Голосование пользователя

"Та за шо?!" - подумки спитала себе Ґвен, підвівши очі до стелі. Вона ж наче лише на хвилинку відволіклась, тільки відвернутись встигла, а виступ і гулянка в таверні вже виходили з-під контролю. І хоч зараз Валрел все, начебто, подобалось, Ґвеннет розуміла, що як не втрутитись, зранку ельфійка добряче жалкуватиме і ненавидітиме весь світ, мешканців Фандаліну, і саму себе.

Паладинка важко зітхнула. Треба було виручати бардессу, і, бажано, так, щоб ще й бійку не спровокувати.

- І спіймати мріє блис-кав-ку! - підспівала Ґвеннет проштовхуючись до Валрел. Пісню вона не знала, та мотив був простий, а слова - легко вгадувалися. І де тільки ельфійка вивчила ту гидоту?

- А давай ще цю заспіваємо, про добрий вечір! - опинившись поряд з бардессою, напівкровка приобняла її, попутно й наче ненавмисне відхтовхуючи надто бешкетливі руки, - Заспіваємо про добрий вечір цим чудовим людям, наостанок, перед тим як йти спатоньки, бо ми ж з тобою добряче притомилися! Де твій плащ... і решта мештів? Та нє, не той "Добрий вечір", що вечоріє оцю... Підхоплюй!

Ґвен вдихнула і собі заспівала. Бардом вона не була, та все ж співати вміла.

Добрий вечір тим, хто ще не спить,
І тобі, сивий астроном.
Хай насниться вам, як гай шумить,
І поля з медом-молоком.

Хай дорога гладко стелиться
Возниці, що спішить домів.
Хай тобі ніч буде ясная,
Шли привіт всім містам,

Добрий вечір вам!
Добрий вечір вам!
Добрий вечір вам!
Добрий вечір вам!

Добрий вечір тим, хто ще не спить,
І тобі, хто став янголом.
Хай запахне вам, як піч димить,
Прилетить лелека з малюком.

Хай чарівний горщик вариться
І пливе каша по хатам.
Хай кохані більш не сваряться,
Всім тепла, рідним і батькам.

Добрий вечір вам!

Виспівуючи простий приспів, що повторював побажання доброго вечора добрий десяток разів, і міцно тримаючи Валрел обнявши за плечі, паладинка рушила до сходів, розкланюючись з відвідувачими. По дорозі Ґвеннет трапилися розкидані ельфійчині мешти, і вона підібрала їх і сунула Валрел у руки. А вже біля сходів помахала шановному панству на прощаня, і підхопила ельфійку на руки.

— Дякую, дякую. - Оплески і овації були дуже серйозною підтримкою для Валрєл. Не дивлячись на спокійний і професіональний виступ, бардеса дуже сильно хвилювалась. Вона тільки почала свої пригоди, тому їй навіть звикати було досі нідочого. Але здається, її перший виступ пройшов просто чудово і їй, навіть сподобалось. Це відчуття будоражило щось у ній і перехоплювала дихання. Вона подякувала і виконала дворянські реверанси перед залом, після чого направилась до стійки бармена, не зважаючи на вигуки про продовження і навіть потреби... танців. Останнього, вона ніяк не чекала, тому вирішила проігнорувати, хоча і залилися рум'янцем.

— Подруго, я вражений. Чесно кажучи, я захвилювався, коли ти показала зброю, замість інструменту. Але ти виявилась приємним сюрпризом. Але, чому ти пішла?
— Ну, дивувати та справляти враження, це мій природний талант. Та ми домовлялися на один виступ. Не те щоб я була проти, та навіть не знаю. Здається, мій виступ не входив ні у ваші, ні у мої плани. Чиста імпровізація. Я навіть не знаю, що б іще заспівати.
— Не кажи дурниць. Ти тільки но подиви, як через тебе збудився люд. Як мені тепер їх заспокоїти? Та і підзаробити можеш.
— Заробити? - Перепросила дівчина. У той же час, краєм ока вона помітила, як її рятувальники і компаньйони, разом з новою подругою підіймались на другий поверх до номерів. Валрєл також вже збиралась, та її дечим відволікли.
— Та, це не обов'язково. Для мене головне, що це комусь сподобалось. Усмішки й оплески для мене головна нагорода.
— Єх... Добре, добре. Але, я тебе не відпущу, поки не випнеш нашого келиха. - І бармен підтягнув до дівчини досить великого келиха якогось алкогольною напою з пивною пінкою, на якій лопались маленькі і кумедні бульбашки. - Це наша подяка. За рахунок закладу. Або пригощають наші відвідувачі. Не думаю, що хтось залишився байдужим після твого виступу. Що так, що так, це буде за їх гроші. - Чолов'яга посміхнувся від вуха до вуха. Дівчини невпевнено на це подивилася, і їй стало якось спекотно, але здалася під умовами бармену, і підняла кухоля...

  Коли Ланіган повернулася до залу, переживаючи за безпеку бардесу. Атмосфера закладу серйозно змінилася на більш веселу і безтурботну. Хоча, на столах з розкиданим посудом творився справжный хаос. Здається бардеса таки встигла і заспівати і "потанцювати". Як раз і був чутний голосний спів єльфійки, та залу, що намагалася їй підспівувати не знаючи слів, але підтримувавши атмосферу як міг. Разом з цим, бардесу виявили у несподіваній позиції. Валрєл вже встигла десь скинути свого плащика та навіть чоботи. І зараз щеголяла у безрукавній блузці з величезним вирізом, і оголеними білосніжними стегнами, сидячи на столі у обнімку, з парою якихось чоловіків.

...Весь сільський люд,
На це дивитись виходив
Як на горі-і-і-і шаленець бігав та чудив.
Він, мабуть, в сварці з головою,
Сам собі бажає зла,
Дурень вигадав, ну що за маячня!

  Після куплету пісні, бардеса допила келиха і тільки прибрала його від губ, як у неї забрала з руки тару і дали новий, другий (а чи другий?) повний келих, після чого потягнули руки до її ніжок, і розтягнули воротника. Та помітивши свою подругу, єльфійка викинула руку, трохи виплеснувши напою на і так брудну підлогу.
— О, це ж моя подруга! Ти повинна знати слова, підспівуй мені! - Вже п'яна і весела бардеса запропонувала приєднатися до вечірки і заспівала другий куплет, на який відвідуючи відкликалися вже більш охоче.

Хлопчина в ліс несеться
До лану, до гаю
Все спіймати мріє
Блискавку

– Хріновіна з пір'ям принесла... – відповів дроу на сумнів Халії в джерелах його інформації, забувши слово "птах" на цій дивній мові.
– Келагар. Гадаю, ти мала чути про мене, якщо цікавишся червоними. Тож мені цікаво хто віддавав накази Скляному і де його знайти, чому Червонотавровані вирішили що їм віигідно позбавитись настільки цінного спеціаліста. Певен, я знайду підказки, коли Посох буде стікати кров'ю, в своїй норі, але зайвою інформація не буває. Можливо, ти, зможеш дізнатися більше, завдяки своїм зв'язкам. В будь-якому випадку, я гадаю наша домовленість може стати початком більш тривалих і цікавих відносин. І ще одне... Наскільки більше буде бонус, якщо втрати рядових Червонотаврованих будуть зменшені?

Кішечка на підвіконні заїжджого двору дивилась на здивований вираз обличчя Стоунгіла - власника закладу. Він, судячи з усього, був щиро здивований. Мабуть, він очікував побачити велику флейту, край якої стирчав з-за спини, а побачив дальнобійну зброю. Хтозна, з чого він зробив такий висновок: можливо, ніжні руки та взагалі зовнішній вигляд Валрел не допускали й думки про те, що вона використовує зброю? Чи, можливо, її лук та сагайдак були на стільки красивими, що не були схожими на зброю?

Так, чи інакше, а домовленість була прийнята. Можливо, Тоблен вже пожалкував про неї, але скасовувати прийняті договори було не в його правилах. Репутація чесного бізнесмена коштувала набагато більше за півдюжини золотих. Тож, він вказав на один з кутків, в якому був пустий стіл. Його можно було використати в якості імпровізованой сцени, що й було зроблено: бардесса заспівала пісню, й отримала оплески від відвідувачів. Але не монети. Хоча, монети можна було б отримати згодом.

- Егей, гарно співаєш, красуне! Давай іще! - викрикнув хтось із натовпу. Інші його підтримали. Хтозна: можливо, ще дві-три пісні - і вона назбирає трохи шовтеньких кругляшків?...

- Так, так! - підгукнув інший. - А якщо ще й зтанцюєш - взагалі буде файно.

Тим часом, кішечці на підвіконні ставало нудно. Вона не любила галас і метушню, тож почала вилизуватись, збираючись пройтись по нічним вулицям Фандаліну. Доки вона вилизувалась - могла спостерігати, як слідом за Бодомаром нагору піднявся спочатку Сільдар, за ним - Ґвен, а слідом за нею, мабуть, і Майло. Зайшовши в кімнату, Голвінтер зкинув свій брудний одяг та приєднався до Хмурого, шубовснувши в чан із гарячою водою й запрошуючи Ланіган, що йшла за ним. Але кішечка вже цього не бачила, бо, закінчивши вечірній туалет, вона пішла на прогулянку.

Біля другого збіговиська незнайомих гуманоїдів - більш шумного, біля якого вона не відпочивала й не просила їжу ніколи, Кішечка побачила кота. Він виглядав аристократично, але сидів на підвіконні цього паскудного місця. Вона, хотіла було, попередити свояка про небезпеку цього місця, але не встигла.

- Хорошенько ти йому вмазала, Грісто! - похвалив барменшу один із червонотаврованих, шукаючи, на кому б повторити цей дійсно показовий удар. Його очі наштовхнулись на кота, що сидів на підвіконні: підскочивши до нього, бандит замахнувся й спробував вдарити Сібо. Не дивлячись на сп'яніння, удар вийшов що треба: тільце котика відлетіло кудись в сторону, а червонотаврована падлюка зареготала.

- Бач, я теж так можу, ги-ги... - доносились вихваляння зі "Сплячого Велета". Вони навіть і не подумали, що то може бути не звичний кіт, тому навіть не помітили того, що в польоті тіло котика обернулося на гном'яче й болюче гепнулось на землю. Кішечка підбігла до гнома, але, побачивши що той - живий, здоровий, та при свідомості, лише потерлась о його ногу. Навідміну від котів, гноми не могли бути потенційними партнерами для кішок, тож вона пішла собі далі. Тим не менш, боковий зір, гострий слух та нюх, дозволяли їй бути в курсі того, що там відбувалось.

А відбувались там дуже й дуже цікаві речі. Гном прикликав вічних котячих ворогів - щурів. Їх було аж 8 штук, і кішка була рада, що не залишилась там надовше, адже гігантські щури загризли б її умить. Натомісць, вони забігли в Сплячого Велета, атакувавши бандитів, що там відпочивали. Сам Босі обійшов ферму й постукався в двері. Декілька хвилин нічого не відбувалось, після чого почувся тихий чоловічий голос:

- Звідкіль ти це чув, незнайомцю? Зараз вже пізно, й на вулиці небезпечно. Хто ти, й чому ми маємо тобі довіряти?...

Кішечка ж, тим часом, давно вже оминула ферму, й вийшла на сусідню вулицю. Вона вела назад, в сторону центральної площі та саду, в якому Кішка полюбляла ходити сама по собі, а місцевий ельф іноді її підкормлював. Вона якраз проходила повз Рудну Біржу, коли побачила ще одне нове обличчя тут, у місці. Вони з пані Торнтон якраз збиралися до неї в кабінет, тож, задершись на дерево, кішечка знову почала вилизуватись.

- Що ж, якщо у вас є пропозиції щодо можливостей, які могли б зацікавити Мене.... - відповіла Келу Халія - вже більш поблажливо, та, все ж, з нотками насмішкуватості, зневаги й призирства в голосі - Тоді прошу за мною.

