В пошуках натхнення ельфійська бардесса на ймення Валрел Ластро блукала регіоном Берега Мечів. Регіон був насичений історичними місцями, а кожне з них, у свою чергу, мало на своїй території досить багато об'єктів, які були свідками значних подій сивочолої тисячолітньої давнини. В пошуках одного з таких місць ельфійська діва й втрапила на стежину, що вела до Фандалінна. Безпечно рухаючись нею, вона й не помітила чотирьох гоблінів (наразі вже мертвих), які вичікували на свою здобич. Глухий удар прийшовся якраз в голову дівчини: втративши свідомість, вона лише зараз прийшла до тями. За цей час гобліни встигли зв'язати її, зав'язати очі, вставити до рота кляпа, й віднести чатовим до входу в лігво їхнього племені, після чого повернулися назад, до стежини - готувати напад на інших випадкових перехожих. Як ми вже знаємо, усі четверо гоблінів знатно отримали на горихи, ставши реально хорошими - себто, мертвими, гоблінами. Двоє ж вартових, глянувши на ельфійку, вирішили не нести її одразу до свого вождя. Вони вирішили трохи потішитись її красою, і саме вирішували зпоміж собою, чим саме вони займуться з ельфійкою, хто буде спереду, а хто із заду. Можливо, саме ця дискусія й не дала їм вчасно помітити авантюристів. Які, власне, якраз покінчили із останнім гобліном.
Келагар, залишивши магію на майбутнє, витягнув холодну зброю й підскочив до свіженького гобліноїда. Всього один-єдиний удар, точний і сильний, обірвав вороже життя, відправивши зеленошкірого небрата в пекло. Або ж в небуття, хто знає? Так, чи інакше, але бити вже не було кого, й звуки бою вщухли. Залишилися лише звуки стогонів звідкілясь із того місця, де буквально хвилину назад стояли на чатах гобліни. Там, у смітті й багнюці, зпоміш якогось непотрібу, який полюбляли колекціонувати гобліни, лежала зв'язана по руках та ногах білявка-ельфійка, даючи про себе знати глухим мичанням через кляп.