лечебницу. Это меньшее, что мог сделать друид, прекрасно осознавая, что все эти раны он получил, потому что оставил аристократа сражаться одному, пока “защитник” ломал голову над своими действиями. Взглянув на группу перед прощанием, Врог подошел к ним ближе.
      — Керли. Рад. Был. Повстречаться. Болото. Помнит. Я. Передам. Что. Ты. Всё. Еще. Хороша. Если. Нужна. Помощь. Болото. Поможет. Скажите. Просто. Мое. Имя. Племени. — одобрительно кивнув, с братской улыбкой на лице, полуорк повернулся в сторону Мелиссы.
      — Ты. Сильна. Ловка. Думаю. Сможешь. Выбраться. Из. Любой. Ситуации. Главное. Больше. Не. Мерзни. Синие. Губы. Тебе. Не. Идут. — с усмешкой сказал полуорк, протянув руку для пожатия.
Последним полуэльф.
      — Береги. Себя. С. Тобой. Сложно. Но. Думаю. Что. Это. Временно.
      Сделав поклон головой, Игург незамедлительно взял виконта, позволил ему снова опереться на себя, пошел вместе с жрецами в сторону лечебницы.
      Вместе они вышли за Стену. Вместе вернулись. Вместе попрощались.

Расслабились герои, почувствовали близость безопасных врат. К ним вернулось привычное поведение, а вместе с ним агрессия, пренебрежительность, сарказм, ядовитость. Как будто и не было нескольких сражений бок о бок, где один защищал спину другому, пусть даже полчаса назад пришлось поссориться из-за очередной мелочи. Такова людская и не только природа, что уж поделать.

Для израненных героев даже три километра под высокими стенами казались ощутимым препятствием. И когда они, наконец, увидели врата, солнце уже краснело, стыдливо укатываясь за горизонт. Лоуган держался уже на одном упрямстве, еле-еле переставляя ноги и уже не стесняясь всем своим весом опираться на полуорка. Доблестных разведчиков встретили рота стражников и четверо молодых жрецов в рясах. Послушники были полны энтузиазма, увидев жуткие раны. Они еще пока не умели творить сильную магию, вырывающую человека из цепких лап смерти, но уже могли подлечить раны и остановить кровь.

— Сюда, давайте его сюда.

Двое из них сразу же занялись Лоуганом, правильно посчитав его как серьезно раненого. Сразу зазвучали магические кантаты, а сильно побледневший виконт, наконец, мог расслабиться, потому что боль постепенно уходила. Третий целитель, мешаясь, взялся осматривать Керли. В нем боролись чувство долга лекаря с обычным юношеским смущением. Совсем молодой, даже усы не начали как следует расти, он вряд ли часто видел девушек рядом. А уже осознание, что сейчас ему придется разрезать штанину и оголить стройную девичью ножку, чтобы залечить раны, нанесенные гоблинскими стрелами, и вовсе чуть было не лишило юнца рассудка. Сбиваясь и несколько раз начиная заклинания заново, он все же смог правильно воззвать в магии, и раны хоть и не затянулись, но стали чуть меньше и покрылись грубоватой коркой.

Из всей пятерки не ранен оказался только Сансниэль, который на предложение помощи лишь высокомерно мазнул головой. Мол, остальным нужнее. Полуорк же уступил честь Мелиссе. Последний лекарь был чуть старше, чем остальные, поэтому не смущался девушки. А даже наоборот, в его движениях проскакивал энтузиазм медика, который увидел необычный случай. Он сразу выцепил глазами большущий черный шрам, тянущийся от шеи и вниз, и воскликнул

— Ух ты. Это ожог или заразу какую за Стеной уцепили? Скверно выглядит. Ну ничего, сейчас я его...

Целитель явно со знанием дела поднес руки к шее девушки, решив начать именно с нее. Не касаясь кожи, он затянул протяжный катрен, ладони наполнились едва заметным голубоватым сиянием и... ничего. Отведя руки, он изумленно уставился на девушку.

— Даже так? Хм... А что если...

Зазвучали слова на каком-то старом языке, кожу Мелиссы стало ощутимо жечь, как будто она сейчас находилась на палящем солнце. Но прошло еще несколько секунд, и все прекратилось.

— Ничего не понимаю. Видно, проклятье какое-то. Но у меня сил не хватает его снять. Это вам к настоятелю нужно.

Целителю было неприятно признавать свое поражение. Но тут уж ничего не попишешь. Если уж самое мощное заклинание из доступных парню не дало абсолютно никакого эффекта, то пытаться что-то сделать дальше было бы не профессионально. Он извинился, по-быстрому залечил мелкие раны и царапины Мелиссы, после переключившись на Игурга.

Наконец, через полчаса все необходимые процедуры были окончены. Герои чувствовали себя определенно лучше, но виконта все же убедили отправиться в лечебницу. Такое количество ран и укусов гоблинских собак не прошло даром. У аристократа уже началась лихорадка и целителям было боязно оставлять его в таком состоянии без медицинского присмотра. Наскоро попрощавшись со всеми и выразив свою глубокую признательность в своей манере, Лоугана увели лечиться. А остальные же наслаждались безопасностью. Теперь можно было отдохнуть, не опасаясь нежити, гоблинов и излишне ретивых союзников. И, конечно, не помешало бы отправиться к Гару с докладом. Наверняка ему уже доложили о вернувшейся группе. И зная дварфа, он или сам на всех парах спешит к вратам, или запасся горячительными напитками и ждет на территории храма.

Ах ти курва. Тарас, який звик бути у темряві і бачив при тьмяному світлі наче вдень, таке яскраве світло добре різануло по очам. Прийшлося навіть кілька секунд прокліпатися, ощб знову щось побачити.

— Порох, а щоб тебе чорти грали!

Тараса розізлило добряче. А щоб якась лярва, хоч і елементальна, так з ним поводилася? Ось зараз він їй покаже, чого насправді коштує. А меч Келевмора тим часом намагався вколупати блискавку.

Юзі тим часом здатися не збиралася. Звук великого тіла, що впав, міг означати лише одне - не прислухався до неї кентавр упав додолу.

- Я несяно висловилася, D%%? - вона направила рушницю в центр темної області і полум'яний розчерк пронизав її наскрізь. Темрява повільно, як ранковий туман, розсіялася, виявивши елементаля темряви з пропаленим "черепом".

Дракончик тим часом виплюнув промінь білого полум'я в атакованого Варгузом вогника

    — Я вважаю, — Варбаргун наголосив на «я» і навіть привстав, наче власне згадування його до біса тішило, — що якщо від шмурдяка тобі хочеться виблювати свої внутрощі, значить це хороше пійло. А цю сечу я й так постійно п’ю, коли мене наймають патрулювати маєтки банд. Ось дивись, я вже видудлив... багацько, але все одно зможу тримати дробовик на витянутій руці, й вона не хитатиметься. — Дверг підійшов до входу, де знаходився його дробовик, але Тантанелла, серце бюро, випередила його. Нависла над бороданем й грізно зиркнула з-під широких брів на кустисту брову п’янички.
    — Ніякої зброї! В нас не вистачить грошей все тут лагодити після твоїх витівок. — Це була пронизлива відповідь. Варбаргун не раз шкодив бюро своєю веселою вдачею. То активуя випадково гранату, демонструючи навички жонглювання, то перед ним скляні двері не відкриються, й він просто винесе їх своєю сталевою ходою. Дверг не був тупим, він був простим і зрозумілим настільки, що технологічна реальність виявилась занадто складоню для нього. Навіть в своєму наручному комп’ютері він вмів хіба хтиві фото на сайтах шукати, й то часто вівся на дурну рекламу й опинявся в місцях, де залишався без копійки вже за пару хвилин. Тантанелла б ні за що не зробила б нічого такого. Вона-то, не дивлячись на свою підліткову експресивність, голову носила не просто так, не для краси. Справжня хазяйка.

***

    — Невже я справді зможу побути одна хоч декілька днів. Ей... Гаррі, Джеймсе, ви ж залишите мені трішки кишенькових? Я хочу погуляти з Мей... — Ні, все ж, частково вона носила голову й для краси. Бо коли потрібно було: грала очима, зачаровувала своєю щирою, дивовижно привабливою посмішкою і ніжною мімікою. Завжди, коли випрошувала грошенят. Мей — її подруга, та ще забіяка з поганою справою. Так вже вийшло... «цілком випадково», що Соломон надибав на неї інформацію. Єльфка двічі ночувала в мавп’ятнику, а її колишній хлопець третій рік сидить за те, що продавав наркотики. Та чи можна звинувачувати Таню? Навіть попри те, що в неї є дім і цілих два татусі, дівчина була вуличною дитиною. Її колишня вихованка вела себе зліше гончих гробопсів*, та й на вулиці ставлення було не найкраще. Вона так і не призналась, чим їй доводилось займатися там. Але все ж, на вулиці у дівчини були друзі, і кожен розумів, що таке друг для вуличного створіння. Без всяких сумнівів, Тантанелла створить ще безліч проблем. Можливо навіть й серйозних. Але що ж робити з нею?
    — Ти б краще пішла зі мною на патрулювання. Навчив би тебе стріляти в поганців. Хочеш, га?! — Раптово встряв Варбагун. Істоти менш пацифістичної годі й шукати. Він не був нігілістом, та вбивав з такою простою, наче хрумав крекером з рупшовою посипкою**. Справжнє втілення філософії справжнього теперішнього світу. За сяйвом корпоративного неону виживали тварини. Епоха споживання в найяскравішому її розквіті. Звісно, було б брехнею стверджувати, наче на вулицях вночі кожен другий вбивав когось, та кожен двадцятий, можливо, дійсно робив це.
    — Справді можна? — Дівчина підскочила.
    — А чому ні. Татечки, їй ж можна?

***

    Вино трішки зм’якшило напружений настрій дівчини. Вона взяла його з обережністю. Важке життя навчило, що хороша донечка не повинна вживати алкоголь до повноліття. Але без сумнівів, що вона вживала його так часто, що й не порахувала б ніколи. Тому, все що могла, це скорчити незадоволене обличчя й вихопити струнку скляну ніжку до своїх цупких лапок. Й відсьорбнути трішки п’янючого нектару. І навіть усміхнулася, хоча по-своєму, вишкіривши кривувати «кошачі» зуби.
    — Ага, я тут вам прибираю... а отримую якісь копійки. — Тепер вже сказала м’якше, і те лиш тому, що повинна була продовжувати грати роль. Справжня й незламна жінка в своїх підліткових принципах. — І не називай меня Танею! Дурне ім’я якесь...
    Коли Гаррі й Джеймс відійшли, Тантанелла й Варбаргун продовжували обговорювати щось. От з двергом вона відчувала себе просто чудово, бо багато в чому була схожа з ним, і останній, через особливості своєї роботи і свого характеру, розповідав про справжній світ з дитячою чистотою, не приховуючи нічого за брудною мораллю. Говорив, наче мед лив прямо на серце дівчини.
    Це все перебив раптовий стукіт вхідних дверей. За ними стояв кремезний чоловік. Віктонд, старий друг всіх офіційних власників бюро, і неофіційних його жителів. Здоровило виглядав добре покоцаним. Вм’ятини на тілі під світом вуличної лампи мали гарний, по-королівському пурпуровий колір. Автоматичне відкриття дверей було закрите, та чекати, коли підключать знову систему Віктонд не став. Нігті пропихнув в вузький проміжок між дверима й без особливої складності розкрив їх. Щось в механізмі заіскрилося, й почалась синалізація, та він без проблем відклчюив її, бо вже не вперше так вривався в Бюро.
    До біса сильний, чим не раз прокладав собі прямий шлях там, де необхідно було петляти довгим, він переводив дихання декілька довгих секунд, поки Варбаргун й Тантанелла не підійшли до нього.
    — Ти що, вирішив схуднути й почав бігати небезпечними районами? — Взревів від смігу дверг й з величезною силою метнув в здоров’яка пляшку з пивом. Та той був готовий до таких дій й легко перехопив її. Півлітровка в його долоні виглядала як дитяча пляшечека для молока. Він легко зтягнув кришку з горла й видудлив добру частину, чим змив набридливо хрипоту в горлянці, й відставив, щоб не зп’яніти. Й розказав, які ж, виявилось, проблеми у нього, а тепер і у всіх інших.
    Віктонд не раз запезпечував Бюро потрібну силу. Ну, наприклад, коли прийшлося обставляти стародавні двергські щити на вітрини, кожен з яких важив більше ста кілограм. Тому, він і сам вважався працівником. Пока ще неофіційним, тому що у Віктонда були проблеми з грошима, через «Співунів»***, які хотіли вибити з нього його власну квартиру, колись вдало куплену в районі, який став успішним завдяки цим «співунам». І та проблема з грошима, навіть коли він успішно її покривав, все одно збільшувалась. Поки, два дні тому, не переросла в справжню, велику проблему. Віктонд опинився геть не в тому місці, в неправильний час. Борг «співунам» залишився мізерний і все ось-ось повинно було б завершитися, та він помітив, як в провулку між залом й ресторанчиком була якась бійка. Коли він влетів туди. Один із трьох членів однієї сторони полоснув знайомого Віктонду орка перочинним ножиком. На жаль, цей орк був із «співунів». Та ще срана падлюка, яка любила всіх гамселити своїм «аристократичним» ціпком, за що й поплатився, видно, членами іншої банди, або ж навіть іншої сім’ї.
    Він не міг не спробувати допомогти йому. Та від втрати крові орк помер. І разом з ним Віктонда помітили інші члени «співунів». Відтоді, відбившись не без втрат своїми кулаками він і втік до Бюро, яке знаходилось неподалік. Можливо, це була помилка. Та що зроблено, те зроблено. Здається, проблеми переросли в новий рівень, і без друзів переконати банду, що Віктонда за життя не носив би з собою перочинний ножик, який в його руках був би радше зубочисткою — буде важко.
    Тому, він і стоїть: побитий, змучений від пробіжки з тяжким розумінням в голові, що легкого життя йому не світить.

Неспішність вражала... Союзники рушили до неї, але повільно, як мухи, що влипли в сироп. Крізь бурю обурення, проте, Ю відчула тепло до цих дурень. Намагаються, як можуть.

- Так, сюди. А ти, брило...

Зробивши кілька кроків уперед, Юзі підняла свою рушницю вгору однією рукою, вже заряджену останньою склянкою кислоти.

- ПІШОВ ГОН ВІД МОГО СОЮЗНИКА , F### C###!!

Кислота врізалася в його груди, огорнувши істоту їдкими випарами. Не встигло воно обернутися до кривдниці, як синій промінь з пащі дракончика пробив його середину і з шипінням розірвав його нутрощі, розкидавши його, дивом не зачепивши Сета

Болотяний виродок і його кодло були готові тікати. Ще одна неперевершена гоблінська тактика, ця вже на випадок, коли супротивник виявлявся їм не по зубах та давав відсіч.

- Тому, що получили пизди, - промовила паладинка на мові підземель, так щоб її чули і розуміли вороги, - от і все.

Гнів завжди був поганим радником, Ґвеннет знала це, гнів і помста не лише примушували робити помилки, а й спустошували душу, та зараз їй було байдуже. Ці тварюки надто довго безкарно грабували і вбивали подорожніх, вони катували її друга, і ледь не вбили її саму. Вони зламали її найдорожчу річ, і найгірше, вони допомагали значно більшому і страшнішому злу набрати сили. Вони заслуговували на кару, і Ґвеннет Ланіган хотіла нести її власною рукою і холодною сталлю, дивлячись у вічі, а не древніми чарами здалеку.

Всього кілька кроків і паладинка опинилась перед ворожим строєм, якщо купу метушливих гоблінів взагалі можна було так назвать. Прийшов час виконувати обіцянки. Перший удар її меча розрубав чиюсь підставлену костурбату палицю не досягнувши цілі, зате другий, осянний небаченим в печері сонячним промінням, розкидав частину мокшанського строю.
- В ім'я Зорі! - рикнула Ґвеннет, і врізала кромкою щита у зуби якомусь гобліну, котрого, його ж товарищі спробували виштовшнути на неї, панічно тікаючи від ударів.

Сільдар також не гаяв часу, і, забігши по природніх сходах, пустив стрілу через поток світла прямісінько в гоблінського полководця. І цього разу попав.

— Хреново выглядишь, Энви. Пришла поделиться найденным за Стеной?

Старый знакомый Бархан поприветствовал Мелиссу сдержанно, без привычной широкой улыбки, как будто опасался, что она двинет кони прямо посреди его "ломбарда". Как только ее выпустили из своих цепких лап молодые лекари, девушка прямым шагом направилась в Гильдию. Здесь можно было и апартаментами разжиться, ведь Жентаримы предоставляли жилье "своим" со скидкой, и с делами сразу же разобраться.

Острый глаз Бархана заметил "украшение", которое появилось на шее и груди Мелиссы не так давно. Седые брови сошлись на переносице, и мужчина спросил:

— Проклятье проснулось? Или какую другую заразу подцепила? Стражники болтают, там нежити тьма и земля проклята богами. Смотрю на тебя и почти верю.

Юмор у Бархана специфический, ведь только он мог на полном серьезе поставить в одном предложении свое имя и слово "верить". Собственно, именно поэтому он и работал связным между гильдией и рядовыми сотрудниками и сочувствующими. Мелисса прекрасно знала, что Бархан еще помнит должок за святую воду и взыщет его любыми способами. Но что куда интереснее, что деньги он уже не возьмет. Ему пообещали услугу. Бархан щедро раздавал сочувствующим вторые и третьи шансы, если они не выполнили какое-нибудь совершенно неважное задание. В результате все равно он получал больше, чем терял, чем обеспечивал неслабую прибыль всей гильдии. Если не живым товаром и долгами, то услугами и информацией, которая часто стоила куда дороже.

Бархан искренне интересовался делами своих подопечных, но Мелисса почему-то была уверена, что тот видит ее исключительно из меркантильной точки зрения. И здоровая, но благодарная и преданная Энви будет ему куда выгоднее, чем мертвая. Наконец, мужчина сложил руки домиком за стойкой и сказал чуть тише, чем обычно.

— Энви, буду с тобой откровенным. Тебе нужен некромант. Иначе проклятье тебя убьет. Нет, возможно, магистр или архимаг смогут снять, но они испепелят тебя быстрее, чем ты попросишь помощи. И будут правы.

Бархан вздохнул и через несколько секунд паузы продолжил.

— Гильдия не ведет дел с некромантами. Впрочем, совсем недавно мне попал один интересный документ времен нашествия Дагворта. Старое письмо, если точнее. И в нем один очень интересный маг пишет, что собирается поспать. Догадываешься, о чем я говорю?

Варгуз охуїв. Бо хтось зміг його кинути на 30 футів хрін зна куди. Чемпіону почало це набридати. Тож він встав. Сховав молот. Обтрусив із себе бруд. Випив ще одне зілля - невразливості, яке збурило його напіворківську кров і додатково зцілило рани.

Гладіатор сховав пусту пляшку за пояс. Знову витягнув молот. І пішов уперед. Так, він втратив трохи часу на усі ці маніпуляції. Так, він вже не встигне проатакувати. І - так, іти вперед, прямо на ворогів - то, можливо, було повним безглуздям. Але напіворк відчував у собі сили впоратися з усім цим. Або загинути як герой.

Сансаниэль Дарксоул стоял перед магическим шаром в гильдии магов. Вокруг пространство трещало от защитных плетений и магии пространства, главным элементом которых был крупный радужный кристалл неправильной формы. Он переливался всеми цветами радуги и излучал свет, который причудливым образом складывался в образ его светлости, герцога Люциуса Дарксоула.

Разговор с дядей длился уже больше двух часов, в течение которых Сансаниэль методично и скрупулезно докладывал обо всем, что встретил за Стеной. Доклад этот был куда полнее, чем тот, который молодой лорд направил жрецу Гару. Естественно, аристократ пытался показать себя в более выгодном свете, кое-что умалчивая, но пока что он с герцогом находились в совершенно разных весовых категориях. Скрыть что-то от дяди было задачей крайне сложной. По мельчайшей мимике родича он безапелляционно воссоздавал истину и препарировал действия Сансаниэля как безжалостный хирург.

И если во время описания второй битвы с гоблинами и приукрашивать ничего не пришлось, - герцог только одобрительно кивнул, то все остальное вызывало весьма неоднозначную реакцию.

Впрочем, повествовательная экзекуция подошла к концу. Сансаниэль закончил рассказ, выдав практически все, что видел за Стеной. Его миссия здесь была закончена. Во всяком случае, он пока что разрешал себе так думать.

Наконец, герцог Дарксоул разорвал тишину. Его глубокий голос эхом покатился по комнате:

— Что ж, лорд, ваш рассказ я нахожу достойным внимания. Ваша наблюдательность достойна похвалы, как и установленные приятельские отношения с виконтом Шемфортом. Я обдумаю сказанное вами и сообщу о дальнейших шагах отдельно. Ваша служба дому не окажется незамеченной. Что касается леди Норлинг, которую вы также упомянули, вы получите информацию позднее. Касательно же наследия графа Бернулли, лично я нахожу его бесперспективным. Впрочем, здесь вы вольны поступить, как считаете нужным. Все равно вам придется несколько задержаться в Нексале.

Герцог сделал театральную паузу. И когда она стала казаться слишком затянутой, как ни в чем не бывало продолжил:

— Что касается святилища забытого Грумбара... Было излишне самонадеянным оставлять родовой перстень на алтаре. Даже снисхождение божества не должно попирать честь дома Дарксоул. "Выше только солнце" - я советую вам не забывать об этом. Новый перстень вы получите через месяц... как и все привилегии, который он дает.

От удивления Сансаниэль чуть не уронил маску аристократа. Если перевести речь дядюшки на простолюдинский, то он настолько недоволен тем, что племянник невольно профукал символ власти рода, что практически полностью отрезал его от поддержки дома на месяц. А это значило, что лорду нужно было придумать, как прожить месяц на те средства, которые он получил как вознаграждение за разведку от жреца. Или, что куда сложнее, где получить такое количество денег, которого хватит, чтобы достойно прожить здесь месяц или более.

Речі і правда були їх з Сільдаром. Не далеко ж їх встигли потягти гобліни. Але чому кинули саме тут? У Ґвен не було часу на ці питання. Боги давали їй ще один шанс, і паладинка не планувала його змарнувати.

Перш за все вона за ремінь витягла з-під купи речей невеликий бурдюк, і зробила з нього кілька жадібних ковтків, перед тим як передати Сільдарові. Зараз проста вода була їй смачніша за найкращі південні вина, і лише втамувавши спрагу, Ґвен прийнялась розбирати і розкладати свої переплутані гоблінами обладунки. Робила вона то зосереджено і швидко, явно знаючи, в якому порядку і як їх зручніше одягать.

Десь в середині зваленої жужмом купи паладинка знайшла свої чоботи, обмотки та штані, і вдягла, намагаючись не думать, нащо гоблінам було їх відбирати. Тоді витягла свого рюкзака і дістала звідти свіжу сорочку. Надягати обладунки на ті закривавлені і заскорузлі лахміття в які перетворилась її камиза Ґвен не збиралась, тож просто відвернулась від решти шукачів пригод до сталактиту, до якого раніше притулила підсвіченого гоблінського щита, і зтягла рванину через голову, ненадовго показавши гру м'язів під світлою, вкритою майстерно виконаними татуюваннями шкірою.
Хтось і колись набив паладинці вогняні напіврозкриті крила на всю спину, і зараз кінчики татуюваних пір'їн пірнали кудись під пояс її шароварів. Ґвент того ніяк не відкоментувала, як і купи ссадин, ран з нерівними краями, і кількох пурпурних синців що також вкривали її шкіру. Вона навіть не знала, чи дивиться хтось на неї, та й не переймалась тим питанням.

Обладунки Ґвеннет надягала швидко, без зайвих рухів, явно зі знанням тої справи. А з допомогою Сільдара та Валрел справа пішла ще швидше, і зовсім скоро Ґвен Ланіган вже стояла серед печери у добре підігнаному темно-зеленому бриганті, вкритому золотавими і рожевими візерунками з квітів і трав. Обладунок сидів на ній, як влитий, і жінка явно вміла його носити, і добре доглядала. А ще - почувала себе в ньому куди впевненіше.

Паладинка застібала останні ремені, на яких зручно і звично кріпились кошелі та піхви, коли щось привернула її увагу. Побачивши знайомі золотаві і червоні відблиски, Ґвен кинула все і нахилилась, аби за товстий ланцюжок витягти з-під мотлоху те, що колись було її медальоном. Скалічена і спаплюжена прикласа лягла у долоню. Не просто прикласа, подарунок батька, і символ її бога. Чим він завадив болотним ординцям? Звідки вони взагалі знали, що це? Просто нівечили все, що несло в собі красу?

- Які ж паскуди, - крізь зуби промовила паладинка, притискаючи розламану прикласу до грудей.
Вона стояла закривши очі, і намагалась зтримати сьози, але не могла, і вони гарячими доріжками текли по брудних щоках. Рожеві, золотаві і червоні самоцвіти один за одним палаючими зірками скочувались з її долоні, разом з краплинами крові. Ґвен намагалась фізичним болем заглушити той, що вирував у неї в душі, та в неї не виходило.

- То що тепер робити? - глухо спитала вона сама себе, і відповіла словами з ранкової молитви, піднімаючи щит, і дістаючи меч з піхов, - Нести славу Світла, і перемагати темряву.

Від тепла, що розливалося від стиснувшої клинка долоні по тілу розливалось тепло і світло перед якими біль і втома відступали, а Левиний рик наче відізвався до її слів, і Ґвен різко розвернулася на нього. Вороги не змусили себе чекати, але зараз паладинка була тому лише рада.

Ну влучив і влучив... Сет не міг би пояснити як саме боротися з тим, що з ним відбувалося, але якось зосередився, напружився, і ніби і не відчув якоїсь дії темного створіння. Але Сет вирішив залишити його на потім, і зайнятися тими, кого вже намагаються знищити союзники. А ще непогано було б розірвати дистанцію між тими хто підібрався достатньо близько. Тож на додачу до сфери, яка вдарилась в кам'яне створіння, дві різнокольорові сфери полетіли в найближчих інших.
Найближчою виявилась водяна сутність, і вона начебто поглинула сферу, яка в польоті змінювала свої кольори, а опинившись в середині стала прозорою і зникла в постійно змінюючомуся тілі елементаля. Вже після того як друга сфера розплескалася кислотою по блискавкам, серед розвалин в пустелі гримнув грім і пішов дощ – скупчення води розірвало зсередини, освіжаючи оточуючих. Не те щоб Сет встиг якось нагрітися, але він на мить пожалкував що йому не вистачило холодності розуму аби стояти на місці – тоді б він теж освіжився, а теперь лишалось насолоджуватися рідкими краплями води, які долітали. Тож він навіть відволікся і відкривши рота, намагався піймати якомога більше їх. Майже як сніжинки. І поруч майже не йде бій на смерть.

  Очікував появу летючого меча і від Тараса кентавр, але якийсь невидимий ворог зміг влучити у колегу жреця. Бар вже збирався бідатись, що це може знвоу його вина, але дверг не полишив образу, зістрибнув з крупи Барілко та сильними заклятями з проклятого жезлу відповів ворогу. Аж так, що елементалю довелось проявитись, що вже очікувала Юзівзі, розбивши в прах повітряного елементаля. Їх тактика працює! Така думка промайнула у жреця Теремпуса, але швидко омилося крижаною водою. Водний вже давав свою відповідь Бару на цей раз. Ну що ж, тоді треба перевірити його теж на міцність Святим полум'ям.
  Не думав Бар, що спис в його руках може сильно зашкодити водяникові, підбігаючи до нього ближче, але його божественний спис вже стрімголів гнався за елементалем і проатакував навздогін. Та зайняв місце біля копитного після влучання.

Ну ось. Початок бою, і перший удар ворогу наніс не напіворк, ні. Перший удар нанесли йому. Що ж, пам'ятаючи урок із зіллям прискорення, коли Варґузу все ж довелось його використати, та бій закінчився секунд за 30 після того, й інші 30 секунд дії зілля чемпіон тупо бігав по кладовищу, гладіатор відкрив пляшку.

- За перемогу над мосханськими чаклунствами! - проголосив він тост, після чого вилив зміст склянки собі до рота...

Метафізияно прозрівши від ефектк зілля, Варґуз усвідомив що може впоратись із елементальними покидьками, що були родом з інших, більш тонкоматеріальних та товстоматеріальних, світів, він, все ж, не ризикнув підходити до Флеша: цей елементаль був навпрочуд швидкий, і напіворк не встигнув би зреагуіати на його телепортацію. Інша справа - водяний. Тож, вже озброєний мечем, що вже став частиною не тільки зовнішньої, а й внутрішньої суті мужчини, хлоп заховав за пояс пусту склянку і, витягнувши бойовий молот, рушив уперед - їбашити їх, блять!

Хавьеру были чужды колебания и нерешительность невинности, а потому огромные глаза на загорелом лице юнги, в которых ясно читался протест, вызывали внутреннее отторжение, раздражали. Потому что глубоко в душе испанец знал, что потерянного уже никогда не вернуть... Впрочем, мир взрослых мужей, завоевателей и победителей, не терпел подобные придатки. Когда-то Хавьеру помог избавиться от балласта старший брат, ввергнув его в новый мир, теперь настала очередь Мендеса помочь юному шведу. Если уж им будет суждено ходить по морям под одним парусом, капитан хотел, чтобы его спину прикрывала надежная рука.

В воздухе разливался запах крови, глухие булькающие хрипы заполняли залу, пока капитан Мендес взирал с высоты своего роста на Олле. Испанец подтолкнул юнгу к всё еще храпящему "камзолу", и подступил к юнцу сзади, так что между их телами оставалась лишь пара дюймов. Олле мог спиной отчетливо ощущать близость чужого тела, разгоряченного боем. Гарпуны были скинуты в сторону, чтобы ничто не помешало действу.

Капитан вложил свой клинок в ладонь мальчишке и сжал его пальцы на рукояти своими. Юнга должен был почувствовать как острая сталь проникает в податливую плоть, как кровь обагряет кожу убийцы. Должен был взглянуть в широко распахнутые глаза поверженного, в которых в последний миг отразится лик смерти.

— Удар в сердце, — послышался негромкий, но настойчивый голос капитана над ухом юнги, — быстрый и точный, чтобы не мучился. Нужно бить сильно, чтобы добраться до цели.

Жесткие мазолистые пальцы бывшего испанского офицера сжали ладонь юнца, поднимая обе руки разом для одного верного удара.

— И не смей закрывать глаза...

Кинжал, сжимаемый двумя ладонями сразу, устремился к цели...

ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: "Дискойоб" Массаро, так його називають. Наче і непоганий хлоп, але дуже вже повернутий на диско. І на спідах, здається. І ще його мотокарета... звідки у нього на неї гроші? От у тебе мотокарети нема. І ніколи не буде. Хіба що ти виграєш мільйон реалів у лотерею.

- Ну, то може, варто купити лотерейного квитка? - ранок був не надто раннім, і Райлі була у досить доброму гуморі, щоб саркастично віджартовуватись, - Чи, дай вгадаю, замість виграшу там буде Дискойоб з недотрахом? Ні, дякую. Якщо вже не доводиться крутити баранку, то можна і про справу подумать, еге ж?

В приципі, а що ще було робити дорогою до готелю? Не краєвидами ж насолоджуватись. От Джа і перебирала в голові деталі наспіх переглянутих звітів з папки. Досвід детективки підказував, що деталі мають значення. От тільки деталей в звітах було не багато, а коронера взагалі хотілось придушить за недбалість.

- Ну, детектив Райлі, "Вдалого розслідування", давай подумаємо... - подумки жінка звикла звертатись сама до себе, треба ж іноді говорити і з розумною людиною, - Що проїбали тугодуми з 41го? Дві тіла у вбиральні, один застрелений, інший отруєний. Ціанідом. З чого застрелений - хуй зна. З крупнокаліберного чогось. Ні зброї, ні гільзи. Але ж, якщо його застрелили прямо там, то мізки мало розкидать по всіх стінах, і крові теж було б багатсько. Що там в репорті про це? Так можна і напрям пострілу встановити, і взагалі, чи саме там в нього стріляли? Треба буде глянуть на ту вбиральню, на експертів надії мало... Он, коронер - теж експерт. "Без ознак насильницької смерті".

Готель виявився десь таким, як Джа й очікувала. Дорогим, з історією, і спогадами про кращі дні. З дівкою на ресепшині, до якої Джанет одразу прониклась симпатією, як до тої, кого зайобують ще більше ніж її саму. І кожен норовить ще й козирнути перед нею своїм іскроментим гумором. Массаро точно старався. Тепер, мабуть, знає за колір білизни. Але не знає, чого Валері не чула постріл.

- Ти диви, - хмикнула Джанет на тиху ремарку Валері, і підмигнула їй, хоча за окулярами то було не дуже й видно, - судячи з його вигляду, то не часто буває. Маю скористатися нагодою.

Жінка відштовхнулась від стійки ресепшину, на яку спиралась, розвернулась, пройшла через хол, і зустріла колегу у дверях.

- Детектив Массаро? - перепитала вона, змірявши Ейса поглядом. І ще подумала, що день в цього детектива був не найкращий в житті.

Лейтенант Райлі вступає у гру.

Саме так годилося б почати цю історію, якби її опублікували в одному з тих "півреалових" романах у м`якій обкладинці, де нуарні детективи, курячи цигарки і потягуючи віскі, розслідуюсь вбивства, ганяються за маніяками по нічному місту і взагалі поводять себе як ідіоти.

В реальності робота полісмена (чи то пак полісвумен) - це на 90% перебирання папірців у пошуках аналогічних справ, витягів, протоколів, заповнення бланків і написання рапортів. Зате оті 10%, що лишаються... О, це дійсно може бути щось цікаве. Скажімо, подвійне вбивство в готелі "Рояль", на розслідування якого вже направили копа з 41-го відділку. І цей самий коп, здається, щось там налажав.

Того копа звали Ейс Массаро. Весь відділок Райлі про нього чув.

ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: "Дискойоб" Массаро, так його називають. Наче і непоганий хлоп, але дуже вже повернутий на диско. І на спідах, здається. І ще його мотокарета... звідки у нього на неї гроші? От у тебе мотокарети нема. І ніколи не буде. Хіба що ти виграєш мільйон реалів у лотерею.

І ось зараз на годиннику 12:05, а лейтенант Райлі стоїть біля стійки реєстрації готелю "Рояль".
- Їдь у "Рояль" і поможи Дискойобу, - таке завдання отримала детектив. Заодно - невелику папку із деталями справи, рапортом коронера і запискою від когось із 41-го: "Вдалого розслідування". Чомусь Райлі здавалось, що ця записка над нею іронізує.

Дівчина за стійкою, Валері, судячи з бейджа, була дуже ввічлива, хоча і явно роздратована таким напливом поліцейських, розказала свою версію того, що відбулось. Заодно Джанет дізналась, що Массаро тут був, отримав повідомлення від "його йобаного начальства" (цього разу адміністратор повторила цю фразу із явним задоволенням) і кудись змився. Попередньо опитавши Валері щодо її білизни.

ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: Типовий коп, якого давно не трахали. Хіба що начальство. Але від сексу з начальством лише голова болить, а задоволення жодного.

У холі окрім лейтенанта Райлі і Валері був здоровило-охоронець біля входу і поки поліцейська розмовляла із дівчиною, пару разів туди-сюди пробігали заклопотані і непогано вбрані люди.

ВІЗУАЛЬНИЙ АНАЛІЗ: Комерсанти. Недешеві костюми (але і не писк моди), портфелі із чогось, що комусь підсліпуватому може здатись натуральною шкірою, вічний поспіх і натягнута посмішка.
ЛОГІКА: Цей готель непогано оздоблений. Навіть зовні. Явно не найдешевший. І абсолютно точно популярний серед бізнесменів і в цілому людей з грошима. Один із трупів - якраз комерсант, причому місцевий. Ховався тут із коханкою від жінки. Або провертав мутні справи.
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ: Колеги, дозволю собі доповнити: "Рояль" побудували років сімдесят тому, він знав кращі часи. Хоча й досі - один із дійсно хороших готелів міста. Колись тут зупинявся навіть Його Величність Фріссель І.
ЛОГІКА: Припускаю, десь тут буде табличка з цією інформацією.

Не встигла Валері закінчити свою оповідь про детективні здібності і цілком логічні запитання лейтенанта Массаро, як він сам з`явився у дверях. Райлі помітила, що охоронець йому підморгнув, а от обличчя Валері перетворилось на маску: натягнута посмішка і незмигний погляд красивих очей. Наче змія, яка не може втікати, але й напасти не готова.

- Ваш колега, - кивнула дівчина, - Здається, навіть тверезий, - останню фразу вона сказала ледь чутно.

Действия итальянца задели Мендеса меньше, чем непонятный отказ юнги повиноваться. Отсутствие дисциплины всегда было слабым местом "Мориана", но раньше бывший испанский офицер к этому относился никак - проблема была не его, а капитана, - но став у руля, Хавьер решительно не понимал происходящего. Сейчас ему было важно лишь добраться до Стеклянного Глаза, и с помощью команды это было сделать значительно проще. Капитан не хотел рисковать больше чем нужно, устраивая разборки посреди рейда. Но что будет потом?

Тем временем интуиция подсказывала Мендесу, что пьяные матросы не проснутся даже от топота Люция, а если и проснутся, будут ли они большой угрозой? Навряд ли.

Хавьер мотнул головой остальным следовать за итальянцем, а сам подхватил юнгу под локоть и потащил внутрь. Пора уже юнцу стать настоящим пиратом...

Сет сприймав інформацію від Бара і думав. В принципі, якщо б його вели так і надалі, то можна було б залишитись під дією прокляття. Але темрява... Темрява напрягала. Таку істоту Сет волів би відчувати трохи далі ніж кілька метрів. Видихнувши, дракононароджений нарешті наважився використати сувій – ніхто з тих, хто копирсався з магічними предметами не сказав що йому погано, тож настав час світу відкрити свої секрети.
– Схоже що час відкрити очі.
Сетрекхар дістав сувій і прочитав магічну формулу. Це було дивно і... неправильно? Він звик імпровізувати у взаємодії з магічною енергією, а не слідувати інструкціям, тож за відчуттям, то було ніби вирвати те, що тобі не хочуть віддати, а ти потім жалкуєш що образив когось. Не те щоб Сет знав це відчуття, але мабуть воно саме таке.
Ще й усі кольори світу ніби пробили його голову, і він зрозумів що майже забув які вони кольорові, від чого очам навіть стало боляче, ніби хтось раптово запалив десяток Сонць, тож Сет намагався проморгатисяі зрозуміти себе в реальному світі, сподіваючись що встигне це зробити до того як вороги почнуть гатити по ним усіляким шкідливим для життя непотребом.

   А вот, собственно, и причина выпить.

  — Или как стремление лорда Дарксоула напомнить о своей исключительной важности. — Рыжая, не особо впечатлявшись риторикой полуэльфа, прищурила глаза. Баронишка, почуяв близость мамкиной груди, стал забывать смертоносность стрел охотниц.

  Вороны хором раскаркались где-то на деревьях.

  Побачивши, що одним закляттям вона завалила цілу купу ворогів та майже закінчила бій, дівчина зраділа та навіть підстрибнула від щастя. Та швидко взяла себе до рук та встала так, начебто її магія була і задумана такою неперевершено. Та посмішка ще трималась на обличчі. Аж доти, доки увесь настрій не перебила одна фраза.
— Л-ліхтарик?! Що за нахабність? - Фамільярності, а ще більше зневаги, дворянка не намірювалась терпіти. Розуміючи, що людина має потребу "ліхтарика" більше ніж сама єльфійка, вона вирішила поставити цього захисника на місце. - Ой, щось трапилось. - Сказала дівчина, і раптово її магічне світло погасло, а печеру заполонила темрява. Та для эльфійських очей, як у самої Валрел та її підземного напарника це не було проблемою. Дівчина високомірно подивилася на Бодомара та цокнула, відмічаючи для себе, що за нагодую ще придумає для нього принизливе прізвище. А поки звернулась на єльфійській.
— Келагар, дорогенький, будьласочка... - Її голос звучав ніжно. Не приказно, але без можливості відмовити. - Закінчуй з цією мавпою. - На перший погляд, образа націлена на безумного багбіра, та можливо навіть темні єльфи розуміють між рядків, деякі єльфійські натяки.

      Что же, они умудрились выжить — это уже хорошо. Конечно, до врат ещё было какое-то расстояние, но в момент, когда перед их ногами врезается земля в ноги, Мэл кажется, будто проблемы и не было вовсе: гоблины остались далеко позади, вместе с печально-молчаливым божеством под горой, цветами-убийцами, графами-призраками и... она задирает голову вверх, перехватывая влетевшую в ноги стрелу, тут же убирая её в колчан.
      Тем, что её проблема осталась только её проблемой, которая ещё и усугубилась: она косится на отряд, а затем и вперёд, на не протоптанную дорогу, которую они прокладывали себе сами. Один шаг за ворота и они могут сдать её с потрохами, даже не подумав дважды. Кому захочется нарушать правила застенья, особенно, если можно ещё и получить из этого выгоду?
      Впрочем, если новоявленные товарищи не станут кидать её на съедение моментально, может у неё будет время встретиться с Ворчуном. Вряд ли ему понравится то, что он увидит, конечно, но... он выручал с советами прежде. Может что скажет и сейчас.
      — А потом что? — неожиданно вскидывая брови, она игнорирует фразу Дарксоула, — неужели тебе настолько понравилось, что готов сунуться за Стену ещё раз? — она хмыкает, попутно оглядываясь по сторонам. Всё это время Битрис не позволяла себе толком осматриваться, но теперь... свою мысль она, впрочем, продолжает:
      — Ладно до этого: зад не знал боли от твёрдого пола, а руки не держали в руках ничего тяжелее вилки да и ранили тебя небось только потому, что сам просил за закрытой дверью. Попахивает, конечно, мазохизмом. Ворон, Врог, Лоуган, — параллельно она поворачивает голову к остальным, привлекая внимание каждого по имени, — у вас-то какой план после? Выпьем может прежде, чем разойдёмся?
      Только по одному взгляду на лицо Битрис можно понять, что оставшуюся часть: «пока её величественная задница отдыхает в своём Титане» она решает не проговаривать вслух. И так всё очевидно.

  З їх невеличкої кімнати відпочинку лунали заклинання, коли два жреці співпрацювали над залізяками ржавими, що їх приніс гладіатор. Ремонт достатнє відомо заклинання, яке без особливих зусиль, дало змогу дуергару з кентавром перетворити мотлох у зброю – і вже гладіатор сидить задоволений з рапірою та бойовим молотом у руках! Тарас же взяв таки той жезл, який як вже стало тут в моді, виявився не без проблем. Але синій син гір сказав, що впорається з ним і ще швидше вбиватиме ворогів. Барілко вирішив повірити йому, раз вже вони домовились, що він побуде вершником в цій пригоді. Бар казав своєму колезі, що він надає йому велику честь, але кентаври не люблять, коли до них ставляться, як до транспортного засобу.
  Вони продовжили бесіду їх тактики і прийшли до висновку, що в такому наборі особистих навичок, вони напрочуд правильно зорієнутвались самостійно. Головною їх помилкою було те, що вони не знали, що буде робити інший в їх групі і взаємодії майже не було, окрім жреців. Навала скелетної орди їх розколола, але авангард так само на себе забрав Варґуз. Відомий гладіатор зміг на себе стягнути більшу частину скелетів. Хоч ця допомога йшла з досвіду індивідуального, і мала більш випадковий характер, але це дозволило решті стримувати меншу кількість ворогів. Та й напів-орк зайняв собі зручну "аренівську" позицію, що дозволило йому самому пережити нескінченну кількість білої нечисті. Барілко спробував зосередитись на тому, що вмів. Як би не тягнув його юнацький егоїзм наслідувати силу і самостійність більш старшого товариша Варґуза, який одночасно і бісив кентавра і був для нього натхненням і прикладом мійного воїна, Бар все ж скористався своїй інтуіції, яка в таких моментах пробуджується жагою до життя. Все ж у племені Бар в центарльній позиції, він скеровує загін та підтримує його стрій. Так і тут він скооперувався з Тарасом, і намагався триматися і допомагати чародію та далекобійній гномці. Головний промах, на думку білозадого, був в тому, що з вершником він не вмів у парі битися, через що синій дверг вилетів з сідла. Але ж не дарма у них два жреця у групі! Що стосується Сета та Ю, то перший отримав від Бара бойове ім'я Грім, бо крив фланги, а Юзівзі якраз зайняла найдальшу позицію, що вже є її перевагою. Тепер лишилось навчитись цій групі незнайомців в наступній битві скористуватись цим бойовим надбанням та навчитись кооперуватись.
  Зробивши висновки, під час відпочинку Бар вирішив згадати заклинання, що допоможуть зміцнити їх обговорену тактику. Він пару раз повправлявся магією, щоб у бою не довелось витрачати цінні секунди, і вони могли врятувати комусь життя. Зілля лікування що лежало біля жезлу, він дав гномці, оскільки вона має пркривати тил та обирати собі вигідну позицію дял бою, що може унеможливлювати швидку реакцію дял допомоги від команди жреців. А от невідоме зілля дали Варґузу, бо мабуть йому в принципі байдуже що споживати, він звик до всього.

Почалась післябойова рутина. Тарас поремонтував магією кілька заіржавілих залізяк, а потім взявся за жезл, бо валявся поруч. Магія показала сіру ауру - і це не дало жодної інформації про те, яким він є. Чи бойовий, чи цілющий? Чи може ним просто зручно спину чухати? Хто його зна.

Коли усі вкладалися відпочивати чи займалися якимись своїми справами, жрець приділив увагу експериментам з жезлом. Але щойно Тарас торкнувся жезла як той ніби сам вскочив у руку, а пальці мимоволі сціпились. Стало боляче, руку звело судоргою, і частина магічної сили потекла від дварфа в артефакт. Ще мить - і пальці розжалися, жезл упав на підлогу. Проте це вже нічого не міняло.

Спочатку спробував застосувати його магію на собі, потім вийшов і спробував стрельнути десь на інший край кладовища. А потім навіть підійшов до мертвого скелета і навів навершя на нього. Хоч якось він має спрацювати, чи не так? І він працював. Магія неначе виходила з-під контролю, ставала сильніша. Але й сил не неї більше йшло. Наче враз магічна сила Тараса виросла, але її кількість - ні. А може й навіть зменшилася. Ось так жрець себе почував.

А потім - спати. Зараз точно треба було відновити сили. Бо попереду ще дев'ять днів. Десять? Ні, дев'ять.

Но на самом деле последними словами Дорена был короткий крик, который оборвался, когда следующий камень раздробил ему голову и раздавил грудную клетку. В любом случае, покой на кладбище среди скучающих духов был не для него - слишком много оставалось незаконченных дел здесь. Хотя бы тот же Анкс, которого он обещал вернуть живым в форт. Да и существование в качестве призрака или скелета, если бы у информатора был такой выбор, представлялось намного более интересной перспективой, чем благополучное посмертие. В любом случае, все это перестало иметь значение, когда жизнь имперца оборвалась. Переломанное тело осталось лежать под завалами кучкой мяса и обломков костей. В таком виде польза от него была достаточно сомнительной, да и шансов, что гоблин когда-нибудь действительно его найдет, практически не было. Тем не менее, оставаясь собственностью Гугена, оно не могло быть поглощено магией крючковатого леса.

      С тяжелым дыханием полуорк сжал в руках свой посох посильнее. Неужели они победили. Последний выстрел синегубой дамы завершил жизнь зеленого хищника, позволив незнакомцам наконец-то выдохнуть. Молча кивнув дамам и “не вождю”, защитник болот стукнул свой посох об землю, остановив природные чары. Адреналин все еще присутствовал в жилах зеленокожего, однако вместо него начало подкрадываться чувство вины. Полуорк не мог позволить себе даже радостно приподнять уголки губ, ведь он чуть было своим поступком не погубил всю группу. Хотя как чуть. Бедный Лоуган держался на волоске и причина этому был Врог. Столь противное ощущение сжирало волхва изнутри, оставляя ничего кроме стыда и мыслей о том, что вряд ли он встретиться с группой теперь глазами.
      Друид недолго думая направился в сторону Лоугана, медленно потирая свои ладони, позволяя им согреться и начать излучать теплый зеленоватый свет. Подойдя ближе, чужеземец внимательно осмотрел раны союзника и сделав глубокий вздох начал протягивать свои руки в их сторону.
      — Прошу. Прощения. Нужно. Было. Сделать. Выбор. Без. Меня. Болото. Погибнет. — кротким голосом заговорил Игург. — Позволь. Помочь.
Аккуратно дотронувшись до увечий, полукровка начал свое лечение, надеясь, что сила магии будет достаточной, чтобы поставить виконта на ноги. Бросив взгляд в сторону старой знакомой, защитник не долго думая предложил ей то же самое.
      — Керли. Позволишь. Помочь. Тебе? — следующий на кого защитник болот бросил свои очи был полуэльф.
      — Доказал. Что. Я. Ошибался. Сильный. Воин.

      Её одежку кажется ждёт очередной слой засохшей крови; по крайней мере, в этот раз она будет тонуть не в своей собственной. Мелисса даже чувствует себя словно оправданной, доказавшей, что шмыгам в прошлый раз просто повезло и они оказались сильнее за счёт количества, а не за счёт своих качеств и силы.
      Когда собака перестаёт маячить перед глазами, а виконт — невероятно, что у того есть ещё силы драться! — протыкает топорами и второго волка, на последнем издыхании нанося ему сокрушительный урон, Мэл видит то, от чего её брови сводятся к переносице, а сама она бросается к земле:
      — Ах ты скотина! — в сердцах вырывается из её груди.
      Кинжал и меч мягко касаются травы с глухим стуком, а сама Битрис, нащупав деревянную рукоятку, задирает руки повыше. Видно, что предводитель их — цель стоящая и раз остальные гоблины отступили по его возгласу, точно так же могут вернуться и обратно. Натягивая тетиву лука, Энви целится с несколько секунд, а когда понимает, что сейчас ей поможет только Тимора, по итогу опускает стрелу практически на удачу.

