Келагар, побачивши, що Бодя не збирається більше атакувати, а, натомісць, збирається боротися з ворогом, змінив зброю й почав обережно підходити до борців. Він бачив, що паладин рухається в його бік, намагаючись тягнути сірошкурого за собою, тож, завмерши на місці, очікував зручного моменту.
Тим часом поряд із ним відбувалося багато інших подій. Сібо продовжував друїдські манливі заклинання, дурячи ворогів: він трохи посміливішав, і підійшов ближче до мосту, де й розгорталась кривава битва. Валрел - ельфійка, що грала роль його господині (от уже ж ці рольові ігри в рольових іграх, шляк би його траф!), проспівала закляття, що звело з розуму ватажка ведмежатників, після чого спустилася вниз - мабуть, добивати того багбіра, що впав.
- Я Маглубієт, Владика Тьми і Ночі! - продовжував глаголити гоблінсько-болотною мовою ілюзорний голос, який створив гном, підсиливши його ефект ще й дуновінням вітра. В цей час якраз Хмурий паладин і його захоплена жертва знаходились в найзручнішому положенні по відношенню до місця знаходження Келагара, тож він зробив свій удар. І не прогадав: його підозри щодо меча виправдались, і рана на сірій шкурі не затягнулась.
Тим часом, вороги теж не дрімали. Точніше, один з них все ж таки дрімав, зачарований сонним закляттям бардеси, але інші - ні. Більшість із них, правда, продовжували бути приголомшленими словами з нізвідки, але поступово розуміли, що їх просто-напросто дурять. Тим не менш, для цілковитого розуміння цього їм потрібно було іще трохи часу. Найрозумніші вже оговтались, а вовкулака й узагалі не звертав уваги на ці дрібниці. Все ще утримуваний Бодомаром, він куснув того, хто наніс йому суттєву шкоду, і це був Келагар. Сам по собі укус був слабеньким, але міг переносити прокляття....
Раптово з півночі почувся якийсь звук, який пройшовся відлунням по печері. Чи то сплеск, чи то грохіт це був - складно було зрозуміти, але щось змінилось в струмку, що протікав лівою частиною коридору: його русло, до цього ледь помітне, стрімко почало наповнюватися водою. Що ж до тих, хто залишився нагорі: авантюристів серед них вже не було, але ворогуючі - були. Вождь Ведмежатників, під дією заклинання Валрел, підбіг до найближчого колишнього союзника (ним виявився той, на кого зовсім недавно Сібо дуновіння вітерця начакловував), і гарненько вмазав йому по потилиці моргенштерном. Перший удар пройшов повз підлеглого, а другий прийшовся по самій макітрі ведмежатника. Але це іще було не все, бо ще один багбір, вийшовши із західного тонелю, не знав про те, що йому варто боятись свого начальника. Стрімко рушивши до малого гобліна з метою розбудить його, він також отримав удар в спину...