Пола відкрила очі, почувши жіночі голоси, які щось обговорювали. Мова була незнайомою, але вона, як спеціаліст із різних мов, упізнала в ній японську. Та, на диво для себе, десь на середині розмови вона поступово стала розуміти, про що мова. Це було дивно, адже вона ніколи не вчила цієї мови (хіба що дивилась японське кіно в оригіналі із субтитрами).
Дівчина повільно підвелася. Трохи повертіла головою, задля розуміння того, де ж вона, усе ж таки, знаходиться. Огледіла своє тіло, яке виглядало не так, як зазвичай, після цього спробувала згадати, що ж таки відбулося між моментом, коли вона впала і вдарилася головою, до моменту пробудження.
- Киць-киць-киць.... - покликала кішечку Паула. Голос її звучав теж незвично: більш молодим та більш... По-японськи, чи що? Дівчина поки що не ризикувала експериментувати й щось казати японською, й тому "кицькання" - це було максимум. А, може, й ні.
- Where are me? And who is I? - запитала вона своєю, рідною, канадською.