  Гнів богині влучив в короля, власне як і за пару секунд до того влучив у одного із його підданих. Тим не менш, Барілко відчував, що вже слабне і його магія слідом гасне. Десь неподалік показав своє нове заклинання Тарас. І це виявилось кінцем боя — колега добив монарха, а з ним впали і рештки його армії. На втомленому обличі жреця племені вже не кочових кентаврів промйнула втомлена помилка. Ми змогли, ми подолали!
  На правах уявного лідера та жреця загону наступною думкою Бари було чимдуж бігти шукати Варґуза, який міг бути ледь живим та валятись серед купи кісток. Витерши рукою мокрого від втихлого дощу лоба та дякуючи своїй богині за її зброю, яка митью розвіялась, кентавр попрямував до залишків короля, як і решта частина групи, що ще стояла на ногах. Там вже їх чекав гладіатор напів-орк, що якраз вийшов з-за склепу.
Сподіваюсь, усі цілі?!
— Зараз я цим займусь, — відгукнувся Бар, який якраз допоміг спуститись із сідла Сетові. Він почав був розмахувати списом, на якому ще досі висів магічний ліхтар, тягнучи звідкілясь божественну енергію для ритуалу зцілення. Але зупинився та простягнув руку Варґузу:
— Ти сильний, — щиро сказав Барілко. На шляху до склепу він бачив безліч кістяків звідти, звідки напів-орк вийшов. На думку кентавра, той вбив десь біля половини. Барілко прийшов сюди довести племені та собі, що він гарний воїн. І був певен, що пережити ці печери Смуту зможуть лише сильні істоти. Відомий гладіатор був саме таким.
- Варгуз... Уф... Товариші, я боюся вас засмучувати, але мені здається, що ми зараз показали огидний результат. Якби ви не були чудовими бійцями - нас би зім'яли і зжерли.
  А з оцим жрець був повністью згоден. Поки напів-орк відтягнув на себе ту половину війська, він, Барілко, гарцював по кладовищу і там, і тут. За цей час він зробив певних висновків і щодо себе, і щодо його нових "товаришів". Їх досягнення в тому, що вони ще живі. Кентавр продовжив свій обряд лікування, це займало час. Дуже символічно, що заживлення ран та обговорення тактики проходило над рештками короля-ліча. Бар хмикнув, коли напів-орк спитав про витратники. Витратники?! Він так просто це називає, коли як зілля такого рівня коштує шалених грошів! Слабкі зілля зцілення недешеві, але їм плем'я, і якраз алхміки та травники серед жерців таке виготовляють. Тож ці зілля принаймні їм доступні. Але те, що врятували і підняло на ноги Тараса — таке вже було може у вождя лише! Дійсно, у гладіатора бої були дуже "дорогі" ,якщо він може так легко назвати такі речі "витратниками"!
— Почнемо спочатку? Мене звать Барілко і за фахом я жрець. Моя позиція у племені це підтримка загону магією, керуванням строєм та слідкуванням за ходом битви. Але для цього дня я загортовував себе як боєць ближнього бою, — Бар стукнув тупим кінцем списа об землю і з зі світла на накінечнику нарешті розсіялась хвилями божествено-цілюща енергія, що стала затягувати рани присутніх.

Гномка спершу прийняла криваве чудовисько, що вибігло, за ще одного монстра, але не встигла вона зі стоном підняти рушницю до плеча, як воно подало голос.

- Варгуз... Уф... Товариші, я боюся вас засмучувати, але мені здається, що ми зараз показали огидний результат. Якби ви не були чудовими бійцями - нас би зім'яли і зжерли.

Гномка втерла з чола піт. Найбільше вона була розчарована сама в собі. Не побачила межі поля бою, взяла невідповідну зброю, а в пориві паніки витратила дорогоцінний заряд своєї рушниці. Справжній бій не смуляція, однак.

- Нам потрібно обговорити тактику, щоб наступного разу не носитися як ховрах по полю. Ви згодні? Я... я не змогла вам довіритися одразу, і багато в чому бій міг піти значно краще, якби я... - гномка винувато замовкла, ще раз оглянувши поранених та опустивши погляд. Сама вона була втомлена, але крові видно не було.

Тарас розумів, що тут кожен сам за себе, але от як так можна? Кілька секунд тому дварф гайнув докупи на допомогу іншим, а вони зразу ж дременули вниз до потічка, залишивши його розбиратися з трьома переслідувачами.

Проте Тарас не боявся. Меч Келевмора вже шматував одного скелета, а на двох інших жрець в черговий раз викликав магію смерті, щоб упокоїти їх кістки.

— Порох.

Краєм ока Тарас побачив, як один зі скелетів осипається пилом, а потім кинувся навтьоки, бо воювати в ближньому бою зі стількома супротивниками він не вмів. Приб'ють та не побачать.

  Біля містка вони встріли Юзівзі. Виглядала вона набагато краще за Сета, але бій з власним паком скелетів їй теж дався не легко. Власне саме вона мала б бути зараз в сідлі, а не синій нащадок драконів.
Де вороги? І наші?
— Та тут всі... — осікся на півфразі Барілко. Тараса не було з ними. Кентавр обернувся та через полум'я Сета, що закривало за ними прохід в паркані, побачив відблиск синьої лисини. Божественний зв'язок з викликаним списом давав відчути присутність жреця і ворогів біля нього.
  Ця групка була явно не племенем Теремпус. У них в клані в бою кожен відігравав свою роль, тому всі діяли чітко та відчували одне одного. Бойовий стрій був основою виживання кочового племені усі роки. І це було помилкою Бара, який, керуючись своїми амбіціями лідера і вождя, хотів проявити себе і бути на вістрі. Але орда білої нечисті пробудила в ньому страх, який в свою чергу змусив діяти його відповідно відшліфованим навичкам – зберігати стрій та підтримувати поранених.
  Наразі вони вже билися вчотирьох поруч та взаємодіяли між собою. На думку Бара, якому в принципі плювати хтілось на них ще день тому, це був успіх. Поки копитна фея рятувала ящера, Тарас допоміг гномці, а потім прикрив і їх втечу. зараз вони можуть перегрупуватись, та й ворогів наче поменшало. Барілко пригадав, що нарахував більше могил, ніж вони вбивали. Десь там свій внесок у бій зробив і Варґуз, що явно відтягнув на себе більшість скелетів. Він був досвідченим гладіатором, навіть кентавр чув якось його ім'я, тож може ще живий... І тут зі сторони склепу він бачив його.
  Враз білозадий зрозумів, що змінилось в їх битві. Який би нетямущий жрець не був, але скласти до купи появу зелено-смертельного погляду та грізного скелета з короною на голові він міг. Світло, що ще сяяло на його списі, не давало роздивитись цього нового ворога. Але Барілко міг би віддати свої задні підкови на те, що ця нечисть буде для них більшою загрозою. Не було часу розслаблятись, Тарас потребував помічі, а король вже прямував до нього.
  Пам'ятаючи про сумний досвід з вершником-дворфом, Бар не хотів ризикувати дуже пораненим Сетом. Лікування кентавра займає час, якого в них не було. Тож все, що він міг зробити для лускатого, це намагатись не підпустити до нього мечників:
— Вороги прямо, не давай їм підійти! — відповів нарешті син племені на питання чародія та поскочив до паркану, не почувши під грохіт гармати вибачення гномки. Тільки-но в світлі кінчики списа стало видно скелетів з Тарасом, то Бар скинув світло в гору і голосно крикнув:
— Гнів Майлікі! — Звідкись з неба на скелета, що саме виходив з-за паркану, впав промінь. Одночасно з ним щось чаклував і Сет, що сидів позаду, бився і Тарас. Думкою Бар скерував в атаку ще свій спис на додачу, щоб допомогти колезі.

  Скелетові було по цимбалах, що його атакує летючий спис сзаду. Мертвий воїн не відводив очей від кентавра, що стрімко наближався до нього. Навіть не здригнувся, коли враз позбувся половини ребер, від удару примарної зброї копитної феї. А от Барілко, відчуваючи швидку перемогу, втратив пильність. Очі його ворога загорілись смертельно зеленим сяйвом, через що на мить жрець завагався:
— Щось змінилось... Аааай! — миті було достатньо, щоб скелет зробив болючий випад. Ще за мить вогняна куля змила скелета, то Сетрекхар вже був на підхваті.
— Ти куди, Громе? Ледь стоїш на ногах, — розсердився був Бар, як вже інший скелет з такими ж зловісними очами займав місце полеглого, а за ним біг ще один.
  Божественний дарунок Майлікі вже зустрічав ходунця своїм ударом, підступну вистрибнувши з-за спини свого володаря, який власне нагнувся до лускатого. Десь збоку такий самий дарунок-меч Тараса допоміг йому добити іншого кістяка. Бар вирішив не вагатись і підхопив пораненного драконородженного на свою спину. Кентаври не давали собі "катати" гуманоїдних істот, але це печери Смути! Що було тут, лишиться тут. І якщо Барілко знехтує сідлом-помічі, то лишиться один і не вибереться живим звідси. Вже вдвох вони побігли чимдуж до містка.

Чи міг цей день буди кращим? Тепле ясне сонечко, супроводжувало паладинку із самої вранішньої молитви, сивий коник весело цокотів підковами, хапав листочки з кущів обабіч дороги, і іноді вигравав, піднімаючи хмаринки куряви, а легкий вітерець обнімав її за плечі. Ґвен прямувала додому, до храму Латандера, де провела дитинство, а що може бути кращим за дорогу додому і радісне очікування зустрічі з рідними людьми і місцями? Тільки зустріч зі старими друзями надодачу.
Чи Тимора їм посміхнуоась, чи Шондакул звів їх дороги, але на самісінькому виїзді з міста, куди Зима ніколи не заходила, Ґвеннет гукнув знайомий голос, а за мить вона вже обнімалася з "дядьком Сільдаром", батьковим другом, якого знала майже з самого дитинства і з яким прежила багато багато пригод, і знайомилася з його супутником.

Подорож у компанії проходила весело і цікаво, за балачками про новини, котрих за рік і у Ґвен і у Сільдара зібралося багатецько, і за згадуванням старих пригод. Десь між зупинкою на обід і розповіддю про те, як Сільдар і Райан з Ґвен та побратимами добували чарівні яблука з Саду Золотої Хазяйки, паладинка вирішила, що затриматись на пару днів і завернути у Фандалін з гномом та Грифонячим Верхником - то файна ідея. Тим більше, що Ґандріх явно затівав щось велике, і, можливо, йому могла б знадобитись допомога, а Ґвен нікуди не поспішала і була готова доєднатись до доброї справи. Тай й дорога від основного тракту до Фандалін слила не надто безпечною, тож зайвий меч в умілій руці її старому і новому друзям міг виявитись зовсім не зайвим.

І якось так воно і склалося, що меч виявивсям не зайвим, мабуть боги таки про щось думали, коли посилали їм на шляху цю зустріч. По обіді погода зіпсувалась, але настрою ситим подорожнім то не спортило, у них були теплі плащі, і вітер їх не дуже турбував. Вони планували до вечора бути в Фандаліні, де їх чекала тепла вечеря з гарячим вином, а коней - затишна стайня, овес і м'яка підстилка. Чи то погода, чи чергова захоплива історія про те як героям довелося приймати пологи в купчихи вночі у паламаному, застрягшому на гірськму перевали, возі, до якого з двох сторін підбиралися орки відволікли їх настільки, що засідку вони прогавили.

Одної миті вони ще говорили між собою і сміялися, а іншої їх коні вже встали дибки і почали кидатись із сторони в сторону, налякані градом стріл, і впавшими з гілок дерев сітками. Бій був короткий і, треба чесно визнати, ганебний. Сивий Вітер, коник Ґвеннет рвонув у сторону, когось лягнув, а когось, наче, і вкусити встиг, але саму її, заплутану в сітях, вирвало з сідла і жбурнуло об землю. Паладинка ще змогла підвестися, і навіть нанизати когось на меч, незважаючи на сітки, і отримати кілька відчутних ударів, коли наляканий і поранений гномів скакун відбив по ній задом з двох ніг і світ перед її очима поглинула темрява.

Темрява. Все ще темрява, до якої доєднались холод і біль, але все ж темрява вже не така й непроглядна. Не так Ґвеннет уявляла собі пробудження одного "доброго ранку". Грубі гортанні голоси шести стражей. Чи то радіють вони чомусь, чи сперечаються і не второпаєш. Сморід. Ох і бздить же тут від них. Ні, ранок точно не добрий, а, може, й не ранок. Скільки вона тут провалялась непритомна? І де воно є, те саме тут? І, найголовніше, де її супутники?

Ґвеннет обережно огледілась, і з полегшенням помітила Сільдара поруч, живого, хоч і так само зв'язаного, і, скоріш за все, пораненного. Гнома ж ніде не було видно, і залишалось лише сподіватись, що він все ще живий, і що вони з Сільдаром його віднайдуть і звільнять, коли зможуть звільнись самі.

Напівкровка повільно і глибоко вдихнула і видихнула, щоб заспокоїти думки і привести їх до ладу. Ребра відразу ж відізвались на теє різким болем, кілька з них скоріш за все були зламані завдяки стусанові від гномівського коника. Ґвеннет сжала зуби. Ворогам свого болю вона на збиралась показувати. Краще б їм взагалі не знати, що вона вже притомна. А от якось повідомити Сільдара, що в темряві бачив гірше за неї, що вона поруч, вартувало. От тільки кляп і мотузки заважали. І не прошепотіти, і рукою товариша не торкнутись, щоб втішити.

Паладинка сжала і розжала кулаки, долоні сильно занімили через те, що зап'ястя її були скручені за спиною, але поворохнути пальцями вона все ще могла. Обережно і повільно, не зводячи очей з сторожів, Ґвен спробувала пути на міцність. Порвати ланцюги врядчи були їй по силам, а от мотузка могла і піддатись. Ну хоч ослабнути. Одночасно паладинка спробувала позбутись кляпа, спочатку просто дотягнутись плечем до мотузки, що його утримував і зрушити її, потім - потершись щокою і потилицею о камінь, щоб ту мотузку піддіти.

    — Ей, Джеймі-і, а ти не міг купити кращого пійла, ані ж ця жалюгідна дешева подоба нормального пива? Ти виглядаєш як той, хто п’є без пересиху, а в алкоголі все одно не розбираєшся. У нас ж свято! Пройшов уже цілий рік з пір відкриття вашого... бюро. Ага! — Товстий і занадто небезпечний на вигляд світловолосий дварф відригнув спиртовий напій і закинув тяжкі ноги на скляний кавовий столик, привезений із Селемптема* по ініціативі Гаррі. Це був Варбаргун, старий знайомий Гаррі й Кай Оли, близький друг Гаррі по роботі і один із товаришів Соломона. Майже як член сім’ї. Дварф, старший за всіх років на 10, та знаменитий своєю інфантильність в позаробочий час.

Раніше працював механіком, та як тільки загострився конфлікт з наркокартелями на околицях полісів — взявся за зброю та став найманцем. Має рейтинг ред-6 в системі «СКУЛЛ»**. Характер веселий, галасливий, непокірливий. Має дружину в селищі десь на околицях ріки Лагос за Крешбангом. І чотирьох дітей. Здається, додому він повертатись боїться, та в бюро полюбля проводити час. Особливо в барі для персоналу, де йому наливають безплатно. За весь час існування бюро, дуже допомагав своїми вміннями й зв’язками. Та останнім часом в нього повно роботи. Частину він відклав для кругленької дати — Бюро виповнилось цілий рік.
    В середині багато облаштованого будиночку висіли паперові ліхтарі, були натягнуті мотузки с кольоровими трикутними прапорцями. По підлозі розсипані конфеті й кульки. Бюро, звісно, було зачинене. За дверима — глибока ніч. Хоч арендований другий поверх Корракс-білдінг мав жахливо невдалий вид на інші хмарочоси, які ніколи не темнішають. В середині знаходився лише Гаррі, Джеймс, Варбаргун і Тантанелла. Тантанелла — постійна, з недавніх пір, жителька Бюро. Кай знайшов її на вулиці. Батьків у дівчини не було. Якась злюча жінка, її вихованка, ставилася до дівчини жахливіше ніж до дворового кото-кроля. Джеймс, завдяки досвіду роботи з документами і законами, допоміг офіційно працевлаштуватися шістнадцятирічній дівчині, навіть при законі з необхідністю мати 18 років для постійної роботи. Правда, прийшлось взяти «тимчасове» опікунство, яке йому одобрили завдяки дружнім зв’язкам Гаррі, і тому, у Тантанелли було відразу два «татечки» Джеймс і Гаррі. На паперах звісно. Так-то, у дівки був жахливий характер... підлітковий. Вона постійно гарчала, тікала, і створювала до біса багацько проблем, не дивлячись на свої невеличкі розміри дівчинки-із-пустелі. На ній лежить обов’язок вітати клієнтів, давати їм інформацію, напої і прибирати Бюро, звісно. І так як жити малій немає де, в дальній кімнаті за складом постелили спальний мішок. І постійне світло сусідніх хмарочосів, це в першу чергу проблема для Тантанелли.

    Зараз, смуглявка сиділа на дивані нахмурена. Дві густі бровини як гусені з ворожих кланів зіткнулися в битві, од якої аж вена вспухла. Всі конфеті і кульки — її геморой. Кофейний столик, що тріщав під ногами дварфа був завалений стопками, а їй навіть спробувати спиртного не дали. Чи то знущалися, чи то піклувалися.
    Сам Кай не міг бути присутнім на важливому святові, бо ж мав... як то се називалось — «поклик шамана». Цілий тиждень мучився од безсоння, кричав і корчився в болях, говорив про переслідувачів і криваві коріння. А в якийсь момент зчез з дому. Його найшли через Третій світ далеко серед Акулячих гір. Він там займався пошуками трав для якогось важливого шаманського ритуалу. Власне, звинувачувати його було б занадто. Шамани є шамани. А Бюро опісля трьох місяців виявилось гиблою справою для хазяїв. Ні одного замовлення геть до річниці. Та Соломон до останнього вірив, що зможе піднайти щось вартісне. Для цього, йому прийшлось відправитись у Великий світ, щоб завести правильних зв’язків. І, здається, він знайшов.
    Гаррі з бокалом вина стояв біля панорманого вікна. Екран сусіднього хмарочосу демонстрував гігантскі зуби, начищені до блискучого білого кольору комп’ютерною графікою. Вечірка, чесно кажучи, була під стать нічному Аверісу — занадто блискучою, та недостатньо жвавою. Веселився лише Варбаргун. Джеймс докручував термінал, який захопили віруси через піратську музику Тантанелли, які спалили деякі контакти. Саме в цей час подзвонив Соломон.
    — Ей! — Його обличчя з’вилось на синьоватому магоекрані. — Вітаю нас зі святом! — По його червоному носу можна було з впевненістю сказати, що він розділяв настрій Варбаргуна, але в Рураші, на знатній вечері у відомого драматурга. — Слу-ухайте, я ще затримаюсь, ви ж знаєте. Але в мене для нас гарні новини. Смуга невдач була перемальована в білу пензлем великого мозку Соломона Кірхемана. То є я, ось. Що ви п’єте? А, власне, не важливо. Важливо інше, ага. Робота! Я знайшов її. До біса велике замовлення. І найкраще те, що вам, придуркам, не прийдеться мучитись з ним самими. Я буду в грі. Допомагатиму з інформацією. Вже дещо накопав. Зв’язався з Каєм. Чортяка рив собі могилу руками три дні, і готується пролежати там ще три, під товщею морозної землі. Вирішив відволікти його... бо в нашій компанії я придумую дурнуваті витівки. Він буде на зв’язку, щоб забезпечувати допомогу духів через Світ Духів. Казав, що може як в тому фільму — Позапланетні баталії, в вигляді привида-голограми з’являтись. Наче супер, наче гарно. Ось. Ну давайте тоді. — Він притулив тендітний бокальчик до камери, але раптом злетіла з дивану мала.
    — Ах ти п’яна мавпа! Та скажи вже, що за робота. Надіюсь, ці двоє нарешті дадуть мені спокійно посидіти в тиші та спокої. — Тантанелла часто гарчала, та всі знали, що вона була вдячна за новий дім. Вона просто не могла це признати.
    — Я не п’яний. Тут п’ють якийсь сік. — Сказав і гикнув по-п’яному. Посміхнувся, по нетверезому і клацнув зубами, як робив напідпитку. — Але добре, повторю ще раз. Завтра прийде містер Солт Механ. Він від містера Белдеора, відомого колекціонера із Крешбангу. І той послав цього, щоб цей приїхав до вас особисто і запропонував справу. Ось. Справа велика і складна.
    — Та скажи вже! — Перебила дівчина.
    — Кажу ж. Потрібно буде зібрати повний набір вбрання Святої Пелеї, а також її... рештки, і за них нам заплатять вісім мільйонів золотих мір. Ага, саме так. навіть не питайте як я вийшов на цих гномів. Я ще точно не дивився, бо маю дипломатичну роботу, але плащ святоші завтра буде в Аверисі. На щорічному аукціоні Семи Смарагдових Змій у Храмовому Театрі. Кажуть, що орієнтовна ціна там 400 тисяч золотих. Гаррі, ти чуєш? Ви повинні дістати її. За решту частин поговорите завтра з клієнтом. А я інформацію вивідаю згодом. — Він знову посміхнувся. Гоблін виглядав смішно в офіційному наряді. — Тантанелла, в тебе морщини як в моєї бабці.
    — Та пішов ти! — Тантанелла притисла губи, і нахмурилась ще сильніше. А потім піднялась і почала змітати конфетті.
    — Відключаюсь. — Гоблін клацнув і зник.
    — Що ж. Значить, робота? До біса хороша робота. Ну, за це потрібно випити. — Варбаргус потягнувся за ще однією чаркою і загнув її до роту. Він був правий. За стільки місяців, це була перша справа. Зато така, яка могла б забеспечити надійне майбутнє для Бюро. Не лише через гроші, а й через славу. Репутація зараз теж валюта. Магокоїни теж. Гаррі зрозумів, що для купівлі плаща прийдеться витратити майже всі накопичення. Та чи... потрібно її купляти? Аукціон відбудеться через п’ять днів — часу для плану було вдосталь. Джеймс закінчив з комп’ютером і підключив його. Нарешті, майже вся сім’я була в зборі. Можна було відпочити остаток ночі й приготуватися до продуктивного дня. Дві хороші новини за один день — якщо Соломон з п’яну не бреше, то справи в Бюро пішли на краще.

      — Да ты больно шутишь, — успевает только прыснуть себе под нос Мэл, слыша голос бравого полуорка, решившего, что он сможет спасти их всех. Или, по крайней мере, её; приятно, ничего не скажешь, но времени подумать о таком у неё не то, чтобы хватает.
      Выскочившие из кустов гоблины привлекают её внимание ненадолго: размахивающий топорами Лоуган — вот выступление, которое пропускать совсем не хотелось. А значит, чтобы оно продолжалось... нужно было ему немного помочь.
      К тому же, она не сомневалась, что теперь, когда Керли получила стрелой в ногу, — Мэл инстинктивно вжимает голову в плечи, когда та пролетает в близости к ней самой — жажда крови маленьких зеленокожих ублюдков вспыхнет в ней с новой силой.
      Битрис ловко натягивает тетиву, делает выпад, чтобы не мешать своим товарищам, — или не всадить им случайно стрелу в ногу, даже там, где Сансаниель её всегда заслуживал — с треском отсылая боевой снаряд в сторону злополучных волков. Рассматривать побег от гоблинов — и кто бы не прятался в лесу до сих пор — было бессмысленным до того момента, пока они не избавятся от хвостатых.
      А значит придётся перебивать по одному.

Казалось, смерть одного из своих собратьев никак не повлияла на собак - они все так же рвались вперед, чтобы рвать зубами и когтями приключенцев. Друид бросился наперерез ближайшему, чтобы оттеснить его от Мелиссы, которая пыталась уйти от ближнего боя, выстрелив почти в упор. Как ни странно, она попала. Стрела явно пропорола зверя и после этого ударила где-то в землю недалеко.

И вот, как только ближайший пес подбежал, Игург ударил. За секунду его рука отрастила внушительного размера когти, с легкостью пробившие шкуру твари, которая даже взвизгнула от неожиданности и резкой боли. А с другой стороны на пса насел Лоуган. Он с двух рук мутузил зверя, который просто не успевал отреагировать на все удары. Топоры раз за разом погружались в плоть собаки, выбрасывая фонтанчики крови каждый раз, когда виконт с силой вырывал их из ран.

— Н-на, с-сука!

В пылу боя Лоуган выражался абсолютно не по-аристократически. Не то чтобы в обычной жизни он блистал манерами, но сейчас воинское нутро перекрывало все. Он делал то, для чего был рожден, независимо от статусов и титулов. За несколько секунд пес превратился в кровавое месиво, а сам виконт был густо забрызган кровью. И когда пес уже упал, в агонии подергивая задними лапами, Шемфорт развернулся к остальным тварям и крикнул:

— По одному, бля!

Но псы не собирались его слушаться. Ближайшие псы напали вместе. Игург и Лоуган устояли на ногах от мощных ударов тварей, но те рвали и рвали, и даже плотная броня не защищала от их зубов и когтей. Совершенно точно, эти собаки были выведены специально, чтобы нападать и убивать. И если что-то с этим не сделать, то им это вполне себе удастся.

Тем временем, девушки увидели гоблинов, которые целились в них из своих луков. Двое из них укрылись за большим пнем, а третий засел в кустах, намереваясь остаться незамеченным. Вот только его было прекрасно видно, потому что волшебство Сансаниэля все-таки достигло своей цели. Кусты светились мягким золотым светом, делая преследователя слишком заметным.

Гоблины натянули свои луки и с криком "Гьо" выстрелили почти вместе. Неожиданно, их целью стала дальняя группа героев, а не Лоуган с Игургом, которые сейчас противостояли собакам. Неожиданно, небольшая стрела впилась Керли в бедро, а другая со свистом пролетела возле Сансаниэля. То ли магическая броня сработала как надо, то ли боги и так поберегли, но лорд остался невредим. Зато "золотой" гоблин так разнервничался от того, что его сейчас прекрасно видно, что его рука дрогнула, а стрела, которая должна была достать виконта, полетела прямо в круп союзной собаки.

Бой был жестоким. Гоблины действительно снарядили карательный отряд, который быстро передвигался, хорошо выслеживал врагов и имел колоссальную ударную силу. Но все ли это неприятные сюрпризы, которые подготовили героям? Кто знает.

У тому місці, де головний тунель перетинається під стелею проходом, гобліни звели міст, що виконує також функцію сторожового поста. Струмок продовжує текти зверху, долаючи нерівні пороги, повертаючи зі сходу за поворотом тунелю. Звук водоспаду лунає з більшої печери, розташованої десь попереду.

Те, що нікого не було на посту, було результатом того, що вартовий побіг вліво, коли побачив, що ворґи з ланцюгів зірвались. А побіг він по допомогу, з якою, власне, й повернувся, коли більшість авантюристів, а конкретно - Бодомар та Валрел, вже були біля мосту. Темний ельф був трохи попереду, під мостом, і залишився непоміченим для двох гоблінів - одного більш крупного, а іншого - поменше, які вибігли на міст з лівого проходу. Крупніший гоблін був озброєний морґенштерном та щитом, і, побачивши авантюристів, заслонив собою більш меншого гобліна.

Менший гоблін обернувся до монстрів, що вийшли з під контролю, й промовив закляття. Чорна мосховсько-мордовська мова злітала з його вуст, приводячи до тями чотирилапих гоблінських союзників. Вони зупинились, тряхнули шкурою, й перестали підкорятися наказам так званої темної ельфійки. Але, відчувши присмак свободи на своїх пащах, вони й гоблінам не стали покорними. Вони були готові роздирати на шмаття будь-кого, в залежності від того, хто був до них найближчим. А найближчим виявився Келагар: як би не намагався приховати свою присутність дроу, від ворґів, що мали тонкий нюх та слух, йому сховатись не вдалось....

— Блядь, опять все через жопу!

Лоуган в сердцах взмахнул рукой, указывая на собачку, в которую только что стреляла Керли, и из не вырвался сгусток пламени. Вот только получилось у него совсем неважно, он полетел совсем не туда, куда должен был и взорвался искрами где-то за несколько метров от цели. Собака даже не заметила его. А Лоуган присоединился к остальным. От не понаслышке знал, что группой обороняться легче.

У Мелиссы получилось лучше, чем у виконта. Хоть позиция и была не слишком удобной, стрела с противным чавком вошла в тело зверя. Но он не сбавил скорости, лишь рыкнул и попытался на ходу откусить древко. А затем кровожадно посмотрел на группу героев. Тварь прекрасно понимала, что больно ей сделал кто-то из этих чужаков. И они должны отплатить за это. Поэтому она рванула прямо к ним, а остальные побежали за ней. Из ближайших кустов продралась еще одна собака и сразу кинулась к приключенцам. Мелисса поняла, что чертовски правильно сделала, что ушла из прежнего места, где стояла. Иначе сейчас бы она оказалась со зверем один на один в ближнем бою.

В лесу все приходило в движение. Гоблины перекрикивались короткими рваными фразами, но их самих нигде не было видно. Но самыми жуткими оказались растения. Они извивались прямо за спинами, сцеплялись ветвями, как будто живые. Игург, который пробовал было пролезть дальше в заросли, с удивлением заметил, что кусты стали буквально непроходимой стеной - и нужно было приложить немалых усилий, чтобы продраться сквозь них. Их никто не собирался отпускать.

Він ще був живий і це не могло не тішити, щоправда, рани давалися взнаки і Сет відчував що разом із магічними та життєвими силами втрачається і контроль над внутрішнім джерелом магії, чи скоріше порушенням Плетіння. Перш ніж втратити свідомість він точно ще раз вибухне, хоча і втрачати нічого не хотілось, хоча це небажання було миттєво затьмарене жагою руйнувань, коли Сет відчув на обріі свого "бачення" ще двох скелетів. І той, що був поруч вже перестав цікавити його.
Руки дракононароженого вкрились льодом, і він махнув спочатку одною, а потім й іншою в сторону двох скелетів, і лід зіскочив з його рук, формуючись в дві великі вибухові крижини, які ніби подвоїли усе світло, яке було, на мить відбиваючи його від себе, а потім вибухнули майже одразу, розлітаючись на сотні доволі небезпечних уламків, які розбиваючись об кістки на мить танули, аби одразу застигнути і зруйнувати структуру кісток.
Щось там навіть зламалося, і Сет більше не відчував нікого, тож слід було відійти подалі, що він і спробував зробити. Але намагаючись не втратити із поля зору скелета ,він робив крок назад наосліп і тому перечепився. Впавши на п'яту точку, він був доволі легкою мішенню, і скелет поспішав цим скористатися. Намагаючись відштовхнути скелета від себе і закритися рукою від удару, Сет знов вибухнув з приголомшливим звуком бавовни і зник, залишаючи лише уламки від скелета, частина яких приземлилася навіть десь там, де воював Варгуз. А нова поява Сета супроводжувалася гучним "Бляяяяяяя!", якщо у когось не дзвеніло у вухах. Тому що той матеріалізувався на деякій відстані від землі, і трохи впав, в останній момент зумівши приземлитися приблизно на ноги, і відбігти кудись... Кудись.

Зараз щось відбудеться... Відчуття цього було надто сильним, і Сет знав що потрібно зробити, аби це відбулося. В якійсь мірі це було навіть небезпечніше за орду скелетів, яка погрожувала залишити їх тут назавжди – бо тактику скелетів можна зрозуміти і використовувати, що нажаль не вийшло поки що у їхньої різнокольорової групи, а вибух хаотичної магічної енергії контролювати не вийде. Лише можна сподіватися що бахне приблизно в сторону ворогів та не зробить гірше. Хоча, все ще є варіант перетворитися на квітку, тоді, можливо, скелети перестануть намагатися позбавити його життя. Ухиляючись від ударів, Сет видихнув і знов створив хаотичні кульки, які полетіли в різні боки від нього. Ну як полетіли.. .Скелети були надто близько ,можна взяти їх за голову і передати магічний заряд напряму. Заважало лише те, що в них були іржаві колупалки, якими вони активно розмахували. Надто активно для тих, хто повинен бути мертвим.

Щось бахнуло... Ні. БАХНУЛО! І хоча одна сфера продовжила свій політ, не задівши нікого, на місці де був Сет падали лише уламки кісток і утворилася невеличка гладка вирва. Якщо дракононароджений і загинув, то зробив це з довоолі специфічним феєрверком, і окремий плюс в карму був за те, що зробив це без кривавого дощу та розкиданих на гілках дерев кишок.
Коли дзвін у вухах пройшов, можно було почути хрипле, але справжнє, звукове "Ніхуясобі блять... Ще й уїбав..." Якщо ж з поміж атак нежиті звернути увагу на те, звідки лунає звук, то можна було б побачити Сетрекхара, який хоч і трохи хитався, але виглядав доволі цілим, якщо не рахувати поранення від скелетів, і з повним набором кінцівок. І цими самим кінцівками він доволі активно користувався, аби змусити сферу зробити кілька віражів і вдаритись в одного зі скелетів, яких він відчув збоку, а нижнім набором не менш активно користувався для того щоб збільшити дистанцію між собою та дохляками.

  Як мурав'ї вся ватага нежиті спрямувала в бік Баріловської групи. За роєм білих голів вже не видно було ні Варґуза, що бився десь за каплицею, ні Юзівзі, яка лишилась позаду них, тримаючи оборону містка. Лише Тарас та Сет стояли поруч і приймали бій від наступаючих сил ворога, що все звужував та звужував коло навколо них. Відвівши руки в різні боки, що тримали списа та щит, Бар відкрив цьому печерному світу свій талісман з профілем єдинорога, що висів на шиї. Вдихнувши повні груди, він звернувся молитвою до божественного початку своїх сил:
— Шануйся господиня лісу, Майліка, — громовим голосом почав син племені, — та поділись, будь ласкава, силою своєю! Хай згине нечисть, що стане на твоєму шляху! Майліки! — завершив Бар, вдаривши списом перед собою в землю. Світло, що підтримувалось на гострому кінці, наповнювалось силою і удар звільнив цю енергію, розкинувши великою хвилею навколо, що поглинуло всіх найближчих скелетів. Якби в їх чорних зіницях можна було б щось розгледіти, то це був би страх. Бо враз частина з них розвернулась від кентавра, збираючиь навтьоки.
  Користуючись цією перевагою, даною йому роками вірного служіння своїй богині, Бар гукнув до Тараса:
— Гей, колего жрець, сідай, — кентавр підігнув задні ноги, опустивши крупу, щоб дуергар міг залізти на нього, — треба допомогти Варґузу!
  Дочекавшись Тараса, що вліз в сідло, ухиляючись від атак скелетів, Барілко думав галопом ринутись в бік гладіатора, що вже приймав бій з своєю купкою мерців, але з того боку їх обступило багато мертв'яків, тому довелось бігти в бік Ю. На ходу він звернувся до божествених сил та попросив зброю "Гнів Майліки!", – вмить з'явилась копія списа, що тримав Бар, але в повітрі, примарний, і набагато вишуканіший. Взмахнувши своїм списом бігучий білий кентавр направив свою нову зброю в атаку на скелета, одного з тих, що до цього обступали дварфа з півдня.

А гномка була втішена побаченим видовищем.
Вона одразу ж попрямувала до містка і, простягнувши руку, вона щось сказала на драконячому. Відразу після цього з річки до неї вискочила схожа на дракончика глиняна ящірка, на очах висихаючи і перетворюючись на статуетку, що ожила. Усміхаючись, дівчина погладила ящірку і простягла їй жезл, дозволивши тій залізти на нього і вчепитися лапками, Дракончик ліг уздовж жезла, розкривши пащу в напрямку наверша, а лапи опустив нижче, утворивши подобу рукояті.
– Я думала тут небезпечно. Давайте я... хм... зараз... А як на виході з цвинтаря зробити яму? Про всяк випадок, ну? - гномка продемонструвала своє вміння, коли поряд з мостом за кілька секунд виникла яма глибиною з гномку. Навіть глибше.
Але подумавши, вона спочатку вирішила влаштувати собі укриття, на випадок, якщо щось вискочить. Вставши поряд з містком, вона клацнула пальцями і на місці, де вона стояла, з'явився старий дерев'яний і дуже широкий пеньок. Гномки, видно, ніде не було.

  Пожалуй, стоило поблагодарить случай или Тимору, что Игург вернулся цел и невредим после разведки. И без нежелательного хвоста. К сожалению, это не перевешивало чашу весов, наполненную неприятными новостями, которые он принес.

  — Пройти было бы легко, будь нас меньше. — «Например, без виконта Шемфорта и Сансаниэля.»

  Дворяне казались обузой в столь ювелирном предприятии. К счастью, и лорд Дарксоул это осознавал. Прикрив глаза, Керли несколько раз кивнула своим мыслям. Задерживаться не хотелось, а гоблины, если уже знали, что групка людей прячется в штольнях, вполне могли решить взять их измором. С другой стороны… это какие-то там гоблины! У них должен быть мозг с орех.

  — Может… отсюда есть другой выход? — Вчера они были слишком измотаны и нуждались в ночевке, чтобы озадачиться подобным вопросом.

  Майбутній лідер клану Теремпус стояв з нудьгою в погляді. Цього дня він очікував три роки, відколи їх табун оселився в цьому королівстві та вони дізналися про Браму-​В-Скелі від місцевого населення. Поклявшись іменем Майлікі, він тяжко тренувався задля цього дня, аби проявити себе перед кланом. Саме ці десять днів мають вирішити його долю. Білі жеребці були в пошані у дівчат, та й серед люду. Але серед воїнів Теремпуса кентавр з білим задом важався слабким коником. Тому Барілко робив високу ставку на печеру Спокути. Це був його шанс не лише піднятись в очах одноплемінників, а й можливість викликати вождя, його вчителя Терехана, на чесний двобій. Лишилося вийти живим з пекельного місця і він зможе отримати почесті, про які мріяв. Тому він прийшов з впевненим поглядом молодого вождя, але ця черга і організація тягнеться вже дуже довго...

  Розирнувшись довкола, Барілко оцінив прийдешних "учасників". Він чув, що всяке оторобло трапляє до печери Смути, але він не думав, що їх буде... так багато. Вони всі слабкі,. І дня не протримаються. Дивний народ ті люди. Така священна традиція і так нехтувати нею. В їх клані вождь особисто б очолив загін кращих бійців, якби Теремпусам загрожувала подібна загроза. Воїни б мали за честь навіть загинути в такій авантюрі. А тут! Фі!

  В цьому плані Барілко був задоволений своїм загоном. Принаймні ця різномастна група виглядала зухвало. Кентавр не збирався допомагати слабким, бо такі мають загинути. І Бар був достатньо впевнений у своїх силах, але, тим не менш, тягарі йому не були потрібні. Він торкнувся свого талісмана на шиї — такий же білий, бо був особисто ним вирізаний із ікла, медальйон з профілем єдинорога, і звернувся до Майлікі. Чи то богиня його почула і відгукнулась до нього, чи то синя луска добре виділялась на фоні решти непотребу, що не могла оцінити честь, яка їм випадає. Але отак Барілко знайшов собі групу. Кремезний напіворк та ящір його порадували, а на дрібноту Бар навіть не звернув уваги. Організаційний процес почав йому вже дійсно допікати...

Дракононароджений мовчки подивився на напіворка, оцінюючи його. Здоровий. Сильний, напевно сильніший і з міцним черепом. Але ця думка викликала знов дивну "посмішку", до як показувала практика, розум за товстим черепом пробивається надто легко. З усіх чомусь саме гномка здавалася найменш вразливою ціллю для ігор розуму, тож можливо тому й була найбільш цікавою.

Напіворк удостоївся глузливого погляду від маленької гномки, що опинилася в цій строкатій групі. Темношкіра, кучерява, зі смішним білим пасмом, що падає на лоб, гномка була одягнена в робочий комбінезон з безліччю кишень. На поясі у неї висіли різець і долото, а в руках вона тримала різьблене жезло химерної форми, недбало закинувши його на плече. Змірявши інших оточуючих її велетнів, гномка хихикнула своїм думкам. Хто саме видався їй кумедним, вона не уточнила.

Із широкою посмішкою на обличчі, що була більш схожа на хижацький оскал, Варґус підійшов до входу в печеру. Він був досить відомим гладіатором столиці, зробив кар'єру на ефектних бійках, здобувши прізьвисько "погрозливий", бо ж із, власне, харизмою, в нього були проблеми, навідміну від інших бійців. Що більш ніж компенсувалось жорстокістю.

Крупний молодий напіворк вирішив поставити все, що мав, на те, що він виживе. Так-так, серед багатіїв практикувались ставки на тих, хто йшов у печеру, віддаючи своє майбутнє на поталу Богам чи Демонам, тож боєц вирішив цим скористатись. У разі успіху він, звичайно, хотів отримати відповідний статус від держави, але додаткове фінансування ніколи нікому іще не завадило.

Чим більше ставок буде зроблено на його смерть - тим більше мав отримати Варґус, а, отже, зараз його задачею було показати "глядачам", що в їхньої невеликої групки шанси на успіх дуже й дуже незначні. Тому "типовий орк", оглянквши компанію, взревів на весь голос, чим достатньо привернув до себе уваги.

- Я що, буду в команді з цими кольорастими клоунами?!!! - прогарчав він риторичне запитання одночасно і до нікого особисто, і до всіх загалом. - Я люблю теплі кольори, а не холодні, а голубий якраз до останніх і відноситься. Дайте мені нормальних бійців! Не ящірок! Не коротунів!

Було б, мабуть, зайвим, казати про те, що "нормальних" бійців йому ніхто й не збирався давати. Та й це не було необхідно. Нехай пустоголовий нобілітет повірить, що з такою командою Варґус подохне швидше, ніж закінчиться перша доба...

Тарас не любив, коли римують його ім'я. Вихідець із глибинних дварфів був надто відлюдькуватим, щоб товаришувати з кимось, але заради справ міг спілкуватися й навіть більше. Коли йшли справи до торгів та скидок, то всередині зазвичай мовчазного хлопчини прокидався чорт, який торгувався о останнього мідяка. На жаль, то була не тільки риса характеру, але й нагальна необхідність, бо грошей у синьошкірого було завжди обмаль. І хто зна, чому так. Може, саме це штовхнуло Тараса в руки смерті.

Але не так, як ви подумали, бо дварф прибився до святилища Келемвора, бога смерті, та почав йому служити. От тільки й там він виявився білою - а й бо синьою - вороною. Бо приділяв надто мало уваги ритуалам поховання, а все більше занурювався у вивчення магії мертвих, себто некромантії. Забороненою вона не була, адже інколи тільки вона здатна упокоїти мертв'яків, що лінуються спокійно лежати у своїх могилах, але неабиякі здібності та хист дуже хвидко зробили дварфа парією навіть серед служителів. Його сторонилися, його цуралися... його боялися. Адже всім відомо, що некромант може як упокоїти мерця, так і вдихнути подобу життя до його підгнившої плоті. І якщо він захоче нашкодити, то сухоти вдавлять проклятого раніше, ніж він встигне написати заповіт.

Якщо признатися щиро, Тарасу всмерть набридли ці кислі пики у святилищі. Він вже вивчив достатньо, аби йому не намагалися шкодити, але до справжньої могутності було дуже далеко. Ба більше, він й сам розумів, що тільки став на перший щабель справжнього мистецтва. Проте у храмі Келемвора вчити було більше нічого. Він прочитав кожну з тих небагатьох книг у храмовій бібліотеці, де розкривалися таємниці магії смерті. Але справжні знання потрібно було здобути самому. Мабуть, саме тому коли в черговий раз підшукували божевільних, що підуть за Браму, він навіть несподувано для себе зголосився. І зараз чекав своєї черги, роздивляючись тих нещасних, що складуть йому компанію.

— Нащо місцевому бути постояльцем готелю?

ЛОГІКА: Елементарно: коханка. Або інша зустріч, про яку не потрібно знати домашнім.
ЕЛЕКТРОХІМІЯ: Звідки ця гомофобія? Може то був коханець.
СУТІНКИ: Або двоє близнючок-карликів, як у 49-му.
ЛОГІКА: ...
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ: ...
ДРАМА: ...
ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: Точно, Дюбуа розповідав про ту справу. Але вона закрита. Не зациклюйся на цьому.

Вбиральня виглядала абсолютно нормально як для місця, де днями вбили двох людей. Чисті (і трохи слизькі) кахлі, три кабінки, велике зеркало на стіні навпроти них, сліпучо-білий умивальник із бронзовими кранами. Запах миючого засобу і, зовсім трохи, чийогось гівна.

ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: Боюсь, партнере, зараз все це - твоє гівно. У переносному сенсі.

Мотокарета знайшлась біля входу до готелю. На лобовому склі майоріли два папірці зі штрафами за неправильну парковку. Ще один папірець хтось приклеїв до дверцят водія. "ЗАБИРИ СВАЮ ХУЙНЮ" значилось там неакуратним почерком.

З відділком з`єднали швидко і старий-добрий Жюль Під`є, диспетчер 41-го, пошуршав паперами в слухавку.
- Отже, кхм, детективе, маю для вас наступну інформацію, - він відкашлявся. На фоні Массаро чув Честера Маклейна, свого колегу, який якраз в цей момент розповідав історію ("Ставлю я її раком, а у неї між ногами"...), - Отже, два тіла. Одне, за свідченням адміністрації готелю, належить Жан-​Люку Роше, він місцевий підприємець, має пару магазинчиків у Джемроці і займається також перевезеннями. Йому вистрелили в потилицю з пістолета чи револьвера дуже великого калібру. Стріляли зблизька, майже впритул.

На фоні компанія колег Ейса зайшлась реготом. Він розчув "А я навіть не кінчив!" і новий вибух реготу.
- Кхм, кхм. Друге тіло - Клайв Перскер, нам підтвердили його особу в профсоюзі докерів. Звичайний роботяга, жонатий, але без дітей, двадцять сім років. Ознак насильницької смерті нема. Коронер тут написав, ем...

ВНУТРІШНЯ ІМПЕРІЯ: Під`є скорчився над паперами. Намагається прочитати дрібний почерк коронера при тьмяному світлі єдиної слабкої лампочки, що висить над його робочим місцем і ще й мигає.

- Написав "Наче взяв і вмер". Параліч серця. О, почекайте, офіцере, тут ще примітка від помічника коронера, зараз прочитаю... Він пише: "Аномальна кількість цианіду в крові" і три знаки оклику. А нижче коронер дописав: "Впишу це пізніше". Поки це все, детективе.

Тепер на фоні Ейс почув початок нової історії: "А ви чули новеньке про того дискойоба Массаро? Зараз розкажу, подай пиво"... - на цих словах Під`є, певно, прикрив слухавку рукою, бо звуки зникли.

      — Без балды что ли? — если самостоятельно перестать думать о гнетущих мыслях о скорейшем возвращении с насущными проблемами ей удалось, то Дарксоул решил напомнить об этом не только своим присутствием, но и добрым словом. Впрочем, кроме брошенной между делом фразы, перебивать Сансаниэля она не стала до самого конца, несмотря на то, что молодой человек поставил всё в таком ключе, что виноватой оказывалась только она.
      Разумеется, ожидать чего-то другого, впрочем, она — не ожидала.
      — Пламя и сталь? Поверь мне, мой исход будет куда похуже твоего. Ты видел что сделала твоя магия? — она бросает на Санса взгляд, задерживая его чуть дольше необходимого, будто проверяя волшебника. В каком-то смысле этого ей и хотелось: она до сих пор не знала, что произошло, но откуда же ему знать? В конце концов, Мэл и прежде была достаточно проницательной, а информацию, которую держала в голове... в общем-то, не делилась со всеми, как общественным достоянием так уж открыто. — мне — кирдык. Увидят — сожгут и даже размышлять не будут.
      Она хмуриться, теперь уже больше на автомате поправляя волосы, что перекрывают сегодня шею и натягивая посильнее капюшон на свою голову.
      — Сомневаюсь, что твоей силы хватит, чтобы помочь мне, — она вздыхает без привычной усмешки, — не камень в твой огород, конечно, Дарксоул, но для такого ты ещё не дорос, — она выдерживает паузу, приостанавливается и замирает на нём пронзительно голубыми глазами. Энви молчит с секунду, но затем невзначай улыбается, будто бы возвращаясь в те секунды, когда голова её не была забита страхами за свою жизнь:
      — Но за предложение спасибо. Учитывая, какая ты заноза в заднице, даже если ты не имеешь это действительно ввиду, слышать такое из твоих уст довольно ценно, — она ускоряет шаг, проходя мимо, — Я постараюсь, чтобы хотя бы ты не сдох из нас двоих. У тебя ещё вся жизнь впереди.
      И дело здесь было далеко не возрасте, статусе или общем положении. Она вообще сомневалась, что кто-то, идущий сейчас вместе с ними имел хотя бы примерно схожую проблему, с какой встретилась по жизни Битрис. Было бы глупо желать смерти всему живому просто потому, что тебе не повезло.
      Тем более тем, кто успел несколько раз спасти и её жопу тоже, пусть и в своей неповторимой манере.

      Её сердце едва бьётся, Мелисса затихает, двигаясь совсем тихо, стараясь не разговаривать, как только впереди начинает маячить вход. Женщина достаёт из-за спины свой короткий лук, перекладывая руку на тонкое оперение своих стрел. Было бы глупо терять бдительность сейчас, особенно со знанием, что гоблины — твари, наверняка, мстительные и глупые, а эти две вещи были чудовищным сочетанием между собой. Скорее всего, упрямые существа вряд ли оставят их так просто... и буду желать смерти до последнего сердцебиения всей компании.
      Только если зеленые головастики попадутся ей на пути, сдаваться без боя она точно не планировала.
      Как и нарушать их своеобразный строй. Полезть вперёд сейчас может оказаться опасностью для них всех; так что Мэл держалась, пусть одной и из первых в отряде, но тем не менее не отсвечивала, дожидаясь команды полуорка. Что он скажет о том, что ждёт их впереди?

В кои-то веки герои действовали настолько здраво, насколько только позволяла ситуация. Видимо, хороший и безопасный отдых сыграл свою роль. Игург хоть ыл единственным, кто всю ночь не сомкнул глаз, но он не выглядел помятым, даже наоборот, как-то посвежел и готовился посмотреть, что же изменилось за пределами пещеры.

Быстро пробравшись через лабиринты штолен, друид подошел к выходу в главный зал. Небольшое иллюзорное солнце на его руке показывало ясную погоду, но это он уже сам успел заметить за широкой аркой выхода. Ворон Керли улетел раньше и уже, наверное, облетал окрестности или уселся где-нибудь на высокой сосне.

Стараясь издавать как можно меньше звуков и прячась за старыми валунами, Игург вышел со двора каменоломни. И сразу обнаружил, что следы гоблинов здесь есть. То ли они действительно купились на устроенное вчера представление с запутыванием следов, то ли испугались чего-то. Но не успел полуорк выйти хоть на какое-нибудь пространство, чтобы оглядеться, как увидел дым от небольшого костерка где-то в тридцати шагах. Густые кусты залоняли обзор, не давая гоблинам заметить Игурга, но и сам друид не мог разобрать, сколько тварей осталось здесь на ночлег. Несколько силуэтов он смог различить, но сколько их на самом деле? Нужно было подобраться поближе или сменить точку обзора, чтобы узнать.

Герои со смешанным настроением собрали свои нехитрые пожитки. За ночь каждый из них стал богаче, даже если потерял что-то. Сансаниэль лишился статусного перстня, который символизировал его принадлежность к Дарксоулам. Вещица дорогая и очень непростая - не зря Грумбар принял только ее в подарок. И сейчас аристократ пытался понять, чем же таким одарил его бог взамен. Когда он повторил действия своего визави из сна, то почувствовал что-то странное. Пальцы на руках начали покалывать, как будто от внезапного мороза, улавливая тонкую и еле заметную вибрацию.

Это было сродни музыки. Одна особо громкая нота звучала прямо из алтаря. Крепкая, чистая, полноводная. А где-то над ней звучала тонкая и крохотная, почти незаметная. А когда Сансаниэль заглянул наверх, то кроме подношений, которые Грумбар не принял, он обнаружил небольшой коричневый камешек, не больше ногтя мизинца. Если бы не вибрация, то Сансаниэль бы подумал, что это просто кусочек гальки, но взяв в руки с приятным удивлением обнаружил тигровый глаз. Полудрагоценный камень, совсем не дорогой, но сейчас не это было важно, а то, что все сработало.