Обоє піднялися на другий поверх, у кабінет голови Фандалінської Рудної Біржі. Вона поводилася досить упевнено. Келу здавалось, що жіночка розкусила його темноельфійське походження, і її впевненість з урахуванням цього виглядала досить дивною. Зазвичай, темних ельфів боялися, й тому намагались або догодити, або вбити. У випадку ж із Халією Торнтон, здавалось, що вона або на стільки впевнена в собі, що може собі дозволити повернутись до дроу спиною, або ж хоче розставити усі крапки, чітко позначивши себе тією персоною, яка буде диктувати умови. Ну, або ж Кел помилився, й Халія сприйняла його звичайним, недалеким, дурнуватим, але досить сексуальним, хлопчиком з привабливими рисами обличчя, в якого за замовчуванням не може бути ніяких пропозицій щодо перспективних можливостей. Власне, саме такий образ дроу і прийняв, чи не так?

- Ну що, кажи, які там в тебе нові можливості. В сексуальних послугах - скажу одразу - я не зацікавлена. - мовила до дроу Торнтон. Чи злякалась вона його натяків щодо звинувачень у співпраці з "червоними" , було не зрозуміло.

Відповідь Юкі вочевидь розсердила Арісу ще більше, тому що дівчина насупилась і вже збиралася щось різко відказати, та в цю мить пролунав голос медсестри за відчиненими дверима, коли вона віталася з Віолеттою, а потім і вона сама з'явилася у дверях, оглядаючи дівчаток, переважно Акарі та Чізуру. Міядзакі миттєво зреагувала, її личко розгладилось і стало спокійним, начебто ніякої свари й не було - ані хмаринки. Хоча й досі залишалося дещо сумним.

- Ой-ой, які ви сьогодні ввічливі, мені аж ніяково, - коли чарівниці стали вибачатися і вкланятися, медсестра виразно приклала долоні до щок і покрутила головою, вочевидь жартуючи таким чином, але виглядало й справді так, наче вона раптово засоромилась. - Ну гаразд, маєте моє вибачення. Я вас затримувати не буду, - відповіла вона безпосередньо Сергію-Акарі, що питав про необхідність відлежуватися в медпункті. - Таблетки від голови? Зара-зара...

Жвава жіночка, хоча її можна було назвати і дівчиною, тільки дорослішою за чарівниць-школярок, підбігла до однієї з шаф у кабінеті. Її тепер могла бачити лише Віо, що стояла біля дверей, та кіт, який сидів у ніг Віолетти із сонним виглядом. Знайти потрібні ліки у медсестрички багато часу не зайняло, але Аріса встигла прошепотіти так, щоб не чутно було в кабінеті:
- Вона знає, хто ми, та їй не треба знати правду про вас. Ходимо звідси.

- Так, а де графин з водою? Ви брали? - донеслося з кабінету.
- Так, Судзумі-сенсей, це я брала, Юкі пити просила! - голосно відповіла їй Ранко.
- Чудово. Осьо, тримай засіб від головного болю! - повернулася медсестра дуже швидко, і Аріса не встигла більше нічого сказати. Вона простягнула до Акарі таблетку на долоні і, огледівши інших, вже без жартів запитала: - Точно ні в кого більше голова не болить або що? Бо в цей раз ви так «загралися», - суворий погляд медсестри дістався Віолетті, - що я всерйоз перелякалася. Ніколи ще відразу троїх не приносили. Добре, що директор вас не бачив. Але головне, що ви перемогли! - весело закінчила вона.

Арісі та Ранко вочевидь весело не було, тому що перемога, якщо вони справді перемогли, а не вигадали її для медсестри, вартувала чарівницям життя трьох із них. Занадто велика ціна однієї перемоги. Занадто чутлива втрата. Ранко хлюпнула носом і, не витримавши, зі словами «пробачте» вискочила з амбулаторії до кабінету і попрямувала далі у коридор.
- Що з нею? - стривожено спитала Судзумі-сенсей, проводивши брюнетку поглядом.
- Ви ж її знаєте, Судзумі-сенсей, - куда більш стримана Аріса знизала плечима, - Камікава аж надто емоційна, їй треба додому відпочити. Ми теж підемо, з вашого дозволу. Вибачте за незручності, що вам причинили в котрий раз, і дякуємо за все, - дівчина вклонилася медсестрі.
- Та ідіть вже, бешкетниці, - мило посміхнулася жінка, простягаючи Сергію воду, щоб запити таблетку. - Але якщо щось, ви знаєте, де мене знайти.
- Так, знаємо, - Аріса кивнула. - Судзумі-сенсей, адже ми можемо всі йти додому?
- Так, так, звісно, - зітхнула сестричка, - я в звіті зазначу, що звільнила вас усіх на сьогодні від останніх занять. Тим більше, передостанній урок вже розпочався. Але тобі, Міядзакі, як старості класу, слід усе ж приділяти більше часу своїм шкільним обов'язкам. Я розумію, демони там, перевертні, нечисть усіляка, але школа - це теж важливо. Не забувайте цього, будь ласка, - звернулася вона вже до всіх, хто залишився.

На цьому, мабуть що, вже можна було йти.

Сергій - Акарі, вже Акарі, треба пам'ятати про це - продовжував розбирати слова чарівниць, і найнеприємніші його здогадки починали підтверджуватися. Він не відчував нічого особливого ні від свого нового тіла, ні від амулету-сережок, доки йому про них не сказали, але це ще можна було пояснити відсутністю навичок... А потім йому показали, як дівчата перевіряють кількість власної мани, і він не втримався від того, щоб не скривитися. Чарівниці робили це не самостійно - вони користувалися індикатором, виведеним для них у найбільш очевидній формі! Вони ТЕЖ не відчували свою ману, вона не була їх частиною: Їх магія була лише інструментом, виданим їм у користування кимось іншим - можливо, тою ж самою істотою, що проводила його "загробну співбесіду"... І контролю над цим інструментом дівчата не мали. Індикатор міг показувати будь-що, від фази Місяця до настрою справжнього хазяїна індикатора - він вже мав справу с тестером, що брехав на добрий десяток вольт, і знав, як важко виявити проблему без правильного інструменту для порівняння - і тому зовсім не факт, що "паливом" для магії слугували саме емоції...

Що, якщо подумати, було ще однією дурістю. Яким чином певні електрохімічні реакції у мозку та зміни гормонального фону однієї людини могли дати щось іншій? Повна маячня, нісенітниця!.. Сказав сорокарічний чоловік, що воскрес після смерті у тілі неповнолітньої дівчини, зберігши свою пам'ять. Але все одно - могло ж бути так, що енергію чарівниці насправді отримували від свого "хазяїна", а той лише тихо посміювався, споглядаючи зверху на їх безглузду метушню у спробах зібрати енергії на ще один день життя? Скривившись ще сильніше, Сер... Акарі хитнула головою, і зібране у хвіст волосся неприємно мазнуло по щоці. Дрібниця - але скільки ще їх буде?..

Тим часом, білявка (як там її, Чізуру?) вже встигла почати лаятися з Арісою; лупнувши очима, Сергій зрозумів, що занадто глибоко задумався і вже збирався було втрутитися у свару, що зароджувалася на його очах, коли у медкабінет влетіла - інакше і не скажеш - молоденька і дуже жвава дівчина вельми приємних пропорцій.

- Так, мені знадобляться таблетки для... - пафосним тоном почав було він нехитрий комплімент виду "у мене від вашої краси аж тьохнуло серце", але пасмо рудого волосся, що знову зачепило щоку від різкого повороту голови, змусило його різко передумати і збитися, заговоривши більш живо. - Тобто, від! Від голови! Тобто, я маю на увазі, від головного болю... Вибачте.

Зніяковівши від власного белькотіння, Сергій-Акарі замовк, водночас теж кидаючи погляди на інших дівчат.

- Нам дійсно значно краще, - нарешті зібрався з думками він - саме вчасно, щоб синхронізуватися з "генеральною лінією партії". - Дякуємо за турботу! І я думаю, наразі нам вже немає сенсу тут лежати?

Останнє запитання, незважаючи на те, що звертався... зверталася Акарі до медсестри, було в першу чергу спрямоване до Аріси і Ранко.

- Так і так, - кивнула Аріса Сергію у відповідь, підтверджуючи обидва ствердження про її власні слова.
Вона зітхнула, склала руки на грудях і відвела погляд у бік. По дівчині було видно, що вона дуже стомлена і їй, мабуть що, не дуже хочеться багато говорити, але, схоже, вона краще за Ранко могла все розповісти, а комусь із них двох це потрібно було зробити, як і відповісти на всі питання, що виникали у нових мешканців тіл їхніх подруг.
- Ми поповнюємо магічну енергію, тобто ману, за рахунок позитивних людських емоцій, спрямованих на нас, поки ми у хеншині. Чим сильніші емоції - тим більше мани. Найсильнішими емоції стають, коли ми приходимо людям на допомогу. Не обов'язково для цього вбивати нечисть, хоча перемога над потворами з потойбіччя - це майже гарантоване відновлення усієї сили. Щоби трішки поповнити ману, достатньо зняти кішку з дерева чи просто попозувати на камери, приймаючи різні пафосні пози, - красиве личко Аріси трохи скривилося, видно було, що їй це не подобається. Вона подивилась нарешті у вічі Сергію. - Тут у вас виникне інше питання: якщо махо-шодзьо - міська легенда, то чому ми дозволяємо нас бачити і знімати. Відповідь: Пелена. Або Парадокс. Або Патока. Називають по-різному, та ми це звемо Пеленою. Люди пам’ятають про нас, доки бачать, а через кілька хвилин, як ми щезаемо з їхнього полю зору, вони про нас забувають, і те, що було, їх свідомість сприймає крізь Пелену. Кішку з дерева допоміг зняти випадковий перехожий. Вогонь у будівлі загасили пожежники. Ніякого йоми не було, а стався землетрус. Гарні дівчатка у вбраннях чарівниць на фото - косплеєрші або що. До речі, можна не хвилюватися показувати у хеншині своє лице - Пелена і його змінює, тож рідні нас не впізнАють, коли побачать у чарівному образі. Власне, міські легенди тому і з'явилися, що дівчат-чарівниць в місті бачать, але ніхто нічого про них не знає. Але якщо ви розповісте про себе рідним у звичайній подобі, вони цю розмову не забудуть, тому це небезпечно.

Замість відповіді на питання Сергія-Акарі, як дізнатися власний запас мани, Аріса підняла праву руку, за допомогою іншої руки трохи закотила рукав, відкриваючи зап'ясток, стиснула руку в кулак і показала тильну сторону зап’ястя. На її шкірі був чітко видний малюнок, наче витатуйований - він нагадував іконку батарейки на екрані телефона, тільки дуже великого розміру, майже на весь зап'ясток. На іконці були риски і цифри від 0 до 100 з проміжком в 10. Наразі батарейка була повна приблизно на 35 відсотків.
- Це індикатор мани, - пояснила дівчина. - Він магічний, його можемо бачити тільки ми і контрактори. Щодо часу на освоєння... його замало, але є. Так чи інакше, ви потребуєте практики, тож для початку ми вам знайдемо когось слабкого. Але спершу нам всім треба відпочити і пережити те, що трапилось.

Коли Сергій с заплющеними очима прислухався до себе, він нічого не відчув. Нічого, що підказало би йому про його власний амулет. Тобто, амулет Акарі.

А от Юкі пощастило більше. Оглядаючи свої руки, вона помітила гарну каблучку, на якій був витиснений вогник, і коли її погляд зупинився на ній, вона раптово щось відчула. Але описати це відчуття не могла. Було лише розуміння, що це незвичайна річ і що вона їй чимось важлива.
- Так, це твій амулет, - помітивши погляд Чізуру, підтвердила Міядзакі. Вона вже закотила свого рукава і знову склала руки на грудях. - У Хасеґави це кулон-блискавка, у Ендо - сережки. Ключова фраза, як водиться, надто пафосна. Я вам її потім скажу, зараз не треба хеншинитись.

