Вельмишановний (в певних колах) пан Доранте висунув свого носа з-під каптуру, який вочевидь він не знімав, бо кому то треба дотримуватись правил пристойності в звичайному генделику? Ясно, що не Хукіру! Карлик вдихнув на повні маленькі груди аромати їх столу. Підсунувся ближче, щоб дістати і взявся за прибори. Насамперед Хукір підсунув до себе тарілку борщу та рясно наляпав ложкою сметани поверх. Взяв одну пампушечку, змочив її в червоній жижі, став плавно перемішувати сметанку. Після чого відправив те змочене тісто до рота, смачно плямкуючи. Потім взяв другу пампушку, ложку з залишками сметани, та прийнявся вже за сам борщ:
— Щоглу мені в сраку! — вилаявся пірат, ласуючись борщем та поглядаючи за тим, як дварф сварить Зрадіка, — смачно то як! — ложка не акуратно зачерпувалась, тому частина борщу була вже на столі, — а дідько нас занесло в цю морями забуту бухту? Як воно зветься то, га? — Хукір оглянув своїх друзяк. — Наче Кенделик? Нє? — не переставав жувати карлик, тягнучи ще ручку до свого кухля.