Девушки же задумались. Каждая о своем. Мелисса пыталась вспомнить, что за растение промелькнуло к ее сне. Цетрария. Если бы она не запомнила образ их сна, то в жизни бы не догадалась. Им оказался обычный целебный мох, который рос на болотах. Полезное растение, вытяжка которого помогает при кашле и воспалениях, а еще помогает заживлять раны. Ценный гость в аптеках, но не слишком частый. Достать его сложно, потому что растет он прямо на трясинах, где один неверный шаг означает смерть, поэтому как только в город прибывает хотя бы небольшая партия, она сразу оказывается в руках алхимиков и личных лекарей аристократов.

Керли же думала об истории своей семьи. Но маленькая леди не слишком прилежно учила генеалогию. За годы лишений и странствий информация о предках напрочь улетучилась из памяти. Она могла вспомнить несколько самых ярких представителей рода, но уж точно не того, который прослыл самым печально известным. Нет, если порыться в архивах и книгах родов, то что-то может и вспомнится, но точно не сейчас.

Игург начал собираться первым, а за ним последовали остальные. С горем пополам, погруженные в собственные мысли, они двинулись к выходу.

  Свернувшись калачиком, Керли казалась маленькой и беспомощной. Она понимала, что ее сознание возвращалось из глубокого сна, но упорно продолжала сопротивляться этому ощущению. Нельзя открывать глаза. Если она это сделает, то вернется в реальность, которая будет не лучше смерти. Вцепившись пальцами в край спальника, она прижала его к заплаканному лицу. Каков смысл возвращаться в мир, где ты одинок?

  — Хыы…папочка! Пожалуйста, не уходите! Зачем вы вновь меня бросаете? — Тихое бормотание сквозь сон отчаянно цеплялось за растворяющийся образ графа Норлинга. Ее руки тянулись вперед, но не могли поймать отца, словно он был иллюзией, созданной виспом в дремучем болоте.

  — Хыы…— Керли не хотела принимать, что ее подсознание вновь создало образ умершего человека в ее голове. Того, кого она должна была отпустить много лет назад. Но, видимо, все эти годы она обманывала сама себя. Сделав над собой усилие, охотница заставила себя окончательно проснуться и открыла глаза. Вокруг было темно, но, судя по оживленным разговорам и претензиям друг к другу, соратники уже бодрствовали. Керли быстро вытерла рукавом глаза пока никто этого не заметил в тусклом свете и принялась собирать вещи. Слезы - проявление слабости. Это омерзительно. Норлинг презирала слабых людей.

  Перед отбытием стоило поесть, но еда застревала поперек горла, поэтому женщина быстро избавилась от идеи наполнить пустой желудок. Если потом совсем невмоготу будет, то она создаст ягоды. Одну в рот закинешь, а эффект тот же, что и от полноценного обеда. Вместо завтрака она мусолила в руках монету с двумя профилями, глядевшими в разные стороны. Керли казалось странным, что в постороннем святилище Хоар вздумал одарить ее ведением. В то же время она слабо верила, что это мог быть Грумбар. В отличие от остальных Норлинг не озаботилась подношением, не только потому, что было нечего дать, а еще и потому, что место казалось покинутым не только людьми, но и богами. Сновидение. Однако, перевернуло понимание всего с ног на голову.

  «Предок с дурной славой, значит…» — Слова, сказанные отцом не были лишены смысла. Ни один дворянский род не обладал безупречной славой и у каждого рано или поздно появлялись самородки, которых следовало бы вычеркнуть из истории. Но как же его звали?...

      Холодный каменный пол святилища был ничем не лучше, чем старая кухня графа, однако судя по тому, что глаза она открыла не от кинжала, воткнутого глаз — «ночь» удалась на славу. Впрочем, понятие времени теряется, учитывая отсутствие всякого источника света: фонарь Битрис за ночь тоже потух, никем не используемый и не заправляемый по новый. Её удача: женщина, всегда спящая спиной к стене и лицом к проходам или коридорам, наскоро утыкается лицом в край спальника, утирая его от лишней влажности.
      Сон нельзя было назвать схожим с реальностью, но ощущался именно таковым. Она хмурит брови: к чему оно всё? Неужели голова играет с ней злые шутки о будущем, которого никогда не станет или, наоборот, подсказывает ей о чём-то, что Мэл благодаря собственным страхам могла попросту позабыть?
      Спустя время она вздыхает и цокает языком, резко отталкивается рукой от земли и усаживается в позу лотоса, оглядываясь по сторонам.
      Затем цокает следом ещё раз и, повертевшись вокруг себя, повозившись с огнем, освещает помещение и пространство вокруг себя по новой. Зевок.
      — Это такое, с изумрудом? — вместо приветствия, заслышав диалог между двумя мужчинами, уточняет Энви с практически искренним любопытством в голосе, поднимаясь с места, — «любительница.» Звучит, будто я бы выиграла эту ставку, — и даже немного гордости звучит со стороны женщины.
      Стоит отдать должное полуорку — или его забота, или упрямство действительно дало им возможность уснуть крепким сном. Мелисса чувствовала себя прекрасно — если закрыть глаза на ощутимые рубцы, которые за ночь никуда не испарились и вряд ли пропадут так легко — и была готова двигаться дальше. Несмотря на оптимистичный боевой клич Сансаниеля с «утра» пораньше, у неё действительно были мысли о том, что у них есть шанс выбраться отсюда живыми.
      Осталось только понадеяться, что её интуиция Мелиссу не подведёт.
      Достав из рациона сухарей да вяленного мяса, Мэл на ходу жуёт и проходит мимо Игурга, на выход, пропадая из поле зрения на какое-то время: ловушку проверить да снять, чтобы воспользоваться ей в будущем где-нибудь ещё. Найдя последнюю нетронутой, Битрис только довольно кивает. Уж лучше так, чем отработанной.
      Оказываясь обратно возле своего спальника, Мэл кидает взгляд на святилище, а затем, пожав плечами, забирает от него молоток обратно себе в рюкзак: целее будет. В отличие от полуорка, который положил свой камешек или зубчик, ей пришлось повоевать с такой хреновщиной за этот молот, что если он не пригодился божеству, то Битрис будет вбивать им гвозди у себя дома долго и упорно, пока последний не отработает все пойманные в том месте неприятности. И не важно, что побороть страшный цветок удалось не с таким-то большим трудом.
      — Ну че, — когда вещи были сложены, она усаживается на них обратно, оглядывая всех вокруг, — какой план? Выходим и идём в надежде, что гоблины не сделали нам никакой засады, бросив затею искать нашей крови и шуруем как можно быстрее до Стены?

— Що за? - Єльфійка не була впевнена в тому, що вона бачила те, що бачила. Можливо через темряву, без кольору було не розібрати, тому вона торкнулася пальцями до шпильки на грудях, і та у мить засіяла як ліхтар, пронизаючи спалахом темні склепіння печери. - Щ-що ти таке? Хто ти? Хто це? - Останнє, єльфійка спитала у дроу, поки той єдиний був нічим не зайнятий. В одночас, вони пропустили полуорка та людину, що направились назад до виходу з печери. У цей час, Вилізши із під медвежих шкір гном, почав взагалі розмовляти з тваринами на огидливій мові зеленокожих. - Щ-що він каже? Ти його розумієш?

Каменные своды святилища были похожи на материнское лоно. Возможно, устроить здесь ночлег было не самой худшей идеей. Вот только приключенцы не знали, как божество отреагирует на это, не посчитает ли незванных гостей нарушителями божественного спокойствия, которые осмелились попрать многовековые устои и осквернить святое место.

Они не знали нрава Грумбара и даже не умели правильно сделать подношение на алтарный камень. Каждый из желающих положил что-то, что посчитал нужным и важым. Мелисса оставила молот, подумав, что если кто-то и оценит его, то почему не Грумбар. Игург оставил личный трофей, полученный давно, и хоть он имел куда большее значение для полуорка, богу земли вряд ли бы приглялулся. Зато Сансаниэль положил свой перстень с идумрудом, который отмечал его принадлежность к семье Дарксоулов. Щедрое подношение, которое он, видимо, хотел вернуть утром, как ни в чем не бывало.

И хоть сначала все чувствовали напряжение и ждали подвоха, но его не было. Герои благополучно уснули, и даже пыль не упала на их головы. Тишина убаюкивала и успокаивала, позволяя утомленным маршем и боями телам расслабиться и отдохнуть. Спалось всем хорошо и крепко. И не скажешь, что они ночевали на каменном полу, а не на мягких перинах какой-нибудь фешенебельной гостиницы для аристократов. А некоторым даже снились сны.



Один только Игург бдил. Взяв на себя ответственность за дозор, он наблюдал на мерно горящим огоньком факела, прислушивался ко входу и размышлял о своем. Правильно ли он сделал, что оставил свой народ на произвол и ушел в далекие земли, чтобы найти спасение для них? Он не знал. Но это было лучше, чем бездействовать и смотреть, как те, которых ты знаешь, умирают от миазмов проклятья, поразившего окрестности.

Игург не мог сказать, сколько времени находится на посту. Казалось, что много, но под землей секунды текли иначе. И могло оказаться, что полуорк сидит только час или два. Секунды превращались в минуты, минуты в часы, а все вместе это становилось текучим медом, медленно перетекающим сверху вниз. И как только первая капля меда упала на землю, на секунду Игургу показалось, что по святилищу пошла еле заметная рябь, а из недр раздался далекий, но низкий и гулкий звук, который как будто проходит насквозь и отдавал эхом в самые тайные уголки сознания. Друид вскочил на ноги, чтобы понять, что происходит, а за нем в неком недоумении поднялись остальные. От сна не осталось ни следа.

И один только Сансаниэль заметил, что камень в центре святилища стал испускать слабый синеватый свет, который шел как будто из самого центра валуна. Подойдя ближе, он заметил, что молоток и талисман, которые оставили здесь Мелисса и Игирг, лежали точно так же, как и раньше. Не хватало только одного - его собственного фамильного перстня с изумрудом, который одновременно являлся дорогой статусной вещью и реликвией, открывающей практически любые двери. Не буквально, конечно, но влияние Дарксоулов в королевстве было крайне значительным, и мало кто решался переходить дорогу представителю семьи даже в мелочах. И вот теперь молодой Лорд окончательно понял, что сон его оказался вещим. Грумбар принял его подношение, оценил его по достоинству и сделал ответный подарок. Нужный или нет - покажет время.


Нехитрую ловушку Мелиссы никто не потревожил, звуков погони или присутствия посторонних тоже не было слышно. Хотя если бы гоблины действительно искали их в пещерах, то уже явно бы нашли. Это не приуменьшало опасностей, с которыми еще предстоит встретиться, но хотя бы позволяло собраться и двинуть вперед с новыми силами. Хотя кто знает, может гоблины оказались умнее и прямо сейчас просто ждут, когда приключенцы выйдут из каменного мешка? Действительно, кто знает...

    Магічно втілений в простір шипований батіг обвив шию гобліна насмерть. Яків підтягнув лиш нерухоме тіло, і руки його затремтіли. Взмахом пальців він заставив зброю зникнути, але час це не повернуло. Коли почалась ще одна бійка, друїд навіть не поглянув на неї. Дротики свистіли над головами і скімітари блищали біля нього, та Яків не рухався і не захищався. Він ненавидів вбивати. І кожен раз, коли йому потрібно було робити це, він ненавидів себе. Та цей випадок був інакшим, бо у нього був вибір, і він зробив помилку: легковажну й дурну.
    Гоблінів не дуже любили. Для більшості вони були способом потренувати бойові вміння й отримати перші гроші для своїх потреб. Ніхто ніколи й не заду
мувався, чому так багато гоблінів здійснює розбійницькі напади, чому їх використовують як прислужників, для своїх злих задумів? Кажуть, що це їхня природа, та тільки ніхто не задумується, що природа виключає мораль: вона не є злою чи доброю, такою їх роблять ті, хто й створює уявні етичні поняття й слідує їм. Тому, чи можна звинувачувати гобліна, природою якого є виживання за рахунок нападів? Чи більшим «монстр» є людина або єльф, або він сам — пів-орк Яків, який і сам вбиває, і грабує, і звинувачує інших за їх єство, і при цьому всьому виправдовує себе?
    Яків поглянув на бій ще раз. Йому потрібен був час, щоб пробачити собі й змінитися. Бій закінчився швидко. Врятували полоненку. Сібо розказав йому про все, та друїд нічого не говорив. Він лише опустився на оде коліно до ведмедя й почесав його маківку. Власне, все можна було прочитати по його обличчі. В згаслих зіницях й опущених плечах. Таким було його прощання. Він направився до виходу із печери, а звідти по залишеним слідам до свого бика. Чужі речі Яків переклав на інший віз й відправився в своє самотнє паломництво.

  В печері була темрява. Ведмідь відчував псів все ближче і ближче. Але це були не ті вовки, про здогадку яких пустив Сібо в своїй голові, це було дещо гірше. Це був запах воргів. Принаймні в отих двох, що були найближчі. А це значило, що клан цей не з пустячкових.
  Коли Сібо жив з гоблінцями, то він чув, скільки мороки в них йде на приручення і догляд за цими істотами. Але в того клану воргів не було, оскільки він був заслабкий. Власне тому їх пізніше захопили вже орки, у яких була зграйка своїх воргів, от там йому вже пощастило з ними познайомитись. Ну як познайомитись. Познайомитись з прибиранням їх вольєру, бо його статус як полоненого "майже гоблінця" дозволяв лише чистити клітку та прибирати їх відходи. І той сморід Сібо босі добре запамятав, а нюх ведмедя не лише нагадав про це, а ще кратно підвищив всі нюанси цього запашного букету. Чоний ведмідь встряхнув своєю мордою в знак скривлення.
  Крім оцих от фактів друїд мало вже щось пам'ятав. Йому захотілось розглядіти їх. І хоча відраза до цих істот коливалас ьбіля смертельної огиди, все ж це були звірі. Тож вбивати йому їх теж не хотілось. А тому...
  На очах чорне хутро почало зникати, а тіло зменшуватись. На місці страшного лісового звіра постав безобородий гном. Сібо в своєму тілі одразу відчув шалену слабкість. Рани, що він отримав від чотирьох списів за рахунок друїдської рани затягнулись, але з'їлу шалену кількість сил його власного фізичного тіла. Болі стали проявлятись в тих місцях, де побували ці знаряддя для вбивства, гостро колячі на внутрішні органи та кістки. В руках за іронією долі гном тримав аткий же самий спис, але власноруч зроблений. Саме час не про воргів думати, а своїми чарами зцілити стомлене тіло.
  Гномські очі розсіяли туман темряви і малий Босі побачив цих гоблінських собак. Користаючись коротким збентеженням свого супроводження від перевтілення назад в гнома, Сібо звернувся до паладина:
— Пане Бодомаре, тут декілька голодних звірів, які дуже хочуть скуштувати м'яса, — Сібо не встиг злякатись своєї наглості звернутись до цього чоловіка, бо в голові була дитяча аплікація із різноманітних думок, з яких він намагався скласти план дій, — не знайдеться у вас дкілька шматків для них? — люб'язно закінчив Сібо, а потім різко перейшов на гоблінську, додаючи в голос нотки і словечка, які Сібові не були властиві від слова в-з-а-г-а-л-і:
— Shavki, anu pali nyc, — властно почав друїд, — ya vam novyh khozyaeb privel! — безбородий гномик вказав на парочку ельфів, що стояли поруч.
  Про себе ж гном сподівався, що його експромпт спрацює, бо він не був певен, що варги взагалі розуміють гоблінську, але знав, що ті розуміють мову сили. Сібо двічі кліпнув очима в бік Келагара та Валрел, які і надихнули малого соромязливця на таке подвійне превтілення: із ведмедя в гобліна-забіяку.

      С большим сомнением Битрис отнеслась к желанию виконта взять что-то взаймы из копей, а стоило только осознать, к чему именно Мэл пришла в своей голове, то женщина не сдерживается о того, чтобы хмыкнуть саму на себя. Видимо, прежде она не чувствовала такое явное дыхание смерти, что желание поджать хвост и не трогать всё вокруг, оставляя как есть, брало над ней вверх. Как будто бы окажись перед ними сейчас сокровищница с горами золота, то ей она подумала бы дважды на счёт того, чтобы перехватить монету в пальцы: вдруг божество разозлиться и вовсе не выпустит их из под земли?
      На слова Сансанэля женщина тоже не отвечает, лишь окидывает его взглядом сверху до головы, задерживая на нём глаза на лишнюю долю секунды. Кто бы сомневался, что полуэльф не стоил выеденного яйца в моменте, который мог бы стать для них всех критичным. Так-то не страшно: справятся и без великолепных (не)знаний Дарксоула, хотя и с этим она оглянулась вокруг со своей долей скептицизма, погружаясь в потёмки собственного сознания, особо не подавая голоса до момента, пока впереди не начинает маячить заброшенное святилище.
      — Если у кого-то есть драгоценные или важные камни — самое время положить их в качестве подношения, — она кивает головой в сторону, предположительно, алтаря в виде куба, и самостоятельно делая несколько шагов, чтобы рассмотреть его поближе.
      Булыжник, конечно, как булыжник, но нужно отдать должное: не каждый сможет сделать из куска камня такую ровную штуку. Она задумывается: может ли она что-то предложить ему сама? Слышится глухой стук — это Мэл опускает сумку с плеч, чтобы тут же нагнуться к последней, перебирая мелочи в виде мешка со шлямбурами или пару выпавших из мешка мелков. Может быть...
      Следом за странноватым на вид черепом, Мэл кладёт у подножия кое-что потяжелее. Логика была проста: чем добывали камни? Ломики, кирки, может какие-то зубила, но если первым делиться не хотелось, а последующих вещей у Битрис попросту не было, ей было куда проще расстаться с молотком, который они нашли на самом первом, не просто пути, а событии, которое произошло с командой в их борьбе с огромным цветком-убийцей. Конечно это, наверное, было больше про кузнечное дело, но глядишь литьё не так далеко отойдёт от камней? Они, между прочим, тоже используются! Как же иначе выпендриться, если в твоей броне не вплавлено пару-тройку сверкающих камешков? Расставаться, конечно, с памятной вещью не хотелось, тем более, не изученной до конца...
      Но если это поможет пережить ей ночь — ей не жалко. Пусть и ломик забирает.
      — Так не пойдёт, — когда с подношениями было закончено — Мэл не говорила ничего вслух, но задержала свой взгляд на кубике, отдавая своеобразную дань уважения — и можно было заняться своими делами, женщина подала голос сразу же, как только Игург решил взять роль их защитника полностью на себя, — верю в то, что ты — тот ещё крепыш, но если не отдохнешь и ты, то будешь менее полезным тогда, когда это может нам пригодится. Как устанешь... пни кого-нибудь. Подежурим по очереди, тогда выспится каждый.
      Отставляя свой рюкзак к противоположному углу, Мэл перехватывает несколько вещей из него и подбирая с земли закрытый фонарь, молча пропадает за углом. Битрис не отходит слишком далеко, стараясь рассчитать расстояние таким образом, чтобы у них была возможность расслышать звук колокольчика, но при этом не ставить «ловушку» сразу же за углом. Им нужно будет время, чтобы прийти в себя, подготовиться когда...
      — Если, — бубнит она себе под нос, тут же исправляя саму себя, пригибаясь к полу. Может быть им свезёт и никакие гоблины не найдут их в копях. В конце концов, иначе ими же было бы натоптано и здесь. Подумать, что у них не было сюда необходимости спускаться, потому что некому было мстить — возможно, но в кои-то веки Энви хотелось оставаться более оптимистичной, чем прежде. Иначе можно было задуматься о том, чтобы самовыпилиться.
      Заканчивая со своей своеобразным методом предупреждения о ком-то рядом с ними, Битрис возвращается обратно и останавливаясь рядом с Игургом, добавляет достаточно громко, чтобы на её слова обратили внимание все присутствующие:
      — Заслышите звуки колокольчика и все присутствующие не выйдут внезапно пописать за угол, значит за нами пришли, — а затем кивает полуорку головой, как бы благодаря его за решение взять на себя первый — она надеялась, не единственный — дозор и отправляется в свой угол. Этот день был тяжелый.
      Оставалось только надеяться, что она сможет проснуться следующим днём без кинжала у горла. Или в горле.

Як виявилось, сонечко пригріло голову зовсім не дроу, судячи з тієї довгої промови яку видала ельфійка. Причому дуже дивної промови. Поверхневі...
– Якщо хочеш мститися, то роби це, а не розмовляй.
Келагар не став пояснювати що за час від початку промови до того як ельфійка зрозуміла що вона без зброї, її можна будо вже порізати так, щоб одяг з неї спав, не кажучи про те, щоб просто встромити щось металеве і гостре, що робить спробу жити далі більш важкою ніж зазвичай. Хоча треба було зізнатися хоча б собі що її дії дещо розгубили його. Він очікував втечі, атаки, плач... Але промова? Через це він із запізненням зрозумів що втратив можливість ляснути її по сідницях долонею чи пласкою стороною клинка аби трохи подовжити гру в злого дроу-работорговця.
Проте, поки вони не вирішили їти далі, він знайшов собі іншу гру. Невеличка магічна формула та рухи, які для пересічних людей будуть здаватися просто дивними і дроу сперся спиною на камені біля входу. При цьому намагаючись сховати і забрати меч чарівної Валрел магічною рукою, яку бачить лише він.

  — Надеюсь, что ваша милость великодушно оценит мою ответную, но весьма скромную щедрость. Ведь запасы почти исчерпаны. — У Керли заняло много времени, прежде чем она смогла проглотить комок в горле и подавить свою неприязнь к мужскому полу. В своем высокопарном вежливом обращении к Виконту все равно ощущались нотки брезгливости. И все же женщина понимала, что, как аристократ тот, скорее всего, как и Дарксол, будет помнить каждую малейшую услугу, чтобы потом запросить ответную в десятикратном размере. Допустить подобного она не могла, а это значило, что нужно предоставить ответную услугу за одолженную палатку как можно раньше. Отвернувшись, Керли нахмурила брови. Запасы медикаментов с этими мужиками таяли на глазах. Хорошо, хоть полукровка друид может сам о себе позаботиться, а иногда помочь остальным.

  «И вы тоже, господин Дарксоул.» — Подумала сказать Норлинг, но опомнилась раньше времени. Она все еще чувствовала эмоциональное истощение после бесед с этим выскочкой. К тому же под конец этого дня она слишком устала, чтобы иметь желание противостоять его колкостям. Керли нуждалась в реабилитации. И в каком-то намеке на отдых. Впрочем, как и все они.

  — Ландо. В худшем случае помрем в величественном месте. — Все, что было до этого святилища напоминало лабиринт, в котором теряешь счет времени. В поисках лучшего места можно было проходить вечность и все равно остаться недовольной. В какой-то момент надо было принять решение и остановиться. Возможно, позабытая святыня не так плоха.

  К тому же если им понадобиться бежать обратно, то Керли успела пометить путь назад небольшими засечками, сделанными мелом на уровне двух метров.

  Нікому не побажаєш оклематися у полоні зі зв'язаними руками й ногами. Ще й без очей, чи можливості спілкуватись. Але залишили хоча б вільними вуха. Вона почула те, як мова якихось ворожих створінь стихла, потім була мова і якийсь звір. І хто це міг бути? Рятувальники, або саме ті, хто її викрав? - Думи роздирали голову єльфійки. Не так повинні починатись пригоди героїв. Чи може це, іспит для неї? Тоді це саме те, що вона шукала. Гідний супротивник для легендарної битви, хоча і слова його були, не настільки гідні. Рабиня, або смерть? Це ще більше обурило дівчину, ніж потрапляння у полон. Як тільки її руки стали вільні, вона першою дією звільнилась від кляпу та голосно вдихнула не саме свіже печерне повітря. Наступним зникли пути на ногах, а вона звільнила очі й побачене її з однієї сторони вразило, а з іншої порадувало.
— Ах ти клятий дроу. Я так і знала, що тільки такий підлий єльф міг підкрадатися зі спини та викрадати прекрасних дів! - Звільнившись та вимовившись, вона одразу підхопилась і витягнувши руку вказала пальцем в обличчя розбійника. - Було б у тобі хоч щось людське, ти допоміг би дамі врятуватись і довів до міста, і тоді! - Дівчина обернулась і поклала одну руку на серце, а іншу підняла до гори. Вона активно жестикулювала і говорила нарочито пафосно, нібито в театральній постановці. - Можливо отримав би почесну нагороду, поцілунок прекрасної діви. Та ти, справжній злодій і мій обов'язок перемогти тебе. Готуйся, бо Валрел чарівна подолає тебе... - На недовго дівчина замовкла, не знаючи як назвати чоловіка перед нею. - Тебе! Владику печер та... диких звірів з моїм... А де мій?.. - Єльфійка потягнула руку до поясу, де повинен був бути її меч, та рука хапала лише повітря. - Чорт, та де ж? Почекай хвилинку. - Вона знову обернулась і кинулась до груди хламу, де сама недавно сиділа. Встав на четвереньки, вона не задумуючись виляла своїм задом та копошилась, поки не знайшла своє спорядження зі зброєю.

- Звісно, пане лейтенанте Массаро.

Дівчина зробила вигляд, що переглядає якісь папери під стійкою, а тоді глянула прямо в очі детективу.

- Два трупи були знайдені вчора вночі у вбиральні готелю на першому поверсі. Ось там, - вона показала тоненькою рукою, - Один застрелений у потилицю, інший без ознак насильницької смерті. Ну,я чула, що ваші колеги, які прибули на місце відразу, говорили так. Той, кого застрелили - це наш постоялець, Жан-Люк Роше, здається, місцевий бізнесмен чи щось таке, я не лізу в ообисті справи постояльців. Другий - Клайв Перскер, якийсь роботяга. Немісцевий, судячи з акценту. Вбіг до готелю за годину до того як знайшли трупи, казав, що зараз штани обмочить, обригається чи щось таке. Ну, я його пустила до туалету. Ще здивувалась - чом це він там так довго? Але подумала, що у людини проблеми, не буду турбувати.

Валері випалила це все як з кулемета. Навіть не запнулась.

- Потім я все ж зайшла до вбиральні, щоб спитати, чи все нормально, це було десь 3:30 - 4:00. Побачила трупи, викликала ваших колег. Вони прибули швидко, глянули на тіла, сказали, викличуть досвідченого детектива і прислали вас о... - вона глянула кудись під стійку, - о 8.30 ранку вчора. Ви сказали, що справа заплутана і зняли люкс. Відтоді я вас не бачила. Моя зміна закінчилась вчора о 9-й ранку, власне, заступила я сюди сьогодні тієї ж години. І ні, випереджаючи ваше питання - я не вбивала тих людей, не знала їх і взагалі не бачила як це сталось. Навіть не знаю, чи заходив хтось до туалету - з мого місця цього не видно.

Дівчина поправила неслухняне пасмо волосся і дивилась тепер на Массаро широко відкритими (і дуже гарними) очима.

ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: Цю дівку вже допитували раніше. І, мабуть, не раз. І не з приводу якоїсь хєрні типу крадіжки. Ні, партнере, вона таки знає, як розмовляти з копом

Як мінімум щодо останнього Валері не збрехала - вхід до вбиральні, що розташовуався в дальному кінці готельного холу, з-за стійки реєстрації було видно, лише якщо цілеспрямовано дивитись у той бік.

ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: Партенер, вона навряд чи збрехала і про інше. Вона ж явно знає, що це все перевіряється одним телефонним дзвінком до дільниці.

В пошуках натхнення ельфійська бардесса на ймення Валрел Ластро блукала регіоном Берега Мечів. Регіон був насичений історичними місцями, а кожне з них, у свою чергу, мало на своїй території досить багато об'єктів, які були свідками значних подій сивочолої тисячолітньої давнини. В пошуках одного з таких місць ельфійська діва й втрапила на стежину, що вела до Фандалінна. Безпечно рухаючись нею, вона й не помітила чотирьох гоблінів (наразі вже мертвих), які вичікували на свою здобич. Глухий удар прийшовся якраз в голову дівчини: втративши свідомість, вона лише зараз прийшла до тями. За цей час гобліни встигли зв'язати її, зав'язати очі, вставити до рота кляпа, й віднести чатовим до входу в лігво їхнього племені, після чого повернулися назад, до стежини - готувати напад на інших випадкових перехожих. Як ми вже знаємо, усі четверо гоблінів знатно отримали на горихи, ставши реально хорошими - себто, мертвими, гоблінами. Двоє ж вартових, глянувши на ельфійку, вирішили не нести її одразу до свого вождя. Вони вирішили трохи потішитись її красою, і саме вирішували зпоміж собою, чим саме вони займуться з ельфійкою, хто буде спереду, а хто із заду. Можливо, саме ця дискусія й не дала їм вчасно помітити авантюристів. Які, власне, якраз покінчили із останнім гобліном.

Келагар, залишивши магію на майбутнє, витягнув холодну зброю й підскочив до свіженького гобліноїда. Всього один-єдиний удар, точний і сильний, обірвав вороже життя, відправивши зеленошкірого небрата в пекло. Або ж в небуття, хто знає? Так, чи інакше, але бити вже не було кого, й звуки бою вщухли. Залишилися лише звуки стогонів звідкілясь із того місця, де буквально хвилину назад стояли на чатах гобліни. Там, у смітті й багнюці, зпоміш якогось непотрібу, який полюбляли колекціонувати гобліни, лежала зв'язана по руках та ногах білявка-ельфійка, даючи про себе знати глухим мичанням через кляп.

План Игурга не отличался сложностью или изобретательностью. Сбить охотников со следа - что может быть проще для обитетеля леса? Приключенцы разделились и стали ходить кругами, оставляя как можно больше следов: сломанные ветки и примятая трава вкупе со специально оставленными приманками должны были убедить гоблинов, что жертвы мечутся в панике и не знают, куда направиться. Собственно, друид самозабвенно этим занимался. Вместе с виконтом они натопали как десяток людей, наматывали круги по подлеску, а полуорк даже нашел крохотный ручеек, куда и свел все следы воедино. Вряд ли можно было сделать лучше за то малое время, которое осталось, пока наступит ночь.

Сансаниэль тоже не мешкал и старался в меру своих сил и умений. Ему даже пришлось пожертвовать окровавленный платок, которым тот обрабатывал собственные раны. Аристократ понимал, что кровь - это первое, что учуят эти полуживотные. Квадратик ситцевой ткани остался висеть немного в стороне от горы на небольшом одиноко растущем кусте. Дарксоул оценил, что ели ветер будет дуть в ту же сторону, то запах крови как раз разнесет туда, откуда будут напирать гоблины. И хоть немного, но их получится обмануть. А что дальше? Что ж, это слишком сложный вопрос, чтобы не него ответить водночасье.

Керли тоже знала лес и примерно понимала, как будут действовать охотники, которые идут по следам. Так что с помощью своих пернатых друзей оставляла на кустах и деревьях как можно больше свежих запахов. Чтобы если не сбить с толку преследователей, то хотя бы запутать их. Птицы садились на деревья, гадили и терлись своими тельцами о ветки, роняя пух и перья, пугали мелких животных и других обитателей леса. Поднялся такой гвалт, как будто это пожар напугал лесную живность. Впрочем, закончился все это так же быстро, как и началось. Только одинокая сова продолжала недовольно ухать. Она была не рада незванным гостям, которые громко галдели и распугали ей ужин.

И только Мелисса бродила по ближним окрестностям пещеры, как быдто пыльным мешком ударенная. Она шла к кострищам, разбрасывала сгоревшие угольки и даже пристилала сгоревшую землю дерном, но на самом деле разум ее был далеко. Ведь она уже успела рассмотреть свои раны. И то, что она увидела, ей определенно не нравилось.

За каких-то полчаса герои знатно поломились по близлежавшему лесу, но далеко от пещеры не отходили. Места были и так опасные, а чем больше садилось солнце, тем сильнее в воздухе чувствовались эманации смерти. Даже без лишних слова всем было понятно, что в пещере оставаться явно безопаснее, чем бродить ночью по округе, рискуя стать легкой добычей если не гоблинов, то нежити.

Наконец, когда сумерки мягким покрывалом укутали лес, все снова стихло. Герои собрались в пещере, и у них было еще время, чтобы обсудить действия. Впрочем, не то чтобы у них ославались какие-то варианты. Пернатый друг, с которым познакомился Игург рассказал, что гоблинов по следу идет много. Целая стая. Кто его знает, сколько это по-вороньему счету, но явно больше, чем самих героев.

Если бы не недавнее сражение, они смогли бы показать достойный отпор. Но только не сейчас. Все, кроме Игурга, были ранены, а Сансаниэль и вовсе еле держался на ногах. Раны приключенцев уже не кровоточили, но все еще болели, а магических сил, кто был с ним способен, остались и вовсе крохи. Если друид еще был способен что-нибудь сотворить, то Сансаниэля хватило бы на самую простую магию, которой явно не хватит, чтобы разбросать боевой отряд гоблинов. И если бы только гоблинов. Ведь Гару говорил, что с приходом ночи здесь может появиться и вовсе такая дичь, что даже бывалого воина без труда сожрет целиком. И надеяться на то, что мертвые как-то отгонят зеленокожих или повредят им, не приходилось. Гоблины живут здесь, вряд ли нежить - это враг для них. Ведь и сами гоблины по преданиям - это всего лишь конструкт, который сотворил сам Некромант из плоти и крови поверженных врагов. И конструкт этот оказался настолько успешным, что смог даже рожать себе подобных. Впрочем, насколько много с этой легенде правды, так и не ясно.

Чуть ли единственной возможностью к спасению был уход глубже в пещеры. Старые копи явно тянулись далеко и глубоко, смешиваясь с естественными кавернами и ходами. Там можно было затеряться, укрыться или в крайнем случае грамотно построить оборону в узком пространстве, где численное превосходство врага уже не будет решающим фактором. Пока что Грумбар никак не показывал, что приключенцы потревожили его покой или как-либо помешали ему наслаждаться вечностью. Возможно, старый бог окажется милостив и примет группу в свой храм, дав защиту и благословение. Нужно было просто пережить ночь.

Music: ссылка

  Надев шляпу капитана, испанец повел своих моряков на опасное первое дело. Мальчишка раб и подозревать не мог, что привел матросов к потерянному кораблю не ради собственного спасения и украденного рома, а ради нерешенных вопросов Хавьера Франциско Мендеса.

  Месть. Пожалуй - это наследственная черта его семьи Франциско Мендеса. За много лет до этого, его брат, Иниго был одержим этим чувством, когда погиб отец. Позже он сам стал жертвой бесчестного предательства. Он погиб от рук своих подчиненных, на глазах у Хавьера. Своей преждевременной кончиной, он передал жажду мести своему младшему брату. Испанец был слишком горд и вспыльчив, чтобы отказаться от вызова. По праву рода он принял этот дар. Мысль, что этой ночью кто-то умрет, вызывала трепет.

  Либо он, либо Стеклянный глаз.

  Последний взгляд на безмолвного разрушенного монстра, прежде чем проникнуть в его чрево. Капитан знал, что разумнее послать вперед аккуратного и исполнительного азиата. Тот был человеком с ясным разумом и мастерски владел своим телом. С другой стороны у них в команде был итальянец, чьи зубы скрипели от нетерпенья так громко, что это слышала почти вся команда. Не было смысла его сдерживать. Пусть лучше он расчистит путь, чем какой-нибудь мальчик с кокосом. Капитан Франциско Мендес освободил путь Со Ли вместе с Люцием, и только потом последовал за ними вместе с остальным.

  Чуть ли не наперегонки двое окунулись во тьму скола, который вывел их на верхнюю батарейную палубу, находившуюся сразу под остатками носовой фигуры. За долгие годы было сложно понять, кого именно она изображала. Изнутри разрушенный корабль-призрак тоже пребывал в жалком состоянии. Он порос мхом и плющом, а из стен словно ребра мертвого зверя, торчали скалы. Пахло сыростью и старым гниющим деревом. Несмотря на разруху, было легко понять, что у корабля есть хозяева. На грудах бесполезного хлама и поваленных пушках были растекшиеся восковые следы от сгоревших свечей. Местами они все еще горели, даря едва ощутимый свет. Этого было достаточно, чтобы расширенные зрачки итальянца могли разглядеть все до малейших деталей.

  Некоторые могли бы подумать, что Люций просто падок на разного рода стимуляторы, но мало кто догадывался, что привычка имела аристократические корни. На бесконечных Венецианских балах, которые закономерно перетекали в оргии, по-другому было не выжить. Кто бы мог подумать, что в большинстве своем все эти распущенные и вероломные утехи спонсировал испано-итальянским род, подаривший римскому миру нескольких пап и с десяток кардиналов?

  В нынешние дни, сбежавший от виселицы потомок благородного рода, предпочитал использовать благовоние для других, более понятных целей. Обостренные чувства разгоняли кровь и помогали быстрее реагировать на изменения в окружении и замечать детали.

  В то же время Со ли, хоть и был родом из страны, которая весь мир снабжала наркотинами, никогда ими не интересовался и предпочитал работать от обратного. Продвигаясь по накрененной батарейной палубе, китаец тихо подбежал к разломанной лестнице, ведущей на верхнюю палубу. Переступая через ступеньку, он осторожно выглянул наверх, а затем жестом показал товарищам не идти за ним. Сверху доносились ни о чем не подозревающие шаги, но они прервались как только Со пропал из виду. Послышался сдавленный хрип и кто-то с глухим стуком упал на доски. Китаец вернулся назад, словно ничего не произошло. По его спокойному лицу трудно было догадаться, что менее минуты назад он хладнокровно с кем-то расправился. Теперь им никто не мешал продвигаться дальше, к дну корабля.

  Спустившись на два уровня ниже, корсары оказались на жилой палубе. Сейчас грязное помещение напоминало большой склад. У стен были выставлены бочки. В отличие от окружавшей разрухи, они были целыми. Похоже, что раньше они здесь не хранились и принесли их недавно. По центру палубы была дыра. Сквозь обломанные доски было видно, что нижние уровни фрегата были затоплены черной водой. Это значило, что спускаться еще ниже не получится. С противоположной от лестницы стены была приоткрыта дверь в помещение, откуда доносились обрывки разговора и смех.

  Казалось, что их вторжение осталось незамеченным, но когда Олле вместе со стариком Акселем последними спустились на палубу, голоса резко стихли. Несложно было догадаться, что обитатели заподозрили неладное. Едва заметные тени зашевелились. Подкрасться незаметно морякам не удалось.

  — Хулио? — Хриплый обладатель голоса подошел к двери и распахнул. Вместо соратника перед ним оказались нежданные гости. Мужчина выглядел помято, кожа была скорее серой, словно он год не был на солнце, а глаза настолько тусклые, что походил он на незрячего. В то же время движения его были достаточно резкими, чтобы в этом усомниться. Обнажив шпагу, он отскочил от прохода. За ним последовали его напарники.

  Это был отличный момент для того, чтобы разбить чью-то голову о кокос.

Карта:

Вода з шипучою таблеткою виявилась солонуватою на смак, зате бульбашки приємно лоскотали піднебіння і язик. Смакота, коли людина на відхідняках. Допомагає зібратись докупи. А ще це, в кінці кінців, таблетка. Хоч якась.

Охоронець подивився на лейтенанта згору вниз. Шевельнув потужною щелепою, ніби хотів сплюнути, але стримався. А тоді повільно засунув руку до внутрішньої кишені піджака.

- Тримайте, офіцере.

Він підкурив лейтенанту і гіркий, густий, смачний дим наповнив легені.

ЕЛЕКТРОХІМІЯ: Ух, бро, це дуже добре. Вдихай, вдихай глибше!

Ейс і не зчувся, як випалив половину. Помітив, що на нього зацікавлено дивиться дівчина за стійкою.

ЕМПАТІЯ: "Скіки ще гидоти цей мудило може запихнути в себе?" - думає вона.

А от охоронець підморгнув.

- Важкий ранок, офіцере? Бар у нас отам, - він кивнув на одні з дверей, що вели геть звідси.

ЕМПАТІЯ: Цей здоровило тобі співчуває. Співчуває, блядь!
ВНУТРІШНЯ ІМПЕРІЯ: Ви з ним схожі. На службі обоє. Довгенько і не те щоб успішно. Тільки йому їбуть мізки жінка з тещею, а тобі - начальство. Вся різниця.

Номер на третьому поверсі дуже нагадував той, в якому Массаро прокинувся. Хіба що не розгромлений.

Таке саме велике ліжко, але акуратно застелене, поряд - столик із відкоркованою пляшкою шампанського, біля вікна - письмовий стіл з відкритою книжкою на ньому і поряд - стілець. Натюрморт на стіні, чистий килим на підлозі.

А ще - звуки води з ванної кімнати. І луже фальшиви спів чоловічим голосом звідти ж. Здається, хтось мився в душі.

Ейс швидким кроком пройшов крізь номер, відчинив двері і опинився у готельному коридорі. Килимова доріжка, кілька напівзасохлих квітів у великих вазонах, знову натюрморти. І повна відсутність людей, що не могло не тішити.

Швидко відшукавши сходи, лейтенант спустився донизу і опинився посеред немаленького готельного холу. Тут відвідувачів майже не було, а тому офіцера негайно покликали з-за стійки реєстрації. На цей раз кликав не чоловік, а цілком миловидна брюнетка років двадцяти в охайній пурпуровій сорочці і такому ж жилеті - вочевидь, форма готелю.

- Пане офіцер, доброго ранку! Пане офіцер, підійдіть будь ласка, тут для вас повідомлення від... ем... - вона дивиться в папірець десь під стійкою, - "його йобаного начальства", так тут написано. Гм, - не те щоб вона вперше казала такі слова. Але її явно дратувало те, що вона має повторювати лайку за кимось.

ЕМПАТІЯ: Вона каже "офіцер" так, ніби стібеться над тобою.
СУТІНКИ: Внатурі. Наче це жарт. Наче ти не крутий коп.
СПРИЙНЯТТЯ: А ще вона дуже красива.
ЕМПАТІЯ: Ага.
ДРАМА: Чергове короткочасне кохання, яке не призведе ні до чого, крмі болі та страждань...
ЕЛЕКТРОХІМІЯ: Зате поїбешся.
ЕМПАТІЯ: Ні. Не з нею. Вона тебе зневажає. Точно кажу.

У холі лейтенант помітив ще двох: понурого чоловіка, що читав газету на кріслі в кутку і охоронця у гарно підігнаному костюмі прямо біля входу.

ВІЗУАЛЬНИЙ АНАЛІЗ: У цього мудака ствол у кобурі на ребрах, з лівої сторони. І ще щось важкеньке в правій кишені штанів.
ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: Кастет. У таких багатих готелів охоронці не промах.

Читач газет не звертав на Ейса уваги, а от охоронець явно помітив детектива і трохи криво йому посміхнувся.

ЕМПАТІЯ: "Я б дуже цього не хотів, правда, але якщо ти будеш тікати після всього, що було вчора"...
ДРАМА: А що було вчора?
ЕЛЕКТРОХІМІЯ: Точно було диско!

Було. Але зараз нема.

7 листопада 52 року
Ревашоль
Готель "Рояль"
09:47

Єдиний мінус спідів у тому, що їхній ефект Я-ТУТ-БОС закінчується.

Єдиний мінус спідів неякісних у тому, що вони мають побічні дії.

ЕЛЕКТРОХІМІЯ: Це не мінус, чувак. Просто треба дістати ще спідів богу спідів!

Розбудив лейтенанта дзвінок телефону. Такий, курва, пронизливий, що хотілось накритись подушкою і закутатись у тепле покривало, забути цей сраний готель, минулу ніч, оту дівку, що відсмоктувала в мотокареті...

ЛОГІКА: Кхм... а ти впевнений, що була дівка?

Та і готель... номер, в якому прокинувся лейтенант Массаро виглядав як поле битви. Постіль - наче по ній всю ніч гайсала Франконегрійська кавалерія, бар випитий, пляшка "Червоного Командора" розбита, світло перекошеної люстри грає на краплях розлитого рубінового вина. Картина, що зображувала мирний пасторальний пейзаж, обписана лозунгами на кшталт "НІ ПОДАТКАМ!", "ЇБИ ДЕРЖАВУ" і "СВОБОДИ!"

ЛОГІКА: Не знаю як з усім іншим, але картину обписав ти. Точно тобі кажу.
ЕЛЕКТРОХІМІЯ: Або це був нереально крутий коп.
ЛОГІКА: Гм, ні. Це точно був ти.

Телефон перестав дзвонити.

Голова розколюється, в пересохлому роті - наче десяток котів наригали, страшенно хотілось курити, а пачка цигарок, що її коп знайшов у кишені, зім`ята і порожня. Здається, вчора дехто добряче закинувся спідами, щоб розслідувати... еее...

ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: Зберись, партнере. Розслідувати справу. Ну, ти ж пам`ятаєш про справу?

Найгірше - детектив пам`ятав.

Вчора (вчора?) якийсь псих зателефонував у 41-й відділок РЦМ і повідомив про подвійне вбивство в готелі "Рояль". Здається, кокнули якогось мудака із профсоюзу докерів і ще когось з дивним ім`ям. Якось Пріск... Пирск... Коротше, не місцевого. А лейтенант Массаро якраз опинився під рукою у начальства і не мав інших нагальних справ, до того ж - не встиг придумати відмазку... отоді капітан і сказав:
- Пиздуй туди і дізнайся, що там сталось.

Ейс Массаро завів мотокарету, врубив диско і попиздував.

Здається, прибув він вдень... а потім все як у тумані. Точно був мет, потім вино, потім знову мет і якесь вже невпізнаване бухло.

ЕЛЕКТРОХІМІЯ: То був джин, бро. За рахунок закладу, до речі.

А тепер зі страшенними відходняками, зі стояком в джинсах (побічна дія спідів - це детектив уже знав) і з повним нерозумінням, як він опинився в номері готелю, лейтенант 41-го участку РЦМ мав розслідувати справу.

Здається, день починався вдало.

У двері постукали. Ввічливо, неголосно: тук-тук-тук. Тук-тук.

- Лейтенанте? Ви там? - чоловічий голос, спокійний і впевнений. Чимось знайомий.

ВНУТРІШНЯ ІМПЕРІЯ: Не відчиняй. Там нічого хорошого, тільки біль і муки. Як завжди.
ЕЛЕКТРОХІМІЯ: І жодного диско.

- Лейтенанте? У вас все добре? - голос за дверима вдавав занепокоєння. А може і не вдавав - у тому стані, що його лейтенант Массаро зараз переживав, було складно сказати.

Джеймс більше не хотів навчатися юридичному ділу, адже як виявилося, його справжньою пристрастю була механіка. Допомагати людям також було приємно, але залізяччя манило сильніше. Ті дитячі мрії про космічні кораблі, що летять в міжгалактичні експедиції, виявилися зовсім не мріями, а досить-таки непоганою життєвою ціллю. Правда, розбиратися у нутрощах електроніки було важко, а ще важче зрозуміти, як влаштовані магомобілі.

Але навіть не надто знаючись у всіх нюансах тисяч деталей, Джеймс досить тонко відчував механічну красу. Ця лялька під назвою Croco 200SW Queen була ідеальна. Не в салоні, ні - якраз там Джеймі вважав, що власника видає несмак. Ідеальною вона була зсередини. Та поки Сейкоф не протверезіє, нема можливості ставати за великий ремонт, тому Джеймі вбивав час, роблячи маленькі, але корисні лагодження. То там тросик підтягнув, то тумблер, який почав хитатися, закріпив. На оголений двигун тільки задивлювався. Нема чого без знання діла туди лізти, бо за кілька хвилин можна такого наробити, що хату прийдеться продавати. Нема дурних. А те, що авто коштувало мабуть більше за дім, де жив Джеймі, хлопець навіть не сумнівався.

Було вже досить пізно, але Джеймі ще досі був зайнятий черговою дрібною роботою, як почув що ворота майстерні скрипнули. Невже майстер протверезів і прийшов подивитися, чи не розібрав хлоп тачку на болтики? Але ні. То була пара бічів, які шукали, що б вкрасти, щоб вистачило на бухнути. І топовий спорткар був найкращим вибором для них. Вони навіть не думали, що за нього їх по шматочкам розберуть і з'їдять. У них горіли труби, їм було все одно.

Один з них почав говорити писклявим голосом:

— Опа-опа, шо такоє. Ля яка форнєта. Йоба скілька бабла за неї получим.

Тут показався Джеймс з монтачкою. Дрин для монтування коліс був універсальним інструментом. Ним можна було і болт затягнути, і черепушку проломити. Гопарі зразу ж побачили Джеймса, і той самий говірливий набичився і бовкнув:

— А ти шо за пасажир? Здрисни звідси нах, бо порішаю, суку!

В руках гопаря блиснуло лезо складаного ножа. Джеймсу стало лячно, бо такий дійсно порішає. Для представника соціального дна своє життя варте копійку, а чуже - ще менше. Проте хлопчина не рипнувся. Щось тримало. Навіть не страх, а відраза. Бо як тільки подумав, що за кермо тої ляльки сядуть два пропитих гопаря і будуть гасати нею по вулицях, поки не розіб'ють десь вщент, то аж зразу серце защеміло. І хай машина не його, але ж вона - це справжнє мистецтво...

Проте додумати думку не дали. Мовчазний біч двинувся в сторону Джеймса. Ножа в нього наче не було, але в руках той затискав чи то свинчатку, чи то просто запальничку. Джеймі сахнувся і вжарив монтачкою. Удар прийшовся ідеально в щелепу супротивника. Почувся дзвінкий хрускіт і нападник як мішок картоплі повалився на землю. З його рота вистрибнули кілька роздроблених шматочків зубів, потекла тонка цівочка крові. Він був у глибокому нокауті.

— У, сука! Нна!

А це вже гавкнув гопарь з ножем, побачивши, що його кореш трохи приунив і ліг поспати. Лезо блиснуло при світлі ламп, Джеймі інстиктивно закрився рукою і відчув гострий біль в передпліччі. Там був довгий поріз, який відразу став добре кровоточити.

— Ну шо сука, ссиш?

Від такого успіху гопарь осмілів і почав понтуватися, перекидуючи ніж з однієї руки в іншу. Джеймі крок за кроком відступав назад, до верстака. А потім одним махом згріб жменю металевих друзок і кинув їх в лице нападнику, який аж ніяк не чекав такої підстави. Гопарь прикрив обличчя рукою, щоб сміття не потрапило в очі, а Джеймс якраз махнув монтачкою вдруге, та й втяв по руці, що тримала ножа. Гопарь ойкнув, впустив зброю та й заточився, притиснувши поранену руку до тіла. Зробив кілька кроків назад. Впевненості у діях враз стало значно менше, але він все ще не міг повірити, що якийсь сопляк безвусий дав їм двом такого добрячого прочухана, що другий ще й може не висатати. З рота гопяра вирвалося:

— Ходи, оглядуйся, сука. Пизда тобі.

Джеймс рикнув і рванувся вперед, розмахуючи монтачкою. Такої наруги гопарь не витримав, по-дівчачому високо заверещав і кинувся навтьоки. Джеймс побіг за ним, але далеко гнатися не став. Зробивши кілька кроків за воротами майстерні, хлоп зупинився. Поранена рука нагадала про себе гострим болем, та й гопарь міг вийти з нокауту в будь-яку хвилину. Тому хлопчина не чекав. Відразу подзвонив копам та розказав про спробу пограбування, сгягнув руки побитому нападнику за спиною кількома міцними пластиковими стяжками, а потім сів бинтувати руку, бо стікати кров'ю не входило до його планів. І аж тільки в цей момент його почало тіпати. Несподівано, йому дійшло, що його і справді могли порізати і лишити помирати на підлозі майстерні. І коли через сім хвилин приїхали поліцейські, перед їхніми очима постав переляканий хлопчина, який незнамо як дав відсіч двом не надто сильним, але від цього не менш небезпечним нападникам.