На словах про «цілий загін могутніх чаклунок» обличчя Аріси потемнішало, а кіт видав якийсь низький звук, схожий на фиркання. Здається, останні слова Чізуру та її повчання дівчина з фіолетовим волоссям сприйняла за образу, бо поглянула на Юкі з неприязню.
- Так, жила, недовго, і дуже давно, - з викликом відповіла вона, не відвівши очей. - А що б ти робила на моєму місці? Охоче вислухаю твої пропозиції.

Тим часом Віолетта (з котом, що не залишав її саму) вийшла з амбулаторного приміщення у звичайний медичний кабінет навчального закладу. Тут були стіл, стілець, крісло, ще одне ліжко, шафи з різноматніми ліками і лікарськими засобами. Крім дверей в амбулаторію, тут були ще дві двері: одні вочевидь вели в шкільний коридор, звідки долинали далекі голоси, а от інші, як запевнилась дівчина, коли їх відчинила, були саме до вбиральні, а точніше, до крихітного туалету, який тим не менше мав умивальник і дзеркало.
Якби не слова Аріси про її амулет, то Віолетта його, мабуть, і не помітила би, принаймні не вивчивши себе більш прискіпливо. Кулон-блискавка на шиї дівчини, сріблястий, вишуканий, був прихований під одягом. І від нього дуже разило магією. На відміну від Юкі, Паула в таких речах тямила, тому збагнула це відразу.

Коли Віо повернулася із вбиральні до кабінету, двері з коридора раптово відчинились і на порозі з'явилася ефектна, фігуриста молода японка в халаті медсестри і в окулярах.
- Йо! - привітала вона Віолетту помахом долоні, обводячи пильним поглядом з голови до ніг. - Рада бачити, що тобі вже краще. Як ся маєш? А як інші?
Вона попрямувала до відчинених дверей амбулаторії, щоби туди заглянути і теж помахати дівчатам.
- Бачу, живі-здорові, от і добренько, - посміхнулася жіночка. - Що ж ви людей лякаєте, невгамовні? Знову мені в звіті щось вигадувати, о-ох, я вже втомилася від ваших пригод, - закотила вона очі. - Та й нехай. Як самопочуття? Вам пігулки якісь потрібні?

"Вітре, мені обіцяли, що конюх проведе тебе на конюшню, почистить, напоїть і нагодує", - кивнувши бармену і Сільдару, Ґвен все ж попередила коня подумки. Без її дозволу кінь міг і не піти з чужою людиною, - "Не бешкетуй там. Та як хто ображатиме, чи вирішить вкрасти - то клич".

- То ви, пане, тут в тій самій справі, що й ми? - перепитала паладинка в Майло, - Ну, вантаж ми довезли, та в халепу встигли втрапити, і Ґандріху дуже треба допомога. На горі розповімо, щоб без зайвих вух. Мене Ґвен зовут. Ґвеннет Ланіган, я паладинка, така сама як Бодомар, - Ґвен глянула у бік сходів, куди вже пішов їх товариш, і додала проковтнувши смішок, - тільки ввічлива.

Напівкровка і собі думала піти слідом за побратимом-воякою, та на півдорозі спинилась, заслухавшись співом Валрел. Співала ельфійська бардесса і справді чарівно, тож Ґвеннет залишилась аби дослухати пісню до кінця.

— Інструмент? - Дівчина завела руки за спину і дістала усе, що в неї було, а саме лука та сагайдака зі стрілами. - Пане, ви мабуть переплутали прикраси лука з інструментом. Вони дуже гарні, але це все ж не інструмент. Хоча ви вгадали, я не погано виступаю. Хоча боюсь, мій акомпанемент може не зовсім підійти для вашого закладу. Але, я спробую і зроблю все що у моїх силах, щоб розважити ваших відвідувачів. Тому домовилися. - Дівчина забрала свої монети і залишила одну золоту. - Скажіть, де можна встати, щоб не заважати іншим і я спробую виступити.

Після того, як шинкар показав місце для виступу, Валрєл направилися туди і почекавши, доки на її персону звернуть увагу, почала виступ. Вона трохи хвилювалась, тому зробила ковток з переживанням і почала співати. Так, як флейтою, вона б не доповнила співу, вирішила покластись лише на свій голос у надії, лише їм задасть потрібну мелодію.

Слабне тіло і душа
І надія ледь жива
Й небеса здаються зловісними
Зупиняється сам час
Тиша огортає нас
Мій крик маже не чути в ній

Боже, чи ти так караєш мене?
Чи це ціна, яку плачу за помилки?
Цей спів – моє каяття
Ти зараз так потрібен мені
Чуєш голос мій?

З двох шляхів - на південний схід від площі до лісу, та на північний захід від площі - до міського саду, Сібо обрав перший варіянт. Рушивши в сторону лісу, гном не забув замаскуватись, а саме - прийняти подобу кота, і вже в ній прогулятись по місту. Хтозна: може, так вдасться підслухати якісь теревені чи чутки? І дійсно: проходячи повз ферму, містер Босі почув, як фермери-напіврослики щось гаряче обговорювали. Тож він зупинився послухати місцеві балачки, перш ніж продовжити шлях далі.

- Треба буде сходити до Святилища, Нарте. - говорила дебела жінка-напіврослиця. - Можливо, в хазяйки є якісь мазі, які прискорять загоєння подряпин Карпа.

- Ой, не знаю, не знаю, Квел. - відповів їй фермер, який теж був напівросликом й попередньо - або родичем жіночки, або її чоловіком. - Сестра Гараель, яка наглядає за Святилищем Удачі, нещодавно покинула місто на кілька днів, а потім повернулася пораненою і виснаженою. Наврядчи вона буде взмозі допомогти малому, принаймні - зараз.

Подальшу розмову Сібо вже не зміг почути, адже ця пара фермерів віддалилася від тину, а шум з будівлі навпроти навпаки - підсилився, що унеможливило подальше підслуховування. Гному в котячій подобі довелося звернути увагу на цю - іншу - будівлю. Цей зубожілий, розташований в кінці головної вулиці Фандаліна, трактир, був схожий на брудну і небезпечну діру, якою він, власне, й виявився, при більш ближчому огляді. Тут гостювали Червонотавровані - ніким іншим ці шибайголови й бандюгани не могли бути.

- Слухай но, Ґрісто! Тут, кажуть, на заїжджому дворі сьогодні аншлаг! - мовив один із бандюків. - Он, якийсь піврослик заселився: кажуть, що пригодник. Та й я чув, що годину тому по Триборській стежці заїхала на возі іще одна компанія.

- Нєє, я не чула. Хрін тут що почуєш, коли вас, довбнів дерев'яних, треба питвом поїти, та закусь якийсь організовувати.

- Гей! Ти чо бикуєш, стерво? - один із червонотаврованих хотів було піднятися, та дебела рука Грісти вмазала йому ляпаса по щоці. П'яне бидло відрубилось, а я його більш тверезі товариші розреготались.

- Сам ти стерво, покидьку. - відповіла хазяйка Сплячого Велетня - а забігайловка називалась саме так, про що говорила забльована вицвівша дощечка, яка, судячи з усього, колись висіла над дверима, а зараз лежала перед входом замість ганчірки для ніг.

Тим часом, Келагар зайшов у будівлю Фандалінської Рудної Біржі, й став гукати й шукати власницю. Її поява не забарилась, і перед дроу постала приваблива жінка з гострим поглядом, який був наповнений владою - ну, або прагненням до неї. Такий погляд часто можна було зустріти в Андердарку, а їх власницями були, як правило, жінки-дроу. Оглянувши Кела, вона відповіла:

- Чого тобі, чорномазий?

Хто зна, чого вона назвала Кела саме так? Можливо, вона звикла так зверхньо звертатись до усіх відвідувачів її підприємства, бо ж більшість із них були шахтарями, й їхні обличчя часто були покриті чорним пилом та кіптявою. Або ж, вона побачила справжній образ Кела?

***
- Я бачу музичний інструмент за вашою спиною, тож давайте зробимо так, шановно пані. Ви лишень раз розважите наших гостей, і будете мати власну кімнату, триразове харчування, а також гарячий чан із милом та іншими дамськими штукенціями. Перша доба - один золотий і виступ, а наступні - якщо у цьому буде потреба - ну, нехай за половинну вартість в 4 золотих і виступ. Згода?

Це було більш ніж просто щедра пропозиція. Зазвичай барди виступали в кращому випадку - за ліжкомісце десь в амбарі чи на горищі, а за їжу розраховувались із заробленого тут же, в харчевні, в гіршому ж випадку й того не мали. Тут же, на додачу до того, що дівчина могла б заробити, їй пропонували істинно аристократичні умови. Принаймні за перший день. Можливо, то була справа в її зовнішності, а, може - в переконливості. Так, чи інакше, дівчина мала б бути задоволеною. Ну, або ні, враховуючи, що вона, усе ж таки, жінка, а настрій в жінок, як ми знаємо, буває ну ду-уже мінливим.

- Егей, а ти, часом, не цей, як його.... - до стійки підійшов Бодомар, побачивши напіврослика. Паладину, мабуть, набридло стояти й чекати, тож він вирішив діяти. Почувши ім'я Добробочки, він присвиснув.

- Точно! Майло! Вантажники щось про тебе згадували, та ми так і не перестрілись на шляху. Ти де пропадав? Сподіваюсь, то не ти на нас гоблінів натравив, еге ж?

Бодя гиготнув, але погляд його залишився холодним та оцінюючим. Він не довіряв напіврослику, як, власне, й будь-кому іншому з їхньої групи. Зрозумівши, що Сільдар сьогодні пригощає, Хмурий поляскав Голвінтера по плечу й попрямував на другий поверх.

- Я - відпочивати. Бармене, мою вечерю та вино нехай вже в кімнату покоївка принесе. Вітаю в нашій тісній компанії, Добробочко, та знай: я з тебе очей не зпущу!

Із цими словами паладин піднявся на гору. Дубова бочка з окропом вже чекала на нього: на дні лежало розпечене каміння, яке й гріло воду. Бочка була величенькою: в ній могли вільно уміститися четверодебелих чоловіків; якщо ж чоловіки виявляться не надто дебелими, або серед них буде декілька жіночок, то й вшістьох можна було уміститись. Зкинувши зайвий одяг та віддавши його покоївці - щоб попрала, воїн опустив своє тіло в таку приємну гарячу воду, яка змиє всі наслідки й негаразди битви як з тіла, так і з душі.

Що ж до, інших, то справи з барменом вже ніби й були закінчені. Той запевнив Гвеннет, що про коня подбають, й у разі згоди Вальки на його умови - був готовий кивнути працівникам заїжджого двору, щоб ті підготували другий номер. Загалом так воно й виходило, що в оплаченій Сільдаром кімнаті поселилися, власне, сам Сільдар, Гвеннет, Бодомар та Келагар, і, хоча останнього ще не було в Стоунгілл, він, на відміну від Сібо, не виявляв бажання ночувати в лісі. Другу кімнату зайняла Валрел, а в третій чекало ліжко лише на Майло. Інші три були вільні, й готові прийняти, наприклад, того ж Босі, у разі, якщо той передумає, чи якихось інших пригодників чи подорожуючих.

