Круче чорний, речи мені, де є пращурів могили?
Де кістки біліють їхні, де мечі заіржавіли?
Ой-но, вже нема та й могил отих!
Білії кістки звірі розтягли!
Під пісні місцевого пияки-барда чесна кампанія потроху знайомилась, а другий віз - не той, на якому чумакував Підмогильний, а інший, зі знаряддям Роксікерів - стояв знадвору й потроху наповнювався припасами. Доречі, щодо самих Роксікерів - ніякої особливої інформації Келгар про них не чув, окрім, хіба що, того, що це були три брати дверги, які мали намір відновити якісь старі копальні у Фандаліні, провінційному містечку поблизу Невервінтера. До нього, власне, було всього декілька днів шляху - це якщо з возами, навантаженими усіляким крамом. Якщо ж на коні й спішучи, то по великому рахунку можна було би впоратися навіть без ночівлі. Якщо виїхати з першими промінчиками сонця, звичайно.
Круче чорний, речи мені, де Боги мої забуті?
Де згубилась Правда ясна? Кому кажуть славу люди?
Ой-но, вже нема тих Богів старих!
Кривда всілася на місця святі!
Бард продовжував свою пісню, яка ніби вторила розмові авантюристів про Богів. До Дальдарина ж він ніби звертався особисто, нагадуючи про спаплюжений гоблінами вівтар та необхідність його відновлення. Сонце, тим часом, вперто сунулось до зеніту, й скоро треба було відправлятись в дорогу. І це було добре, що авантюристи ніби то визначились із тим, хто яке місце займе на возах - ну, або, хоча б, як мінімум, із тим, хто цими возами буде правити. Які, звісно, що своїм возом, на якому могло розміститись більшість шукачів пригод. Хмурому ж Бодомару вистачало навичок та вмінь для того, щоб вправно керувати возом із майном Роксікерів.
Лети собі, чорна птаха! Лжу речеш, лукавий бог!
Вік не буде твоя правда, огонь бо несе Сварог!
Земля наша – це могила, де лежать наші діди!
В небесах, серцях та співах – там живуть наші боги!...