Як виявилося надалі, рана хлопця була широка, але важливі судини та сухожилля залишилися неушкодженими. Лікарі зашили поріз гарно, і згодом лише тонкий шрам нагадував про нього. Нападники виявилися сиділими урками, один з яких тільки нещодавно звільнився з тюрми, тому його відбитки пальців за хвилину знайшли в базі, а вже за кілька день затримали й самого гопаря, коли він спробував звернутися в лікарню з розпухшою як бочка зламаною рукою.

Але справжня комедія трапилася потім, коли мама дізналася подробиці. А особливо те, що даврф-майстер просто нажерся в дим і покинув майстерню з дорогущою машиною на підлітка. Неочікувано, пані Шева увімкнула режим фурії та видерла Сейкофу мало не півбороди. Той вже не знав, куди діватися, але стійко витримав стусани, бо й сам відчував відповідальність на те, що трапилося. Нарешті, мама взяла в того обіцянку більше не пити і навчити, нарешті, сина нормально працювати з механікою, щоб не розбирав вдома прилади. Так і почалося справжнє навчання, яке дійсно подобалося хлопцеві.

    Джеймс Шева

    Новини в той день розлетілися по всьому полісу, і навіть за межі витекли, ставши головною здобиччю малих журналістських контор. Журналісти в цей час були найяснішим втіленням свого часу, а ти дав їм подію, яку любили всі — причини сумніватися у владі. На справді, це не сильно вплинуло на твою практичну роботу, і суд над власниками банку залишився за кулісами основного поля зору преси, та суд був виграний, і ти розумів, що приклав до цього руку — привід для гордості і для переконань друзів, що саме так це і було.
    Капітан поліції показно вибачився перед містом, заарештував поганців й наобіцяв всього, що аж в найскептичніших з’явилась довіра до славетної поліції Аверісу. Діти, в цьому випадку, мали хороший захист — чистота і наївність, а також надавання переваги мультикам і фільмам, ані ж новинам, та навіть так, в середині друзів тебе називали «нічним охоронцем Аверісу».
    На жаль, це не сильно вплинуло на твоє подальше навчання. Цілий день ти зубрив документи, потім зустрічався з друзями в гаражі свого дому й після цього крутив гайки своїм приладам зі збірного конструктору, деталей електроніки і речей, які б ще своє відпрацювали, якби твої руки не дотягнулись до них. Мама мала горе з тобою, але тато гордився. І саме тато запропонував тобі одразу після закінчення навчання спробувати себе в лагоджені двигунів магомобілів* та іншого транспорту. Ти погодився, все одно до закінчення навчання залишалось меньше півтора року. З очікуванням кращого майбутнього, цей час пролетів миттєво для тебе.
    Ти став вищим. Плечі ширшими і передпліччя міцнішими. Голос, врешті-решт, втратив набридливу дзвінкість. Вуха загострилися ще сильніше , а думки впорядкувалися в більш-менш міцний фундамент світосприйняття. Ти все ще не знав, чого хочеш в цілому, але батьки завжди допомагали тобі, і справлявся ти непогано. Ти влаштувався до одного гнома Сейкофа Баракузи, він тримав невеличку майстерню на околиці бідного району. Завдяки тому, що арендував приміщення на окружній дорозі — мав попит. Тим більше, що в бідних районах часто траплялись форс-мажори й інші неприємні поломки. Ти почав вчитися у нього механіці. З рання до вечора в мастилі, в мішкуватому одязі, пропахнутому болотним тютном**, в дірявою кепкою й перемотаними пальцями крутив величезні гайки — туди і назад. В якийсь момент бува подумав, що нічому це тебе не вчить, допоки Сейкоф не напився, і приказав тобі самому обслужити кралю клієнта. Краля була тією ще тендітною вишенкою: яскраво-червоний глянцевий корпус, в середині обшитий по стилю Ad-natura*** з кремовою лусковатою шкірою повсюди, і кріслами, оббитими грубими лаптями хутра гірських мавпо-баранів****; кермо як в літаку, панель управління з функцією голосових команд. Вітрові турбіни***** золотистого сяйва. В тендітному тілі Croco 200SW Queen було єдине слабке місце — серце, тобто двигун. В магічних двигунах пульсували прутні із царського скла****** під дією високочастотних вібрацій. Вони створювали електричну дугу, яка безперервно живила функції автомобіля. Двигун кралі мав занадто багато прутнів, і при низькому споживанні енергії накопичувалась лишня, яка поступово пошкоджувала навколишні кріплення й автомобіль в цілому. Королева була створена для швидкісної їзди, або ж творці продумали стратегію продажу автомобілів досконало. Роботи було безліч, і ти признав чесно, що зміг би справитись лише з базовим ремонтом, бо не розбирався в калібровці електричної дуги. Тому, автомобіль залишився в майстерні, власник зняв готель неподалік, а ти вирішив повивчати красуню якомога ближче, поки не проснеться пиятик Сейкоф і не порадить тобі щось цінного, бо ж в автомобілях не було гномів головатіших, аніж він.
    Все б добре, якби ти не забув де знаходився. Околиця бідного району — місце зосередження всіх нещасть міста. Красуню давно помітили на дорозі, і прослідкували її аж до майстерні Сейкофа. Ти тоді направляв з лінійкою турбіни трішки вверх, як вчив старий Баракуза, щоб зберігти автомобіль трішки довше, як до майстерні хтось проник. Двоє підлітків із місцевої банди здивувались, побачивши тебе не менше тебе. Не сама приємна ситуація. Ти помітив їх обличчя, а значить — поліція точно знайде їх. Здається, вони вирішили зробити все можливе, щоб прочистити тобі пам’ять. На щастя, ти навчився захищати себе і друзів, і коли вони підійшли, ти...

***

    Гаррі Абеді Дюбуа

    Твої слова вразили чоловіка. Це були змішані відчуття. Можливо, він не очікував побачити дитину; можливо, зіграв якийсь із глибинних родинних інстинктів, а можливо все і відразу. Скоріше за все так і було. Секунди вистачило, щоб вселити в нього сумнів. Та от на тій висоті, де він знаходився — сумнів це не найкращий стан. Нога послизнулася і чоловік залився криком. Ось де виявилось його приховане, але дуже щире бажання жити. Психологиня схопила його за руку, та якби ти не встиг, перестрибнувши через софу, схопити його за іншу — репутація цієї конторки була б знищена. Твої тренування в баскетболі пригодились навіть тут.
    Чоловіком виявився Ріберан Антетокоумпо — відомий у вузьких кругах тренер невеличкої команди з айроболу*******, він виявився дуже вдячним тобі. Аж занадто, навіть для твого проникливого до всього душевного розуму. Від вступу в команду ти відмовився —все ж, в айроболі не так сильно цінувалась атлетичність, як командна гра, та і твоя шкільна команда з баскетболу тебе повністю влаштовувала. Та Ріберан допоміг тобі із цим, прийшовши декілька раз до вас на гру, а потім, в захваті, профінансувавши команду, що дозволило вам вперше за всю історію молодіжної ліги вийти і трійко лідерів по цілому місту — велике досягнення... й велика відповідальність
    Ти не міг весь час приділяти баскетболу й визнав це занадто пізно. Турніри з’являлися в самий незручний момент і ти не справлявся з величезним тиском, як і більшість із команди. З нападаючого тебе зробили розігруючим-захисником, в цій ролі ти видався дуже непоганим гравцем для очей скаутів. Твої вміння аналізувати й контролювати поле в максимальній ширині, твої тактичні навички й майстерне вміння провокувати супротивників на помилки зробили тобі гарне ім’я й небезпечну репутацію.
    Якось, після перемоги над командою Багряних сонць, коли, за дві секунди матчу, у відриві від противників у два очки ти вчасно сфолив по гравцю ворожої команди, який вже показав себе найжахливішим кидачем в світі, він з друзями перестрів тебе по дорозі додому, коли ти розійшовся зі своїми. В темному провулку, з темними намірами. Четверо проти одного — навіть твій аналітичний мозок підказував, що шанси невеликі й переконати ворога не вдастся, як і не вдастся втекти. Тому, залишалось одне...


***

    Кайола

    Майстер сказав, що є декілька типів магічної аури, яка тісно пов’язана зі схильністю особистості до творчого процесу. Коли, опісля безлічі спроб, ти все ж навчився контрольовано використовувати власну ауру, й коли рештки шоколаду почали рухатись на дні горнята, це визначило і твій тип. Ти був маніпулятором. Маніпулятори не люблять прямо втручатись в творчий процес, вони підштовхують до творчості інших, що дуже уподібнювало тебе і Гаррі, якби, звісно ж, ти не був маніпулятором в магії і не мав схильність до маніпулювання матерією в тому числі. Це дозволило майстру скласти тобі індивідуальний план тренувань своєї «Мокші», яка базувалась на вивчанні схильності духів і підкоренні їх посередництвом використання кнута й пряника.
    Зі своїми першими духами, окрім, звісно ж Скелі, який вже став твоїм духом-хранителем, ти познайомився дуже скоро. Це були духи ораторів, воїнів, лісових духів, й ба навіть звичайних фермерів. Кожен із них — особистість. Складноструктурна особистість, яка ніколи не горіла бажанням допомагати комусь за просто так. Ти ж давав їм те, що вони хотіли — то зачаровував піснею тих, хто любив пісень, то приносив мармурові кульки для любителів блискучих цяцьок. Духи часто відмовляли, подекуди погрожували й навіть переслідували, але коли ти оволодів всіма техніками, то зміг з легкістю протистояти більшості із них, і все частіше ти призивав їх у свій світ, де спостерігав за справжніми чудесами. Духи були здатні розвіювати пари, очищати поверхні й навіть ламати речі. Звісно, майстер тебе знайомив лише з безпечними духами, але він не міг контролювати тебе у трансі, тому ти піддавався спокусі й затримувався у Світі Духів трішки довше за інших, заходив все далі в глибини цього світу й зустрічався з все більше впливовішими духами. Так, ти отримав свого Великого ворога й Великого друга — це була цікава історія.
    Врешті-решт, уже перед закінченням навчання ти довів до майстерності свої вміння й вивчив нові. «Айма» — дозволяла тобі переносити речі із світу речей до світу духів; «Бодхі» — дозволяла тобі миттєво покидати світ духів й повертатись до світу речей; «Темпо» — дозволяла тобі подовжувати перебування духів в світі речей, або ж твоє у світі духів й навіть надзвичайно складну техніку — «Вон», що дозволила тобі вивільняти частину своєї життєвої енергії, щоб з величезною силою відштовхувати духів від себе. І це було далеко не все. При своєму випуску ти розумів, що дізнався лише маленьку частину свого таланту. Світ Духів був відомий тобі так мало, що ти навіть не був впевнений, що можеш щось стверджувати про нього, і це надихало.
    Але, разом з надзвичайно привабливим Світом Духів був ще Світ Речей — наповнений суєтою, владою матерії і неправдивої інформації. Світ сірий і так, що викликав лише сум. Але саме він був місцем твого проживання. Після закінчення школи тебе взяли в детективне агентство, прикріпили до дивака, який розбирався зі «справами Х, що пов’язані з паранормальним» й ти понурився в практичне використання своїх вмінь для служби полісу.
    Робота була цікавою. Духи часто ставали в центрі бурхливих подій міста-держави. Шалені духи, які втратили контроль через перенасичення ізів й які захоплювали тіла хворих або слабких шаманів не рідко влаштовували самі справжні побоїща — але з ними справлялись швидко, цікавіше було зустрічатися зі справжніми злими геніями, які використовували не менш геніальних духів для своїх злодіянь. Ти згадав, як зі начальником знову заліз в каналізацію, щоб дослідити місце раптового спопеління бездомного гобліна. Начальник послав тебе за цибулевим пончиком і кавою, і коли ти йшов до виходу — освітлення раптово зникло, а драбина, яка повинна була знаходитись в десяти метрах за найближчим від місця подій поворотом кудись щезла. Ти хотів був повернутись, та втрапив в геть інші відділення каналізації. І перш ніж ти увійшов у транс, щось вийшло до тебе. Це був чоловік. Лезо ножа блиснуло в його руці, кривавою рукою він поправив окуляри й почав повільно підходити. Він шкутильгав на ліву ногу, але це не заважало йому абсолютно не боятися дитину. Судячи по дивному гиготінню, який він видавав — якийсь дух захопив його тіло, та було занадто пізно, щоб вирішувати справи так, як ти звик. І тазер був лише у твого начальника. Все йшло до небезпечної битви, тому ти згадав здобуті тренування і...

***

    Соломон

    Безліч грибів має свої отруйні аналоги. Ці міміки на диво точно повторювали їстівних одновидців, та уважний погляд дозволяв розрізнити найменші деталі. Так і дубовий томат насправді виявився псевдотоматним паразитом, наповненим дуже неприємним токсином, який буквально пропалював внутрішні органи з середини довгими роками. Та до нього була дуже проста протиотрута — для тебе проста, звісно. Ти зібрав три порції корня монахів, боровичних листків шість штук, багряного іловику, трішки хвої і з три кілограма серцевини листків алоє (тут тобі допомогли інші шахтери), а потім на основі воску й попелу зробив мазь, яка допомагала регулювати температуру тіла при прийманні дуже гарячої ванни. Гаряча ванна знищувала токсини. Так що, коли все вдалося, про тебе по всій Вугільній горі говорили як про «гобліна, який заставив шахтарів вперше помитись». Навіть в школі це оцінили й ти отримав доступ майже до всієї інформації, про яку тільки міг мріяти.
    Поглиблені практичні знання природи рослин, себто — травництво вважались архаїчною наукою, бо суперечили сучасній медицині та алхімії, проте ти знав, що в травництві є свої величезні плюси, якими не слід нехтувати, особливо тим, хто знаходився на значній відстані від великих полісних лікарень — а саме доступність матеріалів, велика різноманітність і довготривалисть позитивного, хоч і не дуже інтенсивного ефекту травницьких препаратів.
    Пізніше, завдяки тобі, рідний брат твоєї мами відкрив свою чайну, а ти, після закінчення школи, почав варити «гоблінські чаї», приваблюючи багатіїв, гінців за автентичністю, які готові були платити втричі більше за чашечку настою із печерного моху і мучнистого тіла гігантського гриба. Заробляв ти завдяки цьому надзвичайно добре, в якийсь момент навіть оплатив друзям поход на бої автоматону, коли вони відмовились проникнути туди в контейнерах з інвентарем.
    Та твоє надмірне поглиблення в знання мало й свої мінуси. Не раз ти зустрічався з тими, хто в своєму примітивному мисленні вважав, що більший за розмірами повинен знущатися над меншими. А гобліни, так вже вийшло, були невисокими й не дуже атлетичними. Не раз тобі припадало по різним причинам, а іноді, ти був певен — без причин взагалі. В якийсь момент це тобі набридло настільки, що ти з відчаю погодився на пропозицію дивного шостого брата свого хресного, який тримав свою школу бойових мистецтв. Та не пожалів про це, бо ж ці бойові мистецтва виявились дуже ефективними. І коли, опісля декількох місяців тренувань, тебе перестріли двійко ельфів за чайною дяді, ти...

    Яків скривив обличчя. Ну не любив він вбивати і з радістю хотів би все вирішити мирно, та коли Бодомар взяв до рук топірець — зрозумів, що мирного рішення не буде. Солдатською мовою жестів друїд не володів, та все ж показав пальцями на гобліна і його шию. Хотів пояснити, що спробує схопити його батогом, бо ж живий гоблін все ж міг бути кориснішим, і крові менше було б.
    Яків жестом створив терновий батіг й приготувався схопити вартового за шию, щоб мовчав, а потім підтягнути якомога ближче й випитати все, що потрібно.

Кажуть що добре все, що добре закінчується. Не те щоб Соломон був не згоден з такою думкою, він просто радше прихильник течії, у котрій добре те, що не загрожує твоєму життю, майну та й взагалі спокійному життю. Але, як воно часто буває, біду на свою голову накликав гоблін сам. Принаймні в цьому він собі не брехав, що винен хтось інший. Нібито хтось з друзів його підбивав на це все. Чи доля. Чи ще якась невідома срака-пердяка, через яку його світла голівонька ледве не залишилася навіки і підземній каналізації.
Та якщо багато концентруватися на тому, що було раніше, можна проґавити той момент, коли майбутнє стало теперішнім і раптом виявиться, що ти своє майбутнє просрав. В прямому чи в переносному сенсах, в принципі, не так вже й важливо. Мабуть саме тому Соломон не задумувався особливо над минулим. Нема сенсу у рефлексії, якщо вона не приносить практичної користі. Зроблені висновки та здобутий досвід потрібно застосовувати у подальшому житті, а посипати голову попелом, думаючи про те, що сталося нема абсолютно жодного сенсу. Що було те загуло, як кажуть у народі.

Життя триває. Тому Кірхеман не зациклювався на чомусь одному, а продовжував робити те, що у нього виходило найкраще. Вчитися. Якось мама сказала, що руки у Соломона золоті, проте ростуть зі сраки. З цим було важко не погодитися. Тому що мало знати речі, потрібно ще практикуватися у тому, щоб втілювати в життя свої знання. А часу і терпіння на те, щоб син щось робив у Фаріди не було. Вона зазвичай одразу його відсторнювала зі словами «то ся не так робе, йди геть». Соломон особливо не пручався і йшов геть. Благо було що робити.

Вугільна гора була цікавим місцем. Цікавим промислом. Шахти, чомусь, завжди заворожували уяву Кірхемана. Те, як було опановано технології і можливість рити тунелі, добувати корисні копалини, підкоряти підземне царство. І те, як воно відповідало на втручання у свої володіння теж частково захоплювало. Цікавило. І от, нова подорож, нові цікавинки й все опиняється під загрозою через невідому хворобу. Всі бояться, всі евакуюються. Та ніхто не придає уваги дрібницям. Дрібницям, які дуже важливі у таких речах. Як колись, коли навчилися брати з собою пташок у шахту, бо ті швидше реагували на метан. Дрібниця? А рятувало життя цілої залоги! Тут же дрібницею виявилося те, що славнозвісний томат був якийсь не такий. Не схожий він був на той гриб, про який Соломон читав. Щось було не так. Що?

Добре що була енциклопедія. Все що треба було це спочатку знайти інформацію по дубовому томату, з ілюстраціями, а потім по опису того що їдять шахтарі спробувати знайти що ж за невідому хріновину вони споживають, замість звичного їдла.

    Как же волнительно для Зазу было отдаление от дома. Он подозревал, но лишь подозревал, что за пределами их территории есть другой — удивительный мир. И в этом мире не только носачи да зайцы бегают, но есть и другие волки с выводками. Но на самом деле, всё было намного удивительней. Руины древней цивилизации, поглощённой болотами, новое, невидимое ранее зверьё с удивительным запахом, и другой такой же молодняк, от которого стоит ожидать всё, что угодно. Зазу было стыдно признать, что он боялся отходить от матери. Но когда Зазу стыдился, он брал и делал то, что было страшно. Как и сейчас, после похлёбки с мясом Зазу окреп мгновенно, тяжесть в мышцах почувствовал приятную и вкус дразнительный на клыках.
    — Ну ты, брат! — Обратился он к Атахишу. — Никто тебе ничего давать не будет, это не наши мамы! Только если мы не напугаем кого. — Зазу сцепил зубы и зарычал зловеще, но так, чтобы мамки не услышали. Кровь у него кипела из-за того, что он боялся. Хвост предательски был подогнут, но он все равно говорил не то, что ощущал всем телом. Он хотел драться. Хотел показать другим семьям, что не стоит считать его трусом! Хотел довести, что он сильный и его стоит уважать. Вот почему, без лишних зазрений, он собрался оторваться от мамок и искать голодным взглядом какую-либу жертву. Готов был драться с кем угодно, пусть даже перед ним будет стоять самый большой и толстый из волков. И потом шёл чуть впереди других, чтобы никто не подумал, будто ему страшно драться одному.

Дальдарин звик покладатися на рубін в своєму кинджалі, але під час останньої битви він випав десь і ельф не зміг його знайти. Тому, поки вони ще були біля возів, він пошарився по ним, щоб знайти якісь предмети, які можна використовувати для чар. Специфічних інгредієнтів, типу лайна кажана зі сіркою, там, звичайно, не було, але прості штучки, типу шматка овечого хутра, дубленої шкіри чи мідної проволоки, він знайти зміг.

І от зараз Дальдарин дістав з кишень свого саморобного жупана шматочок мідної проволоки, вказав пальцем на Бодомара, і прошептав магічним шепотом, який міг чути лише адресат.

— "В кущах сидить гобліноїд. Один. Нас поки не помітив. Ліквідуємо його швидко, поки він нас не помітив, чи спробуємо прокрастися?"

Почався новий день. Що він несе за собою? Новий ідіотизм чи може приховану за ним мудрість? А дідько його зна, бо з цією кумпанією Гару вже давненько не задавав собі таких дурних питань. Добре що хоч завдання є, та буде чим зайнятися.

— Ну шо, поїли? Пішли тепер до відьми, а потім до лісника сходимо.

Гару підійнявся з-за столу і махнув корчмарю:

— Барзо дякую за їжу, постіль ну і все таке. Бувай здоровий.

А потім до інших:

— Ну і чо ви сидите, матір вашу через ковіньку? Пішли давай!

Тільки двері й гупнули, зачинившись за дварфом.

Шло время, а с ним приходило много новых открытий. Одни из самых чудесных были слова, и Имя.

"Я - Атахиш!" было слышно, то тут и там. Не одной мамке не было скрыться от "атак" Атахиша, сообщающих миру Имя.

Шерстка у Атахиш была совершенно особенная. Белая в основание волоса и темнеющая на конце. Особенно она была красива в сумерках на ветру, шерсть будто ловила в себе волны света, играла им, пряча внутри себя.

В целом, более чем другое, Атахиш нравилось внимание к себе. Не обращают мамки внимания? Подойти к мягкой земле по ближе, и обратить. А затем уже вернуться шустренько, чтобы докучать с чем нибудь еще.

А еще рано Атахиш стало известно, что еда это сила! Кто управляет едой, тот управляет миром! Ведь нет ничего страшнее, когда её не дают! И это была еще одна сила мамок, наказывать недаванием еды.

Атахиш интересно было с этим играть. Можно была баловаться, и притвориться, что братик или сестра, переиграл в загрызки, и тогда противника лишали еды, в следующий раз он уже дрался бы слабее, поддаваясь, чтобы не влетело. И в тоже время, можно было поделиться кусочком мяса с голодающим, ведь мы семья! А мясо сила!

Семья это тоже была сила... Может даже большая, чем мясо(но в последнем у Атахиш были порой сомнения). Семья позволяла делать то, что без семьи было сделать невозможно. Например почесать спинку... О, даа!!! Или лизнуть в нос, по другому, как себя не лизнуть... Множество всего!

Самую большую силу давали, конечно, мамки. Например, молоко и мясо! А еще они были сильные! Сильнее всего мелкого вывыводка вместе взятого. Ломающий скалы(что такое скала для Атахиш осталось загадкой, наверное, это такой гриб) наверняка был огромным, как мамки возвышались над выводком, так Ломающий возвышался над всеми мамками... И давал им мясо и молоко, когда они хорошо вели себя.

Поведение Атахиш же нельзя было назвать хорошим, оно скорее было особым. Под каждую мамку и члена выводка.

Например, мучать нежную Ирамлех просьбой показать то место куда она убегает. То жалобным скулежом, то веселыми заигрываниями с потерушками, то разворотом хвостом, показывая всю обиду, что скопилась внутри Атахиш.

Разведать, что там за мягкой землей подбивались и братья. Пройди мягкую землю, выйди и получи от других сколоталей племенные имена. Станешь полноправным членом племени, а значит что? Еще больше молока и мяса!

Атахиш же хватило одного раза, когда мягкая земля чуть не засола в себя, но мамка вытащила. С тех пор перед оградой, поселился страх внутри, который нельзя было победить своими силами, но можно было чужими. Мамки уже побеждали мягкую землю! Это была сила семьи!

В Кашитаха Атахиш нравились рубцы на лице, они были другими, чем вся другая шкура... Нравилось на них смотреть и щупать. И глаза не было! Нравились и уроки по хвосту. Хвост вообще жил будто сам по себе! Интересно, а у него есть своё имя? Так или иначе, именно хвост рассказывал больше всего, о том что чувствует сейчас другой член семьи, а если обернуться, то можно было узнать и свои чувства. А если поднапрячься хвостом можно вилять, как хочешь, а не как хочет он. И, тогда... чувствовать одно, а говорить хвостом другое... Хвост, пожалуй, было самое могучие оружие Атахиш перед мамками. А еще ушки, и мордочка.

Уриалан же донималась просьбами рассказать истории. Ведь Уриалан всё равно не могла сбежать от Атахиш. Почему ломающий скалы получил такое имя? А есть ли ломающий грибы и деревья? А что находиться под мягкой землей?

Интереснее всего же были сказки и истории о чужих приключениях. Не было лучше способа заставить сидеть Атахиш смирно(не считая хвоста), чем рассказать интересную историю.

Дни сменялись ночами. А ночи сменялись днями. Вы быстро это поняли благодаря свету. Он был, и он уходил. Пропадал. Вы все еще помнили тепло и безопасность, которая была раньше, но теперь ее сменило тепло и безопасность тело. Все еще чужого и непослушного, но все же позволяющего ощущать мир вокруг. Ощущать, что о вас заботятся. Что вас держат в сухости и в тепле. Непривычно, после реки. Но это было чем-то новым. И казалось хорошим. Первым осязанием и контактом с окружающим был слух. И прикосновение. С течением времени, вы поняли, что есть еще и нюх. Нюх быстро научил вас, что есть свои и чужие. Свои пахнут по-особенному. Чужие же имели каждый свой отдельный запах.

А потом у вас открылись глаза. И вы смогли увидеть то, что раньше только ощущали. Мир открылся для вас в новых красках. Буквально. Это было, наверное, самое прекрасное, что могло случиться с вами. И обволакивающая теплота и безопасность реки, которая все время о себе напоминала, за которой каждый из вас в какой-то мере тосковал, отступила на второй план. С первым взглядом вы поняли, что вокруг. Кто вокруг. И каково это — вокруг. Вас было шестеро. Волчий выводок. Волчья мать. Правда, оказалось, что мать эта не одна. Кормить вас приходили несколько таких. Вы их отличали. Но кто из них ваша кровная вы не понимали. Да и важно ли это, пока кормят сладким, теплым молоком? Нет, наверное.

Детство закончилось тогда же, когда и молоко. Вы достаточно окрепли, чтобы не только стоять на ногах, орудовать руками, но, и чтобы жевать. Вы получали уже первое мясо. А вместе с ним первые уроки речи. Вы быстро усвоили, что голод не тетка и если не заслужить еды, то тебе ее никто не даст. Быстро научились понимать, что можно, а что нельзя. Но, наверное, самое важное, что вы научились — слушать. Слушать что говорят старшие и слушать особенно внимательно, когда говорят к вам. Или о вас. Как вы это понимали? Понимали вы это просто. Вам дали имена. Первое, после момента рождения, что было в этом мире ваше и только ваше.

Шесть имен для шести волчат. Кашаян. Ишиджира. Энменнуна, Атахиш. Зази. Селимес. Сильный выводок. Сильные имена. Каждому свое.

Вечір у Зота минув відносно спокійно. Шинкар зустрів компанію нових героїв Келдела привітно, і навіть не став брати з них грошей за ночівлю (хоча коли Зрадік намагався винести з номера нічний горщик, Зот все ж відібрав в нього "трофей", і трохи погрозив йому пальцем. Ну що тут поробиш, така у нього природа).

Зранку трактирник накрив гостям сніданок: це була яєшня з чотирьох яєць, смажена на салі, з чорним хлібом і часничком. На сніданок пива не було, оскільки алкогольні напої в Келделі розливали лише по вечорах, але на велике прохання героїв Зот віддав їм цілу діжку зі своїх запасів.

Докладно розповівши, де живуть мешканці села, які можуть їм допомогти в їхній основній справі, Зот відправився займатися своїми справами.

  Смерділо і тут зеленим гоблінцем. Свіжа тушка була десь сбоку, за кущами. З Яковом ведмежа подоба Сібо вже найшла спільну мову, тому гном лаписьком вималював перед колегою друїдом нехитрий символ:
— 👺
  Ведмідь не ревів, щоб не привертати до себе уваги. Коли Яків поглянув на символ, а потім на Сібо Босі, то чорна тварина повернула морду в бік, де їх ворог ховався, вказуючи напрямок до нього. А потім додатково кігтем провів лінію, що означало кількість охоронців — один.
  Авжеж, Сібо міг би самостійно побігти в кущі та розгризти мале шкідливе створіння навпіл. Але лісовому гномові потрібні були справжні бійці, які зможуть допомогти йому побороти дракона, тому він хотів побачити, як діятиме ця група. А також показати, що і він корисний, не лише списи ловити може.

  Хукір дуже здивувася, зустрівшись поглядом з Вуксом. Він власне його шукав, але не очікував, що їх голови будуть на одному рівні. Ба, навіть Вуксік був нижче! Але все через те, що той був на карачках. Скориставшись такою зверхністью, поважний карлик Доранте взяв друга за вушко і як винувате мале дитя повів його. Повів до шинку, де їх чекало питво і постіль. "Гоблін" Книга заслужив цю нагороду. На думку спритника Вукс заслужив нагороду в першу чергу за те, що Хукір не злетів з його шиї!
  Дійшовши до будинку з надписом "У Зота" карлик відпустив вухо і натомість простягнув оркові золоту монету.
— Тримай, Вуксі, — і поквапився додати, — але решта наших грошей у Зрадіка, тож за все розплачуватиметься він! — насправді Хукір сподівався, що поцупить кухоль з монетами у ординця і як мінімум віддасть його Гару. А о тплатити в шинку Хукір не збирався, бо негоже справжнім піратам розплачуватись за питво!

    Вукс повчав. Коли почала кричати жінка, він тихо загиготів й подумав, що це Зрад увірвався до сільского дому, щоб обгадити щось, і хазяйка почала його сварити. Зрад ж бо орк — Вукс не орк, і тим більше не нєкрасівий. Тому, коли ж жінка виливала емоції на друга Вукса, сам Вукс розплющив очі, зняв захист магічним жестом і на четверіньках поповз до виходу, зазираючи по бокам, чи ж бо немає поруч Зрада.

  — Мда, Так і знав, що буде каверза. — Вслед за новым капитаном и квартирмейстером, на доминиканца также недоверчиво уставился повар. Казачья пословица гласила, что лучше иметь длинные уши, чем длинный язык, поэтому до сих пор он молчал, ничего не говоря и только громко сопел, словно старый кот. В глазах Грыгора монах казался слишком мягким и слабовольным. Ни одно из этих качеств не было в почете у Грыгора.

Селянка баба Надя, двері хати якої спочатку підпер своєю тушею величезний орк, не даючи їй вийти і подивитися, що там за шум був зовні, а потім ще виламав їй двері, була, м'яко кажучи, шокована. Вона дивилася на Вукса, що скрутився калачиком в кутку її хати, і в неї всередині закипала лють.

Тремтячи від люті, бабця підійшла до орка і почала його лупасити, приговорюючи.

— «Ой то що ж це коїться! Я тебе кликала? Я тебе сюди кликала? Ану геть пішов з моєї хати, орк нєкрасівий!

В той час Зот спокійно поклонився Хукіру і пішов готувати кімнати для новоявлених героїв Келдела.

    Все ще зляканий чаклунством Гару, Вукс втиснувся в двері сільского дому й очима шукав шлях до втечі. Та з корабля для втечі є один шлях — на дно. Тільки-тільки гоблін усвідомив, хто навколо нього. І все в ньому затремтіло, коли той чаклун почав підходити, і шепотіти магічні слова, й рука його покрилась дивним сяйвом.
     — Хукі-і-і-і! — Заревів як віл біля пустих ясел і з такою силою втиснувся п’ятками в землю, а дупою в двері, що останні не витримали й з тріском привідчинилися, а сам Вукс повалився на брудну тряпку для ніг, коли рука чаклуна заледве торкнулася його грудей. Вукс скористався моментом, перевернувся на коліна й рванув в середину хижі, готовий хапатися за будь що, щоб врятуватися від демона Гару, який встромив йому в потилицю кинджал. Тепер Вукс не сумнівався, що то був він, бо і тоді користались магією.

Інформація це найцінніше, що є у світі. Інформація дає можливість не лише розвиватися, але й керувати. Керувати оточенням, керувати баченням, керувати світом. Та проблема інформації у тому, що вона хоч і доступна усім, вона є одиницєю не самостійною. І кожен сам обирає інформацію, котру споживає. Інформацію, котрій довіряє. Інформацію, котру вважає за достовірну. І в цьому найбільша біда. Інформація, сама по собі нічого не варта. Уся суть у тому, хто і як нею користується. Сучасні технології дали доступ до мережі, до безмежних знань, до відвертого контенту, до усього спектру правди, якою б вона не була. Та сучасні технології, окрім того, дали ще й можливість створити собі свою власну бульбашку. Бульбашку, у котрій кожен окремий індивідуум живе, працює, існує і в сраці має реальність навколо.

Соломон неодноразово стикався з тим, що усі навколо, «чомусь», вважали гоблінів нижчою расою, котру лиш з доброї волі «долучили до цивілізації», бо так би і сиділи по своїх норах. І байдуже на тисячолітню історію і культуру, яка існувала задовго до того, як славнозвісні «цивілізанти» з'явилися на світ. Їм нічого абсолютно не заважає брати усі досягнення та розробки гоблінської раси та привласнювати собі, розповідаючи про те, що так воно було з покон-віків, та ніяк інакше. А Кірхеман і його родичі розмовляють видуманою мовою, мають видуману історію і взагалі їх не існує, вони все видумка якогось там ельзіманельского генштабу.

Проте так само, як швидко осягнув всю істину про інформацію і її особливості, так само швидко Соломон осягнув просту методику не сперечатися з ідіотами. Давно було засвоєно урок, що нема сенсу доводити тим же оркам, що гобліни інша раса, яка не має стосунку до орчих племен, що мова далека і не схожа (жоден клятий орк не розуміє гоблініша, але при тому це чомусь не заставляє його задуматися над тим, нащо казати, що гоблініш це наріччя орочої?). Бо для того, щоб сперечатися з дурнями, потрібно опускатися до їхнього рівня. А там, на тому рівні, вони просто роздавлять тебе досвідом. Нема абсолютного сенсу щось доводити тупоголовим. Тому Кірхеман скупчився на осяганні фаху, на осяганні своїх цілей. Часто так ставалося, що він вічно не в тему, вічно не формат, та ще не настав той час, коли треба міняти свій фах на автомат.

Усьому свій час.

Саме тому, коли є час вчитися, Соломон вчиться, а коли є час відпочивати, Соломон відпочиває. Чи проводить час з друзями. Так і цього разу, було вирішено відправитися на бої автоматонів. Останні були дуже цікавими гобліну. Одне з чудес сучасної техніки. Таке просте і складне водночас. От якби наладити кустарне і при тому массове виробництво, це не лише б полегшило соціально-економічну напругу, а й дало б масу нових, цілком очікуваних і неочікуваних можливостей. Та про це якось пізніш. А зараз потрібно було пробратися крізь каналізації до місця призначення. І як завжди інфорамція грала ключову роль. І як завжди, закон падлянки, не заставив себе чекати. Інформація виявлися не повною, через що бідака Кайола ледь на загинув. Добре, що у Соломона не одна звивина у мозку і усі вони працюють як треба. Саме тому фізика дозволила швидко зметикувати що й до чого. Перемкнути воду. Перекрити шлюзи. Дати тиску зломити те, що не розраховане на таке навантаження.

Серденько б'ється так, наче зараз вирветься геть з грудної клітки. Так і коні двинути не довго.

– Похоже придется драть мышат своими силами. И потом уже набирать из того что есть. – не без сожаления проворчал итальянец, хотя в какой то мере он был даже рад – ему достанется больше и будет меньше шанса в горячке боя прибить своего, к роже которого ты еще не привык. Хоть он бы и не испытывал горя по этому поводу, но было бы немного обидно из-за такого.
Запах напитка из бутылки обрадовал Люция – это явно было что-то недостаточно крепкое, но черт возьми, после гребаных кораблей, и в какой-то мере даже осточертевшего рома, хорошее вино радовало наверное даже больше чем грудастая куртизанка. Куртизанку заменить можно – а вот со вкусом и запахом качественного вина такое не пройдет.
– Mamma Mia! Не уверен насчет всемогущей, но вы точно волшебница!
Получив привет с португальского острова, Люций на несколько мгновений оказался на Амальфийском побережье в родной Италии. Более того, воспоминания вернули его в жизнь, которая была совсем другой. Не сложнее и не легче, а просто другой.
– Ну, для начала я попробую угадать. Испанцы их подкупили либо прибили. А те кто выжили – напились соленой воды и под местным солнцем сошли с ума?

Джеймс обожнював техніку. Уже в п'ять років найкращим заняттям для нього було копирсатися в іграшках та електроприладах, намагаючись зрозуміти, як там все влаштовано і чого воно працює. Орудувати викруткою малий навчився добряче, але він ще був занадто дрібним, щоб успішно складати розібрану техніку назад. Не раз й не два тато заставав задумливого синочка, який чухав голову і намагався зрозуміти, звідки в машинці на дистанційному управлінні так багато деталей і чому залишилася ціла купа зайвих.

Проте вершиною технічної досконалості, звичайно, був космічний корабель. Це було щось таке велике, недосяжне і неможливо прекрасне. Приблизно так само, як татів автомобіль, але навіть більше. Бо тато навіть одним оком не дозволяв подивитися, як в машині все працює, справедливо побоюючись, що нашестя варварів в особі улюбленого синочка авто може не пережити, а купляти кожного разу нове, то ніякої навіть найкращої зарплати не вистачить. Та достатньо було лише раз побачити, як на перший погляд неповороткий металевий слонопотам пронизує простір і зникає в небі ще до того, як ти встигаєш кліпнути, то хлопчина вже міцно знав, що хоче дізнатися, як працює всередині кожен гвинтик.

Джеймі задавав татові сотні питань, на які навіть досить добре технічно підкований програміст часто не мав відповіді. Сет мав лише дуже приблизне розуміння, як працюють варп-двигуни та чим вони відрізняються від гравітаційних, і навіть якщо б знав, то не зміг би це пояснити малечі зрозумілою їй мовою. Тому альтернативі розібраним іграшкам поки не було. Як мінімум до тих пір, поки хлопчина не навчиться читати технічну літературу. Відео на схожі теми цілком успішно заміняли йому мультики. Хоча ні, не заміняли. Мультики він також дивився у великих кількостях і дуже ображався, коли мама або тато ввечері гнали його спати, на даючи додивитися "ну ось зараз останню серію, і все".

***

Джеймі йшов по ярмарці з кількома купюрами в руках. От же пощастило бігти за смаколиками для всіх. Ну от точно Гаррі мухлював, коли ті палички розставляв. Правда, Джеймі не міг зрозуміти як, але точно мухлював. Проте небажання йти до нудних палаток з їжею та солодощами вмить зникло, залишився тільки захоплення тим, що відбувалося навкруги. Хлопчик так задивився на літаючих механічних драконів та інші дива, що й сам не помітив, як відійшов далеченько від яток і потрапив до звіринця, де тримали тварин, що виступали в цирку. Але якщо механічними чудовиськами Джеймі щиро захоплювався, то тварин йому було шкода.

І от хлопчик побачив справжню зворотню сторону цирку. Де тварин примушує виконувати різні штуки не дресура і любов, а канчук і лайка. Великий качковедмідь був сильнішим за дресирувальника, але все ж боявся його. Але ж Джеймі був всього лише маленьким хлопчиком, який боявся дресирувальника куди більше, аніж загнана в кут тварина. Проте й полишати її напризволяще не хотілося. Парубок був хоч малий, але вже петрав в техніці достатньо, щоб знати, де ручник і чому його не треба чіпати. Але страшно ж. А як хтось помітить? Ні, так не треба. Бо якщо розбити чужу машину, то тато таких прочуханів дасть, що на дупу місяь сісти не вийде. Джеймі почухав сідницю, яка ще пам'ятала зустріч з ременем. Ну хіба він винен, що йому конче потрібно було подивитися, як працює магнетрон у мікрохвильовці і чому тато не дозволяє гріти в ній ложки. Подивився, зрозумів, чому так. Іскрило красиво і бахнуло добре. І від покарання втекти не вийшло.

Так і тут. Вирішити ситуацію радикально хотілось, але отримувати на горіхи за це - ні. І тут прийшло рішення. Натовп трохи розступився і Джеймі помітив на початку ярмаркової вулиці поліцейського, який щось обговорював з хазяйкою сувенірної крамниці. Через кілька секунд Джеймі підбіг до нього і, захекавись, пролепетав:

— Дядя поліцейський, дядя поліцейський, там тваринку б'ють.

Полісмен подивився донизу на хлопака, який смикав його за рукав. І коли зрозумів, що саме той говорить, то вмить посерйознішав і промовив:

— Ну пішли, покажеш. А де твої батьки?

Поліцейський йшов швидко, але на думку Джеймі, недостатньо. Тому самому хлопчику прийшлося бігти підтюпцем:

— Всередині. А я вийшов купити смаколика і ось, побачив, як дядько батогом з вогню медведика б'є.

Про "б'є" малий трохи перебільшував. Бо дресирувальник тільки замахувався. Але за хвилину вони якраз встигли побачити, як роздратований непослухом тварини чоловік клацнув батогом і самим кінчиком огрів качкомедведя, який відразу ж тоненько заричав і кинувся назад, в глибину клітки. І секундою потому Джеймі почув гучний виклик:

— Проксімо!

Батіг, який дресирувальник вже вскинув, щоб вдарити вдруге, завмер і майже відразу розтав у повітрі. Чоловік обернувся і, побачивши досить сильно незадоволеного поліцейського, неначе відразу зменшився і навіть випустив ціпка, що тримав качковедмедя. Тварина цим негайно скористалася, сховавшись у глибини клітки. А полісмен і не думав зупинятися.

— Проксімо! Я тобі вже не вперше кажу за твої методи дресировки. І що я бачу? Як ти перед очима дітей б'єш тварину батогом? То вже переходить всілякі межі! Тобі нагадати, скільки матимеш за жорстоке поводження з тваринами чи сам пам'ятаєш?

Очі дресирувальника забігали. Мабуть, дійсно знав, що і скільки за це буває. Закони закривали очі багато на що, але бути досить гуманними і за жорстоке поводження з тваринами можна було отримати реальних проблем, вже не рахуючи суспільного розголосу. Бо ж захисників прав тварин і так набігає щодня хоч віником вимітай, а то й зовсім життя від них не буде.

— Ну що ви, пан Жером. Я ж тільки налякати, бо впирається тварина, не слухається. А без остраху її тримати ніяк не можна - хижак. Почує слабину, може напасти. Ви ж бачили, правда, нічого такого не було? Ну правда ж?

Тут дресирувальник зробив кілька дивних і незрозумілих рухів, які Джеймсу чомусь видалися одночасно смішними й дурнуватими. Спочатку той вилупив очі, пильно подивившись на поліцейського, а потім глянув кудись вниз і вбік. Хлопчина і сам подивився, але нічого крім старої скрині не побачив. А потім дресирувальник потер великим пальцем об інші - точно так робить мама, коли солить страви. І наостанок хитнув головою кудись в сторону шатра, не відводячи погляду від поліцейського. Реакція Жерома виявилася теж трохи дивною. Спочатку той чемно дивився в усі боки, куди показував Проксімо, але коли вже той хитав головою, поліцейський прикрикнув:

— Забудь! Ти вже мав від мене попередження. Після вистави їдеш зі мною. І не вздумай десь дітися чи фокуси якісь викинути.

Дресирувальник помітно принишк і похнюпився. І куди дівся той грізний дядько, який приборкував грізного звіра? Здувся, та й нема. Хотів бо було він подивитися на того дрібного, який привів Жерома у найбільш незручний момент, але хлопчини вже й слід пропав. Бо Джеймі, побачивши, що поліцейський дійсно допоміг, і тварині насправді нічого не загрожувало, чимдуж кинувся до яток з солодощами, бо вже й так витратив купу часу.

Старий староста також вийшов на вулицю. Побачивши мертву віверну, яка, в принципі, заважала дахарам виконувати свою роботу, але не настільки, щоб витрачати грошей на пригодників, про себе цикнув "ще й на це гроші витрачати", але виду не подав.

— "Цей час настав" — сказав Тихон натовпу, що зібрався на площі, — "Я оголошую збір грошей на віверну! Кожен най жертвує славним героям стільки, скільки може. Кожна мідна монета зараховується."

Після цих слів всі мешканці села почали вигрібати те, що в них було по кишенях, і кидати під ноги пригодників. Переважно це були мідяки і срібні монети, але хтось, особливо багатий, кинув навіть золотой.

А щодо вас", — Тіхон звернувся до героїв, — "Час вже пізній, думаю, Зот буде не проти, якщо ви в нього переночуєте. Заодно вилікуєте рани вашого бійця. Втім, якщо захочете поговорити з лісничим або з Ольгою, то вони також тут стоять" — Тіхон вказав на грізного на вигляд моцного бороданя і на жінку в чудернацькому одязі.

Гару відчепився від шиї віверни, яка вже не подавала ознак життя. Оце так розказати кому, що голими руками задушили - не повірять. Бо ж то така херня міцна, що мечем будет колупати до вечора. Дварф гупнув Вукса по плечу, промовивши:

— Молодець, Вукс. Файно придумав.

Правда, той виглядав досить кепсько - отруйна чортівня все ж встигла кілька разів вжалити орка. Тому треба було спочатку попіклуватися про товариша, а потім все інше. Тому направив цілющу енергію через власні руки, пошепки примовлюючи

— Лікую те рани, мать йо вйоб, щоб зажили швидше.

Правда, тут треба був цілий молебен, бо тварюка вжарила добре. Дай бо не вмре орк, бо його точно жаль буде.

Та й поки Гару займався всілякою потрібною фігнею, навкруги творилася звична вакханалія. Навіть люду повиходило з хатів, щоб глянути, чи не здохли бодай прийдешні. Бо ще хоронити прийдеться. І раз Гару був найбільш звичний до промов, хоч і цим важно було назвати молитви над померлими, але все ж сказав пару слів натовпу:

— Гм... Ем... Ну, тварюку ми забили, най вам безпечніше тут буде. Хто б його це знав, шо у вашій місцині так неспокійно, був би арбалет взяв. Але добре те, шо легко втовкли. Як хто хоче віддячити за то - будемо раді. А як хто хоче тушу вторгувати цілком чи по частинам, то звертайте. Казали мені, що з м'яса зі сраки оцьої летючої свині шашлики просто чарівні.

    Сум’яття трішки збільшилось ближче до вечора. Там по палатах порозвозили нових мамусь, а татусі після робочого дня вирішили перевірити, як там їхні чада в свій перший день народження. Квіти — традиційний подарунок тим, хто скинув з себе дев’ятимісячний тягар, та саме ваші мами надавали перевагу подарункам більш практичним. Ось і родичі, які зібрались позиркати на крихких немовлят, принесли такі подарунки. Тут була і сушений сульпфо в кіріській присипці*, і знаменитий смарагдовий шоколад**, з добавлянням їстівної глини***, Сет дістав дорогого трояндового чаю із садів сім’ї Мельфера****, і хоч ритуал розпивання чаю був характерний для сім’ї Дюбуа, сім’я Шева славилась в колі друзів інтуїтивним відчуттям природи, коли та використовується для їжі. Врешті-решт прийшов й Амос, з декількома порціями спельцю***** із блакитного опилку. ЖІночки заслужили на велике свято після народження, бо ж у всіх то були перші діти, або ж, всі так говорили (в цей час сексуальна свобода за наслідки мала безліч небажаних вагітностей).
    Немовлята швидко росли і міцнішали. Мамине молоко в перервах заміняли вітамінні раціони. Східноприморська акушерія перетнула Темну добу****** медицини перша, і для організмів-що-розвиваються були виведені спеціальні суміші, які внормовували стихійний баланс, через що зменшували загальну статистику дитячих смертей, а також рівень тяжких хворіб на двохзначний відсоток. Життя батьків швидко увійшло в звичне русло, а от матері в декреті опановували нові для себе науки, як от наприклад виховання дітей. У вільний час, в будиночку Мері Шева на розі Трефових королів та вулиці Берроуз були збори за чашечкою чаю, де і обговорювалися мрії на щасливе майбутнє малюків, коли самі малюки під співи з аеробтруб******* копошилися в ковдрах маленького ліжечка Джеймса. Звісно, кожен хотів дитину, яка пішла б по стопах її батьків, і цей несвідомий вплив був визначним у перші роки життя, от тільки, в перші свідомі роки дітей, він виявлявся подекуди в крайніх формах.

***

    Минуло шість років з тих щасливих днів. Дітки отримали більш чіткі форми, більш пружні м’язи і спритні кінцівки. Шість років — це вік, в якому діти йдуть в школу. Інститут освіти Аверісу не передбачав класичних шкіл імперського типу, де в основі знаходилось школярство — вивчення ряду обов’язкових предметів. Натомість, школа Аверісу — це гуртки по інтересах. Такі собі маленькі партії з вихованням вузькоспеціалізованих, конкурентноспроможних спеціалістів. Давно зникли вчителі, на їх місці з’явились вихователі. Вихователі — це почетні професіонали-педагоги, частіше за все орки із Рурашу, які знають, як виявити схильності дитини, і як сформувати із схильностей і слабкостей гарного громадянина. Майже вся робота вихователів — це споглядання, та крім цього, вони організовують зустрічі з відомими професіоналами в різних сферах, проводять екскурсії і практичні заняття. І коли ви опинилися вперше в такій дитячій групі, вам відразу сказали, що буде мало шансів, що група залишиться в такому ж складі, і майже всі розійдуться по різним групам через три роки. Ви, звісно ж, не вірили в це. За пережиті разом шість років (і дев’ять місяців) вам складно було представити навчання в різних місцях. Та до цього все йшло, коли почали проявлятися ваші схильності.