- Долучайся й ти до нашої компанії, Майло! Упевнений, твій шлях також був довгий, і тобі не завадить гарненько відпарити тіло, підготувавши його до майбутніх звершень та пригод! - на правах мецената усього цього лаунжу мовив Сільдар, запрошуючи напіврослика скористуватись чаном та познайомитися ближче. Дружньо ляснувши Добробочку по коліну, Сільдар також підвівся й послідував за Бодомаром нагору - відпочивати, попутньо питаючи в Майло, хто він та звідки, якщо той, звісно, приймає пропозицію Голвінтера та йде слідом. - Щодо вечері, то, думаю, нам слід узяти приклад із Боді. - відповів Сільдар паладинші на прізвище Ланіган, киваючи Стоунгілу з натяком на необхідність повторити бажання Боді щодо їжі й для них.

По дорозі Келагар роздивлявся навколо. Він не був впевнений щодо того що добре запам'ятав місто, адже воно було під відкритим небом, а не мережою печер, як у нормальних істот. Тим не менш він намагався роздивлятися наскільки місцеві озброєні та уважні тепер. Але це дише для того, аби з користю провести час в невеличцій прогулянці. Він був впевнений що його новий образ достатньо добрий аби його не розкрили, але все ж йшов швидко, намагаючись все ж не знаходитись на вулиці надто довго, аби угикнути зайвих зустрічей.
Біля рудної біржі він зупинився лише на мить, аби постукати в двері і смикнути ручку, між цим спитавши:
– Агов, є хто вдома? Пані Торнтон?

- Еге ж смачні? - Ґвен всміхнулась і розділила останній шматок свого пряника із наполегливо вимагавшим смаколик конем.
Гномова метушня і сором'язливість паладинку трохи дивувала, адже наче вони непогано роззнайомились і подружились, та вона терпляче давала йому час. Видно ж було, що хлоп не з тих, хто одразу стаєдушею компанії, чи вміє поторгуватись за кращу ціну.
Та коли друїд заговорив про знайомі і зрозумілі йомй речі, то так захопився, як наче його підмінили. Наче підмінили малого відлюдника, так заливався він соловейком.

- Козел, і справді, страшний, як смертний гріх, - всміхнулась паладинка, повертівши в руках статуетку, - та в пригоді може стати, коли буде зовсім скрутно. Дякую.

Жінка сховала такого, як віявилося, корисного, козлиська, в сумку, і покачала головую.

- Будь обережніше в лісі. Я розумію, ти друїд, тож тобі там звично. Та щось мені не спокійно, з цими гоблінами і тітушками кругом... - паладинка нахмурилась, ідея Сібо ночувати самому в лісі була їй не довподоби, та з'явилась в неї і інша думка, що могла виявитись слушною, - але... Але, якщо зустрінеш там, в лісі місцевого друїда, тут же може бути місцевий друїд? Так от як зустрінеш його, може розпитаєш, де хованка того Гоблінського Короля? Ви і справді ліси знаєте краще, а Кель же нічого точнішого ніж "десь тут, в лісі" не пригадав. Та стережись гоблінів. І... хорошої ночі.

Ґвеннет помахала припустившому в сторону лісу друїду, хлопнула по шиї коня, і, жестом покликавши його йти за собою пішла в сторону шинка. Вона все ще сподівалася знайти там собі і холодного пива, і гарячу вечерю, і ліжко, і, особливо, лазню.

"Сивку, постій тут, біля конов'язі", - попросила вона Вітра подумки, коли вони підійшли до таверни, - "я піду домовлюсь про конюшню, овес і свіже сіно для тебе".
Коня Ґвеннет прив'язувати не стала, ніколи його не прив'язувала. Сивко був достатньо розумним і щоб не втікти далеко, і щоб не підпустити до сумок лиходіїв.

- Ви вже тут? - не помітити Бодомара в дверях було важко, важче лише обійти. Ґвен всміхнулась і протиснулась повз нього, - Не повіриш, я продала ті сідла майже за ціною покупки. Треба буде ще за залізяччя завтра поторгуватись. А вы за баню ще не питали? Ну пішли тоді, подивимось що тут.

Сільдара Ґвеннет вже запримітила коло стійки, як і Валрел, і ще якогось напіврослика, що виліз на табурет, тож попрямувала до них, та до корчмаря, що був за стійкою. До нього, кивнувши побратимам, вона і звернулась до першого.

- Доброго вечора доброму панові, - привіталась паладинка, - Мене звати Ґвеннет Ланіган, я маю честь подорожувати з цими поважними паном та пані, і мені б коня на ніч в стійло поставити, на хорошу підстилку, та сіна йому і овса задати. І щоб напоїли і почистили. Чи то можна?

- Кімнату і вечерю ви ж вже замовляли? - перепитала вона з Сільдара, перед тим як знов звернутись до корчмаря, - І ще хотіла спитати, чи є в вас банька? Така щоб з паром і віниками?

Не впоралась... Два слова, що своїм відлунням витіснили усі інші думки з голови Юкі і супроводжували її крізь вихор незрозумілих метаморфоз, видінь і глюків. Певно, таки впустила момент, як прилетів дротик з чимось отруйним.

- Yurusarenai (Непробачно). - власний голос видався дівчині якимось чужим, наче вона спостерігала за собою зі сторони і хтось інший вимовив слово її вустами.

Коли вдалось нарешті відкрити очі, Юкі обережно огледілась, наскільки це дозволяв зробити кут огляду без поворотів головою. Приміщення медичного призначення. День. Сонячно. Жодних опадів. Легенький вітерець. Щонайменше 7, а то і 8 годин у відключці. 4 особи поруч. Розгледіти вдалось не усіх... Судячи з їх розмов і повної відсутності будь-якої зброї - жодної небезпеки не несуть. На перший погляд. Базової обережності все одно ніхто не відміняв.

- Киць-киць-киць... - лагідний дівочий голос збоку підкликав... Кота? Його присутності Юкі не відчувала досі. Невже один з наслідків отруєння?

Швидко склавшись у сидяче положення, Юкі одразу помітила невідповідність зусиль і підсумкових рухів, що були результатом цих зусиль. Змістившись убік, дівчина спритно, як їй здавалось, спробувала встати, проте ноги не зустріли очікуваного супротиву підлоги (через різницю у рості з минулим тілом) і горе-ассасин завалилась на підлогу. Перед самим приземленням інстинктивно спробувала пом'якшити падіння перекидом, проте і з цим облажалась, розпластавшись на спині. Широко відкриті очі розглядали стелю, не виказуючи ніяких емоцій. Жоден нерв на обличчі дівчини не поворухнувся. Лиш тонкі губи видали мінімально необхідний набір рухів, щоб випустити з горла звуки того самого незнаймого дівочого голосу, який вже лунав раніше з її вуст:

- Як звідси вийти? - хто зна, говорила Юкі зараз про приміщення, чи про клітку, в якій опинилась її душа.

Сергій

Так іноді буває, що начебто здорові або такі, що вважали себе здоровими, люди раптово помирають. Сергій ніколи не думав, що це станеться саме так, у власній квартирі і в спокійній обстанові, за читанням якоїсь не дуже цікавої книжки. Він лише відійшов на кухню зробити собі напій і пару бутерів попоїсти і, нарізаючи хліб, відчув, як закололо серце, як воно заболіло, наче хтось без жалю його стиснув сталевими пальцями. Мить агонії, на щестя, була недовгою - наступної секунди Сергій вже відчував, що падає на підлогу, але удару від падіння не сталося, замість того він продовжив кудись падати, наче скрізь підлогу, потім летіти, але його свідомість вже не тямила, що відбувається...
Він летів у далеку далечинь. Можливо, до світла в кінці тунелю. Можливо, не було ані тунелю, ані світла. Потім він кудись таки дістався, з кимось розмовляв. Йому щось пропонували, і Сергій погодився, тому що пропозиція була цікава. Що це було і що його зацікавило, це він вже не пригадував. Але коли згоди зі співрозмовником було досягнуто, він знову кудись летів, довгенько, навіть встиг знудитися. І от нарешті він тут... Але де це тут?

Паула

Так іноді буває, що начебто здорові люди потрапляють у лікарню. Достатньо лише зірватися зі стіни стародавнього храму і добряче вдаритися головою о каміння. І добре, якщо поруч будуть інші люди, які нададуть тобі першу допомогу і довезуть до лікарні. Але цього, виявляється, замало, щоби вижити після такого невдалого приземлення головою. Паула не відчувала часу, знаходячись у стані комі в лікарні, куди її доволі швидко доставили колеги по експедиції. Але відчула ту мить, коли вона, здається... померла?
Саме тоді її кудись потягнуло, понесло надалі від тіла, занурило у непроглядну темряву без ознак світла в кінці. Ця велика археологічна подорож тривала лише хвилину, а може, сторіччя. Часу не було, простору теж. Було лише відчуття, що Паула з кимось розмовляє, про щось сперечається, але згодом погоджується з тим, що їй запропонував співрозмовник. І коли згоди було досягнуто, вона знову кудись полетіла. У довгий-довгий політ, який однієї миті завершився...

Юкі

Так іноді буває, що начебто здорові люди помирають зовсім юними, ще не досягнувши офіційного повноліття. Особливо якщо ти гинеш за таємничих обставин на не менш таємничому завданні, так і не виконавши наказ керівництва. Такі люди, мабуть що, знають, що довго не проживуть, і заздалегідь готові гідно зустріти свою смерть. Але тільки не Юкі. Вона була не готова. Вона не виконала наказ! Це її зона відповідальності, і Юкі аж ніяк не могла з цим змиритися. Ні! Ні! Вона повинна закінчити цю справу!
Але... Юкі вже не пам'ятала, що саме мала зробити. Вона відчувала, що кудись летить у цілковитій темряві, і знала, що не виконала важливий наказ, але що ж їй наказували? На жаль, відповісти на це їй не зміг або не схотів невідомий співрозмовник, який з нею заговорив, коли політ дівчини скінчився. Він (вона? воно?) сказав, що не може її повернути, але в неї є можливість виправитись у новому житті, не менш важливому, ніж її попереднє. Саме тому Юкі погодилась? Чи тому, що її душа на підсвідомому рівні була якось пов'язана з тією, чиє місце Юкі повинна була зайняти? Адже її теж звали Чізуру, і її прізвище було Юкі. Проте Юкі ще не знала, що так все співпало, коли надала свою згоду. І от після ще одного тривалого польоту вона повільно приходила до тями...

Всі

Так іноді буває, що начебто здорові люди помирають і перероджуються в новому житті і в новому тілі. Дуже часто це тіло новонародженого маля, і тоді ти проживаєш інше життя з нуля, але інколи ти потрапляєш в більш-менш доросле тіло, котре вже встигло пожити деякийсь час, набути соціальних зв’язків та таке інше, а головне - нажити собі проблем, які тепер стануть твоїми, бо дісталися тобі в спадок від попередника. Що робити, ісекай такий ісекай.

- ...деться вчити всьому з самого початку? - лунав десь поблизу незадоволений дівочий голос.
- Я в котрий раз скажу, що ви самі в цьому винні, - відповів йому також незадоволений чоловічий голос, дуже приємний, з бархатним відтінком. - Я попереджав, що цей оні засильний для вас і без допомоги інших загонів ви не впораєтесь. Але ти була занадто самовпевнена. Досі ви мали справи здебільшого зі слабкими потворами. Варто було перемогти кілька бісів, і ви вирішили, що ви вже надкруті і поміч вам не потрібна. От і маєте те, що маєте.
- Годі вже мені нотації читати! - застогнала дівчина, і в її голосі почулися сльози. - Думаєш, я не розумію, що накоїла? І помилку мою вже не виправити...
- На щастя, ми її виправили, - спокійно відказав її співрозмовник. - Не завжди щастить підписати контракт одразу з трьома помер...
- Як ти можеш таке казати?! - вигукнув новий, третій голос, теж дівочий і дуже засмучений, він аж тремтів від люті. - Наші подруги померли, а тебе лише якийсь смердючий контракт хвилює?! Погань ти бездушна!
- Невірно, - байдуже відповіли їй, - душа в мене є, але...
- Стули пельку, ти, наволоч волохата! - крикнула друга дівчина, і її голос зірвався на ридання.
- Тихіше, - промовила перша дівчина, - здається, вони прокинулись.

