Ведмедик Сібо йшов мовчки. Йому було притаманно ходити мовчки по лісу, бо зазвичай його супутниками були лише звірята. Та й загалом Сібо не особливо виділявся у спілкуванні з розумними істотами, тому мовчанка була для нього звична на випадок отаких от компаній із шукачів пригоди. Але в цьому випадку Сібо був чорним ведмедем, який йшов за своєю здобиччю. А ведмедям краще не гарчати, бо весь обід розбіжиться. Може й варто б було, щоб гоблінське м'яско розбіглось, бо може тоді пощастило б врятувати тих двох невдах, яких взяли у полон ці зелені розбійники. Зеленими вони були за кольором шкіри і до лісу ніякого відношення не мали. А оскільки Сібо з ними жив, то знав, що ці малі нещастя дуже ліс не поважають. І хоча йому іноді було шкода їх, бо така раса рабська намагається виживати під гнітом тиранів накштал орків чи то медвежатників, але все ж вони були вороги його дому — його лісові.
Отак, занурившись в спогади перебування в полоні у гоблінів і свого відношення до них, Сібо Босі своїми мохнатими лаписьками йшов за своїм нюхом, що вів його рівно по стежині. Допоки не почув раптовий хруст перед собою від Бодомара і наступний за ним коментар від підбігаючого Якова...