Тарас не любив, коли римують його ім'я. Вихідець із глибинних дварфів був надто відлюдькуватим, щоб товаришувати з кимось, але заради справ міг спілкуватися й навіть більше. Коли йшли справи до торгів та скидок, то всередині зазвичай мовчазного хлопчини прокидався чорт, який торгувався о останнього мідяка. На жаль, то була не тільки риса характеру, але й нагальна необхідність, бо грошей у синьошкірого було завжди обмаль. І хто зна, чому так. Може, саме це штовхнуло Тараса в руки смерті.
Але не так, як ви подумали, бо дварф прибився до святилища Келемвора, бога смерті, та почав йому служити. От тільки й там він виявився білою - а й бо синьою - вороною. Бо приділяв надто мало уваги ритуалам поховання, а все більше занурювався у вивчення магії мертвих, себто некромантії. Забороненою вона не була, адже інколи тільки вона здатна упокоїти мертв'яків, що лінуються спокійно лежати у своїх могилах, але неабиякі здібності та хист дуже хвидко зробили дварфа парією навіть серед служителів. Його сторонилися, його цуралися... його боялися. Адже всім відомо, що некромант може як упокоїти мерця, так і вдихнути подобу життя до його підгнившої плоті. І якщо він захоче нашкодити, то сухоти вдавлять проклятого раніше, ніж він встигне написати заповіт.
Якщо признатися щиро, Тарасу всмерть набридли ці кислі пики у святилищі. Він вже вивчив достатньо, аби йому не намагалися шкодити, але до справжньої могутності було дуже далеко. Ба більше, він й сам розумів, що тільки став на перший щабель справжнього мистецтва. Проте у храмі Келемвора вчити було більше нічого. Він прочитав кожну з тих небагатьох книг у храмовій бібліотеці, де розкривалися таємниці магії смерті. Але справжні знання потрібно було здобути самому. Мабуть, саме тому коли в черговий раз підшукували божевільних, що підуть за Браму, він навіть несподувано для себе зголосився. І зараз чекав своєї черги, роздивляючись тих нещасних, що складуть йому компанію.