Всі троє відчули, що лежать на чомусь м’якому. У кожного й кожної дуже боліла голова, але свідомість поверталась, разом зі спогадами про своє минуле життя і... про те, що відбувалося після смерті. Хоча спогади ці були дуже вже туманними.
Доки перероджені лише приходили до тями, вони чули частину розмови, що відбувалася в цій кімнаті чи приміщенні, але нарешті вони знайшли в собі сили відкрити очі, підняти важку голову і озирнутися. Щоб зрозуміти, що власна смерть, бесіда з кимось у темряві і якась згода їм не примарилися і не приснилися... скоріше за все. Тому що на кожному... кожній з них була звичайна дівоча шкільна форма біло-брунатного кольору, і якщо Паула з Юкі ще могли вирішити, що їх хтось і нащось перевдягнув та натягнув їм на голови перуки, то Сергій аж ніяк не міг переплутати своє колишнє тіло з тим, що він мав тепер... хоча довге руде волосся, що спадало йому на лице, теж могло бути перукою.
Вони троє лежали на сусідніх койках у просторому світлому приміщенні, з відчиненими вікнами, крізь які в кімнату проникав легкий вітерець. Судячи зі всього, це була амбулаторія в якомусь медичному закладі. Тут було кілька ліжок, і ще одне з них було зайнято двома дівчатами в тій самій шкільній формі. Вони не приховували сльоз, але якщо одна з них, з незвичайним фіолетовим волоссям, стримувала себе, хоча на її щоці й була сльозинка, то інша, чорноволоса, мала червоне від сльоз обличчя і заплакані очі, а її плечі тремтіли від подальших ридань, котрі вона намагалася припинити. Обидві дівчини були приблизно одного віку і обидві дивилися на трьох «новеньких». Нікого більше в приміщенні не було, крім чорної кішки або кота, що сидів на підлозі біля ніг власниці фіолетового волосся та фіалкових очей.
- Тільки не кричіть, все гаразд, - не дивлячись на власні сльози, фіолетова намагалася попередити реакцію потраплянців і підбадьорити їх. - Ми вам все пояснимо, коли ви отямитесь. Може, ви і самі щось пригадуєте?
На диво для Сергія и Паули, вони розуміли японську мову, на якій говорила дівчина. Юкі ж, яка і в минулому житті була японкою, нічого дивного в цьому не помітила.

Перша дівчина

Друга дівчина

Чорний кіт

– А ще, ця красуня, і ця, – Келагар трохи обійняв Валрел і Ґвен, ніби демонструючи Бартену, – вони Герої! Ну знаєте, такі про яких потім складають легенди і пісні... Але усі з чогось починають, наприклад з гоблінів! Ви б бачили, які вони! Блискавичні, яскраві! І це вони були трохи втомлені через незручності! А сумки якраз дозволять цих незручностей уникнути, і значно підвищити шанси на те, що вони допоможуть Фандаліну в розвитку через винищення всякої погані, що тут є! Слово Едгіна Дарвіса!
Поки тут вирішили зайнятися улюбленою справою торгашів, дроу мав час познайомитися з впливовими особами цього міста, тож відпустивши дівчат, Келагар відступив до дверей:
– Піду привітаюсь з тіткою, до зустрічі у Стоунхілла, візьміть і на мене щось.
Закріпивши на поясі мішечок з триболами, він вийшов, далі слідуючи вказівкам Бартена. По дорозі він вивчав навколишню місцевість, граючи роль безтурботного приїзджого. Мабуть, треба було б придумати якесь вітання, або початок розмови, але то для слабаків та поверхневих ніженок. Лише хаотична імпровізація, лише хардкор. Лишалось сподіватись що особа, яка була йому потрібна, ще на місці.

Ґвеннет покивала зі співчуттям на бідкання Бартена, і всміхнулась про себе. Цю гру вона знала, і в неї можна було грати вдвох, а не пограти було б неповагою до крамаря.

- Ти ба, яка халепа, - підтримала вона торговця, - багато боги послали випробувань Фандаліну, і не перестають посилати і досі. То гобліни, то тітушки, от же ж напасть! Та за шо воно такому славному містечку? Ну, хоч з гоблінами ми порішали на якийсь час. Може й на цих червоних тітуханів управу знайдем...

Жінка схилила голову до плеча і глянула на хитрого торговця. Чортяка добре торгувався, наче в самому Калімпорті вчився тому. Та й вона дещо вміла.

- А пан часом не з півдня до нас перебрались? - спитала вона з усмішкою, - Бо тілько там такі хороші торговці. І, знаєте, дуже б хотіла уступити вам ці файні сідла за ці чудові сумки, бо ж коней в нас з дядьком і Ґандріхом повбивали гобліни, лише мій вцілів, і сумки зараз потрібніші. Справді, нащо нам три сідла на одного коня? Та не можу. За ті сідла в Невервінтері по п'ятнадцять монет шорник править і по десять віддає добрим людям.

Ґвен розгорнула сідло на стійці, і підняла його крило, потерла шкіру пальцями, демоструючи її якість, тоді перевернула, і додала:
- Бачите, воно майже нове. Полки не забиті, перенабивать доведеться не скоро. Шви хороші, й нитки міцні. І друге таке саме. Шкода, нема коней, щоб їх ними сідлать. Тож треба розпихувать пожитки по сумках, і ще уговорювать того вередливого красеня їх везти. А він менше ніж за яблучко і надягти їх не дасть... Може уступите мені ваші чудові сумки за одне сідельце? Щоб на яблучка вистачило. А то, бачите, заробіток дядькові віддала, бо ж треба допомагать добрим людям у біді. А нового ще не заробила. А нам з побратимами ще Ґандріха шукать, і рішать щось з вашими тітушками, бо це ж не діло, щоб таке неподобство відбувалось.

Паладинка усміхнулась, глянула на гнома і підморгнуля йому.
- Правда ж, пан Сібо? - нащо гномові була потрібна склянка, бусинка та ще й товчені рубіни, Ґвеннет не знала, та для магії часто бували потрібні дивні речі, навіть для святої магії, - Моєму другові склянка для того ж. А пляшка завелика буде. В неї б доброго вина... Нам же щось, щоб оцю намистину всунути. Треба невеличка скляна фляжка, чи флакон, така, щоб і в бою по ній було не сильно легко попасти, як на поясі висітиме. Все ж більша ніж цей флакончик, та менша за пляшку, з якої вино наливають. Розумію, скло дороге, і, мабуть, у вас тут склодувів нема? Та й нам ідеальної прозорості не треба, так же?

Ґвен глянула на Сібо і знов на торговця. Чорт зна, нащо гномові саме скляна ємність. Але ж не перепитувати в нього зараз.
- То може пан пошукає якусь таку скляну баночку для тої намистини для шановного друїда, - і зміняє мені то на друге сідло і цей провіант, додавши ще трійко пряничків, бо дуже вже добре вони пахнуть! А якщо пан знають, де б мені роздобути Латандерів оберіг, замість того, що мокша зламала, то це зробило б цей день знов радісним і для мене.

Паладинка схилила голову голову до плеча і підняла брови, чекаючи відповіді. Як буде треба, вона ще може поторгуватись.

Не можна сказати, шо Фандалін справив враження на Майло. Швидше навіть навпаки. Містечко виявилося якимось надто вже стандартним і непримітним. Нічого тут не було такого, що б кидалося в око, чи западало в душу. Місцеві теж не здавалися цікавими. Ані напірослику, ані до напіврослика. Якось очікувалося більше... расизму? Певним чином це навіть розчаровувало. Майло якось очікував чого... іншого. Не скажеш, що кращого. Швидше навіть гіршого. Якогось бруду, якихось агресивних тутшеніх, в загальному будь-яких проблем. Так вже вийшло, що жрець має таке собі правило — ніколи нічого просто не буває. А тут все було якось надто просто. Надто мирно. Надто... стандартно?

З думок і самонавіювання напіврослика вибудив новий гість у шинку. В ньому легко впізнавався пригодник. І з того, що почув з його замовлення, усе співпадало. Це явно був представник великої групи. Швидше за все саме тої, з якою і розминувся десь в дорозі Майло. Вирішивши не марнувати особливо часу жрець піднявся та підійшов до бармена з пригодником, що про щось разом балакали. Глянувши знизу вверх на Сільдара, Добробочка ткнув в бік.
— Агов. Ти з групи Роксікера?

— Жрецю Келемвора, а чи дарує ваш бог мертвих благословення воїнам, як вже дві битви поспіль моя неперевершена Майлікі направляла ваші удари проти наших ворогів? Якщо так, то я б натомість зміг би сконцентруватись ще більше на посиленні нашого відомого бійця.

Тарас подивився на кентавра та відповів:

— Я не спец в такій магії, але дещо вмію. Благословлю, якщо треба. Тарас вже склав три пальці, щоб торкнутися колеги, але той занервував та й відійшов. Ну, то добре. Треба було повторити про себе плетіння, бо надто довго від нічого не благословляв, все надіючись на власну силу магії, аніж на інших. Але тут таке явно не пройде.


Зранку вже трапилося цікаве. Юзі неочікувано запропонувала додатково захистити поганеньку броню, що носив Тарас. Мабуть, все ж подумала, що жрець, який падає кожен бій - то недобре, а якщо менш цензурними словами, то хер конячий. Хоча ні, конячий вже є. І не тільки конячий. І не тільки хер.

  Коли візок відправився у дорогу, Валрєл що засіла позаду поряд зі спорядженням. І коли усе нарешті стало спокійно, вона сама і не помітила, як заснула. Можливо на неї просто нахлинула втома, бо майже усю дорогу, до того моменту як її схопили, вона провела на ногах. І це, хоча не така тяжка втома, як від полону гоблінів, але для ніжної аристократки що не знала раніше труднощів, ця пригода стала дуже виснажливою. І від втоми, вона провалилась не просто у дрімоту, а майже відрубилась. Її тіло з'їхало до положення лежачи, а нахиливши голову, в неї потік невеликий струмок слини. І у такому положені вона пролежала аж до самого Фандаліна. І навіть вигрузка спорядження її не розбудили, аж до моменту поки її не окликнула Ґвен. Єльфійка трохи піднялася із дуже заспаним видом і скуйовдженим волоссям
— Ґа?... Що? - Дівчина почала приходити до себе, поправляючи волосся і розминаючи лице, потягуючи за свої щічки. - Так, що я пропустила? - Запитала Валрєл, але вже відповісти їй було нікому. Тому вона поспішила зайти до лавки останньою. І майже одразу помітила величезну і гарну жемчужину на прилавку. Вона захопливо вдихнула і схопивши дорогоцінний камінь підбігла до прилавку, відштовхнувши якогось смазливого доходягу.
— А мені оцю жемчужину, будь ласка. А ще, у вас є пір'я для письма? Наприклад совине.

Напіворк хотів було пояснити кентаврові, що, навідміну від копитних, гуманоїди носять штані. І мотузку, якою вони підперезані, треба мати змогу спочатку розв'язати, а потім - зав'язати, інакше ти просто надзюриш собі в штані! Та Барілко вже поскакав до інших, упевнившись, мабуть, що всі живі та здорові.

- Я... Я не знаю. - із заминкою відповів Варгус на питання Ю, знизивши плечима. - Твої губи аж палали, магнітом тягнули до себе, тож я не втримався. Хоча, можливо, то вино? Так, чи інакше, але ти мені сподобалася най і не одразу, але після попередньої битви - точно. Тож... Хм... Вважай це проявом моєї прихильності до тебе, чи що?...

Напіворк глянув собі ніжче пояса. Там все ще був вузол, що, власне, нагадав йому, що проблема з вечірнім туалетом залишалась актуальною, і з цим треба було щось вирішувати. Гладіатор глянув на Юзвізі, очікуючи від неї хоч якої відповіді.