    Джеймс. Ти пам’ятаєш як вперше помітив космічний корабель. Величезна махіна з маготехнічним двигуном якраз вздіймалася над поверхнею аероліфта. Свист стояв такий, що тріснули окуляри вітчима Гаррі, і тією ж хвилею з дерева змело старі гнильки — плоди синього яблока, які впали на голову Соломона. Металева конструкція відзеркалювала сонячне світло так інтенсивно, що ніхто сам корабель й не бачив — лише величезний блиск за склом ліфта, який повільно підіймався вгору. Та ти тоді був готовий і взяв з собою дерев’яні окуляри, які рятували від піску. Також, вони врятували від надмірного світла. Ти помітив як валив густий дим із циркулярного відсіку прямо до конденційних коробок аероліфта. Корабель розпустив синтетичні вітрильця, і трапилась та мить, яку більшість пропускає, жмурячись від яскравого світла. Ти не зажмурився і до різкого болю в очах очікував найважливішого моменту. І ти помітив його. Магічні повітряні потоки наповнили вітрильця, двигун космічного корабля прискорився, довівши писк до свого піку, і в ту ж саму мить, судно зникло. Воно з такою швидкістю вирвалось у простір, що проткнуло небеса за долю долі секунди. Лише мініатюрна смужка чорного диму і отвір в хмарині залишився від цього видовища. Ти отримав те, про що мріяв. Та, для тебе це було не лише видовище. Гарг Бордмід — твій вихователь дізнався про це, коли ти вибрав іграшковий космічний корабель серед інших іграшок. Тебе манив не стільки космос, скільки сам корабель і те, наскільки це величезний прорив у науці — побудувати машину, здатно перетнути видимі межі світу.
    Роковий момент настав трішки пізніше. Ви всією групою гуляли по цирковому містечку «Хвилехвіст» в Аверісі. Величезний дракон, наповнений паром і вогнем кружляв по небопростору. Жонглери й акробати запрошували на шоу до кольорових складних будиночків. На одній арені треновані тварини стрибали через вогонь й балансували на м’ячах. Коли всі зайшли в середину, ти побіг за снеками, так як витягнув найменшу тростину серед всіх. Магазинчиків навколо було безліч, але все навколо виглядало однаково, тому ти й почав блукати, поки не дійшов до місця, де стояли клітки з тваринами. Там ти помітив величезного качковедмедя. Дресувальних натягнув на шию бурого нашийник з шипами й намагався витягнути його з вантажівки. Тварина кричала й відмахувалась лапами, пручалась, допоки дресувальних помахом руки не створив батіг із чистого вогню. Для тварини немає страху більшого, аніж вогонь.
    Ти не зрозумів чому, але тобі стало жаль бідної тварини. Кабіна автомобіля була пустою, однак, ніяких проблем для себе ти теж не хотів і вирішив допомогти качковедмедю скритно. Для цього ти...

    Гаррі. В дитинстві ти багато дивувався. Так вже вийшло, що світ для тебе здавався невизначеним навіть тоді, коли кожен дорослий находив в собі сміливість говорити про те, яким є світ і життя в цілому. Напевне, цього ти набрався у Вільяма. Він був науковцем і філософом, і ці дві області знань так чи інакше стосувалися людини в його дослідженнях. Він розумів людей і інших розумних видів так, як ніхто інший, як тобі здавалося. Ось чому він постійно дивувався, чому вони вели себе так чи інакше при різних ситуаціях, коли, здавалось, мали всі можливості діяти більш ефективно. І твоє власне здивування сформувало й твій світогляд. Культура безлічі народностей Аверісу проявлялась для тебе як штучна надбудова, яку ці громадяни собі придумали й по якій собі і жили, не бажаючи прокладати самостійний шлях. Для ніжного дитячого віку подібні питання давались тяжко, тому, твоє життя і не можна було назвати найщасливішим. Навіть будучи дитиною, ти часто мислив по-дорослому.
    Як от, наприклад, тоді — шістнадцятого серпня 632 року ПБР, коли ти вигулював Джина, свого пса портиком банку сімейства Фахіс в портовому районі Аверісу. Прикрашена золотом мармурова колонада розказувала про багату історії сім’ї півросликів, та тебе приваблювало зображення пласких людей на цих колонах. Ти йшов й дивився на них, поки твій погляд не перескочив на моряків, що розвантажували торгове судно, наповнене контейнерами, а там, коли ти вже пробрався провулками до житлових будинків району — ти став свідком неприємної ситуації. Трійко дітей обклеїли старого ельфа біля високого дуба з просьбами про милостиню. Крутились навколо нього як мухи, поки один із них не вихопив із кишені старого гаманець, що той аж не помітив. Діти помітили тебе, твій пес помітив їх. Джин був достатньо кремезним, щоб справитись зі всіма по твоїй команді, і шпана зрозуміла це. Тому й кинулась геть від тебе. І ти знову здивувався, що представ перед сумним вибором. Чи варто тобі покарати дітей і віддати гаманець старому? Чи ж здати їх місцевому шерифу, а може й взагалі залишити все це й піти собі геть? Або ж навіть заволодіти самому грошима, раз в тебе є для цього вірний помічник. І в цьому весь був ти — ніхто не ставив тебе перед вибором, але ти відчував необхідність прийняти рішення. Тому ти...

    Кайола. На відміну від свого друга Гарі, ти не дивувався. З народження весь світ для тебе здавався... зрозумілим. На ранніх стадіях це сприймалось з острахом, бо ж діти зазвичай раді від всього нового, але для тебе радість була рідкістю. Та ти відчував дещо інше — спокій. Бо ж коли світ зрозумілий, всі відчуття приходять в норму й наступає спокій — або ж апатія, як воно часто називались серед твого народу, який залишився твоїм лише в історії твоїх батьків. І коли тобі сказали, що на основі твоїх вподобань буде вибране твоє навчальне коло — ти був готовий і знав, що пов’яжеш себе з магією.
    Власне, твої магічні здібності проявилися ще зрання. У кожного це відбувається по різному, і навіть ти в той момент був здивований. Це сталось вночі, коли ти з друзями пішов по ініціативі Соломона до фестивалю, що вібувався в центрі Аверсі, щоб подивитись на бої автоматонів. Грошей у вас, звісно, не було, але у хитрого гобліна як завжди був план, як попасти на фестиваль безплатно. Кожен раз такий план закінчувався чимось поганим для когось із групи, але з кожним разом Соломон був ще впевненішим, що новий план закінчиться добре. Він вмів переконувати.
    Ви полізли до каналізації. Магічні каналізації Аверісу були не такими, як в Пебо, і серед жителів тут були лише гігантські щури й викинуті черепашки, які під дією магічних викидів очищувальних машин перетворювались на страшних монстрів, що правда, занадто слабких, щоб прожити ще хоча б рік. Але вас не лякали магічні викиди й щурі, тому що від першого гоблін дістав серед товару батька шматочки еманізитного кристалу********, який нівелював негативний вплив. А проти іншого у вас була зброя: палиці і рогатки. Та коли ви блукали сморідними лабіринтами, сталось неочікуване, і ти, Кайола, опинився в самому епіцентрі неочікуваності.
    Включились механізми по фільтрації води і бокові шлюзи каналізаційного тунелю зі скрипом відкрились. Це значило, що зараз каналізацію заповнять потоки води, які понесуть всі нечистоти до центру переробки, і по великій іронії — ви опинились серед числа нечистот.
    — Хапайтесь будь за що! — Крикнув Соломон й під голосний шум машин поліз схопився за металевий стержень важеля, який колись вручну керував шлюзами, а тепер залишився як ржавий артефакт. Гаррі скинув плаща й ним перехопив опорну колону. Джеймс встромив в щілину між кам’яними плитами свій бойовий гаєчний ключ. А ти, Кайола, розгубився. В сяйві ліхтаря не було видно ніяких опор. І з собою у тебе нічого цінного не опинилось.
    — Хапай мене за ноги! — Ти почув знайомий голос Дюбуа, та він вже звучав для тебе примарно. Інстинкти повели тебе вперед, та було пізно. Свист механізмів на мить зупинився і в наступну повалив холодний вітер, який збив тебе з ніг, а після нього — величезна хвиля води з силою вдарила тебе об слизьку стіну каналізації, а потім завернула за поворот каналізаційного рукава й повела прямо до центру переробки, де сміття перетворювалось в акуратні брикетики. Повітря закінчувалось і в якийсь момент ти надіявся, що задихнешся раніше. А потім відчуття почали покидати тебе, аж допоки не з’явилось нове, яке ти ще не відчував раніше. Наче ще одна особистість прокинулась в середині тебе й взяла тіло під контроль. В стрімкому потоці хвилі ти...

    Соломон. Клеймо виду відбилося на тобі найсильніше. Не так давно гобліни почали вважатися розумним видом, все через, як думали, слабкий розвиток функцій мозку. Та відкриття області мозку, яка відповідала за повторювальну пам’ять змінили все. Після нього, твій народ поневолювали й використовували в своїх цілях, та розвиток демократій і ліберальних прав, а також стрімкий розвиток економіки природнім шляхом подарували гоблінам право на незалежність, бо ж, виявилось набагато ефективніше мати самодостатніх геніїв, які працюють на цілу суспільну сферу, ніж на окремого рабовласника. І ти народився в кращі часи, коли вже й твої дідусі з бабусями були вільні, і про сумну історію ти дізнавався лише з книг, які твій батько обмінював не безліч різних речей свого магазинчику. І тоді ти наче відчув, що повинен заглибитись в історію свого народу. Так почалось твоє навчання, твоє стрімке формування як «доброчесного громадянина».
    Тридцяті роки сьомого століття називались епохою інформаційного суспільства. Все завдяки відкриття Третього світу, де інформація зберігалась вічно. Для гобліна — це ідеальне місце навчання. Вільного часу в тебе вистачало, і ти не гаяв його. І це врятувало тебе один раз, який ти дуже добре пам’ятав.
    Це був день, коли ти з друзями втік з дому, щоб попасти на фестиваль й подивитися на бої автоматонів. Ти все прорахував, як здавалось. Шлях по каналізації повинен був вивести тебе прямо на головну площу. Та все пішло не по плану, коли раптово включились машини по вичищенню каналізації. Величезна хвиля води повинна була віднести сміття до центру переробки й ви опинилися на її шляху. Ти приказав всім закріпитись, але перед зустріччю з самою стихією ти помітив, що твій друг Кайола не знайшов ніякої опори. Вода знесла його коридорами каналізації і провина повністю лежала на тобі. Та, перед тим як повністю віддатись відчаю, в тебе з’явився план, як можна було врятувати його. Потрібно було тільки зробити так, щоб хвиля зупинилася перед центром переробки. Машина знаходилась далеко звідси, але її частини наповнювали каналізацію як коріння грунт. Ти попросив Джеймса перекрити решітки шлюзів своїм гаєчним ключем. Гаррі координував дії, поки ти поліз в один із шлюзів, щоб спровокувати перепад тиску в трубі подачі й спричинити вибух водяної хвилі в середині неї. Це могло б розсіяти магію, та часу було обмаль.
    Лишайники й іржа в металевому тунелі за шлюзом більше не лякали тебе. Ти дістався до криниці, звідки подавалась вода, яка розходилась по шлюзах. Двохсотметрові резервуари були наповнені металевими балками, які підтримували в нормі тиск самого резервуару, коли запускалась хвиля величезної сили. Потрібно було якось знищити балку, щоб резервуар дав пробоїну. І, на щастя, ти знайшов відповідь. З допомогою...

Фаріда ніколи не любила лікарень. Адже на скільки б не було все організовано, навіть якщо ти заходив до лікарні здоровим, то вийти з неї здоровим уже не вийде. Тому що якщо не черга, то тупі обивателі обов'язково вимотають, як не сили, то хоча б нерви. Що вже говорити, якщо мова йде не просто про лікарню, а про цілий перанатальний центр. Вагітність, вона по своїй суті гірше будь-якої хвороби. Бо з одного боку, наче вивчена, наче прогнозована, а з іншого боку у будь-який момент усе може піти шкереберть.

Так воно, в принципі, і сталося у випадку цієї вагітності. Ще кілька днів тому все було нормально, можна було ще спокійно чекати, не перейматися про народження, а тут раптом погіршилося самопочуття, щось там не сподобалося чи то санітарці чи то лікарці, й от, Фаріда уже у палаті, з дитиною на руках. Спочатку все було як в тумані. Біль стискав все тіло так, наче це не тіло у породовій палаті, а якийсь батискаф на глибині Маріїнської впадини. Попри біль і постійну нудоту, вручили в руки дитину.

— Малюку потрібен тактильний контакт!, — якось так, з зарозумілими обличчями, заявляли у лице втомленій Фаріді.
Чесно кажучи сил дивитися на малюка не було геть. А навіть коли дивилася, то чомусь не було того оспіваного материнського інстинкту, про який усі так говорять. Вглядалася пристально у зморшки дитячі (попутно дивуючись, якого милого воно таке мале, а вже зморшкувате?!), у ці повні щоки, у обм'яклі довгі вуха. Потім вони, звісно, випрямляться, будуть по іншому виглядати, та й лице зміниться... Та наразі у жінки був легкий шок.

Поглядом провела по палаті, подруг оглянула, та нічого не сказала. Не хотіла признаватися у своєму страхові. Страхові того, що народжене дитя не викликає тої знаменитої і оспіваної любові, що материнський інстинкт, таке враження, що вивітрився з тілом разом животом. Якось не так собі все уявляла. Ще й Амоса нема. А так добре б було, якби він був тут, поруч. Щоб роз'яснив усе. Щоб заспокоїв. Але Амос був би не Амос, якби не був по вуха в роботі. Слава богам, що він й так спакував все і приїхав сюди одразу як тільки сказали, що треба лягати на догляд.

От що, а таскати щось Келагар не збирався. І правильніше було б зараз дати урок здорованю щодо того що не варто недооцінювати дроу. Але схоже що в цій місцевості досить давно не було набігів за рабами і коротка пам’ять людей не здатна викарбувати собі назавжди що з деякими силами жартувати не варто. Але ї тьма з ним. Пам’ять ельфів як і життя – довга, ще встигнеться навчити одноденок.
Замість того щоб займатися якоюсь дурнею, ельф зайнявся дійсно корисною справою – збіром трофеїв. Хоча трофеї з гоблінів дуже такі собі. Тому він досить сильно здивувався побачивши що один з екземплярів зроблений значно краще ніж інші. Або ж маленькі гівнюки ще просто не встигли його забруднити. Ну, це можна і взяти. кому він дістанеться та чи продати його, можна вже вирішити пізніше.

    Яків залишив ведмедя наодинці й поплівся по лісу назад до стежини. Трупи коней викликали в нього лише найприємніші відчуття. Він згадував про власну смертність і тому заспокоювався. Власне, від одних тіл піворк підійшов до інших — гоблінських. Залишені травми від зброї Бодомара були жахливі, але Підмогильний радів тому, що мав змогу працювати пліч-о-пліч з людиною, здатною на таке. Він схилився над одним із тіл і перевернув його на спину. Яків трішки знався в гоблінах, як мінімум — знав гукляк, їхню мову. І подумав, що міг би згадати, звідкіля ці істоти могли прибути.
    Друїд почав проводити пальцями по окровавленій шкірі гобліна, стираючи багрянець і шукаючи якісь племенні помітки: татуювання, спеціальне шрамування, або ж навіть інкрустовані в шкіру дорогоцінності. Він, звісно ж, не знав всіх племен гоблінів, але надіявся, що про цих міг би чути хоча б щось. З нього він також зтягнув футляр для карти й золото. Останнє планував розподілити між всіма на зібраннях, або ж просто у вільний час.

Мері Шева, у дівоцтві Макдональд, була звичайною ельфійкою, що жила в місті силу-силенну років. Але то так здавалося тільки їй одній, адже навіть за мірками ельфійської общини вона народжувала досить рано. Довгоочікуване і виплекане дитя було її первістком, тому навіть після болючих пологів, на яких вона кілька разів мало не встрачала свідомість, її переповнювали тільки найкращі емоції. Ба яке диво, оце маленьке створіння, що лежало зараз у маленькому лікарняному ліжечку, - то її синочок, її Джеймс. Її кровинка, що вони разом із Сетом створили.

Вона не мала ні найменшого поняття про безсонні ночі, які чекають на молоду маму, не знала про набряклі груди, від яких буде в захваті чоловік, а їй самій захочеться стрибнути з даху будинку від тягнучого болю, що переслідуватиме її мало не все вигодовування. Це у майбутньому вона зіштовхнеться з невгамовною шкідливістю, коли Джеймі в черговий раз розбиратиме до останнього болтика праску, радіо чи старий телевізор. То ще тільки будуть безсонні ночі через гульки хлопаки, який вже виріс і готується випорхнути з батьківського гнізда, перше кохання вкупі з розбитим серцем, накручені вуха і довжелезні лекції про шкоду паління після того, як батько зненацька зловив його з цигаркою за домом. І ще сотні й тисячі життєвих ситуацій, які їй доведеться пережити - це зараз було нереальним, чимось таким, що буде ще не скоро.

Натомість, дрібний хлоп мирно спав, підклавши дулю під голову. Ще втомлена після пологів мама лише слабко усміхнулася. Ба, яке мале, а вже дулю тикає. Дід би ним пишався. То був ще той шибайголова та дурко, навіть у вельми респектабельному віці. Шкода, що ні батько, ні мати Мері не дожили до цієї значущої події. Мама померла кілька років тому після тяжкої хвороби, а тато просто не зміг без неї, заслаб та згодом тихо відійшов уві сні. Проте навіть згадка про батьків не засмутила Мері. Навпаки, вона була впевнена, що десь там на небесах, вони разом дивляться вниз і тішаться своїм першим онуком.

А ще Мері вже кортіло показати синочка Сетові. Розказати тому, що у малого геть його очі і вушка. Та спить він так само, як батько, закинувши руки догори. Та ще...

— Добро ранку, жіночки-​красуні...

Басовитий голос дварфа вивів молоду маму з краю мрій, повернувши на землю. Звістку про виписку Мері зустріла широкою усмішкою. Це ж треба, вже сьогодні додому! А коли дварф підійшов до Джеймса, той несподівато прокинувся, але не закричав, а потягнувся і тицьнув складену дулю прямо під носа. А вже секундою потому натхненні слова лікаря Дзонко змінили веселощі та примусили задуматися, і дівчина міцно-міцно пообіцяла собі, що стане найкращою мамою у світі.

Мері розуміла, що життя її щойно змінилося. Але все було добре. Вона була щаслива.

    Дванадцяте липня 626 року ПБР" назвали днем життя, завдяки зламаній ланці в дев’ятнадцять мільйонів триста тридцять п’ять тисяч вісімсот дев’яносто двох народжень в родильних домах Рурашу, Аверісу, Пебо й Крешбангу. Власне, новий рекорд перевершив минулий на тридцять дві тисячі шістнадцять дітей, які побачили світ вперше за панорамними вікнами своїх палат. Експерти вбачали причини багато в чому. Тут зіграли й природні фактори, як от наприклад тепла й суха зима, а також і культурні чинники, бо ж саме в цьому році анонсували шістдесять третій сезон легендерного серіала «Життя Бату»; врешті-решт, більшість свят перепадають на зиму, і саме це зблизило людей, ельфів, півросликів, дварфів, орків і гоблінів настільки, що зовсім скоро, в липні в родильних домах з’явилася проблема з недостачею місць. Третій світ** переповнився приємною новиною настільки, що став причиною приступів епілепсії у більш ніж трьох ста користувачів. Інформація буквально заполонила цифрові вулиці мережі й цілого світу в якийсь момент стало мало для тих одинаків, які не збиралися приєднуватись на нове свято життя.
    Серед одинаків була ж також і парочка, яка зустріла свято все ж там — в родильному дому. Четвірко жінок в тісній палаті з випуклими животами приковано дивились телевізор, очікуючи моменту, коли й їхні діти стануть причетні до такої визначної події. Гул в коридорах заважав їм спати й одна із них весь час звинувачувала, цей гамір в тому, що не може видавити із себе малу копію себе. Інші троє, чесно кажучи, були толерантні з подругою. Батьки майбутніх дітей ледве прорвались через натовп біля входу, який фотографував новонароджених, вбиваючи в їх маленькі голови страх до яскравих спалахів. Та лікарі сказали, що дітей сьогодні очікувати не варто. Сумна новина.
    Закінчилась вона наступного дня. П’ятниця тринадцятого липня шістсот двадцять шостого року стала днем народження нової купки людей. Окрім крику жінок й команд лікарів — тиша. Свято закінчилось так миттєво, що коли діти опинились на волі, то побачили лише місто, яке нагадувало руїни, через всі ці яскраві декорації, летючі листівки, за якими ганялись треновані сікфіни***, і груди попелу від спалених пахощів коло родильного дому. Населення Аверісу завжди було готове гульнути, і також навчилося повертатися до звичного ритму по хрускоту пальців Великого Леносса****. Але вам що? Ви — новонароджені намовлята, тільки недавно покинули тісну домівку, обмінявши її на великі апартаменти лікарської палати. Вашу радість тільки й міг передати той крик, який ви доносили з своїх звільнених легень. Велетенські долоні ще невідомих жінок зігрівали, і життя, наче, йшло не так вже й погано, хоч і судити вам було ні про що. Це був ваш перший день.
    Ваш лікар — старий нахмурений дварф з кущавими бровами і дзвінким іменем Дзонко мав припіднятий настрій. Він розкрив двері в палату сам, і перший увійшов до стерильного приміщення. Двоє лікарів плелись за ним з величезними планшетами в руках.
    — Добро ранку, жіночки-красуні. — Він завжди лестився. Мамуся Дюбуа в своїх пародіях на дварфа лестилась трішки краще. Та всі чотири жінки широко посміхнулись, бо ж день-то і справді краще нікуди. — Як самовідчуття? Як настрій? Ви вже поїли? О-бо-в’яз-ко-во поїжте, чуєте. — Почав він заливати зрання. — Діточок зареєстрували. Почекайте до опівдня й ваші чоловіки зможуть вас забрати додому. Ви ніколи не задумувались, чому деякі діти виростають талановитими музикантами, а деякі й два плюс два не можуть зв’язати? — Лікар підійшов до мами маленького Джеймса й поглянув немовляті прямо у вічі. — Подейкують, що це зорі визначають ким дитина стане, хоча, як лікар скажу, що ніякі зорі не впливають на життя більше, ніж ми це собі дозволяємо. Я хочу сказати, матусі, що сьогодні ви круто змінили своє життя і взяли на свої спини величезну відповідальність, і подумайте добре, як ви будете виховувати своїх діточок, бо ж ніякий дитячий садок чи то школа не впливають на дітей так сильно, як рідні батьки. І будьте готові до того, що природа кожного із них... часто буде брати верх в такому молодому організмі. — Це він, напевне, говорив про расу діточок. А й дійсно, хоч як би далеко Східне примор’я не пішло у своєму розвитку, щось йому зламати й не вдалося — обмеженість природи. Попри всю магію й науку, є речі сильніші за все це, навіть разом взяте. Як наприклад вплив раси на характер. Не дарма говорять, що жінок орків слід триматись осторонь в період місячних, бо їх природа вселяє в них лють, здатну стати причиною прикрих проблем.
    Ваші мами це врахували давно. Вони звикли жити в тісній дружбі учотирьох ще з навчання в Академії і точно знали, що у їх дітей (себто вас) буде вся необхідна увага.
    Так ви і з’явились, без найменшої підозри, в що цей початок приведе вас в майбутньому.

  Мужичек выпрямился и постарался выглядеть как можно более серьезным при приближении мальчишки. Он ни в коем случае не отлынивал. На озвученный вопрос он выразительно проморгался, глядя на Олле, потом опустил глаза на отложенные в сторону инструменты. Выдержав паузу и дав время булыжнику на ответ, Тони разочаровано вздохнул:

  — Молчит как кремень. И ни капли рому. — Тони озадаченно почесал заросший подбородок.

  Поки гора малоконтрольованих м'язів практикувала обійми з дівчиною, Хукір користувався можливостью закріпитись на морді потвори. Він зав'язував накинуту мотузку у морський вузол. Роки досвіду вправно впускали кінець в нові петельки і от вже мотузка закріпилась на віверні в мертвій хватці. Опустивши позад себе руку, пан Доранте витягнув решту мотузки зі свого рюкзака, закріпленого у орка на спині, та й скинув вниз до решти побратимів.
— Вуксику, та біс її знає, — відповів своєму штурвалові карлик, напружиючу пам'ять, — отак думаю десь вузлів з вісім мабуть, що буде.
  Спритник одною рукою тримався за руків'я потилочного кинджалу, іншою тримав мотузку і намагався різкими ривками скерувати мордяку, щоб її випад не влучив в них з Вуксом. В голові вилинули кадри зі сну "Як приборкати віверну".

Пара лінивих скупчень плоті та заліза споглядала за буже тупою твариною, яка на свою голову вирішила прилетіти і спробувати поласувати кимось з цієї навіженої групи. І якщо одне скупчення нічого не могло вдіяти з віверною, то інше, з крилами доволі легко могло б підлетіти та спробувати розірвати їй пащу. Але навіщо? Там, наверху і так весело, а ситий Хівен не мав бажання розправляти крила або іншим чином активно рухатися. Тому стоячі на землі він лише підкинув вогника у небесну вечірку, причому не дуже то прицілюючись. В кого влучить – в того влучить. І судячи з того, що полум’я не полетіло далі, комусь таки дісталось.
– Їди лови, на усілякий випадок, – сказав частковий красунчик своєму створінню, і те з гучним брязкітом пішло під віверну, доволі комічно задравши голову та простягнувши щупальця вгору.

Келагару надиво пощастило влучити по одному із гоблінів, не дивлячись на непогоду, велику дистанцію та, власне, те, що бій відбувавсь на поверхні. Дальдарин також був достатньо влучним для того, щоб поцілити у вже пораненого ворога, обірвавши його життя. Бодомар, якого надихнули успіхи побратимів, також підскочив до найближчого гобліна і рубанув двома на стільки могутніми ударами, що не витримало не тільки тіло гобліна, але і його броня, разом із щитом та зброєю.

Підмогильний же, побачивши біду із Сібо, поспішив захистити його так, як міг. Чари природи огорнули гнома, який і сам не барився дбати про себе. Босі теж закликав сили природи допомогти, й допомога прийшла у вигляді форми звіра, а саме - чорного ведмедя, який, проревівши щось загрозливе (судячи з усього), кинувся вперед по стежці в пошуках ворогів.



Ворогі ж, а саме - двоє гоблінів, що залишились, живими, кинулися навтьоки. Але це був поки що не панічний наступ, ні. Пересунувшись ближче до вбитих коней, вони дістали ще по одному спису і спробували, було, атакувати ведмедя, але... Як то мовиться гоблінською, "что-то пошло нє так": захист Якова спрацював, і перевтілений Сібо став для них недоступною мішенню. Тож, повернувшись трохи лівіше, вони запустили списи в іншого хлопа на ймення Бодомар. Якби не негода, то обидва списи досягли б своєї цілі, але через сильний буревій лише один з них зміг завдати воїну шкоди.

Мапа 4

    Орк їв швидко, бо був горою неконтрольованих м"язів, і навіть щелепні м"язи скорочувались з величезною швидкістю, перемолюючи під сильніми зубами-іклами все, і все перетворювало в їстівне, бо ж шлунки орків здатні перетравити кого завгодно. Ложкою він користуватись не вмів, але так як Вукс отримав інтелігентне призвісько, приходилось-се йому відповідати й відповідати тим культурним традиціям в середовищі, в якому він проживав й тримати її в руках. Мораль, на диву вибухового характеру дикуна, уступала в його душі лише тому, що називали моральністю — первісним установкам взаєможиття. Але, ложкою він користуватись не вмів, тому, швидко покінчивши з пампушкою в руці, звільненою рукою варвар схопився за край тарелі й доверху закинув її на край своєї пащеки, с жадібним чавканням десь біля борлака — яблука Вукса, як-то він називався науково (на думку Книги).
    Хукіру він підставив руку з ложкою. І навіть не відчув, коли щось всілось на нього. Але борщ закінчився, і голос-Хукіра-в-голові знову об"явився. Він говорив йому про світ, вказував туди, куди слід було дивитись, а куди не слід було — не вказував. Тому, Вукс спочатку подивився на корчмаря грізно. Він схопився за край столу й піднявся повільно, як припіднімається ведмідь, коли попереджає про насилля. В таких випадках він ще хапався за молот і починав як дзига вертітися з ним по колу, справжній вбивчий вихор, гроза стільців і стійок. Але знову почав лаятись Гару, це відволікло зеленошкірого "гобліна" й він от відчаю плюхнувся на землю, з розмаху вдаривши кулаками по підлозі, що аж дошки затріщали.
    — Гару-у-у злий? Вукс не хтів, не хтів!! — сприйняв все знову на себе орк й продовжив колотити по підлозі, влаштовуючи справжній цирк в мирному шинку. Такий-от його стан могло змінити лиш правильне налаштування хвилево-корпускулярного потоку в мозгку, завдяки руків"я кинджалу. Легенький удар по наверші знову увів здорову дитину в ступор, а коли вивів із нього, Книга мовчки вийшов на вулицю, перед цим низько поклонившись старому старості — геть чолом до підлоги торкнувся (але не своїм). Він був ввічливим зі старшими, бо вважав, що так і потрібно.
    Прохолода привела орка в більш припіднятий настрій. Його словниковий запас не виріс, та бажання говорити з"явилось. Говорив орк тільки про свої бажання.
     — Ворю Вукс-мо. — Попередив ввічливо, що почав говорити. —Мо, се, ну, е-е, мо лови звіра? До лісу айда! Вукс-мо лови лиса, чави очі, чави кістки, а Хукі тяни хутра, грош буде. Ой-ой, ні-і, мо цей-во, Гару, дай справ, щоб нам дали гроші, а Вукс і Зрад били злих. Чую лють... — Сказав він, як міг, що розізлило його щось, і пора б вже втілити його лють на добре діло. Вукс часто злився, коли друзі його сварилися. Він не любив сварки, не любив крики, не любив гарчання своїх друзів, через це у нього і випало все волосся, і тому він і запихав гарячий віск у вуха, щоб не чути постійні суперечки. А на ранок діставав звідти сірку. От такий от винахідник.

  Біль пронизав тіло Сібо, привівши його до тями. Необачно було бігти отак посеред дороги до коней. Одразу ще. Біль, біль, БІЛЬ! Ще три списа влучили в невелике тільце друїда. В цю мить його свідомості сяйнула думка, що коні вже мертві. Навряд чи гном Босі зможе допомгти їм. Злість придала сили друїду, який звернувся до сили лісу, що оточував дорогу. Очі налилися кровью і обличчя почало витягуватись вперед. Броня і все тіло друїда стали покриватись чорним хутром, а тіло збільшуватись у розмірах. На морді перетвореного ведмедя розпахнулась щелепа і, затамований від болю, крик вирвався у рев. Списи, що були сторонніми для трансформованого тіла і не входили в склад екіпування, повипадали як зубні палочки з новотвореного тіла тварини. Передні руки сформувались в лаписька з гострими пазурями і на дорозі постав чорний ведмідь, що з ревінням впав на всі чотири лапи.
  Відчув якийсь сторонній магічний дотик Сібо-ведмідь. На краю підсвідомості він чув оклик Якова і десь там же закралось розуміння, що жрець-друїд допомагає йому. Розирнувшись довкола, ведмідь мить постояв, звикаючи до нового тіла та оглядаючи поле битви. Ще мить подумавши лісне створіння ринулось вліво від дороги шукати одне з тих мерзенних створінь, що вбило коней і кидало в гнома списа.

    Вукс в спокійних ситуаціях діяв зазвичай... з запізненням. Увійшов останнім. Розгубився. Коли він губився, ставалось щось дивне: він замирав, наче гаргулья і чесав потилицю. Власне, від потилиці мало що залишилось — там знаходилось руків"я недешевого кинджалу, тому, він покручував це саме руків"я, поки не знаходив ясність в своїй тяжкій свідомості. Тепер, його пробудило від скам"яніння часникове повітря, яке в"їлось в деревину шинка, куди він увійшов слідом за Хукіром. Орк був не таким вже й великим, щоб діяти так... "безглуздо", але судячи по всьому, ніхто й не очікував від орка іншого. На нього встромилось з десяток мінус ти, як-то він собі порахував, пар чоловічих очей і ще одне відкрите око дівчини з-за дверей кухні з величезним чаном, і Вукс відчув себе як вдома. А вдома він в першу чергу звільняв живіт від накоплених вітрів й вичухував рештки вушної сірки з пупка. Так і зробив, щоб друзі не запідозрили, наче перед ними хто-небудь, але ж ніяк не Вукс Книга.
    Сам славетний воїн усівся за столик (обов"язково випрямив спину, до чого завжди закликав інших), і повільно, навіть моторошно вивернув голову з увіткнутим кинджалом до упору вбік, поки безглуздими очима не помітив в напівтьмяному приміщенні ще більш тьмяного піврослика. То був Хукір. Хукіра Вукс називав Хукі, бо він то не любив слів довше чотирьох буков.
    — Хукі-і-і-і! — Заревів як бичок на обрізанні. — Їсти-и-и... — попросив ввічливо (як міг). Хоч й товариш його був не набагато розумнішим, та він сам себе таким поставляв, ось і Вуксу, в силу простоти його ментальних хвиль, почало так здаватись. Платити він, звісно, не збирався. Грошей у нього і не було, та і звик пірат, що люди таких як він люблять, і готові кормити за безплатно, інакше чого б це вони так витріщались?
    — Зрад, Гару... чвари ні-і-і, ні-і-і. — Заспокоював орк інших найманців в шинку. Він поганих довгих слів дзвеніло в вухах, а потім що? Він колупався в вухах, збирав сірку й згадував про неї лише через день, коли викулупував її з пупка. Але кому ж потрібна така стара сірка? З неї ніякої свічки не зліпиш.

Гару на порозі корчми вичавив з бороди воду і хекнув. От же ж пощастило потрапити в таку зливу. Добрий хазяїн навіть пса не вижене надвір, а Гару з своєю кумпанією валандався хто-зна де. Та й так пощастило - тут була гаряча їжа, пиво і суха постіль. Все ж краще, ніж десь посеред мокрого наскрізь поля.

— Здоров був, добродію. Нам пива на всіх. Та чогось гарячого поїсти. Хай би чорти вхопили той дощ клятий, пердолити його в гузно.

Настрій був не то що дуже приязний, але тепло таверни діяло швидко. І вже через кілька хвилин, отримавши келих пива, Гару був цілком налаштований почесати язиком.

— Агов, корчмарю, як справи на хуторі вашому? Чи все спокійно?

Гару сам винен, що залишив своє пиво на столі без нагляду. Але ж хай йому грець, відвернувся тільки на хвильку, і тільки встиг побачити, що малий засранець викрутий свої лапаті вуха прямо в кружку. І дварф добре вилаявся:

— А шо б тобі баняк тріснув, висерок. На холєру ти мені води в пиво налив, вишкребок ординський? Зара я тобі твого сапага в сраку запхну так глибоко, шо всмакуєш, в яке гімно вчора вступив!

Останнім часом Гару часто задавав собі питання, чому він взагалі ходить з такими диваками. Ходив би собі мертвих відспівував на ходячих упокоював - так ні, треба пригод на свою сраку. Інколи Гару почував себе єдиною розумною істотою серед дурнуватих тварин. Хоча інколи це відчуття проходило і було майже добре - як в компанії якщо не друзів, то добрих приятелів. Але явно не зараз.

Кендел — забуте богами поселення, куди дуже рідко заходять випадкові мандрівники. Тим паче, така різношерстна компанія, як та, що зараз сиділа за одним зі столів у місцевому шинкові. Зот, хазяїн шинка, старався не звертати уваги на компанію гобліна, орка, дверга, напіврослика (?) та якогось монстра, наче зшитого до купи зі шматків різних істот, чого не скажеш про місцевих. Власне, місцеві, побачивши, яка публіка зайшла до шинка, поспішила покинути заклад попри страшну зливу, тому окрім наших шукачів пригод і хазяїна, у таверні не було ані душі.

Але клієнти є клієнти. На замовлення шукачів пригод, їм принесли обід: гарячий і густий червоний борщ із пампушками з часником, мисочка зі сметаною, варена бульба зі шкварочками, щедро всипана зеленою цибулькою, паляниця із полуницею і по келиху пива.

Хоч злива, через яку команда і заблукала, і не думала вщухати, і ніхто з компанії шукачів не мав чіткого уявлення, де вони знаходяться, гарячий обід і тепло каміна поліпшували їхній настрій. Все не так вже і погано, принаймні, тут вони можуть перепочити, а можливо, навіть знайти собі якусь роботу…

— Имя человеку может дать только отец или учитель. Только что ты сказал мне, что считаешь себя выше меня. Ты не знал этого, поэтому я всего лишь предупредил.

Со Ли взял второй банан. Все же иногда полезно поесть что-то, что приготовил не Грыгор. Ведь даже вполне вкусная пища приедалась до чертиков - хоть и не солонина месяцами, но приятного мало.

— Имена больше, чем звуки. Вот твое на китайском звучит как "старый". И когда-то ты ему будешь соответствовать. Если не будешь много болтать.

Завершивши посиденьки й вирішивши, що вже зібралися усі, хто треба, товариство вирішило нарешті відправлятись. Та й наймані працівники-вантажники вже подавали сигнали Підмогильному про те, що свою роботу вони ніби як вже закінчені, й два воли з возом позаду них готові до того, щоб вирушати.

- Сір Ґандріх просив передати, що на роздоріжжі на Трибор завтра вранці на вас ніби то буде чекати ще один пасажир. Напіврослик-музика на ймення Майло Добробочка, чи якось так. - доповів він, після чого відправився по своїх справах разом зі своїм побратимом-вантажником. Нічого дивного в цьому не було, адже головний тракт від Невервінтера на південь, до Лейлона, добре охоронявся, оскільки цей шлях займав дві доби пішки, й першу його половину охороняла верхова сторожа Невервінтера, а другу - Лейлонці. Роксікер виїхав три-чотири години тому, із самого ранку, й у них не було находи поговорити безпосередньо перед виїздом, примикання ж до Головного Тракту Триборської стежки було достатньо примітним місцем для зустрічі.

Шлях авантюристів повинен був скласти два дні з однією ночівлею на Головному Тракті, що ішов вздовж узбережжя Моря Мечів. Завтра вранці, після одноденного руху на південь, їм треба було завернути наліво, на схід, і, проїхавши по Триборській стежці ще з півдня, завернути знову на південь, направо. До вечора група повинна була дістатись до Фандаліну й отримати свою плату.

Неню наш - краснеє Сонце, наша мати – сирая Земля!
Вгору пнеться колосся, сива Правда між людей пророста.

Ой, ти, гавране чорний, не затулиш крилами небес!
Правда крила розгорне, твій не буде світ білий увесь!

Під завершувальні звуки пісні, що співав бард, колектив вийшов на двір та прийнявся готуватись до відправлення. Яків перевірив (не без допомоги Сібо) свого воза й, зайвий раз упевнившись, що все гаразд, друїди умостились на ньому. До них приєднався й Келгар, оскільки на дверґівському возі вже розмістились Бодомар з ельфом, - мало того, що ельфійська компанія була не до душі дроу, так там ще й місця вільного не виявилось. Роздумуючи про шлях, який їм усім доведеться пройти в найближчі два дні, Келгар прикидав ступінь небезпек, з якими вони могли зіткнутись. Ще в свою бутність серед Червонотаврованих Келгар пам'ятав, що банда співпрацювала із гоблінами, які грабували подорожніх на шляху між Головним Трактом та поворотом на Фандалін, а отже Триборська стежка не була безпечною. Хоча, за декілька років, що Келгара не було в тих місцях, щось і могло змінитись, дроу щиро сумнівався в цьому.

Бодмар буцнув свого воза, він, у свою чергу, якось дивно струснувся, і Дальдарин Зоряний Шлях вирішив його перевірити. І дійсно - під вагою речей, якими була навантажена конструкція, деякі металеві елементи прогнулись, а деякі дерев'яні - тріснули. Їхати віз міг нормально, але це могло створити додаткові ризики, й тому ельф відремонтував та укріпив конструкцію воза. Тепер, знаючи його будову більш глибоко, Дальдарин міг використати цю перевагу у разі непередбачуваної ситуації. Це, по суті, були останні приготування, й товариство відправилось уперед, назустріч пригодам, які, можливо, розтягнуться й більше, ніж на декілька днів!...

***
Друга частина дня пройшла спокійно. Попереду їхав віз Роксікерів із Бодмаром Хмурим у якості візниці та Дальдарином у якості механіка. Позаду - віз Підмогильного з напіворком, гномом та темним ельфом на ньому. Шлях був достатньо людним - кожну годину траплялись один чи декілька подорожніх. До повороту на Триборську стежку залишалось приблизно півтори години шляху в такому темпі, коли сонце торкнулось нижнім своїм краєм горизонту, що було знаком для досвідчених мандрівників про необхідність стати табором на ночівлю. Через півдюжини хвилин і місце знайшлося підходяще...

  Воспользовавшись морским обычаем, джентльмены проголосовали. Выбор пал на бывшего офицера Испанской Армады, хотя если бы не слово старого моряка, то история могла бы пойти совсем иначе. Вполне вероятно, что датчанин вел свою игру, но залезть к нему в голову порой даже сам Аксель находил затруднительным. Торжественно приняв подзорную трубу, Франциско Мендесу следовало также принять ответственность за всю команду, потому что они, пускай и не все, проявили готовность довериться ему. От успехов капитана Хавьера зависело и то, как скоро они обретут богатство и славу или, наоборот, пойдут на дно.

  — Примите мои поздравления, капитан Мендес. — Ослабший, но ровный голос принадлежал вышедшему на верхнюю палубу барону фон Кетлеру. Мужчина был все еще бледен, но старался держаться с подобающей аристократии собранностью. Чистый запасной кафтан, расчесанные усы и приведенная в порядок шляпа (хоть и без страусиных перьев) вкупе с ровной осанкой сделали из жертвы людоедов того, кем он всегда являлся - гордым белым человеком. Фридрих пожал капитану руку. Хавьер заметил, что глаза немца улыбались. Барона вполне устраивало, что выборы обошлись без поножовщины.

  Покончив с формальностью и получив первые распоряжения, команда рассредоточилась по кораблю. Ее самый юный член демонстрировал образцовое усердие в обязанностях мастера парусов. Под его началом трисель вздохнул полной грудью и ускорили движение маленького брига по волнам. Тем временем алый флаг с черным крабом заползал на вершину грот-мачты. С таким сильным заявлением «Мориану» будет не скрыть от рыбаков Нуэво Пескадор, чьи интересы он представляет. С другой стороны… кто-то в этом откровенном захолустье способен знать, что такое Курляндский флот?!

  Заплыв в полумесяц бухты, якорь был сброшен. Команда всем составом погрузилась в лодки вместе с припасами. На корабле думать о зубах осталась лишь девочка по имени Титуба. В ее ассортименте не было подходящих слов, чтобы вдумчиво ответить юнге на его вопрос. Зато Олле успел понять, что ему следует «успокоиться трахаться!».

  Деревня располагалась возле пляжа с белым песком. Первое сооружение, которое увидела команда - это был дом на сваях, расположенный в тридцати ярдах от берега. Его крутая двухскатная крыша была сделана из сухого тростника. Со стороны суши к нему вел длинный деревянный помост и, огибая с обеих сторон, уходил еще дальше в море, образуя тем самым небольшой пирс. Хавьер сразу узнал «Приют Умирающего Солнца». Это был тот самый постоялый двор, с хозяином которого, прибалтийские дворяне намеревались встретиться по прибытию на Тобаго. За «Приютом» вдоль береговой располагались маленькие, но такие же аскетичные жилые дома на сваях. Их было от силы дюжины две.

  Высадившись на пирс, джентльмены пошли к постоялому двору. За их высадкой с любопытством наблюдал один зевака, которого они поначалу приняли за рыбака, но увидев, что мужик без удочки, а в ведре нет никакого улова, быстро отбросили эту мысль. Он занимался тем, что сжимал руками два камня, словно пытался их соединить воедино. Видать, совсем перегрелся на солнце. Фридрих, завидев блаженного, старался смотреть в противоположную сторону, а вот команда оказалась куда дружелюбней. Грыгор кинул ему медную монету и попросил присмотреть за лодками. На такую щедрость зевака расплылся в грустной, но искренней улыбке.


  — Тони обязательно присмотрит, добрый сеньор.

  — Рассчитываю на тебя. Но... чем ты тут занимаешься? — Грыгор был достаточно прямолинейным, чтобы указать на «слона в комнате».

  — А! Это я очень крепкий ром делаю, сеньор! Но пока не выходит. — Антонио был настолько убежден в успехе сего предприятия, что моряки поспешили не мешать ему в достижении этой цели.

  Постоялый двор был просторным, но по центру пола была сделана небольшая метровая дыра, огороженная бортиком. В нее были опущены сети. Кто-от был достаточно смекалист, чтобы ловить рыбу не отходя от рабочего места. Посетителей в это время было на удивление мало, а те, что присутствовали - спали, громко храпя. Хозяин заведения не торопился их выгонять. Вместо этого немолодой мужчина с длинной трубкой в зубах старательно натирал столешницу. Несмотря на наличие загара и длинной спутанной бороды, черты его были североевропейскими.



  — Кто там? — Хозяин, прищурившись, глянул на новых посетителей. Один из его глаз косил, но с ходу было сложно понять, в который из двух следовало бы смотреть. — А! Вы опоздали, рома больше нет. — Добавил он ворчливо, как только понял, что в «Приют» зашли не постоянные клиенты, а совсем новые лица. Судя по говору, это и был тот самый Оке Свенссон. Бывший моряк, получивший в награду за службу несколько черных рабов и участок земли под дом в Порт-Ройяле. Как выяснилось позже, британская колония была мировой столицей алкоголя. Там было так много питейных заведений, что на каждые десять жителей приходилось по одному кабаку. По словам Отто, Свенссон главным образом был известен не тем, что покинул рассадник цирроза печени, а тем, что варил очень душевный ром.

Келагар потроху глушив свій напій, впершись ногою в стіл, качаючись на стільці і незважаючи на метушню навкруги. Здається що його взагалі нічого не хвилювало. Можливо, особі його роду діяльності варто було б більш уважніше, а можливо видима неуважність буда лише маскою? Поки що це перевірити ніхто не наважився, що не могло не радувати, тому що хвилинка відпочинку в наш час – рідкість і дроу дуже б не хотілося щоб цю хвилинку хтось зіпсував.
Ну, принаймні до тих пір поки не почав говорити ельф. Знов ці "світлі" ельфи і їх зарозумілість. Здається що мало їх братів валяються мертвими, адже до них не доходить не зачіпати тих, хто колись був їм родичами. На різкий погляд Дандарина дроу зітхнув, закотивши око, і трохи нахилив голову, виглядаючи з-за кухля:
– Тримай свого бога при собі і ми, можливо, порозуміємось.
Після паузи, яка можливо потрібна була для того щоб звільнити розум від думок про те, як вмирають ельфи Поверхні, або ж після короткої розповіді Якова, йому згадалися жриці темних ельфів у відвертих нарядах з батогами, темний і сам назвав своє ім’я:
– Келагар.

Ця історія відбулася свого часу у світі Забутих Королівств - світі, наповненого чудесами, магією, добром та злом. У «Королівствах» лицарі вторгаються в склепи давно полеглих двергських королів царства Делзун в пошуках слави і скарбів, розбійники бродять по темних вулицях величезних міст, таких як Невервінтер і Брама Балдура, а жерці служать богам, орудуючи булавою та заклинаннями, і борючись із жахливими силами, що загрожують їхнім землям. Тут чарівники досліджують руїни полеглої Нетерільскої імперії, проникаючи в суть таємниць занадто темних для денного світла, а дракони, велетні, демони і неймовірно огидні почвари ховаються в підземеллях, печерах, зруйнованих містах, і великих диких територіях світу.

По дорогах і річках Королівств подорожують менестрелі і торговці, купці та вартові, солдати, моряки й відважні шукачі пригод, які розповідають історії про дивні, чудові, далекі краї. Надійні карти та безпечний шлях можуть навіть недосвідчених молодиків привести до бажаної слави. Тисячі невгамовних претендентів на звання героїв з віддалених хуторів і сонних сіл щороку приїжджають в Невервінтер та інші великі міста в пошуках багатства й слави. Популярні дороги можуть бути заїжджені вздовж і впоперек, проте вони не завжди безпечні. Жахливе чаклунство, смертоносні чудовиська, жорстокі місцеві правителі, всі вони представляють небезпеки, з якими зіткнуться шукачі пригод, подорожуючи по Забутих Королівствах. Навіть ферми і земельні володіння, розташовані в межах дня ходьби від міста, можуть стати мішенями для монстрів, і жодне місце в світі не застраховане від раптового гніву дракона.

Ця історія відбулася в межах крихітної частки цього величезного світу, в краю, званому Узбережжям Меча. Це край пригод, де відважні духом вивчають уламки древніх фортець і досліджують руїни давно зниклих культур. Розташоване між пустель, засніжених вершин, високогірних лісів, серед беззаконня і чудовиськ, Узбережжя вміщає найбільші бастіони цивілізації, в тому числі й прибережне місто Невервінтер...



Яків Підмогильний сидів в одному з безіменних шинків, що були розташовані в Гніздів'ї Жебраків - найбіднішому районі міста, що знаходився на його околицях. Він як раз знаходився в місті Невервінтер, коли його товариш, Ґандріх Роксікер, звернувся до нього по допомогу. Він попросив Якова й інших шукачів пригод доставити навантажений провізією віз у поселення Фандалін, розташоване за кілька днів шляху на південний схід. Ґандріх був очевидно схвильований та скритний, не повідомляючи про ціль своєї подорожі, і сказавши лише, що він і його брати знайшли «щось грандіозне», і що він заплатить усім по п'ятдесят золотих монет кожному за доставку його припасів в цілісності до «Провізії Бартена», торгової крамниці у Фандаліні. Потім він рушив поперед інших на коні в супроводі бійця на ім’я Сільдар Холвінтер, попередивши, що повинен прибути на місце заздалегідь, аби «подбати про деякі справи».

Очікування довго не тривало, й до столу Якова почали підсідати й інші авантюристи, які з тих чи інших причин погодилися на цю справу. Дверг винайняв як мінімум іще чотирьох найманців - людину, ельфа, гнома та дроу, а може й кого іншого, хто іще не підійшов до чесної компанії - щоб супроводити його візок до Фандаліна. Ґандріх вирушає вперед із бійцем Сільдаром, щоб налагодити деякі справи в місті, поки братія супроводжуватиме його припаси. Власник «Провізії Бартена» у Фандаліні виплатить по 50 золотих кожному, якщо вони доставлять візок цілим і неушкодженим в його крамницю. Наймані працівники знадвору все ще формували вміст візка, пакуючи та складаючи усе необхідне: до відправлення залишалось менш ніж година, яку можна було використати для знайомства з товариством, із яким доведеться разом подорожувати, а може й навіть битися.

