Дальдарин в дорозі не ініцюйовував ніяких розмов: за роки подорожей він звик проводити більшість свого часу мовчки. Іноді, коли йому становилося геть нудно, він міг дістати лютню і почати грати йдучи дорогою. От і цього разу Дальдарин сняв зі спини лютню, прочистив горло, і тихо, ледь гучніше шуму, що видавав віз та кінь, заспівав під акомпанемент лютні:
Мандрував хтось краями та зіткнувсь зі стіною,
Та й пробив головов так, що бризнула кров
В синє небо зірками.
Славно, їй-богу, ті зірки запалали,
І тоді мені батько сказали,
Щоб я вже збирався в дорогу.
Славна дорога пролягала лугами.
Я йшов і шукав хто був смерть,
А тепер кого братом назвали.
А він тихо стояв за моїми плечима.
Він спокійно стояв і дивився на мене
Скляними очима.
А за горою в гаю виднілася рідна стріха,
Стріха ховала тихо ґверову сталь.
Я ж на прохання мами ішов з чистими руками,
Та в серці моєму лунко співав Nachtigall!
Дай мені руку; кличе славна дорога.
Ми підемо по ній у навколишній світ
Під проводом Бога.
Та той брат лиш стояв на суцвітті калини,
Його пальці судомно стискали
Тіло моєї дитини.
А за горою в гаю виднілася рідна стріха.
Стріха ховала тихо ґверову сталь.
Я ж на прохання мами ішов з чистими руками,
Та серце моє ущент розривав Nachtigall!