Ґвен здивовано спостерігала за магічним перетворенням дроу, навіть рота трохи відкрила. Ні, вона розуміла, що якось він жив серед людей достатньо довго, а значить, маскувався. Але вона не очікувала такого маскування. Ну, що ж, це багато пояснювало.

- Dos saph ptau'al, - всміхнулась вона, ще раз оглядаючи статного дворянина, що йшов поруч нею, - А тобі подобається увага. В ту баню тепер всі дівчата з села збіжаться, хоч під вікнами постояти.

Паладинка ще розмірковувала, чи пристойно пристати на пропозицію, надто вже гарним чолов'ягою перекинувся темний ельф, тож банний відпочинок міг зайти надто далеко, коли ситуацію врятував Бодомар. Ґвен глянула на здорованя підняла брови і щиро розсміялась. Отакої, ох не цього кремезного дядьку дроу кликав в купальні! Але така ідея їй більше подобалась, тож вона вдячно кивнула вояці, а відповіла вже Келагарові:

- Великий гарячий чан і холодне пиво, якщо в них таке є, я в ділі. Але й на просту парну, теж згодна, навіть якщо вона не на березі річки. - ідея Ґвеннет явно подобалась, - покажеш дорогу?

- Як панна зажадає, я вмію робити массаж з медом, сіллю і полином, - звернулася вона вже до Валрел, - сподіваюсь, то в того Стоунхіла знайдеться. Після сьогоднішніх пригод у печерах зайвим точно не буде.

Гномка зміряла Варгуза втомленим поглядом і кивком запросила зайти до своєї пісочної фортеці.

- Все тут прокляте. Як ти взагалі вирішив, що брати цю зброю – гарна думка?

Ще одне тихе зітхання, і гномка простягла руку у бік чемпіона.

- Зеб, допоможи йому.

Золотий дракончик охоче зістрибнув з хазяйкиних плечей і вліз по напіворку, лоскочучи йому ребра, і підніс флягу йому до рота. Золоті порошинки кружляли навколо напіворка.

Але варто було йому на мить відволіктися на відпивання з фляги, як гномка вскинула рушницю і вистрілила йому в груди. За мить до того, як вогненний снаряд обпік би його тіло, маленький піщаний золотий щит з'явився в місці удару, прийнявши постріл на себе і обсипавшись.

- Я так могла зробити з усіма. Якби ви трималися поряд. Я хотіла зрозуміти причину, чому ви тікаєте. Але її ніхто не назвав. Так чому? Навіщо робити безглузду дурницю, яка не несе нічого, крім шкоди, а?

Сет не хотів прокидатись. Він був надто виснажений, але хтось висмикнув його з солодкого та безболісного сну, і невеликий заряд цілющої магії не міг компенсувати біль та спустошення. Тож він знов сів так щоб рухатися якомога менше.
Він хотів відповісти звичним чином – переславши кожному в голову думку, але для того потрібно було б відкрити очі. Ні, то занадто.
– Ну нічого. Наступного разу будемо в купі. Усі тебе почули, зрозуміли неправильні дії.
Сили на дискусії з'явились пізніше, коли Барілко закінчив з молитвами. Бажання вставати не було, але цікавість все ж перемогла і він підійшов до трофеїв. І трохи здивувався тому, що чоботи пропонувались Юзі, адже у них був розмір саме на дракононародженого. Примірявши їх, Сет відчув знайому жагу руйнувань, яка, однак, була не дуже природньою, бо саме зараз він не мав відчувати нічого такого. Але чоботи наче жадали наблизити його до ворога щоб знищити. Специфічна штука, з урахуванням того, що він знищує супротивників дальнобійною магією. До речі, про ближній бій, треба не забути про свій кинджал, який кинув, ще знадобиться.

Битва закінчилась, і напіворк видихнув із полегшенням. Як і минулого разу, вижили всі, що не могло не радувати гладіатора. Бо це підвищувало шанси їх усіх на успіхи в майбутніх битвах, перш за все. А от психологічний стан жіночої частини їхньої групи починав небезпечно похитуватись, і це питання не слід було ігнорувати. Досвід показував, що відсутність стабільності в сприйнятті подій могло зіграти злий жарт з ними усіма, й наступна битва могла виявитися фатальною. Остаточна втрата хоча б одного бійця сильно ускладнила б задачу для всіх інших, а двох бійців - майже неминуче привела б до загибелі усієї групи.

Варгуз знав, що зараз, коли емоції гномки зашкалювати, не варто було починати розмову. Спочатку треба було відпочити, попоїсти та полікувати рани, і потім, коли емоції трохи стихнуть - поговорити з нею по душам. Тож, поки що, чемпіон просто проігнорував її випади, зайнявши позицію, що то наразі не на часі. Але час цей мав наступити зовсім скоро. Замісць цього, він відповів Барілку.

- Меч? Не відмовився б: сподіваюсь, що він не приросте до другої руки, як оцей во - і напіворк помахав мечем у повітрі, який став частиною його кінцівки. - Що ж до сувою, то я не впевнений, що взагалі зможу прочитати його. І не тому, що я не вмію читать - це я, якраз таки, умію, а от щодо заклять і всякої магії, то здібностей у мене небагато. Що ж до їжі... - Напіворк замислився. - Минулого разу нормально вечеряли Ю, Тарас та Сет, якщо пам'ять мені не зраджує. Їжі залишилося якраз на двох, і, чесно кажучи, в моєму шлунку вже давно свербить та лоскоче від голоду. Але пропоную цього разу трохи поголодувати усім нам, наступного ж - дати можливість попоїсти першочергово нам з тобою. Їжу треба економити й розподіляти грамотно, бо невідомо, скільки подібних зустрічей нас іще чекають попереду.

Прокинувшись, авантюристи знову спустились в безкінечний лабіринт підземних тунелів. Нестерпно одноманітні печери руйнували будь яку орієнтацію в часоплині, й пройдену відстань можна було вимірювати хіба що втомою. Так кілька разів група зупинялася на короткий відпочинок, та підступаючий голод і безнадія щоразу гнали їх уперед. Скільки вони вже тут? Два дні, тиждень, місяць? Здавалося що крізь Браму вони пройшли колись дуже давно, ще у минулому житті. Поворот за поворотом, сходи за сходами, коридор за коридором. Тому коли їх шлях перегородили звичайнісінькі дерев'яні двері, чи вже здавалося незвичним й несподіваним. За дверима було приміщення.



Звичайнісінька таверна, жива, але порожня. Майже. Столи були вкриті як свіжими стравами, так і брудним посудом з недоїдками. Ніби тут щойно тут були відвідувачі, які одномоментно зникли, щойно двері відчинилися. Табличка коло входу містила напис "Їжу і напої не виносити". Подвійні сходи по боках вели кудись нагору, вірогідно там були кімнати для постояльців. Прямо по центру, між сходами, знаходилася стійка з напоями, а за нею - ще одні двері. Зазвичай такі ведуть на кухню, але візерунок зі спіралью натякав що не цього разу. Стійка ж не пустувала. Провідник, ця дивна бізоноподібна істота, беземоціонально протирала серветкою склянку, й лише завершивши цю справу звернулася до нових гостей.

— Знову маю честь вітати вас від імені Печер Спокути. Тут ви зможете відпочити, бо як цілком заслужили на це. Але трохи пізніше.

Провідник неспішно протянув вперед свою масивну руку, долонею вверх, та поманив героїв до себе.

Гаррі не подобалось як Вікті гримає а їх "донечку", хоч і знав що здоровань робить це не з дурних намірів. Просто він такий, і його вже не переробити. Та й не те щоб син Абеді піклувався про емоційний стан дитини вулиць, але гадав що використовувати малу для власної емоційної розрядки не найкраща історія. Аби ж Алерул погодився відвідати психолога так же легко, як манікюрницю.

— Танта, з завтрашнього дня ми можемо відлучатися, тож агентство повністю на тобі. Я на тебе розраховую. Тримай. Це на кишенькові та оплату найближчих занять. – По гладкій столешниці одна за одною поїхали у бік дівчини п'ять золотистих монет. – Чуєш, Вар? Гроші в неї є, тож як поведеш її на стрільбище не ведись на щенячі оченята, вона сама оплатить заняття.

— Кай галку при собі має чи мож хто з вас може полізти в Третій світ в пошуках свідотcтв Регнерка?

— Він десь в горах, на багато миль від найближчого галофона. Лише в Третьому світі інколи його можна піймати. Я спробую.

Озброївшись стилусом та захисним браслетом Гаррі сів на спеціальний коврик, підібравши ноги під себе. Вогні трансфератора почали блимати, спершу повільно, але з кожною ітерацією набираючи швидкість, дотримуючись при цьому заданих програмою ритмів. Обсидіанова паличка звичним рухом крутилася між пальців припустельника,даючи знати що його свідомість ще тут, у цьому просторі. Аж раптом вона замерла, так і не завершивши свій оберт.

Гаррі опинився на самоплаві* посеред пустельних барханів. По піску йшли хвилі, що розбивалися о борти судна ніби вода. Десь далеко виднілися скелі, а в іншому напряму – темно-руді хмари з червони блискавками. Тривожна зона. Добре що трансфератори вираховують куди саме відправити гостя, й обирають для цього безпечні ділянки Третього Світу. Поряд з човнем пролетіла зграйка мавчиків**. Один відбився від решти та почав зацікавлено кружляти навколо Дюбуа-молодшого. Гаррі оцінив заряд обсидіану в стилусі, намалював в ним в повітрі руну dhana. Заряд помітно зменшився, а мавік запищав від задоволення.

— Знайди Кая.

Тепер треба було згаяти час, доки сліпий шукач прочеше округу. Руна vásu прикликала власного джина, і хлопець почав підготовку до завтрашньіх справ. Магоміри то добре, та скоріш за все аукціон приймає лише реали.

– Варта? В Фандаліні? – Келагар навіть трохи розсміявся, – Поки... Як тут кажуть? Поки ця курка не знесе золоте яйце, місцеві будуть відбиватися самі від усього, що на них скотиться з гір. Тут тобі не Невервінтер. І навіть не Лускан. Але я тебе почув. Не сумніваюсь що у випадку проблем, я зможу знайти вас... Ви, не те щоб непомітні.
Дроу показав на Сільдара після його пояснення нащо він тут взагалі:
– А дипломатами безпека не забезпечується. Принаймні, безпека від місцевої шпани. Вашого посланця скоріш за все зарізали і кинули десь в канаві, забравши все цінне.

* * *

Дальдарин не здивував. Ну може трошки. Валрел за короткий проміжок часу трохи змусила забути про те, які поверхневі "брати" насправді. Ну і хай котиться у Безодню. Менше слів про клятих Кореллонів чи ще яких там підступних ельфійських богів. Тож Можна було облоштовувати собі зручне місце, викорстовуючи рюкзак як подушку і відпочивати до Фандаліну. Тим паче що новий старий плащ дещо краще закривав очі від сонця – можна було лежати навіть на спині. І вже точно він не збирався возитися з дохлими конями. Треба було обдумати подальші дії і куди йти у Фандаліні, як знайти Халію. І тут Келагар стикнувся з тим, що простіше за все, буде спитати в трактірі чи в магазині.
От жеж... Хоча може так і краще. Нащо напружувати себе якщо можна не робити цього.
– А знаете що... Я передумав. Гадаю, мені з вами по дорозі. Принаймні поки я дещо не з'ясую.

Скрипучи зубами від болю, дівчина піднялася з піску і підняла руки вгору, дивлячись на колоду, що посміла її вдарити. Рухатися було боляче, дуже боляче, але необхідно. Вона ще жодного разу не робила нічого подібного, а тому не могла гарантувати ефекту. Однак...

- Зеб... Творіння землі, захисник ядра, прийди до мене...