После обеда, когда у новобранцев образовалось свободное время, Рокдар и выказавшие желание пошли к ближайшему озерцу. Таковых было немного и лекция дварфа об особенностях обработки руды пока они шли ещё подсократила список интересующихся. Тропинка сквозь камыши, наконец, привела их к воде и спугнув местную купающуюся ребятню испытательная команда прибыла на полигон.
- Пришли, значится. - довольно пророкотал дварф. Он достал из сумки верёвку и начал привязывать её крест-накрест за обух.
- Кукуево, оно, конечно, под холмами стояло, как и все нормальные поселения. Но сообщение у них с поверхностью только по воде было. Кругом болота были и рек много, вот и затапливало у них туннели. Так они особую технологию обработки руды придумали с добавлением присадок магических, чтобы не утопнуть. Я вам на обратном пути расскажу что знаю, там интересный подход был. Затопило их с концами, когда в горах великаны барагозили и плотины посносили. Всю долину залило, ну, и Кукуево, конечно. Давно было, потеряна технология. Вот, только оружие иногда можно найти.
С этими словами дварф зажал конец веревки в кулаке и метнул топор в воду. Он не сомневался в успехе, уже проверил всё в крепости в бадье, но далеко плавать ща оружием не хотелось. Топор плюхнулся на воду и остался покачиваться на поверхности. Группа провела некоторое время в попытках утопить оружие или поплавать с ним, а потом мокрые и довольные отправились обратно в крепость. По дороге Рокдар, и правда, начал рассказывать про технология изготовления таких топоров и, как результат, в крепость он входил один, другие случайно потерялись по дорог

Отряд расквартировали в крепости и дали относительную свободу. Время уютно устроилось в колее расписания, и дни новобранцев скоро побежали вперёд.
Рокдар просыпался рано, час волка уже прошел, но солнце только обозначало своё будущее появление алой нитью вдоль горизонта. Было время сходить до ветру и умыться. После чего жрец находил место повыше и наблюдал, как солнечные мечи уничтожают армию ночи в долине. Полотно тьмы разваливалось на части, пряталось в овраги и каждый раз будто бы исчезало, но, в действительности, всего лишь затаивалось в тенях, чтобы вечером вернуться на своё законное место. Это время суток приносило Рокдару спокойствие и умиротворение - все шло своим чередом, мир крутился, и всегда был следующий день.
С восходом солнца крепость оживала, наполнялась шумом и повседневными делами. Для новобранцев это означало обучение особенностям несения службы в Порубежной страже. Были в нём и незнакомые Рокдару моменты, в основном за счёт местных особенностей, но большинство принципов, понятий и приемов, которыми пользовались порубежники представляли собой проверенные временем основы. Эти основы дварф впитал давным давно и испробовал на поле боя уже много раз. Обучение было рутиной, а рутину Рокдар любил и уважал.
Когда у новичков появлялось свободное время, все разбредались по своим интересам. Рокдар часто уделял время тренировкам с Бабахой и Артуром. Ребятишки были способные, особенно парень. Если не помрёт в ближайших боях после очередного безрассудного телепорта в гущу врагов, то из него выйдет толк. Волшебница тоже старалась, и основным её врагом была импульсивность. Дварф не считал себя превосходным бойцом, всё, что он умел, это держать удар, стоять на месте и жить за счёт щита и дарованных Джергалом способностей. Обычно этого хватало, чтобы соратники размотали врага. На тренировках он делал ровно то же: стоял, отбивал удары парочки и рассказывал им как надо. Сначала он просто насмехался над ними, чтобы разжечь злость, но оказалось, что нравоучения для этой цели служат лучше. А если их сочетать
и приправить сверху воспоминаниями:
-Малец, что ты так мечом трясешь, не в сортире, чай. Бей нормально!
-Основная задача бабы, чтобы палка не падала. Бабаха, подними посох и давай ещё раз.
-Помнится, нас наняли разведать кто барагозит по дальним деревням. Собрались мы, значит. Нас тогда пятеро было. Рваный за главного, я, Мокрый Хват, сэр Ричардсон. Ха! Знаешь почему он сэром был, Бабаха? Однажды… а вот это уже неплохо, малец, я даже почувствовал. Ну, а когда мы вернулись, то…
Если к оскорблениям они привыкли довольно быстро, то путанные рассказы о прошлых похождениях действовали безотказно: парочка старалась как можно быстрее прикрыть фонтан бородача.

Рокдара сильно зацепил бой с шаманом аллерманов, и это вылилось в две вещи. Во-первых, в своё свободное время он искал знания про аллерманов. Что-то, совсем немного, про них он слышал раньше, что-то им рассказывали на подготовке. Но он искал бо́льших знаний и сосредоточился именно на магической составляющей их армии. У них только говорящие с духами или есть ещё какие-то маги или волшебные твари, как с ними бороться, куда бить, чего не делать. Жрец сначала пытался узнать у Сайруса, знает ли он что-то про эту сторону их противников или, может подскажет, кого поспрашивать. Во-вторых, жрец чувствовал что его силы возросли. То, что он сделал с возродившимся трупом, было для него в новинку.
Закат - время, когда жрецы Джергала молятся своему божеству. На том же месте, где он утром встречал рассвет, Рокдар провожал день. Солнце уходило за горизонт, и прятавшаяся в тенях ночь забирала себе мир обратно. Жрец проводил последний кровавый отблеск солнца фразой "Одним днём ближе“ и отправлялся спать.

Всё время пока Артур говорил, Рин задумчиво смотрела куда-то в сторону, медитативно раскручивая в руках свой новенький посох. Это придавало если и не уверенности, то хотя бы какой-никакой иллюзии спокойствия.

План Артура был плох. Ужасен. Если их поймают, то простым удержанием жалования или публичной поркой не отделаться. Запросто можно составить компанию тем ребяткам на кольях, что встречали их на подъезде к крепости. Потом Рокдар, заняв место Сайруса или Хромого, будет рассказывать следующей пачке новичков, мол "А вот эти придурки хотели обворовать порубежников, прикиньте!".

Рин перевела взгляд на Артура.

Наивный. Добрый, но наивный. Даже Рин - сама наивность, видела это. Впрочем, ему бы она, пожалуй, доверилась. Но вот эльфийка...

Волшебница покосилась на Раниель.

За прошедшее время, они как-то не особо сблизились, хоть и ночевали на соседних койках. Раниель частенько пропадала в Выселках. Возвращалась когда с грустной мордашкой, а когда довольно бряцая монетками. Что она там делала, Рин было невдомёк.

- Ты же понимаешь, о чём просишь, правда? - негромко поинтересовалась у парнишки Рин.

Она прекратила вращать посох. Произнесла командное слово - Magia, и тот сжался до размеров небольшой палочки.

- Это преступление, самое настоящее.

Сама же Рин больше пыталась оценить реакцию Раниель, нежели Артура.

Фолдер примерялся к новому оружию как говорил дед «У всего есть своя вибрация, к которой нужно привыкнуть». Рубить мечом было неудобно из-за короткого лезвия, но зато было удобнее колоть. Ну, наверное, это нормально, что каждое оружие ощущается по-разному к нему нужно просто попривыкнуть. Отрабатывать удары было интересно. В череде ударов был смысл, обычно Фолдер делал один сильный удар, которого хватало, чтобы победить противника, но таким маленьким мечом насести сильный удар, было сложно, так что стоило привыкнуть к особенностям меча.
Страннее всего было то, что меч стал давать советы. От него шли вибрации, на которые способно только живое существо, причем гораздо умнее собаки. Странно это было, по правде говоря, здоровяка это не шибко волновало. Ну, говорит и говорит что с того? Фолдер видел вещи и страннее и страшнее настолько, что жизнь приходилось выгрызать зубами. Фолдер подвязал волчье ухо к рукоятке меча. Страх остался в прошлом впереди настоящее, и его парень встретит без страха.
Меч был бывалым, но говорил он особенным образом. Стоило парню нанести неправильный удар, как он начинал чувствовать разочарованность самим собой. На хорошо поставленный удар меч передавал недовольство «Мол, мог бы и получше». Живой меч уже как минимум этой особенностью уступал кирке. Кирка гордая была. С ней еще попробуй добиться разговора, а меч просто не затыкался. Хлтя понятно, посиди пару лет в комнате, где дай Бог что-то интересное происходит раз в пять лет, волком от скуки взвоешь. А тот, кто в итоге взял это меч оказывается глуповатым здоровяком, до которого все доходит проблематично. Хотя на уровне эмоций это было делать легче.
Амервулд отдал Фолдеру своего песика, что очень порадовало здоровяка. У него никогда не было собаки, так что здоровяка переполняла радость. В горах было мало даже диких животных, куда уж там до собак. Фолдер частенько заглядывал к эльфу за советом по воспитанию Рекса. Диковатому здоровяку было проблематично воспитывать собаку, но он старался воспитать пса, так же как воспитывали его самого.
Жизнь была хороша. У Фолдера наконец была постоянная крыша над головой и товарищи на которых можно было положиться. Впервые за семь лет он почувствовал себя в полной безопасности. Фолдер чувствовал себя счастливо. Здесь всем было все равно на его внешность, и имели вес лишь его дела. Такой подход был близок Фолдеру. Сумеречный маяк можно было даже назвать домом.
В свободное от тренировок и обучения пса время Фолдер отправлялся в город на других посмотреть и себя показать. Одну забаву парень находил всегда кулачный бой. Не нужно было долго искать место, где проводят такие бои ведь там всегда было шумно. Пару минут среди этой орущей толпы уже начинали злить Фолдера. Орут, как звери, но сами не сделали ни шага в сторону арены, хотя это понятно в бою не покричишь просто так. Если уж ты кричишь, то для этого должна быть причина. Вся эта толпа лишь подогревала боевое настроение Фолдера. Можно позабавиться и подзаработать. Для кулачного боя Фолдер одевался по-особенному: парень перематывал лицо чистыми бинтами, словно все его лицо размножено, но в бинтах у здоровяка был шире обзор для молниеносной контратаки. Фолдер пропусти первый бой наученный горьким опытом, парень хотел полностью убедиться в том, что бои будут проходить между людьми.
Фолдер присматривался, подмечая интересные детали проведения боя. В центре поля была арена, огражденная круговой оградой. Вокруг толпились люди, некоторые завсегдатаи делала ставки на бойцов. Подметим среди этой толпы главного, Фолдер направился к нему, чтобы записаться. Невысокий мужичек что-то писал на листике. Сделав шаг навстречу ему, Фолдру кивнул в сторону круговой арены. Назвав свое имя, здоровяк стал ждать своей очереди. Фолдер ждал долго, так как был почти самым последним в списке.
Фолдер крутил волчье ухо на рукоятке, настраиваясь к предстоящему бою. Давненько он так не нервничал. В бою все казалось проще, чем здесь ты либо выжил, либо проиграл. Меч, как всегда, подбадривал в своем стиле. Три боя прошли быстро. Оставалось только дождаться результатов, благо бои еще не закончились, и было на что посмотреть.

Люсиль приблизилась к Артуту. Двигалась она плавно, грациозно, словно большая кошка. Она медленно провела ладонью по щеке застывшего Артура, приподняла пальцем его подбородок, и когда их взгляды встретились, томно промурлыкала:
- Все в твоих руках.
Подождав так еще несколько мгновений волшебница резко отстранилась, и заливисто рассмеялась.
- Котик, это мои книги, я их лично собирала, так что серебрушка - час, и если испортишь хоть страничку - накажу!

- Кстати, Хромой, - обратилась волшебница к бывалому, - Мне там Командир обещал награду, как вернёмся. Я так, напомнить.
Хромой скривился:
- Обещал, значит будет. Слово Командира тверже гороха!

— В замке есть книги?
Ветеран осклабился:
- Ты, парень, в курсе, сколько они нынче стоят? Тут тебе не Имперский Университорий! Но кое что имеется, не без этого. библиотека к складу прикомандирована, у Люсиль спросишь при случае.

Миновав ворота, отряд въехал в крепость. Каменная громада нависла над новобранцами огромными лапами-башнями, словно великан, сжимающий исполинскую ладонь. Замок давил мощью нерушимой глыбы, подавлял и принуждал чувствовать себя мелкой слабой букашкой, но вместе с тем новички вскоре ощутили что они наконец в безопасности. Никаких разбойников и безумных шаманов, никаких засад и риска словить стрелу из темноты. Пока что.
Гарнизон замка тем временем жил своей жизнью: дозорные десятки перекликались на стенах, оглядывая округу, звонко стучал молот кузнеца, строители бранились, рассыпав камни для укрепления кладки стены, сновали тут и там воины, таская какие-то свертки, одиноко заржала лошадь в конюшнях. Новобранцы ловили на себе взгляды: кто смотрел с интересом, кто снисходительно, кто насмешливо, а кто и презрительно.
Расположившись на центральном общем дворе, новобранцы едва только остановились, как увидели шествовавшего к ним Командира. Остальной отряд не сбавляя шага разошелся, остался лишь Малыш, и сбившиеся плотнее настороженные новобранцы. Командир придирчиво оглядел каждого и переглянувшись с Малышом, выдал:
- Хочу услышать ваш доклад о ночном рейде. Есть смельчаки?

Дом? Как же давно Брэндон не слышал подобных слов. Дом... Да, у него была крыша над головой: заброшенные лачуги, подвалы трактиров, и избы добродушных крестьян хорошо укрывали его во время очередного побега, но он мало где задерживался хотя бы на неделю. В стенах Твердыни чародей провёл больше времени, чем где-либо ещё, но скорее небеса падут на землю, чем он назовёт её домом. Поэтому слова Хромого дали хорошую почву для раздумий. Брэндон ещё раз посмотрел на приближающуюся крепость. Может Хромой прав? Может тут можно обжиться на ближайший пятак лет? В конце концов эти полтора дня уже многое показали. Кому можно доверить спину, кому её лучше не подставлять. С кем можно поделиться мнением, кого лучше держать в неведении. Буревестник бросил взгляд на плечо, где под бегло заштопанной одеждой красовалась свеженькая татуировка. "А может..." - полушепотом сказал чародей - "Лучше позже".
Сегодня Брэндон хотя бы попробует прийти "домой" и не просто прийти, а с победой. Да. Победа - какое сладкое слово. Кто-то посмел причинить вред Буревестнику и понёс жестокую кару. Как часто такое случалось? Недостаточно - без мгновения раздумий ответил бы Брэндон. А сейчас? Сейчас все до последнего недоброжелателя либо втоптаны в грязь, либо ожидают неменее суровой участи. Слёзы и мольбы им не помогут - как когда-то давно не помогли и Брэндону. Сладкая эйфория победы притупляла боль в ноге во время движения, она же добавит ярких красок первому впечатлению о Маяке.
Чародей поравнялся с Амервулдом и обратился к нему: "У нас так и не было возможности поговорить после того как повязали этих гадов. Знаешь, приятно знать, что в нашем... кхм... отряде есть те, кто понимает, что мы не странствующие рыцари, а организованная армия со своим укладом" - Брэндон протянул руку следопыту - "Я хоть сам и неслуживый ранее, но знаю, что правила нужны не для того чтобы кодексом зад в нужнике утирать"

Фолдер спал на свежем воздухе не в первый раз, а потому спал как убитый. Конечно, ведь обычно он спал привязанным к дереву, чтобы поутру не обнаружить себя съеденным медведем, отчего сильно не высыпался. Ну и не пришлось снова ставить капкан на ночь, в общем, сплошная благодать. Хотя утро не задалось как обычно жар, и головная боль подняли Фолдера чуть раньше, чем солнце показало свои первые лучи. Фолдер мирился с этой напастью уже двадцать три года, а потому все было отработано до автоматизма. Смочить тряпку водой из бурдюка и положить на лоб. Минут десять и жар спал, а боль пришлось терпеть еще час, по крайней мере, сегодня содержимое желудка осталось в желудке. Остаток времени Фолдер ничего не делал, пока непришло время выдвигаться.

Крепость была большой больше чем представлял Фолдер. А вот скелеты на посту Фолдера удивили, неужели они могут нести службу? Однако дослушав Хромого до конца, парень понял шутку. Скелеты не могут служить, они же мертвы. Фолдер похихикал понятное дело гораздо позже, чем шутка была озвучена. Последнее, что услышал Фолдер это вопрос Хромого, почему они кислые на это парню было ответить нечего. Разве что…
– Дом…. Далеко, – произнес Фолдер и продолжил идти.

  Курок был взведен, легкое нажатие на спусковой крючок, и прогремел выстрел. Искры полетели разные стороны, над головами поднялся столб белого дыма. Отдача не очень сильная, но окружающим заложило уши. Попал ли выстрел в цель — неясно.
Здоровенный дикарь, истерзанный многочисленными порезами свалился ничком на землю. Он был последним, кто оказывал сопротивление команде брига «Мориан».

Воцарилась тишина, ознаменовавшая горькую победу.

  Рука, державшая кремниевый пистолет опустилась на землю, выронив оружие на окрашенную кровью траву. Капитан Мальм умирал. Вены на его жилистых руках вздулись и почернели, а губы окрасились в пурпурный цвет. Яд успел полностью проникнуть в тело мужчины и слиться с ним воедино. Потеряв равновесие, Карл-Иоганн упал бы на землю, но желтолицый Со Ли вовремя метнулся в сторону капитана. Моряк понимал, что помочь человеку, которому он всецело доверял, уже нечем. Все, что он мог сделать - это аккуратно опустить корсара на землю.

— Мы победили? Я вас не вижу. — Сила голоса Карла-Иоганна угасала. Он больше походил на тень себя прежнего, заставляя некоторых, отвернуться, а других задуматься о том, не стоит ли помочь закончить его мучения. — Черт побери! Какой печальный конец для человека моря. Олле, ты здесь? Слышишь меня? Забери это и верни Отто при встрече. Ибо я не смог.

  Капитан с трудом нащупал на груди под рубахой два небольших сосуда и сорвал их одним махом. На этом его силы закончились и белокурому юноше пришлось забрать вещицы самому. Это были побратимские амулеты из кактуса, запечатанные воском. Один принадлежал Карлу-Иоганну, а второй был с инициалами другого человека. Один из них был возвращен в качестве призыва о помощи. Мальчишке не требовалось вскрывать сосуды, чтобы понять, чем они наполнены. Они не походили на сокровище, о котором мечтал юнга, и даже не блестели, но в них была своя ценность.

  — Аксель, вот ведь старый пес! Всегда знал, что ты заключил пари со смертью и без труда переживешь каждого из нас. Ли, ты знаешь, я всегда завидовал тебе. — Отравленный капитан хотел усмехнуться, но из его легких вырвался кашель. Этим двоим дольше всех довелось работать под командованием предприимчивого шведа. Со Ли не сразу вспомнил, что был единственным в команде, кто в своем плавании обогнул Мыс Горн. Стоит ли этим гордиться? — Господа, забирайте мой компас и подзорную трубу. Ведь трупы не командуют кораблями… Настал час выбрать но-во-го...

  Китаец закрыл Мальму глаза. Влажный воздух в темных джунглях стал особенно тяжелым. Никто из команды не нашел нужных слов, дабы прервать молчание. Эту ношу на себя взял вызволенный из плена приятель нанимателя - Фридрих. Он был обезоружен, изможден, избит и, если бы не смекалка и житейские хитрости старика Акселя, то мог лишиться жизни до своего вызволения из заточения.

  — Примите мои соболезнования, а также благодарность за спасение. У вас, джентльмены, больше чести, чем у большинства моих подданных. — Мужчина с сильным германским акцентом и густыми усами сдержанно поблагодарил тех, кто способствовал его спасению. Радость не быть ритуально поглощенным людоедами была омрачена большим количеством смертей. Лицо Фридриха немного перекосило от противоречивых эмоций. Прожив всю жизнь в цивилизованном обществе, он совсем не ожидал, что его первая встреча с первозданными землями окажется столь негостеприимной, а пиратский рейд – подарком судьбы.

  Но не вся команда стояла, как вкопанная. Кому-то была чужда скорбь, а кто-то выражал свою ярость иначе. Бывшему испанскому офицеру очень быстро наскучило выслушивать прощальную речь. Хавьер Мендес волей-неволей стал осматривать, чем жили дикари, в надежде, что вскоре глаз зацепится за что-то интересное или ухо услышит то что можно использовать в своих интересах.

  А вот Люций так и не успел остыть после сражения. Перед его глазами стояла кровавая пелена. Жаль, что у дикарей одна жизнь, иначе он убил бы их дважды. К сожалению, это не вернет тех товарищей, что оставили здесь жизни. Обдумывая скоротечность пиратского века, мужчина начал обходить лагерь. Сейчас это место напоминало кровавую баню посреди джунглей. Проверяя острием рапиры, что каждый враг мертв, Люций остановился возле плетеной корзины. В таких могли хранить еду, но эта была перекошена и казалась пустой. Пнув ее сапогом, мужчина услышал сдавленный звук. Вот оно! Последняя возможность отыграться. В корзине прятался подросток. Вернее девка. Встретившись глазами с итальянцем, она злобно оскалилась. Ей было не больше пятнадцати на вид, но зубы уже были подпилены, как и у остальных членов племени. Прошипев тарабарщину она плюнула на Люция. Жест, который весьма редко истолковывался как уважительный.

Одержимый великан продолжил идти к ошеломленным врагам. Дергано, резко двигаясь, он двигался все же слишком медленно, и юркие эльфы и магичка почти успели сбежать. Внезапно гигант дернулся, зашипел. Громогласный речитатив дварфа с каждой фразой будто окатывал великана кипятком. Стоило лишь великану обернуться как под ноги ему выкатилась куча факелов, и магичка, улучив момент, подожгла ловушку. В тело гиганта впивались стрелы, но он, казалось, вообще не чувствовал ранений, а вот молитва дварфа причиняла гиганту явную боль. Огонь вспыхнул, и мертвец зарычал, забулькал, дергаясь, зеленые всполохи вокруг него взвились в вихре, и с оглушительным хлопком взорвались изумрудными брызгами. Тело упало на землю, прямо в огонь, однако порубежники ясно увидели - враг еще не повержен.
В темноте лунной ночи особо черный сгусток мрака выскользнул из тела великана, и со злобным хриплым шипением развел призрачные руки. Призрачная хватка вновь возникла, сжимая горло каждого из новобранцев. Злобный дух вступил в последнюю битву бешено желая утянуть с собой в небытие как можно больше душ.

Когда титан приземлился, земля натурально вздрогнула, едва не сшибив Рин с ног. К счастью, рядом был камень за который волшебница и ухватилась.
Золотые искры укололи кожу, в ладони вспыхнул огонь.

Удовлетворение от победы было недолгим, из пещеры посыпало подкрепление. "И нам самый здоровый, конечно, - было первой мыслью дварфа, - еще и не просто дуболом, но и магией владеет, - стало второй, - развелось прыгунов, - закончилось внутреннее ворчание". Огромная дубина обдала жреца волной палой листвы и земли, но не причинило, на первый взгляд, никакого вреда. Но потом Рокдар опустил глаза вниз... Борода была и без того сильно растрепана после марш-броска через лес, но сейчас она превратилась в мешанину черных от грязи волос, листьев и веток.
- А вот за это ты, переросток, ответишь! - прорычал дварф и заорал во всю мочь своих лёгких. - Heuschrecke, spring hinter ihn. Um nicht wegzulaufen.
Рокдар шагнул в сторону от загоревшегося дерева и немного помедлил, выбирая удачный момент для атаки. Глаза дварфа внимательно следили за движениями врага, губы шептали молитву, а руки стали сильно потеть, но вместо пота выделялась чёрная густая слизь, которая скапливалась в ладони.

Рин усиленно пыталась обуздать суматоху, в которой пребывали её мысли, но хаос сражения всячески ей мешал. Он проникал в голову через все чувства. Глаза лицезрели пламя, кровь и тела. Нос забила вонь палёной плоти и гари. Уши заполонил звон мечей и предсмертные крики. Даже во рту, на зубах скрипел разлетающийся по округе пепел.

Хаос невозможно побороть или упорядочить. Не с наскока, это точно. Но если разбить его на кусочки…
Волшебница, не без труда, взобралась на обоз.

Щиты теснили Рокдара и Фолдера, вожак сражался с ветеранами и Жеромом, пожар медленно пожирал лес.

Взгляд Рин внезапно переместился выше, к бушующему пламени.

Лучники!

По спине пробежал холодок.

Лучники уже были на изготовке. Они перегруппировались и теперь каждый из негодяев натягивал тетиву.

«Думай, Рин. Мы умираем не в тот момент, когда нас пронзает меч, а когда перестаём думать.» - вспомнились ей слова Гарри.

- Ладно. Попробуем, - пробубнила волшебница себе под нос, водя по лучникам глазами.

Рин пыталась понять, когда именно будет залп.

Инстинкт велел бежать ей со всех ног, прятаться и спасаться от стрел. Но когда её взгляд скользнул по соратникам, она поняла, что просто не может поступить иначе.

Инстинкту придётся заткнуться. Потому что она обязана попытаться.

Рин расставила ноги, принимая более устойчивую позицию, развела руки и выставила ладони так, чтобы левая смотрела вперёд, а правая за спину.

Потом стала считать.

«Три неторопливых бегемота, два неторопливых бегемота, один неторопливый бегемот…»

- Fus…Ro… - зазвенело заклинание на её устах, готовое вот-вот сорваться.

Меч Артура вновь испил крови. Набросившися на Рин разбойник не успел поднять щит повыше, и лезвие полоснуло открывшееся горло. Воин выронил топор, рефлекторно защимая рану, отступил на шаг, и резко дернулся, оседая когда стрела Рани вонзилась ему точно в глазную прореху шлема. Не успело еще тело упасть, как в него врезался огненный снаряд волшебницы, отбрасывая тело в сторону. В нос новобранцев ударил резкий запах опаенной плоти.
Мимо Рин и Артура шурхнула еще одна стрела, и замахнувшийся со спины на Артура воин дернулся, зажимая древко, уткнувшееся ему в плечо. Зарычав от боли, разбойник обрушил топор в спину незащищенного Артура. Брызнула кровь, юноша пошатнулся и зашипел от боли.
На другой стороне обоза разгорелась настоящея сеча. Дворф бесстрашно заслонил собой соратников, принимая на себя один удар за другим. Провокация Рокдара вполне удалась, и оба разбойника принялись наседать и как ни старался дварф сдерживать их натиск, топор одного из врагов нашел лазейку в защите и врезался в бедро Рокдара. Дварф взревел, отмахнулся, едва не упал, но выстоял, припав на раненую ногу, по которой струилась кровь. Замешательством дварфа тут же неприминул воспользоваться один из врагов - он уже занес топор целя дварфу в открывшуюся на миг шею, но тут же получил огненной вспышкой в лицо от Брэндона, и удар пришелся на щит дварфа снова едва не опрокинув тогона земь.
Фолдер рубился со своим противником один на один. Соперники, казалось, не замечали общей свалки, криков, летящих стрел и бешеного ржания лошадей и вспышек магических взрывов. Фолдер улучив мгновение увернулся от размашистого, неумелого выпада врага и коротко размахнувшись, ткнул того киркой в стопу. Воин охнул, заорал, заливая кровью землю под ногами.
Хромой тоже сцепился со своим противником насмерть, но в отличие от неумехи, которого одолевал Фолдер, этот разбойник оказался опытным и старый ветеран никак не мог взять верх. Соперники осторожничали, прощупывали друг друга ложными выпадами, но пока никому из них не удавалось подловить врага на ошибке, чтобы закончить бой одним точным ударом.
Главарь разбойников наблюдая перелом в битве, решил лично вступить в бой. Ринувшись в сторону дварфа, громилла уже заносил топор для сокрушительного удара, как прямо ему под ноги не выпатился из под телеги эльф. Фейнарра битва застала с другой стороны обоза, и молчаливый эльф принял горячее участие в свалке вместе с командиром и остальными порубежниками, отбивая нападение с другой стороны склона. Ввязавшись в неравную схватку с несколькими противниками, раненыый Фейнарр, отбиваясь из последних сил был сбит с ног и не смог придумать ничего лучше, чем перекатиться по земле под фургоном на другую сторону. К несчастью для эльфа, выкатился он, израненный, выронивший клинок и обессиленный прямо под ноги главарю засады. Блеснуло лезвие и в голову эльфа со всего размаху вонзился огромный топор разбойника, мгновенно оборвав жизнь бедолаги. Главарь взревел, оскалился, с хрусотом вырывая топор и отпихивая ногой труп.
Жером, все никак не мог прийти в себя. Бешеная кутерьма выпила его из колеи, мысли роились в голове, мешая движениям, и его копье никак ни могло найти цель. Жером пытался ткнуть в одного из воинов, что наседали на Рокдара, но разбойник легко уворачивался и отбивал щитом неумелые выпады юноши. Увидев убийство своего соратника, Жерома поразила жестокость главаря, и его наглый оскал вызвал в душе юноши бурю гнева. Прокричав что-то воинственное, с копьем наперевес, Жером ринулся прямо на главаря бандитов.


ссылка

Крики, треск, лязг. Шум боя разрубил тишину сонного леса.
Защитники обоза сражались отчаянно, отбиваясь от яростного натиска врагов. Напавшие действовали слаженно и четко, чем походили больше на солдат, чем на разбойников. Однако при всей их подготовке - против выучки и сноровки воинов порубежья невозможно было устоять.
Новобранцы встретили опасность лицом к лицу и не уступали ветеранам. Огненные маги попытались прикрыть отряд от обстрела, обрушив огненные снаряды на укрытия лучников. Рин и Брэндону удалось поджечь деревья и палую листву, на время посеяв суматоху в рядах стрелков. Увидев зарево от пожара, Сайрус, метавший во врагов с высоты седла огненные шары оскалился, и вмиг поняв задумку новобранцев запустил несколько яростно ревущих огненных сгустков те деревья, что подожгли Рин и Брэндон. Округу разорвал треск и оба дерева уже подточенные пламенем не выдержав второго удара с шумом рухнули о земь. Стрелки в панике разбегались, спасаяьс от огня, а одно из деревьев при падении придавило стрелка, раненого Артуром. Юноше повезло больше, и он чудом отскочил в сторону, скатившись со склона.
Стрела Рани свистнула над ухом врага, не задев цели, а вот Амервулд оказался более удачлив, и пущенная им стрела нашла прореху в броне одного из нападавших. Воин вскрикнул, хватаясь за древко, но устоял на ногах.
Ярость Фолдера была неудержима. Юноша с ревом обрушил свою кирку прямо на голову врага,. Старый шлем не смог спасти хозяина, и кирка вошла прямо в череп, мгновенно оборвав жизнь несчастного.
Заклинание Рокдара стало неожиданностью для вожака нападавших, но огромный воин лишь отмахнулся от назойливого звука и кровожадно оскалился, приближаясь к порубежникам. Вожак увидел, на что способны защитники, и зычно рявкнув приказал разорвать стену щитов. Воины рассредоточились, и ринулись в атаку на новобранцев. С другой стороны, с головы колонны приблизились еще враги и первый из воинов набросился на отвлекшуюся Рин.

Битва кипела со всех стороны, и на противоположном склоне поружежники отчаянно отбивались от наседавших врагов. Новобранцам помочь было некому, но все же Хромой, ловко орудуя мечом и щитом прорубился в тыл врагам и вышел в спину напавшей на новобранцев шеренге воинов, сцепившись с одним из них.

Старт раунда 2




ссылка

В кутерьме, пока не починят, облачиться в броню, приготовить оружие, снарядить луки.

Хромой, передав приказ Командира, быстро развеял ту атмосферу «пикничка», которую источал костёр и милая болтовня между новобранцами.

Это не пикник. Это не торговый караван. Они – не бродячие музыканты.

Свежая татуировка на плече зачесалась, напоминая о себе. Порубежная стража. И нет пути назад.

Рин встала.

— А мы сможем.

Голос юноши, Артура, был своеобразным сигналом. Знаком, что ознаменовал начало их службы.

Почему-то, ни татуировка, ни контракт, ни приказы старших на Рин не подействовали так, как подействовали слова простого парнишки. Она видела, что ему страшно. Рин тоже было страшно. Да к дьяволу, всем тут было страшно – и новобранцам, и старичкам. Просто страх этот был на разной глубине. У кого-то, как у Артура, он плавал на поверхности. У непрошибаемого на вид Амервулда или каменно-спокойного Рокдара, где-то глубже. Сильно глубже. Кто-то защищался, как Брэндон, сыплющий остротами, кто-то ещё не до конца его осознавал, как Жером.

А Рин?

Волшебница молчала. Перед глазами мелькнул образ клетки и других детей. Потом мать. Гарри…

Девушка поморщилась и отогнала эти мысли и воспоминания прочь. Глубину своего ужаса, ей ещё предстоит осознать, а подходящий щит – найти.

Рин прищёлкнула пальцами, выпустив сноп золотых искр. Её одежда и волосы колыхнулись, словно от порыва ветра. Книга закачалась на цепи.

— Вы это... если вдруг что, сзади лучше будьте. — На этом смелость у парнишки закончилась, и, всецело смутившись, он предпринял попытку ретироваться, и адресовал уже Жерому. — Ну что, пошли?

Рин улыбнулась. Артур делал гораздо больше, чем ему казалось.

- Спасибо, - коротко ответила волшебница, кивнув и присоединяясь к ожившему каравану.

***

- Готов поспорить, что среди деревьев у дороги мелькнуло что-то желтое. Чушь какая-то.
Хромой лишь хмыкнул:
- Пить меньше надо.

Рин тоже готова была поспорить, что спиртное тут абсолютно не при чём. Сайрус – опытный воин и причин не доверять его чуйки не было. Поэтому, волшебница вскарабкалась на обоз, приложила руку козырьком и тоже посмотрела туда, куда устремил свой взгляд один из ветеранов.

  Когда прозвучал приказ собираться, Рокдар как раз закончил заплетать последнюю косицу в бороде. Он убрал гребень обратно в рюкзак и встал, отряхивая себя от травинок.
  - Спасибо за отвар, мастер эльф, было вкусно, - поблагодарил он импровизированного повара. - Не слышал твоего имени. Я Рокдар.
  После внимание жреца привлёк спектакль огненного чародея, где тот говорил с огнём. "Позёр, -подумал дварф, - но забавный и, судя по всему, полезный". Он проверил ещё раз одежду на наличие мусора, закинул рюкзак на плечи и собрался уже выходить на дорогу, когда услышал
— Рассматривая ее ноги ты не заметил лук за спиной. Клинки у стрелков применяются только когда иного выбора нет.
  - Так его, малец, - захохотал Рокдар и дружески хлопнул Артура по лопатке, выше не достал. Впрочем хлопал он не в полную силу, не хотелось сбить парня с ног, - огонь слушает, а человеки с языком и ответить могут. - и дварф отправился к обозу иногда похохатывая.
  Как было приказано, во время поломки колеса Рокдар достал из телеги и облачился в свой чешуйчатый доспех. Тот был потёртым, кое-где виднелись следы ремонта, но было видно что за ним ухаживают. Жрец подтянул все ремни и доспех сел как вторая кожа, давая хорошую защиту, но оставляя приемлемую подвижность. Следом он достал боевой молот - потёртая деревянная рукоять и металлическое навершие, с одной стороны плоское, с другой имеющее острый боек, для пробития доспеха. Он отправился в петлю на поясе. Потом появился деревянный обитый железом щит, прямоугольный и, из-за роста дварфа, достаточный, чтобы прикрыть тело от шеи до середины бёдер. Рокдар его закрепил на ремнях за спиной и проверил, чтобы щит легко было взять в руку. Последней появилась книга обтянутая черной кожей, которую жрец пристегнул к поясу довольно толстой цепочкой, и походная писчие принадлежности. Рюкзак же перекочевал на хранение в телегу.
  Привычная тяжесть легла на плечи - так Рокдар чувствовал себя комфортнее.

Фолдер шел и обдумывал предложение Хромого. Шлем казался неплохим предложением. Фолдер пригляделся к своим компаньонам. Странными они казались ему, но он не говорил им об их странностях. Фолдер погрузился в раздумья столь туманные, что смысла в них не смог бы углядеть даже самый гениальный человек. Однако детский голос встряхнул его. Не понимая чего от них хотят дети, Фолдер глянул на своих компаньонов. Некоторые делились с мальчишками едой. Фолдер решил поделиться тоже. Порывшись в рюкзаке, здоровяк достал булку хлеба не первой свежести, но все же хлеб есть хлеб.

– Хлеб, – произнес здоровяк и протянул хлеб мальчику, который молчал.
Больше Фолдер ничего не сказал, только молча поправил мешок на голове. Здоровяк посмотрел вдаль на коз. Фолдеру по-детски стало интересно наблюдать за ними. "Как коровы только маленькие"– подумал Фолдер.

Хромой пропустил колкость мимо ушей и продолжил отвечать дварфу.
- По прибытии вы пару месяцев в крепости сидеть будете. Посмотрим, что можете, как и куда вас применить. Боевое слаживание, опять же. Вас в один десяток всех запихнут. Новый. У нас и-за этой бучи с вторжением Алерманской орды на юге половину крепостей обескровили, включая нашу. Людей не хватает и ослаблять сработанные десятки обузами навроде вас никто не будет. Сработаетесь, оботретесь, и в дозоры ходить будете. В крепости только раны зализать и отдохнуть можно, а так - все время в дозорах. Так что вам повезло. Две девчонки в отряде, может хоть пожрать приготовить смогут.

Разговор выходил неловким, Дутарр и сам это понимал, но ему нужно было некое формальное согласие, чтобы перейти к самой сути.

– Нам придётся спуститься в самую неприглядную часть цитадели, – предупредил командир стражи и с сомнением посмотрел на Арчибальда, которому предстояла новая порция испытаний.

После этого Дутарр в сопровождении наёмников спустился на самый нижний уровень, где располагались склады и тюремные камеры. Здесь было тесно, темно, сыро, воняло плесенью, а слух раздражали звуки тяжёлого кашля и лязг цепей. Здешняя стража с удивлением наблюдала за странной процессией, но не смена интересоваться у командира о целях визита. Пройдя через несколько запертых на ключ решётчатых дверей, наёмники с Дутарром оказались у одной из камер, закрытой массивной железной дверью и отделённой от остального тюремного блока. Двух охранников на входе командир отправил подышать воздухом, забрав ключи от двери.

– Всё, что вы сейчас услышите, не должно покинуть пределы комнаты, – строго предупредил Дутарр и открыл дверь.

Это был одноместный карцер, холодный и тёмный, с голыми стенами и полом, лишь немного присыпанным соломой. Не было даже кровати, её роль отводилась нагромождению вонючих тряпок. Зловонное ведро сам командир сразу же выставил за дверь, чтобы хоть как-то освежить запах. Света было мало, единственное крошечное окошко под самым потолком давало лишь небольшому лучу пробиться в это царство тьмы и уныния, но Дутарр взял из коридора факел и разогнал темноту, показав наёмникам грязного человека, сидящего на цепи в дальнем углу.

– Не приближайтесь к нему, – сделал ещё одно предупреждение командир стражи и следом обратился уже к узнику. – Я привёл людей, о которых говорил. У тебя есть возможность изложить им свою историю.

Заключённый зашевелился в углу, тяжело поднялся, вышел ближе к свету, натягивая цепь на ноге. Он был человеком немолодым, с лысиной, обрамлённой ещё не седыми волосами. Над ними и его бородой не было ухода уже давно, они изрядно отросли и спутались. Ростом он был когда-то высок, но сильно горбился, даже горбуном поначалу показался. Это вкупе с сильным истощением придавало ему вид болезненный, жалкий, как у уличных попрошаек, которым подают из-за их убогости. Тюремная роба узника порядком истрепалась, было в ней много дырок, под которыми просвечивалось серое от грязи тело. Не могло одеяние скрыть и другую внешнюю особенность этого человека – правая его рука была до самого локтя, а может и выше черна, будто её кто-то до исступления полировал углём.

– Ты честный человек, Дутарр, я это уважаю, – заговорил пленник, голос у него был на удивление сильный, даже властный, видно, он и вправду был когда-то судьёй. – Да мало толку от твоих гостей. Историю свою я рассказывал и прежде, да ни одна живая душа не вызвалась мне помочь.

– Попытайся ещё раз, – настоял Дутарр.

– Хорошо, с меня не убудет, – сказал пленник и плюхнулся задом на солому, выставив на обозрение свои босые грязные ступни. – Моё имя – Хайрос Аллумен, прежде я занимал пост настоятеля храма Тира и преподобного судьи в Вороновом Утёсе, а с кончиной Сирруса Меландора был избран заменить его в качестве настоятеля Серебряных Залов в Тантрасе. Если вы ничего не знаете о Вольных Городах, то я поясню, что власть в Тантрасе всецело принадлежит церквям Торма, Тира и Ильматера. Там нет королей и других светских правителей. А потому моя должность накладывала на меня и ряд государственных обязанностей.

Говорить Хайрос определённо умел, несмотря на заметный восточный акцент, речь его была правильная, хорошо поставленная, он легко завладевал вниманием слушателей. Тем страннее выглядел этот контраст между человеком у власти, докатившимся до жизни опустившегося заключённого из одиночной камеры.

– Я долгие годы верно служил жителям Вольных Городов, каждый знал, что меня невозможно подкупить или запугать. Меня порой называли жестоким судьёй, но я ни разу не отступил от законов Тира, каждый получал по заслугам. Я был предан своей работе, но не забывал о семье. Мы с женой мечтали иметь детей, и после многих лет попыток она родила сына, но сама не пережила родов. Я тщетно пытался воскресить её. Тогда я принял подобный размен, одна жизнь за другую. Звучало справедливо. В моём сыне, Михаиле, я души не чаял, окружал его любовью и заботой.

Бывший судья прервался, подойдя к той части рассказа, что вызывала в нём острые, болезненные эмоции. Стиснув зубы, он сумел их унять, но дальше голос его был не столь ровным и сильным.

– Мише едва исполнилось восемь лет, когда на наше поместье напали подонки. Они убили его няню и похитили моего сына. В тот же день мне пришло письмо с требованием выкупа. За жизнь моего сына от меня требовали всё, что было в храмовой сокровищнице. Я согласился, не задумываясь. В распоряжении Серебряных Залов было столько золота, что им можно было бы вымостить каждую улочку Арабеля, да ещё бы на позолоту для стен осталось. Всё это было погружено на множество повозок и отправлено на оговоренное место. Кто-то из храмовых служек проговорился посторонним о том, что богатства храма будут перевозить, из-за чего целая армия воров и грабителей пустилась по следу сокровищ… Впрочем, это не важно. Главное, что до похитителей сокровища в итоге доехали. Я один пришёл на встречу, как было оговорено, а что произошло дальше – то почти сплошной туман и обрывки воспоминаний. Похитители получили своё, передали мне сына, но после, похоже, решили не оставлять свидетелей, что видел их лица. Они напали, я отбивался как мог, но не смог уберечь сына. Когда Миша бежал к карете, один из ублюдков выпустил ему в спину стрелу.

Хайрос уже не мог сдерживать себя, воспоминания о произошедшем нахлынули на него. Было больно смотреть, как солидный властный мужчина плачет. Дутарр себе места не находил, будто переживал боль бывшего жреца и судьи как свою. У него ведь тоже была похожая история, закончившаяся стараниями наёмников куда более счастливо.

– Мне удалось вынести тело сына, – продолжал Хайрос. – Отнести его в храм, три недели я не отходил от него, пробуя воскресить. Никакие чары не могли вырвать его из объятий смерти. Вот тогда я сломался. Что толку от служения богу, если он не даёт тебе силы вернуть к жизни любимых? Я проклял имя Тира на своей последней службе, я кричал, я богохульствовал, я разгромил алтарь и поносил прихожан. Лишь пятерым храмовым стражникам удалось меня скрутить. Тир оставил меня, а может быть я его. Это уже не имело никакого значения. Ещё несколько месяцев я странствовал по храмам, пытаясь хоть где-нибудь добиться воскрешения Миши. Всё было безрезультатно. Тогда горе я решил заменить местью. Мне удалось найти того бандита, что принёс письмо о выкупе. Я скрутил его и пытал в подвале три дня, вызнавая всё о тех, с кем он работал. Увы, он страдал слабоумием и кроме пары очень нечетких описаний мне ничего не смог сказать. Главарём их был матёрый вор, южанин по имени Хирам, там были его то ли брат, то ли друг по имени Билл, громила со шрамом во всё лицо, дёрганный тип по имени Барт, и эльфийка-лучница. С такими вот наводками я продолжил поиски, пока случайно не наткнулся на того громилу. Он повторил слова посыльного, но знал побольше. Так вот лидером банды, которого слабоумный знал под именем Хирама, был некто Тайдус Хилл, личность в Вольных Городах известная. Он и его брат Уильям представали передо мной на суде за разбой, но бежали с каторги. Остальными были чародей Силмон, карманник Клайв, дёрганного типа звали Барт Биггс, а эльфийку – Ниверс по кличке Раз-и-в-Глаз.

– С этими сведениями нужно было идти к страже, к рыцарям храма, – вставил Дутарр.

– Времени не было, да и мои методы дознания оказались куда эффективнее того, чем я пользовался в качестве судьи, – возразил Хайрос. – Бандиты поняли, что кто-то вышел на их след, и подались в бега. Я нашёл их убежище в небольшом придорожном трактире, допросил полурослика, что им помогал обменять золото на магические предметы, чтобы было проще его перевозить. Затем нашёл капитана, который отвёз бандитов через море в Сембию, а после добрался до Клайва, который ещё не успел уехать. Тут-то меня впервые схватили мои бывшие соратники из церкви Торма. Им не понравился след из трупов, что я оставлял во время своих поисков. В тюрьме Тантраса я потерял два года, но смог сбежать, убив двоих стражников. Отправился в Сембию, но там меня настигло проклятие вероотступника. Тир решил, что я предал все его принципы, и стал стремительно отбирать моё здоровье. Рука моя чернела и почти перестала слушаться, сложно вершить месть, если ты уже не можешь держать оружие. Позже кара постигла и мои глаза, теперь я полностью слеп. Но пока я видел хоть что-то, отступать я не собирался. Мне всё же удалось добраться до одного из похитителей, он здесь, в Арабеле, тот самый дёрганный Барт, уже наверняка сменивший имя. Каждый вечер он проводит за картами в заведении «Лунное прикосновение», спуская золото, что получил с выкупа. Я следил за ним неделю, выискивая возможность его поймать, пока меня не арестовали. Возможно, он уже уехал из города.

– Нет, он всё ещё здесь, продолжает наведываться в «Прикосновение», – уверенно заявил Дутарр. – За ним пока что присматривают.

– Тем лучше, это реальная возможность до него добраться, а может и до остальных. Твои наёмники окажут всем большую услугу, если избавятся от этих подонков. Подобной несправедливости не должно существовать в этом мире, когда ни в чём не повинное дитя лежит в гробу, а его убийцы наслаждаются богатой счастливой жизнью.

– Я согласен, но, если бы ты всё сделал правильно, я бы мог арестовать этого человека, – отвечал Дутарр. – Сейчас я не могу предъявить ему обвинений, ссылаясь на слова приговорённого к смерти убийцы. Здесь, в Кормире, этот Барт, похоже, живёт честной жизнью. А потому закон бессилен.

– Твои наёмники могут немного обойти закон. Слышите? Тот человек похититель и убийца детей, и где-то поблизости прячутся такие же подонки как он. Все они уехали в Кормир, это я точно знаю. Пусть не ради Миши, меня или даже справедливости. Сделайте это за золото. Этим людям оно точно не принадлежит, вы можете оставить его себе или за награду вернуть в Тантрас. Сомневаюсь, что похитители успели потратить целое состояние. Наверняка, немало ещё осталось.

– Что думаете? – командир стражи обратился к наёмникам, на которых сейчас свалилась очень долгая и печальная история.

Казалось, что капитан стражи с удовольствием бы отделался от прилипалы, но что-то ему не дает. И он был рад, что очередную тираду дварфа прервала полурослица.

— Как удачно, что теперь в Арендале есть геройская гильдия, которая может помочь городским защитникам с таким важным делом! Расскажете поподробнее, в чём дело? Орки — это дело серьёзное, конечно...

Которой сразу стала вторить бардесса:

— А, простите, я видимо не так всё поняла! Да-да, позвольте представиться, Магиланика. Я, да и вообще мы, здесь для того, чтобы помогать таким как вы! Так поведайте нам ваши теории заговора, а мы с удовольствием все проверим и перепроверим и всё доложим! Мне как раз нужны новые материалы, для новых песен.

Дварфа плотно взяли в оборот и обложили со всех сторон прекрасные девушки. Впрочем, он не то чтобы сопротивлялся, а даже совсем наоборот. Увидев, что к его персоне проявили интерес, он стал объяснять уже им:

— Геройская гильдия? В Арендале и такое есть? Что ж, давайте я вам объясню. Пытаюсь объяснить господину капитану, что Арендалю грозит опасность, но у него, к сожалению, нет людей, чтобы убедиться в правдивости моих слов. Я ведь и карту привез...

Дварф тарахтел без остановки. Казалось, он даже не заметил, что стражник перестал обращать на него внимания, рассматривая дерзкую молодежь. И вот чего он не ожидал, что один из парней обратится к нему довольно в наглой форме:

–Да, давайте. Лучше уж мы займёмся. Ты, понятное дело, человек занятой, малéньких гвинтикiв, кого можно послать, у тебя не факт, что есть. А вот мы за скромное вознаграждение охотно всем этим займёмся!

Представитель закона мгновенно посерьезнел и нахмурился. А затем зычный глубокий голос, который привык командовать раскатился по окрестностям, да так, что мальчишки-посыльные споткнулись лишний раз, а парочка бюрократов высунулась из окон посмотреть, что за гвалт, а драки нет:

— Смирно! Сопляк, ты берега попутал?! Назови свое имя и чин, пока я не приказал тебя выпороть розгами сейчас же! И "ваше благородие" не забудь! Ты знаешь, что это значит?

Стражник показал на знаки отличия на собственной форме. Но Харлан об этом не имел ни малейшего представления. Ну стражник, ну вроде как не рядовой, потому что форма новая и эполеты есть. И до него стало постепенно доходить, что дерзить в такой наглой форме представителю закона явно не следовало.

      Она уж приготовилась вникать да слушать, фактически, выудила невидимое перо из-за своего уха с желанием написать в такой же несуществующей записной книжке узнанные от дварфа факты, как... ей приходится охнуть, ухнуть и широко раскрыв глаза, посмотреть на Харлана.
      Не его она ожидала услышать в секунду, когда нужно было лапши навешать людям на уши, а не сказать им в лицо то, что возможно заденет да окажет им дурную репутацию.
      — Ты чего делаешь, — она кашлянула в кулак, а затем несильно, но вполне ощутима пнула молодого человека в коленку своим локотком, задирая на него голову, она смотрит на него не моргая с мгновение, а затем переводит взгляд на стражника, не давая тому сказать ни слова: — это он так! — Едва ли это исправит ещё, возможно, не сломанную ситуацию, но Джилл придерживалась своего мнения, — Нет у вас тут никаких, — нервно сглотнув, Фетвикс тут же затрясла руками перед собой, — ни маленьких, ни людей-запчастей. Все очень даже полноценные и, главное, очень-очень важные. На равне, так сказать!
      Может это она зря переживает? Однако пусть Джилл и якшалась прежде совсем с другими людьми, а то временами и противостояла городским хранителям правопорядка, — когда-то давно-давно... — это не значило, что она не представляет, как с ними разговаривать.
      — Так... что там с делом? — осторожно спрашивает полурослица.

 Эх, вторая пошла... Хорошо сидим! А чего, собственно, сидим, когда тут музыка, и вообще.. Танцуют все!
  Вей нырнула со стула, выскочив уже на открытом пространстве, только рыжие волосы мотнулись осенним огнём. Оравер танцевал по-​дворфийски, с хореографией народа, для которого легкая одежда для досуга - парадная кольчуга, а тысячелетняя война - данность жизни. То-​есть даже в танцах было что-​то от боевых приемов. Вот с такого вот отставления ноги да на пятку можно ой как перейти в мощный пинок, да и с разворота. Жрица на секунду замерла напротив, потом отвесила поклон, подхватила вместо подола несуществующей юбки полы куртки и пошла приплясывать вокруг то отбивая каблучками дробь, то плавно скользя, отмахивая рукой. Оравер, залихвацки хэкая, то подпрыгивал (в кольчуге!), то уходил в полуприсяд, выкидывая ногу в то ли па, то ли ударах. Вей кружилась, то почти вплотную, то отскакивая, стучала каблуками, хохоча. Вот она, жизнь приключенческая! Утром морили бюрократией, на полдник были догонялки с вивернами, зато ка-акой обед, а теперь еще поплясать от души. Ий-йя-ххаа! К танцевальному разгулу присоединился какой-то причастившийся гусем жрец, причем, походу танцевал в одиночку(!) кадриль, одна из куртизанок, выполняющая нечто вроде калимшанского танца семи вуалей на минималках, конюх и ещё какой-то народ. Даже замотанная подавальщица, скользя с подносом посреди этого хаоса, начала двигаться в ритме танца. Плясали кто во что горазд, зато от души. Главное уворачиваться от жреца, когда он начинает очередную проходку навстречу самому себе.