Земля перед гномкою вибухнула фонтаном із піску та шматків породи під ним. Через кілька хвилин пил розвіявся, і гномка постала перед усіма із золотим піщаним драконом, що обвив її руку від одного пензля до іншого. Його паща лежала поверх тильної частини правої долоні, а крила розташувалися за її спиною, наче її власні. Золота пилюка осіла навколо неї і дворфа, ніби налипнувши на невидиму сферу навколо них.

Перед тим, як всістися спочивать, Ґвен перебрала добро, що їй дісталося після розподілу, дещо склала в рюкзак, дещо причепила на себе. Загальну здобич теж треба було якось спакувати так, щоб зручно донести до воза, про якого вже кілька разів згадували. Тож було чим зайнятись паладинці перед тим, як всістися на сходах на вході у печеру і, притулившись спиною до стіни, дістати з рюкзака їжу і бурдюк з сильно розведеним вином.
Жменькою горіхів і сушених яблук, як думалося паладинці, обмежитись не вийшло. Судячи з того, наскільки вона виявилась голодною, гобліни їх з Сільдаром протримали не менше доби, тож Ґвен і не зчулася як зжувала майже денну пайку під Сільдарові оповідки. Йому вона теж запропонувала і їжі і бурдючок, та й усім, хто був не проти долучитися.

- Ярно, чонявий такий? - перепитала вона в батькова побратима, коли мова зайшла про його справи Фандаліні, - Це той, що реготав як сова, коли татко дізнався про мої татуювання, і лаявся за них прямо на храмовому подвір'ї? Такого забудеш! Кілька років потім мене підначував. Та й батька теж.

Паладинка посміхнулась якимось своїм спогадам і ще хильнула з бурдюка:
- Мені тоді чотирнадцять було, а йому років двадцять п'ять, - продовжила вона, посміюючись, - манерний такий, загравав до всіх черниць. Крім мене, а мені так хотілося, щоб і до мене теж! Тодішні його магічні фокуси справляли враження, тільки йому не кажи, - Ґвен підморгнула Сільдарові, - то давно було. Цікаво, який він зараз? Змінився? Сподіваюсь, з ним все гаразд, і він знайдеться, як завжди, десь у житі з якоюсь солодкою вдовицею. Та як ні - то клич. Своїх треба виручать. За Ярно я всім бандюкам голови повідриваю.

- Але ж... Це ж саме той, якого тобі подарував Тритон, за те, що ми врятували його з полону тих лусканців? - напівкровка здивовано, й одночасно засмучено, перевела погляд з тризуба на Сільдара. Їй не хотілось, щоб він віддавав ту пам'ятну зброю, та він вже запропонував нагороду шукачам пригод, тож давати задню було пізно.

- Ех, стільки спогадів, - зітхнула вона, - як віднайдемо Ґандріха з його мапою, і Ярно, то засядем на якийсь вечір в трактирі, щоб все те попригадувати. Не відкрутитесь, я частую.

По правді, Ґвен була б вже зараз не проти опинитись у корчмі, замовити гарячу вечерю, доброго пива, і, обов'язково, лазню, щоб відмитися після гоблінських печер, тож пропозицію рушати до возів вона зустріла радо. Підхопила свій рюкзак, з притороченим до нього обладунком, взяла, що могла внести, зі спільного, і була готова рушати.

На виході паладинка завмерла на кілька довгих секунд, мружачись і оглядаючись по сторонах. Після тісних і темних печер світ поверхні виглядав безмежним і прекрасним таким, що дух від нього захоплювало.
- Красиво, - тільки й змогла вимовити вона, коли прийшла до тями. Всю дорогу Ґвен дивилась по сторонах, милувалась деревами, і травами, і, особливо - небом, аж кілька разів спіткнулась об коріння, бо дивилась куда завгодно, та не під ноги. І лише біля воза, скинувши на нього зайвий мотлох, паладинка подумки покликала свого друга. По-правді, вона боялась те зробити раніше. Їй не хотілося пересвідчитися в тому, що її бойовий кінь загинув від гоблінських списів. Так, вона будь коли могла б призвати його знову, але вмирати було надто боляче, щоб Ґвеннет не хвилювалась за свого Сивого Вітра.

Але, на щастя, цього разу відповіддю їй було далеке і ледь чутне іржання. А після того, як Ґвен сунула пальці до рота і видала залихватский свист - і гулкий перестук копит.
Сивий кінь галопом вискочив з-за повороту дороги, і попрямував прямо до Ґвен, зупинившись лише перед нею, він спочатку невдоволенно фиркав, поки паладинка пошепки вибачалась, а потім почав тертися об неї мордякою, і покусювати ніжно ремінці рюкзака, а вона обняла його за шию.

- Це Сивий Вітер, - пояснила вона супутникам, ноли наобнімалася з конем, - мій бойвий товариш. Він дуже розумний, - пояснила вона, - але говорить тільки зі мною. А так, в башти бува й мене обігрує.

    — А що ж це ти вирішив взятися за прибирання? Видно, допомога тобі дуже потрібна. — Як завжди єхидно сказала Тантанелла, дитя вулиць, але й сама схопилися за довжелезну щітку на палиці, щоб згрібати бісове конфетті. Видно і Варбаргун був вражений в серце таким актом альтруїстичної щедрості Віктонда, що й сам відклав пляшку на стіл і склав руки на боках, наче Бюро називалось «Варбаргун», що є скороченням від імені «Варбаргун».
    — Так, щось ми тут й дійсно насвинячили. Наче в майстерню до Шеви зайшов. — Пхнув ногою спіральну яскраву стрічку з блискітками й потягнувся. — Тре привести до ладу місце, раз тепер тут простому люди пити заборонено буде. Хто ж то, вбіса, знав, що сюди заходитимуть клієнти в пошуках стародавностей. — Чи то пожартував, чи сказав як вважав — іноді дверга було важко зрозуміти. Він почав совати вітрини, щоб Тантанелла могла вичісувати звідти конфетті й іншу блискучу дрібноту, а Молекур всмоктував пісок й пил, наче отримував від цього якесь глибинне задоволення, аже пищав від радості.

***

    Робота була здійснена швидко, й через деякий час Дюшес став виглядати як раніше. Великі, та легкі як пушинка мішки подрібнились в «поглиначі»* й перетворились всього в один стандартний брикет і два маленьких. Це 5 срібних мір, або ж стандартна порція шоколадного морозива в «Ice-Realm»**. Звісно, Тантанелла збиралася віднести брикети в найближчий пункт, але зранку. Вночу ходити провулками все ж було небезпечно, не дивлячись на прогресивні программи поліса.

Варгуз лише за спеціалізацією та роду діяльності був воїном, а за покликанням же - справжнім варваром. От тільки розкриватись це варварство стало лише зараз, коли найбільш сприйнятливою тактикою стало отримання шкоди від вогню. Кажуть, орки були створені в горнилі пекельного полум'я. То, може, напіворк згадав голоса предків своїх?

Хтозна, хтозна. В будь-якому випадку, вже надихнутий своїми успіхами, Варґуз продовжив переслідування Вогника. Два удари знову були виконані, от тільки який з них виявився ефективним? Орк сподівався, що удар мечем точно буде ефективним, адже паскудник болюче кусав свого власника, мстячись за промахи...

Юзі тим часом здатися не збиралася. Звук великого тіла, що впав, міг означати лише одне - не прислухався до неї кентавр упав додолу.

- Я несяно висловилася, D%%? - вона направила рушницю в центр темної області і полум'яний розчерк пронизав її наскрізь. Темрява повільно, як ранковий туман, розсіялася, виявивши елементаля темряви з пропаленим "черепом".

Дракончик тим часом виплюнув промінь білого полум'я в атакованого Варгузом вогника

    — Я вважаю, — Варбаргун наголосив на «я» і навіть привстав, наче власне згадування його до біса тішило, — що якщо від шмурдяка тобі хочеться виблювати свої внутрощі, значить це хороше пійло. А цю сечу я й так постійно п’ю, коли мене наймають патрулювати маєтки банд. Ось дивись, я вже видудлив... багацько, але все одно зможу тримати дробовик на витянутій руці, й вона не хитатиметься. — Дверг підійшов до входу, де знаходився його дробовик, але Тантанелла, серце бюро, випередила його. Нависла над бороданем й грізно зиркнула з-під широких брів на кустисту брову п’янички.
    — Ніякої зброї! В нас не вистачить грошей все тут лагодити після твоїх витівок. — Це була пронизлива відповідь. Варбаргун не раз шкодив бюро своєю веселою вдачею. То активуя випадково гранату, демонструючи навички жонглювання, то перед ним скляні двері не відкриються, й він просто винесе їх своєю сталевою ходою. Дверг не був тупим, він був простим і зрозумілим настільки, що технологічна реальність виявилась занадто складоню для нього. Навіть в своєму наручному комп’ютері він вмів хіба хтиві фото на сайтах шукати, й то часто вівся на дурну рекламу й опинявся в місцях, де залишався без копійки вже за пару хвилин. Тантанелла б ні за що не зробила б нічого такого. Вона-то, не дивлячись на свою підліткову експресивність, голову носила не просто так, не для краси. Справжня хазяйка.

***

    — Невже я справді зможу побути одна хоч декілька днів. Ей... Гаррі, Джеймсе, ви ж залишите мені трішки кишенькових? Я хочу погуляти з Мей... — Ні, все ж, частково вона носила голову й для краси. Бо коли потрібно було: грала очима, зачаровувала своєю щирою, дивовижно привабливою посмішкою і ніжною мімікою. Завжди, коли випрошувала грошенят. Мей — її подруга, та ще забіяка з поганою справою. Так вже вийшло... «цілком випадково», що Соломон надибав на неї інформацію. Єльфка двічі ночувала в мавп’ятнику, а її колишній хлопець третій рік сидить за те, що продавав наркотики. Та чи можна звинувачувати Таню? Навіть попри те, що в неї є дім і цілих два татусі, дівчина була вуличною дитиною. Її колишня вихованка вела себе зліше гончих гробопсів*, та й на вулиці ставлення було не найкраще. Вона так і не призналась, чим їй доводилось займатися там. Але все ж, на вулиці у дівчини були друзі, і кожен розумів, що таке друг для вуличного створіння. Без всяких сумнівів, Тантанелла створить ще безліч проблем. Можливо навіть й серйозних. Але що ж робити з нею?
    — Ти б краще пішла зі мною на патрулювання. Навчив би тебе стріляти в поганців. Хочеш, га?! — Раптово встряв Варбагун. Істоти менш пацифістичної годі й шукати. Він не був нігілістом, та вбивав з такою простою, наче хрумав крекером з рупшовою посипкою**. Справжнє втілення філософії справжнього теперішнього світу. За сяйвом корпоративного неону виживали тварини. Епоха споживання в найяскравішому її розквіті. Звісно, було б брехнею стверджувати, наче на вулицях вночі кожен другий вбивав когось, та кожен двадцятий, можливо, дійсно робив це.
    — Справді можна? — Дівчина підскочила.
    — А чому ні. Татечки, їй ж можна?