Ратуша встретила приключенцев уже привычным гомоном и шумом. Сердце города билось без устали, атриум был снова наполнен разношерстной публикой, которая хаотично сновала туда-сюда. Здесь снова спорили купцы, разбегались по всему городу мальчишки-посыльные и с важным и высокомерным видом ходили маги, прорезая волны хаоса будто каравеллы.

Секретарь ратуши, дварф с бородой в зале налогов, посмотрел на группу молодых людей, без особых эмоций выслушал, что им нужно и достал из стопки на столе гербовую бумагу, в которой официально подтверждалось право гильдии осуществлять деятельность на территории Арендаля и близлежащих земель, ему подчиненным. Правда, названия еще не было, но уже через минуту дварф взял большую чернильницу и каллиграфичным почерком вписал туда "Гильдия Героев".

С официальщиной и бюрократией, наконец, было покончено. В следующий раз явиться в ратушу следовало для оплаты налога. Но это уже в следующем месяце, так что об этом можно было пока что забыть. Четверка героев высыпала на улицу, но не успели они опомниться от шума, как стали невольными свидетелями очень странного спора. Усатый дварф, но без бороды, что не слишком свойственно этому народу, размахивал руками перед человеком в униформе городской стражи - Харлан заметил, что далеко не рядовую. Приключенцы явно успели лишь на середину диалога, услышав:

— ... А я сейчас вам покажу, откуда на Арендаль готовится нападение. Нужно нанести превентивный удар по позициям орков. Четыре позиции, я сейчас покажу карту, привез... Тараторил дварф, яростно размахивая руками и потрясая кофром, в котором, видимо, и находилась карта. Вот только договорить ему не дали:

— Я еще раз говорю, нет у меня людей по лесам бегать, позиции твои проверять. Откуда тут орки? Тем более, армия целая?

— Так они атакуют наши войска, которые на учениях находятся! У меня совесть чиста.

Дварф не унимался, и видно было, что вояке тяжко общаться с ним. Тот закрыл глаза, потер их и устало продолжил:

— Какие войска, какие учения? Какая совесть? Ты о чем вообще?

— Вы не поняли? Так я сейчас покажу... Я ж говорю, карту привез...

Стон стражника хоть и не вылетел из его уст, но вполне явно ощущался в воздухе. Он отвел глаза от словоохотливого собеседника и посмотрел на Джилл, которая как раз спускалась по мраморным ступеням. И она мгновенно поняла, что прямо здесь, возле ратуши, можно обстряпать новое дело для Гильдии. Стражник, по всей видимости, и вправду не самое последнее лицо в городе, и подружиться с ним или хотя бы заявить о Гильдии с помощью успешно выполненного задания будет крайне полезно. Начался новый день. А вместе с ним и новые приключения.

Джек сидел с кружкой пива и скучал. За несколько дней в Арабеле он успел познакомиться с местной кухней и счел ее вполне сносной. Правда, важные личные дела на поверку оказались пшиком, на который наемник потратил от силы несколько часов собственного времени. И хорошо, что все равно нужно было ехать в город, иначе дело совершенно точно закончилось бы выбитыми зубами, ведь дорога сюда ой какая неблизкая.

Поэтому несколько свободных дней Джек отдал тренировкам. Хоть секира уже давно была продолжением его руки, наемнику никогда не надоедало оттачивать боевые движения до автоматизма. Взмах, пируэт, высокий удар, поворот, карусель и сечка. А затем все по новой. Мужчина все время вспоминал слова отца, когда тот учил его правилам боя: "Не бойся воина, который знает десять тысяч ударов. Бойся того, который повторил один удар десять тысяч раз". Джеку было сложно представить, сколько это: "десять тысяч" - до таких величин он еще никогда не считал, но он твердо знал, что очень много. Правда, в арсенале воина было куда больше одного удара, но об этом не стоило трепаться налево и направо.

Наемник сидел в полупустой таверне и думал, что для него было совершенно не свойственно. Все же он больше полагался на рефлексы и инстинкты, а планирование и размышление доверял другим. Но разменяв пятый десяток лет неожиданно даже для себя решился оставить наемничество и уйти на вольные хлеба. Не один, конечно, а с интересной и крайне разношерстной компанией, каждый человек в которой дополнял другого как пиво, жареные колбаски, сушеная рыба и соленые орешки. Впервые в жизни Джек не просто воевал за жалование, а доверял другим. Формально ничего не менялось. Джек будет воевать, а другие - думать. Но здесь впервые Джек будет за равного. Правда, сколько Джек не размышлял, он не смог придумать, что же это для него значит. Только голова разболелась.

А уж когда Джек увидел знакомые силуэты на входе в трактир, то заметно обрадовался. Встал, поставил недопитую кружку на стол и пошел встречать.

— Здорово! Как дошли?

Мужчины удостоились крепких рукопожатий, Мэй - несильного хлопка по плечу, а мелкая Вэй - подмигивания. И только с аристократкой Эвелиной наемник все еще не знал, как себя правильно вести, поэтому ограничился неглубоким кивком. Ну мало ли, снова нарушит какое-нибудь неписанное правило общения с аристократами, о котором никогда не знал. Хотя почему "мало ли" - непременно нарушит, да еще и с десяток раз. Об этом даже сомневаться не приходилось. И ладно, как будто впервые, что ли.

Намёк Арчибальда относительно важной улики в расследовании случившегося Малл встретил без всякого проявления эмоций, ответил лишь неоднозначным кивком. Несколько следующих минут он потратил, устроившись на ближайшем плоском камне, на написание рекомендательного письма Тевосу Тонтару, которое затем скрепил магической печатью и передал Арчибальду. Блезы в сопровождении Пурпурных драконов отправились дальше по дороге на север в сторону Тильвертона. Наёмники же, вернувшись к оставленным лошадям и карете, вскоре двинулись на юг через Гноллий перевал, превозмогая летний зной. До спасительной вечерней прохлады оставалось ещё немало часов, как и до ближайшего постоялого двора.

Дорога совершенно опустела. Во встречном направлении никто не двигался. Через несколько часов стало ясно, почему опустел обычно многолюдный торговый тракт. Наёмники встретили отряд из тридцати Пурпурных драконов во главе с рыцарем Бреном Таллсвордом, командиром гарнизона Замка Крэг. Отряд конных воинов в тяжёлых доспехах был усилен группой из восьми боевых магов и трёх боевых жрецов, в небе кружили два разведчика верхом на гиппогрифах, несколько отстали от передовой группы две повозки с баллистами. Оказывается, Малл успел перед выездом на схватку с вивернами передать южному гарнизону магическое послание с рассказом юноши о драконах на тракте, и рыцарь Таллсворд отважно выступил против чудовища с лучшими своими людьми. Новость о том, что масштабы угрозы сильно преувеличены, да и сама угроза уже ликвидирована, командира порадовала, однако же от личного осмотра места нападения он всё равно не отказался. К тому же требовалось что-нибудь сделать с жертвами виверн, а потому процессия уже в более приподнятом настроении продолжила путь.

Через несколько часов наёмники добрались до самого Замка Крэг, грозного укрепления у подножья горы, которое на протяжении нескольких веков защищало северные рубежи Кормира. Как и предупреждал Малл, у замка всех путешественников останавливали с целью проверки документов. Процедура была куда менее томительной, чем ожидание на границе, а потому очень скоро отряд продолжил путь. К вечеру, примерно за час до заката, наёмники въехали на постоялых двор «Орлиное гнездо», представлявший собой значительный комплекс из пяти построек: харчевни, гостиницы, конюшни, ремонтной мастерской для повозок и крошечной церквушки, посвящённой Шондакулу, малому божеству караванщиков и прочих путешественников. Эвелина бывала в этом месте много лет назад, и тогда оно выглядело совершенно по-другому. Кроме небольшого трактира тогда ничего ещё не построили.

На постоялом дворе было не протолкнуться от народу. Самыми разными повозками был заставлен весь двор и соседние луга, вокруг разбиты были палатки и шатры. Небольшой отряд солдат из Замка Крэг приставлен был следить за порядком. Все эти люди собирались на север, но известия о драконе на перевале вынудили их остановиться. Появление наёмников и привезённые ими новости были встречены с большим воодушевлением. Путешественники сворачивались и готовили повозки к отбытию, но прождали ещё около получаса, пока из замка не поступило донесение, что путь безопасен, и постоялый двор за какие-то минуты почти обезлюдел. От продолжения пути отказалась лишь небольшая группа дворфов из Хиллсфара, представителей торгово-ремесленной гильдии с охраной; некий изрядно уже пьяный аристократ в компании телохранителей и трёх куртизанок; пятеро странствующих жрецов, собирающих пожертвования на строительство первого в Кормире храма, посвящённого Госпоже Тайн¹; а также ничем непримечательных небольших групп путешественников или вовсе одиночек. Остальные же торопились из-за грядущего праздника Середины лета, большинство рассчитывало выгодно продать свои товары на городских ярмарках, традиционно проводимых в этот день.

Харчевня представляла собой старое деревянное здание с высокими стенами. Когда-то тут был второй этаж с жилыми комнатами, но теперь от них отказались, когда рядом появилась куда более вместительная гостиница. Стены были украшены не слишком-то гармонично подобранной, но выглядящей богато коллекцией картин и гобеленов. Имелась небольшая сцена для представлений заезжих артистов, ныне пустовавшая. Десяток круглых столов был выстроен так, чтобы со всех мест сцена хорошо наблюдалась. Впрочем, из-за недавнего обилия гостей в зале скопилось немало лишней мебели, уставленной поспешно оставленной посудой с остатками еды. Выбившиеся из сил две молоденькие официантки отдыхали у барной стойки, обмахиваясь фартуками и болтая с крупным мужчиной за стойкой. Из кухни-пристройки приятно пахло жаренным мясом с чесноком и ещё какими-то плохо идентифицируемыми приправами.

За одним из столов наёмники обнаружили хорошо знакомое покрытое шрамами лицо своего коллеги Джека, немолодого уже ветерана многих сражений и войн, с которым вместе последние годы делили все тяготы жизни наёмников. Джек вместе с остальными решил воспользоваться возможностью осесть в Арабеле и начать там своё дело, не работая больше на одну из больших компаний наёмников. В Кормир с севера он отправился на пару дней раньше с тем, чтобы уладить дела личного характера. Уже порядком заждавшись остальных, он от скуки решил двинуться им навстречу и, как и другие путешественники, застрял на постоялом дворе. Теперь после нескольких недель разлуки вся группа вновь оказалась в одном месте. За этот вечер и ночь они должны были наверстать упущенное и обсудить последние события, а уже завтра им предстояло наконец добраться до Арабеля и вступить во владение своим новым имуществом.

Фаэрн, Мина и Даверна находились не в лучшем расположении духа для высоких манер. Девушек трясло от напряжения, вызванного многочасовой схваткой со смертельной опасностью и неведением того, доживут ли они хотя бы до заката. Мужчина же испытывал тяжёлые последствия отравления и едва мог шевелиться, мутным взором он посмотрел на Эвелину, затем поискал глазами целительницу, о которой говорила аристократка, и, похоже, не смог её разглядеть. Ноги его подогнулись, но младший брат своевременно подставил плечо и помог Фаэрну сесть.

– Хвала Тайморе, – с видимым облегчением произнесла жена раненного. – Будьте уверены, мой муж не останется в долгу.

– Да, мы все перед вами в долгу, – поддержал Онадар Блез. – И, клянусь честью, я найду способ оплатить этот долг.

Эвелина в это время уже была на некотором отдалении и слышала благодарности лишь краем уха. Её занимал старший из братьев, отличавшийся немалой силой и огненным темпераментом. К счастью, бардесса нашла подход к этому человеку. Он не противился, когда она предложила помощь с его ранами, удивлённо посмотрел на аристократку, гнев его как-то сразу умерился. Когда раны Длотара затянулись, взгляд был уже полон восхищения. Определённо Эвелина показалась ему симпатична.

– Благодарю, моя госпожа, – оказывается, Длотар умел быть вежливым. – Вероятно, я погорячился и избрал объектом своего гнева не тех людей. Я прошу прощения за свою резкость и благодарю вас всех за помощь. Однако же, безопасность дорог Кормира – прямая обязанность Пурпурных драконов и боевых магов. Без последствий случившееся сегодня, уверяю вас, не останется. У моей семьи обширные связи в Сюзейле.

– Нисколько в этом не сомневаюсь, – тихо вставил Малл.

– В том, что это какие-то особые виверны, может быть и есть правда, – продолжал Длотар. – Но, как охотник с большим опытом, доложу, что встречались мне и такие хищники, что убивают не ради пропитания, а для забавы.

Пока Эвелина говорила со страшим из Блезов, она не могла отделаться от ощущения, что запах от него исходит какой-то необычный. Мужчина использовал довольно редкие духи с крепким ароматом южных специй, возможно, родом из Калимшана, а может и ещё южнее. Но было в этом букете запахов и что-то совершенно необычное и чужеродное, что пахло сходно с ядовитыми выделениями самой виверны. Причём рядом со спутниками Длотара бардесса ничего подобного не заметила, а следов ядовитой жижи на этом человеке или его копье не было видно.

– Эй, приятель, – обратился Длотар Блез к Ораверу, заметив, что тот приценивается к трофеям. – Уступи-ка мне голову этой здоровой твари. Редко таких чудищ встретишь.

  Ну вот, как-то урезонили мелкую виверну, теперь приступаем к разъяснительной работе с большой. Мамочки, какая-то она вблизи... большая. Особенно для маленькой полурослика. Висит, значит, в воздухе и разве что желтые канарейки вокруг головы не кружатся. Зато взмахи кожистых крыльев мерные и тяжелые, аж травинки к земле гнутся. Ладно, как бабуля говорила, глаза боятся - руки делают. А еще бабушка говорила - сиди дома, пеки оладушки. Нет, всякую работу надо делать, и выпечкой заниматься, и от монстров отмахиваться.
  Отдышавшаяся после пробежки Вейгелла окинула взглядом боевых товарищей, что давно знакомых, что случайных. У всех рожи (у некоторых - личики) решительные, все готовы. Ну что... поехали!
  Жрица плавно подняла руку, кисть на мгновение замерла, и над ней в воздухе сформировался блик, чуть похожий на стрелу, или, скорее гарпун. Мгновение замер, играя, как солнечный зайчик, и тут полурослица сделала резкое движение, будто метая дротик, который устремился к виверне. В воздухе стрела стала ярче, окуталась огненным шлейфом, и смачно влепилась в шкуру зверя, окутав силуэт противника легким мерцанием

Чары, сплетённые Арчибальдом, лишили одну из виверн (ту, что поменьше) её главных козырей – скорости и проворства. Движения её теперь стали будто скованными, лишёнными былой смертоносной грации. Летучий хищник, что безраздельно властвовал в небе, пришёл в немалое удивление от внезапных изменений. Его стремительный рывок, что обычно вселял в жертв ужас и заставлял обращаться в бегство, теперь не производил никакого впечатления на собравшихся на земле людей. Они бодро обстреливали крылатую рептилию на подлёте.

Это промедление виверны позволило Мей вырваться далеко вперёд и воссоединиться с товарищами и оказаться вне досягаемости смертоносных когтей и жала. В безопасности теперь были и укрывшиеся среди скал аристократы. Самый старший из мужчин, что ещё совсем недавно из последних сил отбивался копьём, теперь покинул убежище и устало наблюдал за разворачивающимся сражением. А посмотреть было на что.

Сперва прицельный залп из арбалетов дали Оравер и Эдвард. Оба стрелка были точны, но не сумели нанести виверне серьёзных ран. Рептилия в новых для себя условиях сумела всё-таки сориентироваться и, отказавшись от задуманного быстрого рывка, заходила на противников с фланга, постепенно снижаясь. Вот только из-за её медлительности никакой выгоды из этого манёвра извлечь не удалось. К тому же Эвелина, провоцируя виверну атаковать себя, заготовила для неё новую порцию тревожных звуков, от которых всё содержимое мелкого рептильного черепа просто агонизировало от боли. Повинуясь предательскому инстинкту, гордый небесный охотник панически бросился прочь от этой странной женщины, что вдруг казалась смертельно опасной. Лишь сбросив магическое наваждение, виверна вновь вернулась к первоначальному плану, не желая уходить совсем без добычи.

Новый залп лучников из числа пурпурных драконов вряд ли можно было считать успешным. Всё-таки стражи границы предпочитали иную тактику боя и стрелками были прескверными. Лишь одному из них удалось продырявить жилистое крыло. Не имела успеха и попытка Вейгелы ранить тварь магией.

То, что происходило по другую сторону скалистого выступа, мог наблюдать один лишь Арчибальд. Ситуация там пока не менялась. Очарованная дивными переливающимися узорами, образующими магическую клетку, огромная виверна продолжала висеть в воздухе, монотонно хлопая крыльями, чтобы не терять высоту. Боевой маг со своими людьми пока не торопились и занимали более выгодные позиции, чтобы атаковать существо, когда заклинание спадёт.

Карта: ссылка

Трактирщик из таверны "Серые воды" поделился с вами некоторыми историями о людях, которым не помешала бы помощь.

1.
Потерялся Медведь

Описание: бывшая аристократка Мара Безродная была давно изгнана из рода и прозябала среди низших слоев общества. И сейчас она ищет своего мужа по имени Чук, которого все называют Медведь. Городская власть и стража не хочет связываться этим делом. Поговаривают, что Медведь перешел дорогу очень серьезным людям, но это всего лишь слухи.
Задача: найти Медведя или раздобыть информацию о его местонахождении.
Сложность: высокая.
Награда: неизвестна.

2.
Проклятье Чорнобая

Описание: Купец Яков Чернобай в ярости. Вот уже пятнадцатый раз какая-то сволочь на лесной дороге грабит и разбивает повозку с товарами. Последние несколько даже наемников на охрану брал - без толку. К городской страже он обращаться не хочет, а с криминалитетом предпочитает не связываться, а то дороже выйдет. Но он очень хочет узнать, кто стоит за этим. Ведь еще немного - и купец пойдет по миру.
Задача: найти, кто разбивает повозки купца Якова Чернобая.
Сложность: средняя/высокая.
Награда: 30 зм за информацию. 300 зм за решение проблемы.

3.
Сюрприз для мага

Описание: маг Холат столкнулся с неожиданной проблемой. Несколько дне назад он оставил под купеческим мостом магический измерительный прибор, для какого-то своего дела. Вернувшись за ним, он обнаружил, что прямо на него кто-то наложил здоровенную кучу. Маг очень хочет найти шутника и проучить его.
Задача: найти шутника и проучить его.
Сложность: простая
Награда: 10 зм и обычный предмет

4.
Их там нет
ВЫПОЛНЕН

      Келек, чёрт бы его подрал! Барзокк аж отступает на полшага, журится, хмурится, как будто и не может поверить в то, что божье создание смогло их обмануть; логично, но Бруту совсем не хочется думать, что тот выставил их дураками. Пожалуй, это они ему позволили. Между прочим, тот гордиться ими должен: всегда начеку и могут придумать варианты, как избавиться от посторонних в любой момент.
      Даже посредством чьей-либо смерти.
      — Я думал, мы не скоро увидимся, — неуверенный в том, каким образом он должен обращаться к мужчине, Барз размашисто стягивает импровизированную на лице маску до шеи, так и оставляя висеть кусок ткани поверх. Ручку топора молодой человек тоже отпускает, тут же недовольно стягивая руки на своих локтях. Он провожает взглядом Ладу, закатывает глаза, а затем и задирает взгляд к потолку: семеро одного не ждут, явно и без Оливера можно рассказать, что за новости.
      Осталось только дождаться; вспоминая про забытый всеми ужин, Брут, чувствующий себя самым умным, проходит молчаливо вдаль помещения и тяжело усаживается на скамью. Слышать он божество и отсюда сможет, а тем временем, и полакомиться тем, чем их кормили.
      В конце концов, зря что ли хозяин, пусть уже и мёртвый, им такой стол накрыл?

Милош с удовольствием грабил таверну. Ну а как можно сказать, если они только что убили хозяева и теперь искали, чем можно поживиться в закромах. И то, что трактирщик сам решил напасть на мирных путешественников, их не извиняло. Мало того, что они уже закопали труп, так сейчас как заправские воры чистили помещение, чтобы нажиться. И это казалось... правильным, что ли. Ведь Келек специально говорил, чтобы они привлекали как можно меньше внимания. С этим не получилось, но и просто пойти и объяснить ситуацию городским властям тоже не получится. У них теперь есть ответственность не только перед собственными жизнями. И мораль под этой ответственностью прогибалась, как будто соломенная крыша под ребенком, который отправился тырить яблоки с ближайшего дерева.

Но тут сначала послышался стук копыт, а потом и вовсе дверь распахнулась и туда ввалился тучный и громкий мужчина. За эти секунды Маркус и Барз успели придумать байку про крыс и даже где-то надыбали банку с синим порошком. Сам же пастух стоял в стороне и не отсвечивал, делая вид, что собирает все припасы на столе, чтобы не рассыпались.

Конечно, можно было придумать объяснение, что они тут делают, и попроще. Но так искусно врать Милош не умел. Поэтому пришлось плыть по течению и смотреть, куда оно вынесет незадачливых убийц-грабителей.

      — Тьфу, — гундосит Барзокк расстроенно, — какое-т всё грустное, конечно, — бубня себе под нос оглядывая комнату за комнатой, он так и остаётся ни с чем ни в руках, ни в мыслях. Даже до книжки и то не притронулся: выглядела она сильно хуже, чем его, которая с картинками. Чего он, собственно, ожидал от тавернщика? По итогу Брут соглашается с собственной головой: лучше выглаженные рубашки, чем грязные трусы. Последние точно никому не были бы приятны.
      — Нам есть где поспать, — хоть это будет хорошей новостью и не только для самого Барзокка. Молодой полуорк уже запланировал себе занять хозяйскую комнату: там и кровать побольше и спать не придётся со всей толпой. Возможно, стоило задуматься о том, чтобы отдать ту Ладе...
      Но ей уж не привыкать путешествовать с ними всеми. Трогать её всё равно, судя по всему никто не планировал, — толпа вояк больше защищало девушку, чем провожало взглядом — а значит и переживать той ни за что не было нужно. Так что, как только он закончит таскать непонятную хрень, с которой никто не может полноценно справиться, кроме лесника, он отправиться спать.
      Или нет?
      Он громко, даже практически протяжно и недовольно вздыхает, посмотрев в сторону двери так, словно видел ту насквозь. Конечно, стоило догадаться, что если они смогли найти таверну прямо перед въездом в город, то и другие путешественники — подавно. Спасает это ситуацию? Едва ли.
      — Подожди, а почему мы... — неожиданно сорвавшийся с места Придумкин этой компании со своими идеями выбил Барза с толку. — Просто не можем сделать вид, что мы знать не знаем, где этот хер? Это ведь... — провожая спину молодого человека, уже готового сообщать всем и вся о том, что они тут занимаются очень даже полезным делом, Брут сдвигает брови на переносице: — Проще.
      С другой стороны, как показывала практика: если Корбетту влетало что-то в голову, выбить это оттуда уже было не так просто. Разве что на смерть, а, нужно быть честным даже с самим собой, Барзокку Маркус нравился. Он хоть дельный был, пусть и немного с бредом в голове.
      Отрывая от края шторы небольшого куска материал, он повторяет за товарищем, вставая за его спиной. Он хоть если не поможет во вранье, то запугает своим видом.
      А если не запугает... то побьёт. Может это будет лучшим объяснением, что эта лавочка на сегодня — закрыта?

— Слышите? Приехал кто. Что делать-​то будем?
Маркус... Растерялся. С одной стороны он был до сих пор исключительно "За" то, чтобы сообщить крестьянам о том, что оборотень кончился. С другой, для этого неплохо бы подготовить почву – чтобы разбойниками не прослыть(А то ещё от Пахая получат по шапке, а это страшнее любой дыбы). И для этого нужно время.
Осмотревшись по сторонам, уронив пару раз свой взгляд на вынесенные из лаборатории и аккуратно расставленные на одном из свободных столов склянки, Корбетт-таки придумал отличный план. В конце концов, ему не впервой отговорки придумывать на ходу: чай тоже ребёнком был. А в ребёншистве других забав и нет, кроме как шкодить и отговорки придумывать!
–Мы травим крыс, и пока мы это делаем таверна не откроется.–Сказал он всем, кто стоял в помещении.–Подыграйте!
С этими словами он взял одну из склянок со стола(Написано на ней было что-то про "Медового купидона", но охотник не вглядывался), обежал взглядом гостевую на предмет чисто выглядевшей тряпки и, напялив её на лицо, подошёл к выходу. Готовый встречать гостей.

Может быть, Ольга и выглядела страшно, но и в глаза минотавру тоже лучше было не заглядывать. Те, кто не разбираются в призраках, могли сказать, что бык в ярости. Но на самом деле Пинто просто переключился в эфирный диапазон.

Хоть он сейчас и играл перекачанного бойца, мозги-то у него оставались собственные. И этими мозгами кендер прекрасно понимал, что в Ольге сейчас буквально сидит легион призраков. Стада свиней поблизости не было, но это и не важно - главное найти засов, что запирает эти души внутри тела Ольги. И если его где-то и можно заметить, то только на эфирном плане.

Удостоив Ольгу беглым осмотром, минотавр приготовился показать, каков он в бою. Пинто немного странным образом держал боевой топор, очевидно, не имея опыта обращения с таким оружием. Под пальцами сами собой возникли белесые струны из туманной материи призрака.

Пинто ударил по ним рукой, а после раскрутил топор над головой на манер упавшей навзничь ветряной мельницы. Струны издавали тот звук, какой должны слышать грешники, когда перед ними отверзаются врата Ада. Петли, обильно смазанные кровью и оттого ржавые, тяжелые створки и кислотный туман... Все это рождает скрип, стон, хруст сминаемых костей, и чувство, что последний нерв, натянутый до предела, сейчас, наконец оборвется.

В несколько шагов минотавр добрался до мага, затормозив вращение топора о его тщедушную тушку. Бард не уважал бы сам себя, если бы не пел в процессе. То была странная баллада, но она подходила случаю.

Словно лютый волк,
Враг обрушил на нас полк,
Поступь их страшна, как гром.
Мы мертвы, но мы встаем!

Яд и сталь сразили нас,
Сотни стрел торчат из глаз,
Мы встаем в единый строй.
Мертвецы идут на бой!

Пусть я - хладный труп, но я делаю шаг...

Сердца стук. В бой, вновь и вновь!
Мы бежим - под клинки, под огонь!
На земле - наша жизнь, наша кровь.
Мы мертвы, но сейчас мы встаем!

  Вскоре в пещере возник знакомый запах и если закрыть глаза, можно было решить, что юная Керли оказалась в хижине друида. Похожий запах там царил очень часто, ведь Мэрит не только курил, но и сушил листья, собрав их в пучок и подвесив под потолком. Предавшись воспоминаниям, девушка действительно дала слабину и немного расслабилась, прикрыв глаза. Состояние умиротворения длилось немного, потому что после произошел какой-то сюрр. Вместо того, чтобы испугаться, Керли, как внимательный зритель, наблюдала за происходящем, словно была на театральной постановке. Два медицинских комплекта так и остались у нее в руках. Спустя какое-то время Ворон поняла, что нужно дать реакцию:

  — Ого. — Задумчиво, с ноткой социопатии, произнесла рыжеволосая. — Зачем согласились, раз не умеете курить? — Крели покачала головой, а затем медленно поднялась с места, чтобы подойти к тушке Мэл. Судя по реакции Игурга, она еще жива. Присев на корточки над головой Битрис, Мэл вытащила один плод аронии, но вкладывать в синие губы не торопилась.

  — Дозорных мы не выставляли еще. — Ровный голос ответил на вопрос полуорка, а затем Керли медленно перевела взгляд на молодого аристократа. Судя по всему, в нем еще сохранилась обида за поножовщину в таверне, иначе как объяснить его хладнокровный поступок с применением магии? Зря он усмирил ее именно таким образом.

  — Лорд Дарксоул, вы же понимаете, что она сейчас придет в себя? Как думаете, что с вами будет после этого? — Ворон, держа двумя пальцами ягодку, приподняла ее перед глазами, словно рассматривала бриллиант. Она искренне не завидовала Сансаниэлю. С другой стороны, убей он Мэл окончательно, Ворон не оставила бы это ему с рук, а поскольку Битрис выжила… Ох! Она его втопчет в могилу, потом раскопает, чтобы заново убить.

  Решив далее не фантазировать, охотница вложила волшебный плод в рот синевласой.

  На улице стрекотали насекомые.
  Когда Лада заставила Гарма помочь ей с уборкой, юноша на некоторое время почуствовал, будто ему снова пять-восемь лет. В это время мать тоже заставляла маленького будущего пчеловода мыть полы по всему дому, укладывать одежду, мыть посуду, помогать в готовке на реке со словами: "Сейчас девочки плохие пошли, по дому ничего делать не умеют, так что умей позаботиться о себе сам!"
  А ещё мать часто приходила в его маленькую комнатушку на втором этаже дома очень часто, чтоб "проветрить". Проветривалась его комнатушка где-то каждые три часа. И это немного держало в напряжении.
  Когда меленькому Бинэнфольку доверили работу на пасеке в восемь лет, это изменило его отношение к пространству. То, как пчёлы-стражники защищали свой улей, эта полная сосредоточенность на аккуратности, чувство ответственности в конце концов. После этого дня с матерью был проведён разговор о том, что проветривать свою комнату Гарм может и сам. И убираться Гарм тоже может решать сам. С тех пор в комнате у юного пасечника полы протирались раз в неделю, а в центре комнаты неаккуратной кучей лежала одежда по ночам. Кровать же застилалась раз в месяц по настроению.

  На улице стрекотали сверчки. Гарм оттирал кровь и не морщился. Во время этой монотонной работы он вспоминал о доме.
  Гарму было шесть лет. Он шёл по улицам Яблонь за молоком. Его подкараулил Стефашкин Сын.
– Привет! – поздоровался Стефашкин Сын.
– Привет, – ответил Гарм.
– Слышь, ты чо со мной не здороваешься? Не уважаешь, что ли?
  Первый удар в лицо маленького Бинэнфолька. Первые синяки. Первая кровь. Гарм не ожидал драки и был повален на землю. Стефашкин Сын был где-то на год старше и на голову выше. Вернулся он тогда домой с кучей синяков.
  В следующий раз Гарм шёл за молоком с булыжником. После вопроса "Ты чо со мной не здороваешься?" от Стефашкиного Сынка, булыжник исполнил своё предназначение. Одного броска в голову хватило, чтобы "оглохший" испуганно убежал.
  Во время следующего похода за молоком Стефашкин Сынок подкараулил Гарма в компании ещё двух ребят. Эти двое были на две головы выше Стефашкиного Отпрыска и раза два шире в плечах...

  На улице стрекотали цикады.
  Из-за очень частого мордобития для Гарма было само собой разумеещееся, что есть он и его семья, а есть окружающие сволочи, которые хотят драки. Вольфган тоже оказался сволочью, как и тот староста из той деревушки.

  На улице стрекотали кузнечики. Соратники Гарма были в целости и сохранности.
  Вот уже сколько времени юноша путешествовал с людьми и полулюдьми, которые не являлись его семьёй, но от которых можно было не бояться удара в спину. И уж кем-кем, а вот сволочами они точно не были, даже Барзокк. Какое-то время юный Бинэнфольк не понимал реакции Оливера – как это он мог терпеть то, что у него из тарелки последний кусок мяса отбирают? Потом он понял, что Оливер просто в своё время согласился быть избитым. Гарм не был согласен и взял в своё время с собой булыжник, а Оливка нет. Вопрос выбора. И выбор постоять за себя Оливка должен был сделать сам – в конце концов, предстоит ещё много драк и лучше Оливеру быть готовым к ней.
  Так что Трутень не вмешивался в разборки Барза и Оливки.

  Стрекоталось. Гарм мыл полы.

      Даже не живя близ центральной площади, можно было услышать громкий голос глашатая, идущего мимо дома Мелиссы, диктуя последние новости. В отличие от всех остальных живущих в городе, хоть каким-то образом интересующиеся тем, что происходило на повестке дня, смерть Орвиллов её не удивила. Как, если она была причастна к их отравлению?
      И ведь всё могло закончиться для них хорошо. Всех них. Сейчас ей хотелось верить, что Мэл бы хватило сердечности оставить чету в покое: разве сердцу прикажешь? И она ведь отпустила! Ни мольбы, ни уговоры не смогли заставить Терона бросить свою жену.
      А затем они оба разрушили жизнь Мелиссы окончательно.
      Стоящий перед ней мужчина не успокаивается, а в ушах громким звоном отзывается пахнущая смертью фраза. Сгниёт. Она ведь действительно может сгнить? Мелисса насупливает плечи, выгибая спину, словно это поможет ей обрести рост против нарастающего в её глазах и сердце ужаса. Женщина не отводит от него взгляда, но лицо Битрис искажается в тот момент, когда поднимая свою свободную руку, Терон касается себя за предплечье, с мерзким рвущимся звуком отдёргивает конечность; с издевательским взглядом он откидывает ту в сторону Мэл.
      И это становится последней каплей.
      Едва не оступившись, она огибает упавшую на землю гниющую и смердящую даже на таком расстоянии руку, рванув к Терону так быстро, насколько это возможно, с воплем замахиваясь своим мечом.
      Он лишил её дома. Лишил счастливой жизни, их ребёнка, в конце концов, собственного настоящего обличия, обрекая на разыскивания спасения от смерти там, где только ей и пахло. В голове её проскальзывает короткая мысль: если она умрёт здесь вместе с ними, может это будет не так и плохо? По крайней мере, её проклятое тело больше не будет обременено никакими муками.
      И поиски, наконец, закончатся.

Своды каменоломни сомкнулись над головами героев, создав впечатление, что они находятся дома. Но не у себя, а в гостях у далекого знакомого. Было спокойно и необычно. Да так, что приключенцы решили немного отдохнут и расслабиться. Полуорк умостился медитировать, а охотница волшебным движением рук скрутила папиросу, плотно набитую ароматными травами. И уже секундой позже на весь главный зал раздался шибающий в нос запах. Лешмаль, как называли эту травку эльфы. Она хорошо дымилась и вызывала приятную расслабленность тела - то что нужно и почти ничего больше.

К Керли присоединилась Мелисса, и, неожиданно, Сансаниэль. В кругах аристократии подобное развлечение считалось несколько неприличным. Папиросам предпочитали трубки из дорогих пород дерева, но даже те были не слишком распространены и считались, скорее архаизмом. Дымить - не слишком подобающая высшему сословию слабость. Это привелегия крестьян. Курили многие. Но, конечно, далеко не все разбирались в эльфийских травах, поэтому растили обычный табак на заднем дворе.

Не прошло и пять минут, как папироски-самокрутки истлели, отдав свою силу. После них остался кисло-горький привкус - пергамент не очень подходил для самокруток, поэтому отдавал паленым деревом. Тела курящих охватила приятная нега, как будто довелось окунуться в теплую ванну с бокалом игристого. Не зря лешмаль использовали как отличный релаксант. Чаще из нее варили снадобья, но и ее дым отлично справлялся с задачей. Вот только ослабленному сильными ранами организму Мел даже такое средство оказалось слишком сильным. Сердце стучало как бешеное, пытаясь разогнать остатки крови, но не справлялось. И там, где другие просто расслабились, Мел вдруг открыла глаза и обнаружила себя посреди пустой комнаты, а возле нее по обе руки нее сидели Терон и Азура Орвилл. Их неестественно белая кожа отдавала синевой и в свете магических шариков казалась почти прозрачной. Их губы шевелились, они шептали что-то. Тихо-тихо, как шелест листьев на ветру, Мелисса слышала мантру, повторяемую раз за разов:

– Ты убила и умрешь, скоро-скоро ты сгниешь...
– Ты убила и умрешь, скоро-скоро ты сгниешь...
– Ты убила и умрешь, скоро-скоро ты сгниешь.
— ТЫ УБИЛА И УМРЕШЬ! СКОРО-СКОРО ТЫ СГНИЕШЬ!
— ТЫ УБИЛА И УМРЕШЬ! СКОРО-СКОРО ТЫ СГНИЕШЬ!
— ТЫ УБИЛА И УМРЕШЬ! СКОРО-СКОРО ТЫ СГНИЕШЬ!

Звук за звуком, шепот стал превращаться в крик. Он звенел в ушах и набатом отдавал в самой душе. Казалось, что он отмеряет секунды до того, как предсказание давно умерших людей начнет сбываться. Каждое новое слово казалось стуком молотка, который забивает очередной гвоздь в крышку гроба. Бух! Бух! БУХ! БУХ! А мертвецы сидели и вторили раз за разом, раз за разом. Казалось, это продолжается уже вечность. Боги успели умереть, вместо них родились новые, а два покойника все еще повторяли одну и ту же фразу. Звезды зажигались и гасли, но время здесь застыло. И через несколько вечностей Мелиссе показалось, что чета стала ближе. Они не двигались, но при этом понемногу приближались, как будто пространство само сжималось и заставляло комнату становиться все меньше и меньше. Сама Мелисса застыла, как муха в янтаре, обреченная раз за разом переживать это. Липкий страх заползал под кожу и спутывал мысли. Почему? Зачем? И что будет дальше, когда мертвецы перестанут говорить и, наконец, коснутся ее?

  Керли молча выслушала предложения всех и, прежде чем окончательно выбрать место для временного привала, обошла по периметру первую пещеру. Конец осмотра привел ее ноги ближе к Мелиссе. Как ни крути, а во всей этой мужицкой компании, она была единственной персоной, которой можно было более менее доверять, хоть и не всегда в разведке. Ворон скинула свой рюкзак на пыльный пол неподалеку от фонаря.

  — Не помешаю ведь?— В её голосе чувствовалась неподдельная усталость. Присев на корточки, Керли начала рыться в дорожной сумке, ища медицинские комплекты, но на глаза попалось нечто иное. Это была та самая трава, которую она нарвала ранее. Что за чудо! Истощенная от полученных ран и бега, Керли впервые за долгое время ухмыльнулась.

  — Слышь! Ой… — Норлинг обернулась, ища глазами представителя волшебного народа и опомнившись, прочистила горло, прежде чем продолжить говорить со Знатью. Если ей было плевать на родословную и высокое происхождение, то нужно было помнить, что не все были настроены также. — В смысле, Лорд Дарксоул, у вас оставался пергамент? Могу ли я его одолжить?

  Керли больше чем была уверена, что молодой полуэльф придумает множество причин не отозваться на просьбу. Например оскорбится, что к нему обращается женщина или того хуже: ему взбредет в голову, что им командуют. Каково же было удивление, когда этот пижон все-таки выполнил просьбу, хоть и в привычной ему манере.

  — Отлично. — Забрав из бледных рук полудроу пергамент, она аккуратно сложила его несколько раз и разделила на равные прямоугольники. Когда с этим было покончено, рыжеволосая подняла голову и немного удивленно глянула на Битрис.

  — А ты что, так и не съела ягоду? Или все равно на еду тянет? — Впрочем, дело каждлого. Хмыкнув, она пожала плечами и принялась засыпать размятую пальцами траву в самодельную гильзовую рубашку. Скрутив первый косяк, Керли нахмурила брови. Куриться будет паршиво, но какой день, такое и сопровождение. Подняв фонарь Битрис, она открыла его створку. Конец папиросы окрасился в цвет заката и характерно зашкварчал, когда девушка затянулась. Отборная эльфийская дрянь! Керли тихо кашлянула, но второй раз затянулась уже нормально.

  — Эй Мэл, когда поешь, подсобишь немного? Надо рану обработать. — Она недовольно кивнула головой в сторону мужчин и шепотом добавила. — Не намерена этим заниматься перед скучающими взглядами Этих.

  После этого она выпрямилась и уже чуть громче спросила, вытащив косяк из рта:

  — Надо кому? Боль притупляет, если соберетесь раны перевязывать.

- Может, у меня и нет карманов, зато рот вы мне теперь хрен заткнете - усмехнулся Пинто.

Конечно, невозможность пополнять коллекцию своими собственными руками огорчала. Однако, это вовсе не повод для отчаяния! Пинто решил, что раз он теперь в новом качестве, то заведет новую коллекцию. Чего-нибудь нематериального... Например, кусочков душ. Предложение об отдыхе он воспринял с энтузиазмом, но сперва стоило ответить на вопрос Дока

- Короче, мы все - под землей, футах в тридцати от поверхности. Недалеко от тех холмов сиськами, которые мы обсуждали, будучи живыми. Или других холмов, но в любом случае - они похожи на пару сисек. Всё это место накрыто куполом, не пропускающим негативную энергию - этакий зоопарк нежити, то есть нас с вами. Наверху, скорей всего, сидит хозяин этой забегаловки, хотя я и не уверен, что это человек, или хотя бы мыслящее существо. Собственно говоря, если пойти по лестнице, идущей отсюда - наверняка к нему и придешь. И вот что я вам еще скажу - нам всем сейчас очень пригодился бы предмет, позволяющий влиять на нежить. Я не особо силен в теории, так что могу предложить только одну такую штуку - символ веры. Добрые жрецы вредят нежити, злые - помогают. Отсюда второй вопрос. Здесь кто-то знаком с какими-нибудь культами злых богов?

Беглый осмотр двора каменоломни не дал Мелиссе абсолютно никакой новой информации. Ржавые тележки, каменная пыль и сломанные глыбы, которым уже минимум два века. Людей здесь не было слишком давно, и только камень еще помнил их прикосновение. Но и следов зверей здесь тоже не было. Ни костей, ни дерьма, ни отметин на земле или камнях.

Свод каменоломни встретил путешественников прохладой и еле заметным ветерком, который нежно дунул в лицо каждому, будто отец пришел после тяжелого рабочего дня и натруженными руками помотал прическу своему ребенку. Впрочем, это все могло лишь причудиться израненным героям, жаждущим передышки и спокойного сна. Перспектива оказаться среди ночи на пустыре или среди деревьев, выросших на костях павших защитников, выглядела куда хуже, чем остаться под сенью Цаталя. Может, Грумбар еще не потерял своего влияния и сможет защитить путников, пришедших к нему за помощью?

Тишина... После непрекращающегося шума листьев она показалась оглушающей. Стук собственного сердца казался звоном храмовой колокольни, а собственная кровь бежала в жилах как полноводная река, преодолевающая пороги. Даже мысли шевелились в голове с каким-то противным скрипом, которого не было слышно ранее. Путешественникам казалось, что они провели здесь часы, хотя на самом деле прошло не больше минуты. Время здесь было тягучим и топким, оно вязалось за сапогами и оставляло липкие следы на руках.

Первое же помещение, в котором они оказались, было довольно широким для отдыха. При желании путники могли расположиться прямо у входа. Истлевшие шпалы не добавляли комфорта, но здесь было почти уютно. Разве что немного смущали штольни, вырубленные в скале сотни лет назад. Они манили и отталкивали неизвестностью в темноте. Свет от огоньков, призванных Сансаниэлем, почти не проникал туда, ограничиваясь сводами. Всего из зала было где-то шесть или семь ответвлений. По трем из них даже шли рельсы - видимо, именно они были основными для добычи камня.



Интересно, что технология добычи камня прямо внутри скалы была почти забыта. Весь гранит, получаемый в королевстве, получали обычным способом - зубилами и молотами откалывали плиты, которые потом рубили топорами специальной формы. В Цатале же гранит добывали непосредственно в скале. Здесь точно была замешана магия и все мастерство, на которое только были способны дварфы. Но как именно велись работы, знали только старейшие. И если в скором времени территория Диких земель будет отвоевана обратно, придется заново изобретать технологию добычи священного гранита для гробниц королей.

Путники стояли посреди большого зала каменоломни. Опасности и заботы казались такими далекими, даже раны стали болеть не так сильно, как могли. Но за тишиной и желанием отдохнуть все же не стоило забывать, что опасностей не становилось меньше. Кровожадные гоблины явно захотят отомстить за павших собратьев, а мертвяки за стеной вовсе не хотели обретать покой и умирать окончательно. Как поступить правильно? Знали только боги. А может и они не все видели.

      — Ну что же, — спустя время, которое она потратила на обход территории, перевернув несколько небольших валунов и старых ведёрок, явно проржавевших со времён существования здесь дварфов-камнедобывателей, она хлопает себя по бёдрам, оглядывая оставшихся. — Не вижу препятствий идти вовнутрь. Я думаю, что оставаться во дворе всё равно хуже, — она задирает голову к небу. Даже если на обе нет ни облака и, по словам друида, погода не изменится до завтрашнего дня, ей не очень хочется оставаться без крыши над головой. — По крайней мере, в копях мы будем в большей безопасности от непогоды, — и не нужно будет думать о дыме от костра.
      Ведь у них не будет даже желания его зажечь.
      — Думаешь, птица не лопнет? — оборачиваясь назад, куда ушли двое из компании, она хмыкает себе под нос. Если Керли оставит ей еды, то того уже должно схватить ей сполна. Они же не хотят, чтобы их новый друг лопнул прежде, чем выдать им информацию? — Да и лишний раз оставлять напоминания о себе... нам бы и следы нужно было скрыть по хорошему, — осматриваясь, она делает несколько шагов к большому камню, присаживаясь подле него, — но уже поздновато об этом думать.
      Она сбрасывает со своих плеч рюкзак, недолгое время копаясь в нём. Вытаскивает то одно, то другое, она недовольно цокает, кажется не найдя нужного. В следующий раз точно стоит подхватить набор для обработки ран. А до тех пор... понадеется, что ничего не занесёт в царапины. Хотя казалось бы, ей бояться уже было мало чего.
      Почёсывая загрязнённую после всех их путешествий кожу с высохшими каплями крови, она останавливает руку на своём животе, нащупав остаток деревяшки. Пока они ждут, можно и избавиться от острия, чтобы то не мешалось ей в копях. С этим решением, Битрис выуживает из ножен короткий ножик, при помощи которого оттягивает и прижимает край одежды, чтобы лучше разглядеть торчащий остаток стрелы.
      Раз. Два. На третий она дёргает ту так резко, сразу же прижимая ладонь, не сдерживаясь от того, чтобы напрячь живот и недовольно вскрикнув. Она делает глубокий вздох и тут же роется в поясной сумке, находя те самые ягоды, о которых говорила Керли ещё в начале их маленького побега. Мэл уж побеспокоилась, что те пропадут — всё же, магические, а хрен знает, как те работают, если Ворон успела наколдовать новые. Проглатывая одну с надеждой, что та остановит кровь, женщина задирает голову на Санса как раз в тот момент, когда маг произносит:
      — Вполне умело. Если хочешь, можешь и мою стрелу вытащить. — А после недолгой паузы ещё и добавляет: — Мне почему то кажется что это доставит тебе некоторое удовольствие.
      — Ох, аж с разрешением, — явно не без издёвки в голосе произносит Битрис, однако идти против правды — не идёт. Они оба понимают, что за время в пути Сансаниэль успел побывать занозой в заднице и было бы глупо отказываться от доступной возможности хотя бы немного отомстить. Впрочем, доставлять ему боль намеренно она не станет: Мэл ведь не садистка в конце концов.
      Не без тяжести она поднимается на ноги, хрипло затянув воздух на первом шагу, наконец, опуская руку от живота и подходя ближе к Дарксоулу, осматривает оставленный для неё приз. Вытирая остаточную кровь на лезвии своего ножа о рукав потрёпанной куртки, она подсовывает ту к его коже и надавливает, одновременно с своеобразным рычагом резко дёргая на себя обрубок.
      Что же, две стрелы в руках. Она уж готовится бросить их на земли, но останавливается, вкидывая их в свой колчан. Мусорить здесь — себе дороже.
      — Подорожник бы пришелся кстати, но что есть — то есть, — она пожимает плечами, явно не прося у него никаких слов благодарности. От Санса допросишься...

Вход в старые копи был недалеко. Можно было разглядеть даже рабочие тележки, сваленные в кучу возле каменных стен. Ржавые, изъеденные временем, они нашли здесь последнее пристанище, ведь даже если когда-нибудь в каменное святилище вернется человек, их просто выбросят как ненужный хлам. Их время прошло.

Но герои были начеку. Они не спешили лезть в неизвестность, особенно после того, как их на их жизни уже покушались несколько раз. Керли решила, что вороны могут подсказать ей, что творится вокруг. Она ведь сама отчасти ворона. Понимая, что больше ни от кого никаких ответов не добьется, девушка сжала кулаки и покачала головой.

— Стойте, не идите! Дайте хоть узнаю у местных, что тут происходит. Авось видели ... После уже пойдем сами.

Большой черный ворон с седой макушкой, явно не из стаи, которая перепархивала с дерева на дерево, приблизился к Керли и призывно каркнул. Птица была точно не из пугливых - она не боялась людей, а лишь интересовалась новыми странными животными, которые вдруг появились среди леса.

Она неторопливо сокращала дистанцию с пернатым, который никогда не был членом ее стаи. Он не являлся лесным духом, а всего лишь был простым вороном. Сейчас этого было достаточно. Стая молча окружила свою хранительницу. Сотни черных глаз были направлены на Седую Макушку.

— Minu veri on esmasündinu veri, seetõttu võin sinu keelt rääkida. — Эльфийский слог всколыхнул в девушке кровь первородных, которую Керли когда-то испила. Пробудив силу древних, она начала понимать звериную мову.

— Теперь Ты понимаешь меня, а я - тебя. — Охотница, не сводя глаз с ворона, развела руки в стороны, позволяя некоторым из своих птиц сесть на предплечье. — Я – Хранитель Стаи. Мы - не местные и поэтому у меня есть вопрос к тебе. И не один.

Керли замолчала, ожидая реакции.

— Стаи? Стаи. Не стаи. К тебе? Вопрос!

Речь ворона казалась с одной стороны понятной, но при этом истинной тарабарщиной. Хотя пернатый вроде как не испугался двуногой хранительницы стаи и был не против пообщаться.

Ворон говорил странно. Но тут в голову Керли пришла одна неожиданная, но при этом гениальная мысль. Ведь птица использовала только те слова, которые сказала ей сама охотница. Те же падежи и даже интонации. Видимо, маленький умишко смог понять мысль, но выразить собственную не мог. И если очень широко интерпретировать его ответ, то можно было предположить, что сказал он что-то вроде: "Стаи? А, этой стаи. У меня нет стаи, я один. А вопрос задавай, да, я не против".

Женщина по привычке кивнула, в знак удовлетворения его реакцией, но после тут же поняла, что птица скорее всего не понимает этих жестов. Ворон кивнул в ответ, явно зеркаля двуногую. А затем повторил:

— Вопрос!

— Видишь то место? — Она повернулась в сторону, где у подножья горы располагались копи и были видны старинные сооружения, оставшиеся нетронутыми со времен деятельности шахты. Или почти нетронутыми. Одна из сорок полетела в сторону горы, указывая цель, о которой шло повествование. — Живет ли кто в тех пещерах или нет? Если, да, то это двуногие или они передвигаются на четырех ногах? — После короткой паузы, Керли добавила.
— Или больше.

— Живет? - переспросил ворон. Затем птица задумалась, если можно так называть, когда он начал копошиться в своих собственных перьях. Затем, уложив несколько перышек, он, наконец, ответил:

— Видишь! Живет или нет! Не видишь. Не в тех пещерах видишь! Понимаешь?

— А сам Ты живешь в этом лесу? В нем опасно ночью или безопасно? По нему ходят опасные существа, которые убивают все живое? Ты видел мертвых, которые все еще ходят? — Керли поджала губы. Вороны - падальщики и уж точно должны знать, что есть смерть.

— Живешь! - с гордостью ответил ворон. А затем скукожился и продолжил:

---- Ходят! Опасно! Видел!

— Ходят большие, как я? Или поменьше и зеленые? Или гораздо больше?

— Зеленые! Большие, как я! Не кто в пещерах!

— Хм. Значит разные. Они только приходят или живут, то есть обитают, здесь тоже? — Птицы спорхнули с ее рук, когда девушка задумчиво скрестила их на груди.

— Хм. Приходят! Живут! Здесь тоже!

— Поняла. — Керли прикусила губу, думая, о чем бы еще спросить, но в голову так ничего и не пришло. Она обернулась назад, чтобы окликнуть кого-то из спутников, но не знала кого. Самыми осведомленным в вопросах, касавшихся дикой природы был Игург. Да вот говорит он также, как этот престарелый ворон.
— Это тебе за ответы. Спасибо, что помог мне и моим товарищам. — Девушка вынула из бокового кармана небольшой мешочек с вяленой лосятиной и велела Глазу передать их Седой Макушке.
— Я передам им все, что ты сказал. И тогда, возможно, мне придется спросить кое-что еще у тебя.

— Хм! Понимаешь! Есть!

Видимо, на вороньем это означало "спасибо". Птица с заметным удовольствием взяла угощение порхнула, на ветку и стала отщипывать кусочки мяса, урча как котенок.

Довольствующийся подачкой ворон уже вызывал мало интереса у охотницы, поэтому, не теряя времени, она вернулась ближе к товарищам по несчастью и как можно более кратко изложила суть беседы с птицей.
— Возможно, имеет смысл что-то еще спросить, но мне в голову больше ничего не приходит и это не самая смышленая птица. Настораживает, что он никого не видел в руинах копий. — Ее голос все еще не утратил странного звона, словно ее речь произносилась в нескольких измерениях сразу.

Не без любопытства Мэл наблюдала за общением меж пернатым и охотницей. Её упрямство вовсе не раздражало: она ведь пытается сделать как лучше, нечего устраивать из их спора проверку, где по итогу победитель забирает смерть товарища. Впрочем, не понимая языка птицы, Битрис довольно быстро потеряла интерес и «очнулась» только тогда, когда Керли обратилась к компании:
— Значит, копи чисты… — задумчиво произносит Мелисса, чувствуя какой-то подвох да только знает: получить все ответы на свои вопросы они точно не смогут. Так же вслух она не произносит и того, что птица лишь сбила их столку, чем помогла, — может, он просто не понял вопроса? — Мелисса пожимает плечами, — и что ты думаешь о том, чтобы пойти туда теперь?

— Не совсем. Внутри ворон не был, но снаружи или выходящих оттуда никогда не видел. — Керли задумчиво потёрла подбородок.
— А ведь птица-то старая и, судя по всему, не один десяток лет живет.

— Я бы на ее месте тоже не полезла: толку, если вся еда для неё снаружи, — между делом произносит женщина, явно дожидаясь ответа на более важную вещь, нежели размышления о возрастах пернатых. Впрочем, кое-что она все же спрашивает в дополнение: — может, ее можно попросить пролететь над лесом и узнать, есть ли у нас преследователи?

— Попробовать можно, но времени у него будет мало. Моя магия не вечна и утратит свои силы меньше, чем через час. Велик шанс, что к моменту возвращения уже ничего не пойму из сказанного им, а мои силы иссякли. — Ворон ответила с небольшой досадой в голосе. Очень не хотелось признавать, что ее магия на сегодня истратила свой потенциал.
— Но если в копях сравнительно безопасно, мы скорее всего можем встретить ящериц или летучих мышей, а то и сову вовсе.

— О, вижу ты уже более оптимистично настроена на дварфийские ходы после разговора с птичкой, — хмыкает Мэл. Женщина видела в этом определенно что-то забавное, раз зверь смог убедить напарницу быстрее, чем другие любые аргументы от «двуногих».
— Это, пожалуй, единственное что меня беспокоит. В остальном… — она переводит взгляд на вход к руинам, которые стали ближе, — думаю, что справимся мы с остальным сами.

— Силы. Еще. Остались. У. Меня. — встревает в разговор Игург, — Нужно. Будет. Смогу. Поговорить. С. Животными. Тоже. Только. Решить. Надо. Сейчас.... Оставить. Силы. Или. Исцелить. Не-Вождя.


***

До входа в копи осталось всего-ничего. Весеннее солнце устало и уже понемногу клонилось к закату. Через пару часов Дикие земли накроет тьма и вместе с ней проснутся самые тайные ужасы этого места. Не только те, которые живут в головах, но и те, которые нашли свой покой здесь два века назад.

Мелисса правильно рассказала сопартийцам о побоище, которое было где-то здесь давным-давно. Если Гару оказался прав и нежить действительно оживает с наступлением темноты, то оказаться лицом к лицу среди темного леса с сотней-другой разъяренных мертвецов - удовольствие крайне сомнительное. И даже с быстрыми ногами и неуемным желанием жить был слишком большой шанс присоединиться к этой честной компании.

Священная гора была не самым плохим из выборов. Да и седоватый ворон это тоже подтверждал. Возможно, Грумбар еще не потерял своей силы здесь и даст защиту добрым путникам, если те уважат его святыню. Правда, кто знает, где легенда для красного словца, а где - реальность. Историй об этом месте и так не слишком много, да еще и за давностью лет уже никак не понять, что из них правда, а что досужие домыслы необразованной мужвы.

Вот только решить, что делать дальше, нужно было прямо сейчас. Или остаться под сенью Цатала, потеряв драгоценное время, или поставить свою жизнь на кон и попытаться прорваться к Стене сквозь темень и неизвестность. Выбор сложный. Но его придется сделать.

- Неплохо! Я понимаю, что причиной тому стали особые обстоятельства, но все же список женщин, внутри которых я бывал, пополнился - похвастался Пинто

- Ну, что там с остальными... Шариф, Саймон, подъем! Может, вы уже придумаете, чем себя заштопать? В этой прозекторской полно бинтов, наверняка и нитки с иглой найти можно! А я пока сбегаю на разведку.

      Джиневра знала, как держаться в обществе или хотела думать о том, что умела это делать. Являясь единственной дочерью главенствующей семьи города, даже если речь идёт о криминале и не всегда честных методах решения проблем, Мэй было необходимо участвовать в различных встречах с уважаемыми людьми. И пусть в душе они могли быть головорезами, но даже они умели держать все свои ножи под длинными, расписанными удивительными птицами и цветами, одеяниями.
      Скажем, на острове Джин позволяла себе намного больше простоты в общении, чем этого требовала от неё семья на родине.
      Знал ли Персиваль, каким образом точно заиметь компанию в виде женщины на вечер? Мэй не сомневалась. Когда говорят про знакомства, легче простого выкопать причины, почему именно это — важно. Все собравшиеся за столом знают о том, насколько неудачным в определённом свете был разговор Джиневры с лекарем. Возможно, она не рассказывала в красках, но тем не менее, не слишком скрывала своего недовольства об отсутствии ответов на её вопросы.
      — Знакомства, говоришь, — она щурится, но уже не так активно, как прежде. Отталкиваясь обратно на спинку, Мэй отталкивается пяткой от пола и начинает качаться туда-сюда, отбивая ритм об деревянные доски ножками стула.
      — Нет, подожди, — видя, как Персиваль начинает чувствовать своё преимущество за выбор решать за других, идти куда-то или нет, она задирает палец, — если ты свалишь по своим делам, то мне нужна будет компания. Так что, — смотря на полуорка, она приподнимает бровь, — как смотришь на то, чтобы понаблюдать за «занимательной» программой со стороны вместе?
      Было видно, что даже отсутствие каких-то больших объяснений от Сопрано не слишком беспокоило женщину. Возможно, это не было для неё проблемой и с самого начала, однако она не могла не уточнить, чтобы умерить своё любопытство до праздника жизни. Лениво она лишь спрашивает:
      — Когда и где? — Тем самым давая своё согласие.

  То ли авантюристы слишком хорошо знали своего маленького барда, то ли смерть слегка подпортила их мозговую деятельность, а может от отчаянья и веры в лучшее, но герои решили, что лошадиный череп – Пинто Чизелли, и неважно, насколько это было правдой. Саймон решил доказать говорящему черепу, что, во-первых, он тут не единственная говорящая кость, а во-вторых, что ни фига подобного, никто ничего не боится, тем более очередной комнаты за очередной дверью. Ну, может немного боится Рэйда, но считается, что об этом непринято не только упоминать вслух, но и даже думать в собственных мыслях. Поэтому скелет единолично забрал черепушку и уверенно распахнул дверь.
  — И ничего тут такого нет, – заявил Саймон, переступив порог комнаты. Комната же по размерам не отличалась от всех предыдущих. В центре расположились два каменных стола, скорее всего из одной и той же серии, что и стол, на котором собирался скелет лошади. Только на этот раз на столах лежали не скелеты, а забинтованные с ног до головы тела. На левом находилось крупное тело с рогатой головой, на правом – маленькое, размером примерно с кендера. Остальное содержимое комнаты явно предназначалось для помощи в бальзамировании тел. И ещё одна маленькая деталь – из комнаты вели две двери, причем одна из них была закрыта на массивный навесной замок.
  Как только последние слова вылетели из челюсти Саймона, глаза большой мумии под льняными бинтами начали светиться ярко-красным светом, а само тело медленно зашевелилось.

  Если бы на черепе могли отображаться эмоции, что испытывает в данный момент артефакт, то они всё равно остались бы неописуемыми. С одной стороны его зажимает зомби, с другой – гладит вурдалак. И вдруг резко всем стало интересно, как будто они раньше не видели разговаривающих черепов. На себя бы посмотрели сначала!
  — М-м-м-м, и-и-и-их! – тихо проржался череп, опасаясь, что Рэйда и правда сможет привести свою угрозу в исполнение, а затем резко умолк.

  «Некромантия для начинающих» полетела на пол сразу же после того, как Медь передал книги. «Настольная книга некроманта» тоже оказалась на полу, но более бережным способом. Руки начали быстро перелистывать страницы, пока не нашли то, что нужно.

  Сложно было стоять ровно и не корчиться от боли, пока Битрис, вместо того, чтобы сказать прямо - начала рассуждения о полезности волшебных лесных плодов. Неужели не ясно, что если о них спрашивают, то ягоды и правда нужны? Ворон, однако, из-за пробитого легкого, не была в состоянии много говорить, поэтому только слабо кивнула и выплюнула сгусток темной крови на траву под ногами.

  Вновь подняв голову, она увидела старого знакомого: высокого, но при этом такого же субтильного как и Лорд Дарксоул. Вместо внятного ответа Игургу, недоверчивая девушка оскалила зубы, но чувствуя, что была загнана в тупик, с шумом выдохнула воздух и беззвучно ответила «Ладно!». По напряженной грудной клетке и скованным движениям, можно было понять, насколько ей опротивело это действие, но Ворон в очередной раз понимала, что реши она ударить волхва с кулака в челюсть за то, что он посмел её коснуться, они бы задержались еще на какое-то время, которым стремительно не располагали в данной, весьма проигрышной, ситуации.

  — Всё. — После целительной силы земли, Керли выпрямила спину и, вздохнув полной грудью, попробовала размять плечи. Тупая боль еще присутствовала, но это уже не то увечье, что сковывало ее ранее. На этом Ворон повернула голову в сторону ученика академии, который чуть не наступил на стрелу лучницы, но Глаз опередила его ногу и, подобрав снаряд, подлетела к хранительнице, сев на ее предплечье.

  — Теперь могу идти. — Она знала, что полудроу в целом все равно на ее ранения и интересовался он скорее из прагматичных соображений. Ничего удивительного.

  — Игург быстрее сообразил, для чего мне ягоды. Так что эти уже не нужны, оставь себе да поторопись-ка избавиться от своей стрелы. Нам ни к чему оставлять гоблинам кровавый след. — Пока друид перевоплощался, Керли поравнялась с Мэл и смерила ее хмурым взглядом, прежде чем начать говорить. — Тебе ли не знать, что наша цель - оторваться от них.

    ****

  После быстрой перегруппировки Керли договорилась с Битрис, что одна пойдет впереди, а вторая будет замыкать. Эта крупная, но ловкая женщина успела зарекомендовать себя опытным скаутом, поэтому Ворон с более-менее спокойным сердцем пошла в конце процессии. К сожалению, её внутренний покой не продлился долго. Они забрели в лес, который в определенный момент начал казаться слишком дремучим, и слишком враждебным, словно в его сердце жила ведьма, намеренно заговорившая рощу, всячески мешать посторонним пройти сквозь ее территорию. Даже рой, суетливо круживший вокруг охотницы, совершенно не помогал отбиться от веток, который цеплялись за одежду, ноги и волосы.

  Растрепанная и злая, Керли была последней, кто вышел из рощи, чтобы посмотреть на погост. Как и виконт, она находила в этом напоминании о человеческой деятельности скорее угрозу, чем защиту. Зная, что за стеной есть не только нежить, но и шайки гоблинов, она бы не удивилась если кого-то из нынешних обитателей Диких земель, облюбовал старые копи.

  — За последние сутки все строения хранили в себе опасность. Нет доверия у меня к этому месту. Слишком очевидное место для отдыха.

Два мелких засранца сумели уйти живыми, когда увидели, что шансов победить у них нет. И герои очень правильно определили, что лучшая тактика сейчас - бежать как можно быстрее. Ведь уродцы явно расскажут своим соплеменникам о случившемся. И через некоторое время здесь будут все до единого гоблины, которые только могут держать оружие в руках. И явно не стоит испытывать удачу и благоволение богов. Немного времени на лечение и обработку самых серьезных ран - и вперед. То есть, назад.

Разведчики явно разворошили гнездо шершней - и теперь план по быстрому захвату территории мог провалиться с треском. Насколько можно было узнать, военачальники рассчитывали на блицкриг - пройти длинным маршем и восстановить контроль над основными крепостями. Дадут боги, за 200 лет ничего с ними не случилось.А крепости станут отличными форпостами, чтобы расширить влияние и вернуть потерянные земли. Вот только кто его знает, сколько всего гоблинов расплодилось за два века и как сильно они будут сопротивляться завоеванию. Наверное, очень сильно, раз восьмерка недомерком чуть не убила пятерых не самых слабых героев. А если они будут избегать столкновений и использовать полностью партизанские методы, у регулярной армии и вовсе не будет ни единого шанса.

***

На глазок определить путь к Стене было не так сложно. Идти на север - и будет тебе счастье. Чай, не маленький поселок, чтобы сильно промахнуться. И хотя пилить несколько часов до входа приятного мало, но это было лучше, чем давать огроменный крюк по уже знакомым и разведанным местам.

Вот только приключенцам... категорически не везло. Путь пролегал сквозь густой лес, насквозь заросший какими-то колючими кустами. Они царапали открытые участки тела и норовили воткнуться в раны, чтобы сделать еще больнее. Из всех путей они, наверное, выбрали худший. Игургу, разве что, доставалось немного меньше. Волчья шкура была привычна к такому, но незащищенному носу и морде крепко досталось. Высокие вековые дубы не давали посмотреть на солнце и казалось, что герои уже несколько часов ходят по кругу. Но ничего больше не оставалось. Ведь они не знали, как близко гоблины успели их нагнать. По кровавым следам, которые они явно оставили на острых шипах растений, даже слепой пройдет без проблем. Кто знает, возможно, они уже дышат в затылок и именно в этот момент натягивают свои луки?

За три часа непрерывного блуждания герои вымотались, их одежда стала больше похожа на рваные лохмотья. И тут неожиданно лес кончился.

Вот только герои не обрадовались этому. Потому что они вышли аккурат к чертовой горе. Перед ними возвышался здоровенный каменный массив, который нависал над приключенцами, словно собирался тут же их проглотить. Но здесь была и хорошая новость, потому что впервые за время блуждания в лесу герои точно поняли, где находятся. В окрестностях могла быть только одна гора - Цаталь. Некогда священная гора, которая давала камень для королевских усыпальниц. Считалось, что ее создал сам Грумбар, бог земли и постоянства, в обмен на значительную услугу от династии еще в незапамятные времена. Еще тысячу лет здесь добывали гранит для гробниц королей и принцев. Затем его длинными путями везли в столицу, чтобы дополнить старые усыпальницы или сложить новые. Простому люду под страхом смерти не разрешалось брать камень из этой копальни - обрести последний покой под сенью божества были достойны только представители правящей семьи. Даже аристократы довольствовались другими материалами - какими угодно богатыми, но не божественными.

И теперь приключенцы стояли перед ней, пребывая в легком недоумении. До Стены еще довольно много идти — до десятка часов, если не больше. А солнце уже клонилось к закату. Нет, оно еще хорошо освещало окрестности, но через каких-то пару часов лес укроет тьма и продвинуться куда-либо будет невозможно. Тем более, по холмам и буеракам, которые кольцом обрамляют гору.

Но судьба вроде бы даже улыбнулась путникам. Не так далеко, всего в десяти минутах, они видели один из входов в копи, где добывали тот самый божественный гранит. Возможно, великий Цаталь примет их под свое крыло и защитит от подлых гоблинов? Может быть, но он молчал и только наблюдал с высоты на копошащимися муравьишками.

Гора Цаталь, общее изображение:


Вход в старые копи:

      Полуорк не проронив ни слова подошел к остальным вслед за синеволосой женщиной. Осмотрев уже всех присутствующих поближе, обеспокоенный взгляд друида остановился на ученице Мэрита. Хоть другие и нуждались как и остальные в помощи, но с Керли у волхва была связь куда крепче. Подойдя к следопыту ближе, Врог как и до этого взял немного земли в свои руки. Прежде чем приступить к исцелению, обученный опытом Игург спокойным голосом произнес.
      — Позволь. Помочь. Тебе.
      Вновь закрыв глаза и заговорив молитву об исцелении, Игур с помощью магии природы начал закрывать рану рыжеволосой, предварительно проследив за тем, как вырастающие ростки вытащили стрелу. Первый шаг к восстановлению был сделан, а дальше болотный защитник будет приглядывать за ученицей, дабы когда время придет вдвоем навестить старого друга на родине Врога. Отряхнув руки от земли, Игург посмотрел на Лоугана. Подойдя к мужчине, Игург снял себя рюкзак и протянул его вместе со своим посохом.
      —Прибереги. У. Себя. Глазами. Нюхом. Буду. Помогать. Я. — отойдя назад, на приличное от всех расстояние, друид повернулся к группе спиной. — Возможно. Будет. Глазам. Противно. Если. Что. Отвернитесь.
      Сделав глубокий вдох и выдох, Игург схватился за плечи, ногтями цепляясь до крови. Грозное и ужасающие рычание начало исходить из уст убийца гоблинов. Темные дреды начали расплитаться, позволяя волосам становиться все длиннее. Упав на колени, душераздирающий вой полуорка продолжался. Для непривычных картина гуманоида, который явно с болью трансформировался в нечто иное, могло нехило так травмировать психику. Тем не менее, через пару мгновений, перед господами и дамами был уже не Игург. Нет, перед ними стоял настоящий волк, чья шерсть была цветов болота. Обернувшись ко всем мордой, волхв теперь послушно ждал, когда все двинуться вперед.

Шео неспешно посасывал баклагу пива. После плотного завтрака это было то, что доктор прописал. Как-то незаметно полуорк стал все больше времени проводить в компании этих странных приключенцев, с которыми несколькими днями ранее совершил парочку успешных походов вниз. Не то, чтобы прямо сильно успешных - денег хватало на постой, но при этом было катастрофически мало, если сравнивать с тутешними ценами. И компания была, честно говоря, странная. И если быть совершенно честным, Шео не обратил бы внимания на подобных чудиков, если бы завел знакомство с ними где-нибудь на большой земле.

Пиво неуклонно кончалось и Шеогорат уже подумывал, не взять ли еще одну. Но мысли перебил малец, который тыкнул что-то в руки Лысому Всея Лабиринта и упрыгал прочь. И по мере прочтения листовки лицо Сопрано то ли светлело, то ли бледнело. Хотя может это просто ночной дожор, который настойчиво просился наружу. Спереди или сзади - это уже несущественно.

Перси открыл рот и произнес странную по меркам Шео фразу:

—Джин, парни, как насчет поразвлечься? Все включено...

И вот тут в голову полуорка пришла очень любопытная догадка.

Лысый довольно прохладно относится в женщинам. Если честно, Шео так и не видел, чтобы тот к кому-то приставал или хотя бы с аппетитом смотрел на чью-то задницу, кроме своей в зеркале. Это раз. Он прямо отказал шлюхе, которая вроде как на него запала. А это, знамо что, отличный способ сэкономить - как говорится "полюбила и дала". Пусть не за бесплатно - ей же тоже что-то кушать нужно, но уж никак не тройную цену, которую она сдерет с клиента, если он ей не по душе. Это два. Еще полуорк замечал за губолшепом довольно странные особенности поведения. Иногда казалось, что бабского в нем куда больше, чем в той же Мэй. Это три. И вот малец этот, который в листовке обещал развлечения и "все включено". Это четыре.

Собрать все это вместе было просто. Либо Персиваль - убежденный ценитель омлета с сосисками, либо он мудень куда побольше и облизывается на омлетик с сосисочками. В первом случае ему можно в рожу плюнуть, а во втором - еще и волшебный пиздюль не помешает. Шлюхами становится немало нимфеток, которые идут продавать единственную собственность не от хорошей жизни. Двенадцать лет по человеческим меркам или даже меньше - на все есть свой покупатель. А в некоторых тавернах для особых ценителей есть и мальцы того же возраста. Если есть деньги, ты получишь хоть ребенка, хоть осла, хоть единорога с тройкой фей в комплекте. Хотя дороже в таком случае не товар, а молчание.

И вот если Лысый Мудь хочет всех подсадить на подобные развлечения, то стоило бы ему ногу в задницу засунуть, да так глубоко, чтобы пальцами пяткой можно было в носу почесать. Хотя при чем тут Джинни? Хотя мало ли, она ведь тоже мужикам знаки внимания не оказывала.

Вот же ж йопть! Шео, не скрывая подозрительного тона, спросил:

— Ну и кого и чем ты там развлекать собрался и нахрен там мы? Давай, не тяни кота за яйца, выкладывай все.

      Проклятье! Энви уставляется на алтарь совсем другим взглядом, бегая по шероховатостям и неровностям. Им бы побольше времени, чтобы изучить и перепроверить, переписать увиденное, однако сегодня они вряд ли могли уповать на силы Тиморы: она и так оставила их в живых, не слишком ли много они просят? Битрис хочется задержаться, осмотреть умерших: мало ли у них есть ответы на вопросы? Женщину останавливает крепкая рука полуорка и прежде, чем она попытается отбрыкнуться, — она похожа на того, кто желал быть обмазанной дерьмом? — скидывая ладонь с плеча, Мелисса замирает.
      Ну конечно. Теперь ей становится яснее, откуда у неё появились силы и в моменте, когда мир поплыл перед глазами: Игург обладал возможностями просить помощи у природы? Разумеется, будь ситуация другой, а магия мужчины — не очевидной, она бы явно возмутилась от того, что тот решил убить её болячками запрятанными в земле. Может ещё остановится на этой мысли поконкретнее, но сейчас не время.
      Она щурится, опуская взгляд и наблюдая за попытками стеблей сделать своё дело и на удивление... победный звон падающего на землю металла следует за завершением его ритуала. Мэл дёрнула плечом, но от резкого телодвижения отозвался живот. Значит, один из наконечников всё ещё в ней — это даже разочаровывает; Мелисса стряхивает остатки грязи с вылеченного плеча, буркнув слова благодарности под нос.
      Молчаливо женщина кивает ему головой, тяжело вздыхая и двигаясь в сторону оставшейся компании: с той информацией, которая теперь у неё есть, лучше сосредоточиться на выживании, чтобы было кому её передавать. Ступать она старается пусть уверенно, но в её движениях чувствуется попытка облегчить собственную боль. Мэл задирает руку к голове, с желанием убрать намокшие от пота и крови волосы с лица, тут же хмурясь сильнее, нащупывав крупный рубец на затылке. Теперь, когда безумная схватка осталась позади, женщине намного проще смотреть на всю ситуацию со стороны. Или ей показалось, что вдарило в голову так, что из глаз посыпались звезды?
      — Ты жива! — Битрис, несмотря на ситуацию, звучит даже отчасти весело — это всё благодаря Керли, которая ещё и пытается драться. Правда, долго в лицо смотреть ей не удаётся: стрела, торчащая прямо из груди, пробив её броню, слишком уж выделяется при рассмотрении женщины.
      — Я смотрю, в задницу госпожой удачей у нас целованный только Игург? Выглядит... дерьмово вообще всё, — женщина хмыкает, говоря не только о Керли, но и о Сансе вместе с получившим заметные раны и Шемфортом, она оборачивается к месту, куда удрали гоблины. Даже не просчитать, сколько у них времени. Им хватит короткого: «в лесу нас отпиздили!» — и уже вся орава их друзей кинется на обидчиков. И что-то она сомневалась в том, что алтарь для жертвоприношений определенного клана будет стоять далеко от их деревни.
      — Ворона, тебе помочь? Сама знаешь, что по лесу с этим, — она кивает головой в стрелу, явно чувствуя себя живее охотницы, — не побегаешь. Валить нам обратно до Стены да побыстрее. Через лес до деревни, там может успеем заныкаться где-нибудь и переждать.

Стрела Керли покинула тетиву и скрылась в густой траве. До спины убегающего гоблина было далеко и будь девушка здорова, то сейчас бы одной мелкой тварью на земле было бы меньше. Но с пробитым легким было тяжело не то что стрелять - даже просто дышать. Воздух с хрипами и бульканьем вырывался из губ, а в груди бушевал пожар, как будто там сидела не стрела, а огнедышащий дракон, который постоянно вертелся и пытался обжечь своим дыханием внутренности.

Гоблины же не стали мешкать. Два случайно выживших охотника нырнули в спасительную чащу леса и через секунду только трупы напоминали о произошедшем. Хотя нет, не только. Свежие раны, страшные и не очень, украшали всех героев, кроме, разве что полуорка. Игургу повезло разминуться со всеми стрелами и клинками, но при этом внести существенный вклад в общую победу. Но этим он выбрал удачу всей группы, и остальные выглядели не в пример хуже. Еле стоящие на ногах, истекающие кровью с торчащими стрелами, которые некоторые уже успели обломать. Да, явно не того ожидали приклченцы, когда ввязывались в драку. А если учесть, что в скором времени здесь будут все гоблины, которые только могут держать оружие, то ситуация становилась еще хуже.

Гоблины явно знают лес как свои пять пальцев. Они охотятся здесь не первый раз и точно знают, как умертвить живое существо, чтобы не испортить шкурку и мясо. Даже несмотря на примитивное строение их луков и стрел, они били почти без промаха. И кто его знает, сколько времени займет двум мелким тварям добежать до своего племени и объяснить, что случилось. Одно дело, если бежать несколько часов. Но что-то подсказывало, что вряд ли судьба предоставит настолько щедрый подарок. Нужно было перевязать раны и бежать к Стене, и быстро. А не то приключенцы рисковали стать одними из первых смельчаков, которые рискнули перебраться за Стену, чтобы исследовать пустые земли, но не выдюжили и остались там навсегда. Возможно, их даже вспомнят.

Но как оказалось, не все приключенцы считали так. Некоторые решили потратить немного времени, чтобы осмотреть жертвенный алтарь. Мелисса бегло осмотрела шлифованный камень, который украшали потеки засохшей крови.

Тем временем Игург аккуратно, чтобы не напугать Мелиссу, направил свою магию к ней. И боль стала чуть меньше, а кровь теперь не стремилась вылиться наружу и залить все подряд. Но неожиданно, стрела так и осталась торчать. Магия всесильна только в руках всесильных. Хотя, признаться честно, полуорк умел куда больше, чем ярмарочные фокусы.

Наконец, все поняли, что гоблинов больше не осталось и никто не собирается всадить им новую стрелу в живот. И они побежали. Пока только собрать упавших, но еще не павших. А после - путь очевиден. Или нет?

      — Это что за шкет? — Мэй замечает полурослика, подбегающего к их столу одной из первой, Джиневра смотрит на того с с прищуром всё то время, пока он находился рядом. Несмотря на то, что большая часть их вещей была под присмотром хозяина дома, который благодушно предоставил им возможность поселиться под крышей поместья без каких-то особых требований, привычка держать ухо востро никуда не делась. Правда, она сомневалась, что кто-нибудь попытается украсть что-то из задних кармашков или ремней приключенцев: наличие полуорка, который одной рукой может размазать кого-нибудь по столу не моргая, должно было запугать окружающих.
      Но мало ли этому было бы не страшно?
      Как оказалось, дело всё в весточке, присланной Сопрано. Джиневра, прежде приподнявшись на своём стуле для лучшего обзора, вновь вразвалку оседает на нём, подталкивая свою ляжку стопой и опирается локтями на столешницу. Ковыряя ложкой остатки супа, ставшего её не то вторым завтраком, не то ранним обедом, она время от времени косится на Персиваля, читающего тайное письмо. За то время, которое они находились на острове, немудрено, что успели обзавестись какими-то новыми знакомствами. В конце концов, чего только опыт самой женщины с горе-доктором — она-то ждала ответы на все свои вопросы! — стоил. Спрашивать она, разумеется, о содержимом записки Сопрано не будет: не так уж ей и интересно.
      Может самую малость.
      Чувствуя маленькую победу от собственного молчания, ведь мужчина первым решается открыть рот, она приподнимает бровь, на секунду задумываясь. С одной стороны, сформировавшись в общую компанию, Мэй стала больше доверять этим людям: они ей, в общем-то, жизнь успели спасти и не один раз. Как и она им, впрочем, а это многого стоило. С другой стороны, отсутствие условий, а только сплошные плюсы — звучало слишком подозрительно. Джиневра кивает в место, куда тот спрятал послание извне и с толикой недоверчивости спрашивает:
      — Где лужа-то?

 Руки сразу же ломанулись к шкафам и начали подпрыгивать на пальцах, пытаясь открыть стеклянную дверь одного из шкафа.
–Учитывая, что формально это руки Саймона, скорее всего они ищут спирт или золото.–Прикинул Док, почёсывая когтистым пальцем висок – и соскабливая с него кожу, как же иначе?.–Что в целом не плохо. Однако руки Саймона чаще находят неприятности – и это уже не гут, по этому предлагаю посмотреть за действиями этих культяпок в другом конце помещения.
Итак, конь.
Док медленно, едва ли не на корточках зашёл в помещение и встал так, чтобы между ним и культяпками было препятствие – стол, на котором лежал скелет некого буцефала. И хоть в целом идея пополнения отряда за счёт местной нежити была окутана ореолом сомнений – всё-таки хрен его знает, что там на уме у неё будет, но вот насчёт коня Док задумался.
А что? У них уже есть пехота, которую можно будет бросить на амбразуру – Рейда. Уже есть разведчик, а совместно с руками – целый разведбат в лице совокупности лицевых костей "Меди". Есть артиллерия в лице Люца даже, что уже весьма и весьма и весьма и весьма...
И есть полководец, прославленный генерал Д'Альвино! Для полного комплекта, конечно, много кого не хватает, но коняшка... Кхм, в смысле "Кавалерия" – отличное пополнение войска Шарифа!
–Глупость, конечно. Но...–"Док" вознёс свои руки над лошадью и попытался... Что-то с ней сделать. Он не чувствовал божественной энергии с тех пор, когда пришёл в себя в местных казематах, но и не пытался к ней воззвать. И лошадь была идеальным объектом для того, чтобы понять, осталась в нём магия или нет? А "Идеальным" она была потому, что Док был, на деле, той ещё жопой, и лечить напарников желанием не горел.
А вот лошадку жалко.

      Игург недовольно покачивал головой, наблюдая за тем, как последние жертвы бежали, сверкая своими пятками, прочь. Тяжело вздохнув и ослабив хватку, полуорк взмахнул посохом в сторону, дабы избавиться от последних свисающих останков поверженного гоблина. Закрыв глаза, друид поблагодарил природу за оказанную помощь в бою. Обрывая магические нити, связывающие заклинателя и естество леса, Врог вернул своему шесту прежний вид. Мох, наделяющий дубинку полуорка медленно рассыпался, оставляя за собой чистый покров болотного дерева. Бой был окончен.
      Всматриваясь в своих союзников, зеленокожий путник осознавал, что битва была не самой славной в его жизни. Все, кроме самого Игурга, пострадали. Благословение ли Богов или просто везение, но друид был отчасти рад, что беда обошла его стороной. Но нужно было действовать дальше. Гоблины хоть и убежали, но они всегда успеют вернуться, если конечно у лесных животных не будет на этот счет свои планы.
      Первый член команды к кому отправился Врог была Энви-Мелисса. Внимательно наблюдая за тем, какой точностью и отчетливостью руководила мадам, волхв знал, что последнее что ему делать – это отвлекать её. Во время медленного приближения, друид схватил немного земли в свой кулак, сжав его посильнее. Выждав момент, когда можно было действовать – Игург бесцеремонно приложил эту же руку на плечо пострадавшей.
      —Дыши. Глубоко. Будет. Легче.
      Закрыв глаза и сделав глубокий вдох, Врог на выдохе начал произносить мольбу об исцелении. Из ранее вырванной земли начали прорастать ростки, которые с каждой секундой становились всё больше и крепче. Они, проникая в раны, начали медленно, но с математической точностью вытаскивать остатки стрел в теле “трупа”. Раны были глубоки, полуорк прекрасно это понимал, тем не менее, мадам с устрашающим раскрасом уже начинала выглядеть лучше. Закончив свой ритуал, защитник болот отпустил руку и вместе с ней, земля и ростки тут же сдуло ветром с плеча авантюристки.
      —Помочь. Другим. Нужно. Идем. К ним.

  — Nüüd sina. — Было последним, что успела выкрикнуть Ворон, глядя на гоблина с луком. Женщина не ожидала, что это жалкое подобие орудия охоты может стрелять так далеко, но вскоре сама в этом убедилась. Встретившись взглядом с дикарем, она поняла, что увернуться уже не успеет. Свора потеряла контроль, разлетелась во все стороны, издавая неприятные крики.

  Керли, остолбенела. Сбитая с толку резкой болью, она опустила глаза. Древко стрелы, пронзившее ее плоть, быстро окрасилось ореолом пузырящейся крови. Диафрагма инстинктивно сжалась, невозможно дышать и просто шевелиться. На секунду в глазах потемнело, а в ушах молодой охотницы зазвенело. Весь организм противился инородному предмету, отрубал все чувства, лишь бы не потерять сознание от боли. Норлинг стиснула челюсть так, что зубы заскрипели.

  «Ты не должна бояться. Страх – убийца разума.» — Всплыли в разуме слова старого наставника. Мэрит говорил обжигающе ледяным голосом, объясняя, что подобное чувство должно быть присуще только животным:
  «Страх — это маленькая смерть, влекущая за собой полное уничтожение.»

  Припав на одно колено, охотница зарычала. Она понимала, что надолго ее не хватит и земля скоро уйдет из-под ног, но в руках еще оставалась сила. Зрение все еще в тумане, но невзирая на это, она подняла лук, натянула еще одну стрелу и, повинуясь чувству, которое связывало Ворон с ее следующей целью, выстрелила.

  На словах Дока о термической обработке Люц Салем улыбнулся и щелкнул гниющими пальцами. Вышло не очень эффектно, зато эффективно. Мерцающее пламя окутало ладони упыря, совершенно не причиняя тому вреда. Колдун уверенно кивнул и по команде Шарифа приготовился сжигать всё, что будет двигаться.
  Дверь приоткрылась. В середине комнаты пять тусклых шариков застыли в форме пятиконечной звезды. Несмотря на то что у них не было глаз, на мгновенье показалось, что они одновременно устремили свои недовольные взгляды на тех, кто решил им помешать. Чтобы они там не делали. Не раздумывая больше о странностях этого места, Люц пульнул сгусток огня по маленьким негодникам. Словно единый организм они разлетелись в стороны, так что заклинание улетело в молоко. А потом шарики снова собрались в звезду. Дверь закрылась.
  А за спинами своих товарищей Саймон участвовал в трагедии о четырёх руках. Утопленница ничего не могла ответить скелету, а из-за тесноты банки не могла и изобразить. Но сквозь мутную жижу Медь разглядел, как зелёная рука мёртвой хваткой вцепилась в его нового знакомого. Теперь вместо одной конечности у Саймона есть целых три. Осталось только решить, что с ними делать дальше.

  После тяжёлого первого спуска в Лабиринт и небольшого празднества, устроенного приключенцами на следующий день по случаю успешного возвращения на поверхность, дела как-то немного поуспокоились. Учитывая, что всем неслабо досталось, а сами подземелья показали себя местом весьма разнообразным и щедрым на сюрпризы (стоит лишь вспомнить те заснеженные горы, куда их ни с того ни с сего забросило!), было принято решение не спешить и к следующему спуску подготовиться как следует.
  Пока же, оказавшиеся в незнакомом городе, герои принялись налаживать связи да изучать своё окружение. Как оказалось, у многих и своих личных забот хватало, что тоже требовало времени, а в некоторых случаях и денег. Да и в особняке работы было немало, так что лишняя пара незанятых рук пригодилась бы наверняка.

  Как и обещал Квалантри, через пару дней состоялась назначенная Джиневре встреча с местным прославленным целителем. Коренастый мужчина в годах, по внешнему виду которого сложно было сказать являлся ли он человеком или же высохшим со временем дварфом, был явно не в восторге от того, что его выдернули из дому ради какой-то консультации. Что не стесняясь демонстрировал своей собеседнице, и если бы не старания их общего знакомого аристократа, пытавшегося сгладить острые углы во время беседы, молодая женщина явно бы разругалась с врачевателем в пух и прах. К счастью, Ролан явно знал, как общаться со стариком.
  А вот сам специалист Мэй откровенно говоря не порадовал: конечно, выдать диагноз не имея на руках ни пациента, ни каких-либо реальных подтверждений болезни, было делом непростым, но, казалось бы, где, если не на Лэ’Гуан, искать подобных чудес? Многое из предположений целителя Джиневра уже знала и так, а кое-какие из способов лечения успели опробовать на материке его местные коллеги (разумеется, безрезультатно). Старик предположил, что секрет болячки, поразившей её отца, кроется не внутри его тела, но где-то вовне, допустив, что наиболее тривиальной причиной может быть банальное отравление с помощью различных токсинов, постоянно подмешиваемых в еду и питьё больного кем-то из его ближайшего окружения, а наименее вероятной – действие какого-то проклятья или духа, которого прогневало семейство девушки и его нынешний глава. Методов борьбы с подобным было немало, но все они упирались в тот факт, что подтвердить их эффективность, когда пациент и лечащий врач находятся столь далеко друг от друга, не представлялось возможным. Казалось невероятно глупым – покинуть Лэ’Гуан, положившись на слова пожилого медика, только лишь для того, чтобы по приезду домой убедиться в их бесполезности!
  А вот упоминание о видении, что посетило Мэй в Лабиринте – стоит заметить, что сам факт подобного происшествия лекаря нисколько не удивил, – дало куда большую надежду на успех, чем можно было ожидать. И хотя ворчливому собеседнику вновь пришлось полагаться лишь на словесное описание девушки, судя по его задумчивому виду и осторожным словам, увиденный Джиневрой цветок вполне мог оказаться одной из легендарных субстанций, что ложилась в основу "так называемого" Эликсира Бессмертия. Конечно, никакого бессмертия, по словам доктора, это зелье не давало, но было способно поднять на ноги любого человека, даже если тот был смертельно ранен или доживал свои последние годы в этом бренном мире. Самому ему не доводилось иметь дело со столь редким снадобьем, но, если "молодка" сумеет раздобыть цветок-другой где-то в недрах подземных хитросплетений, то он мог бы попытаться воспроизвести легендарное снадобье лично.

  Тем временем Золгрум, заручившийся поддержкой барда, оказался столь шокирован тем фактом, что им не удалось разыскать пёстрое исподнее, которым Персиваль успел покрасоваться перед всеми во время последнего спуска под землю, что с горя заперся в своей комнате в особняке, беспрестанно что-то бормоча себе под нос с видом впавшего в полное отчаяние безумца. Конечно, настоящей причиной подобного поведения стал вовсе не провал их совместного выхода в свет или отсутствие шикарных трусов в личном гардеробе, но настойчивый шёпот его Патрона, возвратившийся во время светского раута, и не прекращавшийся с тех самых пор. Но откуда несчастному Сопрано было об этом знать, раз уж сам дварф не спешил поделиться с ним своими секретами?..
  Собственные изыскания блестящего творца тоже не увенчались успехами, и хотя на острове хватало как мест сбора представителей высшего света Лэ’Гуан (к которым их радушный хозяин относился лишь косвенно, не имея ни малейшего желания тратить своё время на подобные развлечения), так и различного рода магазинов и салонов, удовлетворявших всевозможные интересы и требования высокосветских персон, в большинстве таких мест были отнюдь не рады видеть лысого авантюриста, которого незнамо каким ветром сюда занесло. Разумеется, прославленное имя Персиваля Сопрано, одно лишь упоминание которого раньше не раз открывало для барда многие двери, не стоило на острове ни гроша, потому как о похождениях его здесь никто, естественно, не слышал. Те же заведения, откуда его не пытались выгнать грязными тряпками или выволочь за шкирку местные вышибалы, что сами наверняка были ушедшими на покой бывшими членами Цеха Исследователей, не удовлетворяли его тонкому вкусу и высоким требованиям. Особенно после того, как Персивалю лично довелось посмотреть, что же ещё мог предложить богатому клиенту Лэ’Гуан. Стоило ли после такого довольствоваться чем-то меньшим?!

  Хватало забот и у доктора Куариона, чьи планы день ото дня пополнялись всё новыми и новыми и новыми пунктами исследований: откопанная на заднем дворе поместья Ролана странная кость, испещрённая магическими письменами, несколько образцов, которые они успели раздобыть в Лабиринте, его собственные заметки и теории, которым также следовало уделить время… В общем, работы хватало!
  Начав с самого простого, эльфийский учёный решил поделиться частью своей добычи с представителями Цеха Исследователей, чем немало удивил последних. Видимо, нечасто кто-то из числа приключенцев заходил к ним, чтобы расстаться с добытыми потом и кровью трофеями. К сожалению, находки Лиадона оказались малозначительными: странный синий гриб, помимо того, что являлся натуральным пищевым красителем и базой для некоторых слабоалкогольных настоек, почти не имел полезных свойств – даже в качестве основы для зелий мало годился без кропотливой работы по фильтрации, что лишь приводила к лишней трате времени без особого эффекта. К счастью для колдуна, работники Цеха поделились с ним этой информацией абсолютно бесплатно. "К счастью" потому, что его собственные мысли уже успели ускакать в абсолютно ином направлении, и займись он исследованием свойств гриба лично, то у Куариона ушёл бы не один день на то, чтобы осознать свою ошибку.
  А вот с таинственной костью дела обстояли менее радужно. Первоначальный анализ не дал результатов, а распознать письмена и узоры так и не удалось – Док даже с алфавитом таким знаком не был! Опробовав несколько различных подходов, эльф докатился до того, что попытался грубо вмешаться в физическую структуру исследуемого объекта, отколов небольшой кусочек для изучения, прямо с того самого места, где проходил странный узор или орнамент. Как оказалось, кость не только не была защищена от внешних воздействий, но и была довольно хрупкой, что косвенно говорило о её потенциальном возрасте. Однако, это и были все сведения, которые учёному удалось получить таким образом: ни тебе молний и искр, ни резких выбросов силы, ни таинственных посланий.
  Исчерпав доступный ему арсенал и отложив более длительные способы изучения на потом, Куарион прибёг к последнему средству – обратился за помощью к Ангеле. И к удивлению колдуна, та отозвалась и, по всей видимости прибывая в хорошем расположении духа, поделилась с ним своими глубокими познаниями, которым можно было лишь позавидовать. Во-первых, это действительно была кость гуманоида, но что более важно – жертвенная кость, результат кровавого ритуала, оставившего на ней мрачный отпечаток, который собеседница Дока чувствовала даже на "той стороне". Во-вторых, тот рисунок-узор-орнамент, что покрывал поверхность кости, походил на символы древнего языка – искажённого демонического, если верить его таинственной покровительнице. Сходство было заметным, но весьма отдалённым, а сами символы не складывались ни в одно из известных Ангеле слов, которые она всё равно отказалась бы произносить вслух или попытаться как-то разъяснить даже в исключительно научных целях. И в-третьих, каким бы тёмным планам не служил этот предмет в прошлом, они уже свершились, а сила, что однажды таилась или проходил через эту кость, покинула её, оставив лишь тлетворный остаточный запах (фигурально выражаясь).
  – Если ты вздумаешь использовать эту… этот предмет для стабилизации линии связи, клянусь всей Святостью – я тебя испепелю, - излишне наигранно добавила женщина, прежде чем череда статических помех вновь наполнила эфир, отрезая Лиадона от его божественной покровительницы. И несмотря на непонятные ему искорки веселья в голосе Ангелы, колдун всем естеством ощутил реальность озвученной угрозы – с кем бы он только что не общался, это существо, эта сущность верила (и, вполне возможно, могла) осуществить обещанное. Что возвращало Дока к мыслям о том, что он так и не соорудил обещанный Ангеле "маяк"…

  И лишь Шеогорат, пока остальные решали вопросы личного характера или же предавались делам исключительно умозрительным, был занят настоящей "работой". Ну или, по крайней мере, сам полуорк так считал. Покуда добродушная Натра наставляла молоденькую (совсем подросток!) полурослицу, что недавно пополнила ряды работников поместья, бывший моряк в компании столь же грубого и прямолинейного мужичка с неухоженной курчавой бородой прикладывал немалые усилия к восстановлению поместья, которое, разумеется стараниями самого Шео, началось с его собственной комнаты и ближайшего коридора. И хотя грубоватые руки полуорка были привычны к более изощрённому резному инструменту, его знания пород и свойств древесины, пришлись весьма кстати, а потому совместный труд у них с Эди - так звали нового и, как оказалось, постоянного работника Ролана, - сразу же заладился.
  Но, в конце концов, он был воином, а не строителем, а потому, убедившись, что в "его углу" ничего не протекает и не грозит обрушится полуорку на голову, оставил остальную работу профессионалу, занявшись делами, более подходящими авантюристу вроде него. Уже на следующие сутки Шеогорату удалось выяснить и где находилась ближайшая кузня, куда можно по дешёвке сдать простую снарягу в ремонт, и в каком подвале собираются мужички перекинуться в картишки да покидать кости, и даже где ближайший бордель, девки в котором не оставят его не только неудовлетворённым, но и без гроша за душой! В общем, порешал самые важные дела. В той же самой мастерской кузнец-мастеровой, взглянув на протянутый полуорком надломленный клинок, напоминавший теперь скорее короткий кинжал, предложил заняться его ремонтом – и всего за 15 золотых! Правда, честно предупредил Шео, что коли в стали кроется какая волшба, то есть риск окончательно разрушить тонкое заклинательство в случае неудачи.

  …после такой длительной передышки, как следует отдохнувшие и даже немножко освоившиеся на острове новички решили вновь попробовать свои силы в Лабиринте, оговорив заранее, что не будут лишний раз рисковать, а отнесутся к этому как к "работе", чем по сути и являлись подобные спуски для львиной доли исследователей и приключенцев. Даже хмурый Золгрум, что так и просидел взаперти в своей комнате последние 4 дня, отказавшись даже от совместных трапез, решил составить им компанию.
  Действуя осторожно и лишний раз не рискуя, что во многом добавило стресса в первую очередь для Персиваля, которому приходилось подавлять позывы ринуться вперёд и продемонстрировать свой талант во всей его красе, их небольшой отряд сумел не только покинуть подземелья целым и практически невредимым, но даже разжиться небольшой суммой наличных денег, таким образом наглядно продемонстрировав, что подобный подход работает! Не золотые горы, конечно, но уже что-то! А главное – не пришлось тратиться на врачей…

  ***

  Время: 3е сентября, позднее утро
  Место: нижние улицы города-лабиринта

  Казалось бы, за неделю можно было и привыкнуть к тому, что Лэ’Гуан всегда есть чем удивить своих гостей, однако… в этот раз сюрприз неожиданно нагрянул из прошлого Персиваля. Прошлого, которое, как ему казалось, он уже давно оставил позади. Проявило же оно себя, как не странно, в виде измятого клочка бумаги, что с шлепком положил на стол небольшой закусочной, где бард отдыхал в компании своих друзей, приятного вида полурослик с изрядно повышенной лохматостью.
  – Сопрано, сэр? – парень или даже подросток подслеповато прищурился, явно пытаясь получше разглядеть адресата своей посылки, после чего извлёк из кармашка своей потрёпанной клетчатой куртки какую-то тряпицу… принюхался к ней, точно ищейка берущая след, после чего вновь уставился на Персиваля. – Вам письмо, - с улыбкой сообщил незнакомец и тут же попытался развеять возможные опасения в каком-либо надувательстве: – Не-е-е волнуйтесь, за всё уже уплачено! Ну... приятного денька? – откланявшись, малыш торопливо нырнул в ещё не шибко густой поток людей, на ходу поправляя кожаный ремень небольшой сумки, висевшей у него через плечо.
  Неожиданное послание так и осталось лежать на краю стола, маня скрывающимися в нём тайнами, и будь с ними Золгрум, то эксцентричный дварф уже давно бы стащил письмецо прямо из-под носа у Сопрано из чистого любопытства! К сожалению, колдуну последнюю неделю что-то нездоровилось, и заметить его вне стен отведённой ему Роланом комнаты можно было лишь изредка. Вот и сейчас белобородого крепыша с ними не оказалось, так что вскрывать завесу тайны довелось самому Персивалю. Письмо – просто сложенный вдвое лист желтоватой бумаги, – писал явно хоть и знакомый с грамотой человек, но не питавший к высокому слогу и подобающему в переписке этикету никакого почтения. Да и содержание было весьма прямолинейным:


  Несмотря на то, что таинственная авторша письма назвалась лишь в самом конце, в блестящей головушке барда скрывался столь же блестящий ум, и на память пока ни тот, ни другой не жаловался: признать острый на словцо стиль музыкантки Нэйры удалось пусть и не сразу, но с каждой строкой её смуглый силуэт вырисовывалась в сознании Персиваля всё чётче и чётче. "Старушка" Нэйра Тингбольт, которой на момент их с ней знакомства едва перевалило за полсотни лет – что по меркам гномов, считай, сущий пустяк! – была одной из тех обитательниц цирка, с кем молодой ещё тогда фехтовальщик сразу же нашёл общий язык. Весёлая и бойкая любительница как подшутить самой, так и скрыть чужую шалость, маленькая темнокожая женщина со своей неуёмной копной кудряшек была одной из незаменимых составных частей этого странного механизма под названием цирк. Прекрасная исполнительница, каких мало, она частенько развлекала публику во время перерывов между выступлениями, отвлекала внимание посетителей, когда что-то в номере шло не так, или же помогала уладить дела с местными, когда очередной член труп засветился за чем-то весьма предосудительным или даже не очень законным.
  Конечно же, за годы знакомства, перепало таких одолжений и самому Сопрано. И хотя он уже давно успел расплатиться за многие из них, итоговый счёт был всё ещё не в его пользу – здесь мисс Тингбольт не соврала. А вот хватит ли этого, чтобы Персиваль подставил ради неё свою шкуру… что ж, это ещё лишь предстояло проверить.