***

    Вино трішки зм’якшило напружений настрій дівчини. Вона взяла його з обережністю. Важке життя навчило, що хороша донечка не повинна вживати алкоголь до повноліття. Але без сумнівів, що вона вживала його так часто, що й не порахувала б ніколи. Тому, все що могла, це скорчити незадоволене обличчя й вихопити струнку скляну ніжку до своїх цупких лапок. Й відсьорбнути трішки п’янючого нектару. І навіть усміхнулася, хоча по-своєму, вишкіривши кривувати «кошачі» зуби.
    — Ага, я тут вам прибираю... а отримую якісь копійки. — Тепер вже сказала м’якше, і те лиш тому, що повинна була продовжувати грати роль. Справжня й незламна жінка в своїх підліткових принципах. — І не називай меня Танею! Дурне ім’я якесь...
    Коли Гаррі й Джеймс відійшли, Тантанелла й Варбаргун продовжували обговорювати щось. От з двергом вона відчувала себе просто чудово, бо багато в чому була схожа з ним, і останній, через особливості своєї роботи і свого характеру, розповідав про справжній світ з дитячою чистотою, не приховуючи нічого за брудною мораллю. Говорив, наче мед лив прямо на серце дівчини.
    Це все перебив раптовий стукіт вхідних дверей. За ними стояв кремезний чоловік. Віктонд, старий друг всіх офіційних власників бюро, і неофіційних його жителів. Здоровило виглядав добре покоцаним. Вм’ятини на тілі під світом вуличної лампи мали гарний, по-королівському пурпуровий колір. Автоматичне відкриття дверей було закрите, та чекати, коли підключать знову систему Віктонд не став. Нігті пропихнув в вузький проміжок між дверима й без особливої складності розкрив їх. Щось в механізмі заіскрилося, й почалась синалізація, та він без проблем відклчюив її, бо вже не вперше так вривався в Бюро.
    До біса сильний, чим не раз прокладав собі прямий шлях там, де необхідно було петляти довгим, він переводив дихання декілька довгих секунд, поки Варбаргун й Тантанелла не підійшли до нього.
    — Ти що, вирішив схуднути й почав бігати небезпечними районами? — Взревів від смігу дверг й з величезною силою метнув в здоров’яка пляшку з пивом. Та той був готовий до таких дій й легко перехопив її. Півлітровка в його долоні виглядала як дитяча пляшечека для молока. Він легко зтягнув кришку з горла й видудлив добру частину, чим змив набридливо хрипоту в горлянці, й відставив, щоб не зп’яніти. Й розказав, які ж, виявилось, проблеми у нього, а тепер і у всіх інших.
    Віктонд не раз запезпечував Бюро потрібну силу. Ну, наприклад, коли прийшлося обставляти стародавні двергські щити на вітрини, кожен з яких важив більше ста кілограм. Тому, він і сам вважався працівником. Пока ще неофіційним, тому що у Віктонда були проблеми з грошима, через «Співунів»***, які хотіли вибити з нього його власну квартиру, колись вдало куплену в районі, який став успішним завдяки цим «співунам». І та проблема з грошима, навіть коли він успішно її покривав, все одно збільшувалась. Поки, два дні тому, не переросла в справжню, велику проблему. Віктонд опинився геть не в тому місці, в неправильний час. Борг «співунам» залишився мізерний і все ось-ось повинно було б завершитися, та він помітив, як в провулку між залом й ресторанчиком була якась бійка. Коли він влетів туди. Один із трьох членів однієї сторони полоснув знайомого Віктонду орка перочинним ножиком. На жаль, цей орк був із «співунів». Та ще срана падлюка, яка любила всіх гамселити своїм «аристократичним» ціпком, за що й поплатився, видно, членами іншої банди, або ж навіть іншої сім’ї.
    Він не міг не спробувати допомогти йому. Та від втрати крові орк помер. І разом з ним Віктонда помітили інші члени «співунів». Відтоді, відбившись не без втрат своїми кулаками він і втік до Бюро, яке знаходилось неподалік. Можливо, це була помилка. Та що зроблено, те зроблено. Здається, проблеми переросли в новий рівень, і без друзів переконати банду, що Віктонда за життя не носив би з собою перочинний ножик, який в його руках був би радше зубочисткою — буде важко.
    Тому, він і стоїть: побитий, змучений від пробіжки з тяжким розумінням в голові, що легкого життя йому не світить.

- Роксікери знайшли вхід до печери Морського Еха, - прямо відповіла на пряме питання Ґвен, не зважаючи на Бодомарів скепсис, - туди, де була Ковальня Заклинань. Чули з оповідки про неї? Та сама печера з дуже багатими покладами, і місце дуже великої магічної сили.

Паладинка глянула на Сільдара, щоб пересвідчитись, що він не проти того, що вона ділиться цими знаннями. Можливо, і не вато було, та їм надто потрібна була допомога, щоб нехтувати нагодою.

- П'ять сотень років тому Дверґи і Гноми об'єдналися в Пакт Фандельвера, щоб розробляти там корисні копалини, а тоді до них і людські чародії доєднались, аби приборкати магічну силу того місця і побудувати ковальню. - пояснила Ґвеннет, - Там кувалася найкраща магічна зброя на всьому узбережжі. І не тільки зброя, багато різного. Та потім з півночі прийшла велика орда орків, які в союзі зі злими чарівниками вдерлися до Печери Морського Еха, аби захопити те місце, привласнити скарби, а саму Кузню поставити на службу вже злу. Людські чародії пліч-о-пліч з Дверґами та Гномами захищали копальні і кузню, і в наслідок нищівної магічної бійні майже вся печера була зруйнована, а проходи завалені. Ворогам вона не дісталась, та й для світлих сил була втрачена на довгі століття. Банально ніхто не вижив, аби розказати, де шукати вхід.

Напівкровка зітхнула. Історія була сумною, без счасливого кінця, та зараз могла стати ще гіршою.
- Так от, брати Роксікери знайшли вхід до тої печери і таємно збирали туди експедицію. Ґандріх мав карту, де був позначений вхід. Схоже, хтось довідався про таємницю, і відстежив їх з Сільдаром від Невервінтера аж до сюдова. Наврядчи гобліни самі здогадалися б про цінність і Ґандріха і тої мапи. Тож кому вони дісталися - можемо тільки гадати. Он Келагар про якихось Червонотаврованих каже, я вперше про них чую. Може вони за тим і стоять, з ними і маг є. А може й хто гірший.

В дівочі балачки Бодомар не втручався, бо хоч й сказати мав що сказати, та вважав що словами тут не зарадиш. Лише власний досвід здатен змусити переглянути подібні погляди. І судячи з усього Гвен того досвіду таки відвідала, бо в цьому питанні була надто адекватна як для Латандерки.

— На кону не лише доля шановного Ґандріха, але, нажаль, й всього Узбережжя Мечей. Все набагато серйозніше, ніж здається. Якщо ж справа в нагороді, я думаю, знайдуться кілька світлих фракцій, що її нам запропонують.

— Говори, шо там за халепа вселенського масштабу. – До застережень білявки Бодомар поставився відверто скептично. Бо якщо щось надто важливе вдалося так легко просрати, то це, вибачте, пиздець, й винним треба руки повідривати. Буквально.

– Боги, сплющився вам той Посох. Ніби ви не знаєте про Фандалінську банду червонотаврованих і що він нею намагається керувати. І нам він потрібен щоб дізнатися конкретне місце де знаходиться Ґрол, бо має з ним якісь справи. Принаймні у мене немає ідей як його шукати в інший спосіб ніж вирвати інфу з Посоха. Це... Якийсь гоблінський хєр. Сидить собі в лісі десь, робить справи зі Скляним, не думаю що хтось з містян знає де. Хоча... Можна й попитати, може там з'явився хтось путній. Або шукати самим десь на північний схід від міста. Може за місяць і знайдете. Ну добре, за два-три тижні.

— Червонотавровані, говориш? – Настрій у паладина явно покращився, він навіть задоволено засміявся. – Ха! Та то ж просто чудесно! Значить далі нам в сам Фандалін, там треба буде одного чоловічка відвідати, можливо він нам і підкаже щось більш конкретне за північний схід.

***

Перебираючи лати задля перевірки їх комплектації та вартості паладин краєм ока бачив сумніви гнома. То монети візьме й покладе, то на фігурки дивиться як на цабе велике, ще й мотузки шорхається. Сам факт такої нерішучості дратував вояку. На війні така млявість не одне життя задарма згубила, й її потрібно було конче викорінювати. Тож хоч здоровань і спробував проігнорувати малого, повернувшись до свого заняття, та все ж це виявилося сильніше.

— Ну шо ти, млять, мнешся, як коза на виданні. – Гримнув Хмурий, не витримавши, але далі трохи пом'якшав: – Вподобав щось - бери. Заслужив же а не крадеш. Що залишиться - в Фандаліні здамо й також поділим, а з маркованим най подеста розбирається. І взагалі, краще заодно і решті їх долю роздай.

Сам Бодомар на грошову частку не претендував. Йому й так дісталися обладунки, які на його скору оцінку вартували мало не стільки ж як весь той бариш. І хоч сумлінь з цього приводу вояка не відчував, та все ж розсудив що по правді буде бодай чимось поступитися взамін.

Рідна мова з вуст напів ельфійки була дивною. І ще більше дивним було чути слово, яке означало вдячність. Дроу спробував знайти в її інтонації якийсь сарказм, тому ще це слово в буквальному значенні майже не застосовувалось. І з якою ціллю вона взагалі вчила цю мову? І який ідіот, навчив її "дякую?". Хіба що її готували до покірності та вдячності своїм темношкірим володарям.
Але від роздумів, про Ґвен, незрозумілі страждання Валрел відволік Сібо. Малий точно знущався! На якусь мить, Келагар відчув бажання трохи підняти руку і натиснути на спуск, так щоб арбалетний болт увійшов до кінця в лоба, і трохи пробив з іншої сторони. Хоча, відчуття від магічного зцілення були схожі з наркотичними, тож ельф миттево забув про злість і нерозуміння мотивів гнома. Ні, він все ще його підозрював в небезпечній дивності, але тепер списував це на звірячу форму. Вірогідно що при перетворенні, малий втрачає частинку себе.
Тепер, коли стало зовсім добре, хоча від купальні з гарячим джерелом Келагар все ще не відмовився б, він нарешті накинув плащ. Неідеальний. Не з тих матеріалів. Але він витримує кляте сонце, і хоча тепер Келагар навчився обходитися без нього, все ж був радий повернути своє.
А, і окрім купальні, було б непогано приглушити Бодомара. Надто гучний.
– Боги, сплющився вам той Посох. Ніби ви не знаєте про Фандалінську банду червонотаврованих і що він нею намагається керувати. І нам він потрібен щоб дізнатися конкретне місце де знаходиться Ґрол, бо має з ним якісь справи. Принаймні у мене немає ідей як його шукати в інший спосіб ніж вирвати інфу з Посоха. Це... Якийсь гоблінський хєр. Сидить собі в лісі десь, робить справи зі Скляним, не думаю що хтось з містян знає де. Хоча... Можна й попитати, може там з'явився хтось путній. Або шукати самим десь на північний схід від міста. Може за місяць і знайдете. Ну добре, за два-три тижні.

— Та я... Та ви... Та я ж зовсім про інше. - Дівчина відвернулася від співбесіди і приклала до лоба долонь тильною стороною. - Ох тяжко мені буде з вами, силюками. Народжені у жорстокості, ви культивуєте жорстокість у своєму житті. - Театрально промовила бардеса. Але потім, Ґвеннет схопила її за поранену руку, яку і морозило небезпечним диханням. Вуста дівчини водночас скривились від болю, а вона ще і стиснула її, але після промовленої молитви, Валрєл стало тепліше і біль відступила.
— Ох... Дякую. - Дівчина спочатку мило посміхнулась дивлячись на руку, але потім їй стало сумно і вона поклала іншу долонь поверх рук паладінши. - Послухай, я кажу зовсім не про помилування. Вони повинні були й отримали те, на що заслуговували. Я про те, як це сталося. Вони були жахіттям для звичайних людей, торговців і путників. І дії їх були такими ж жахливими. Але хіба саме не через це, ми повинні бути краще за них? Бути вище цієї первісної жорстокості й ненависті. Ти багато пережила, але подумай ось про що. Тебе рухала жага помсти, але не краще було б бажання захистити тих хто поруч. Або тих, хто міг би стати жертвою. Хіба потрібна злоба і ненависть, щоб захистити невинного? - І ельфійка проникаюче подивилась Ґвен прямо у очі. - Хіба це не було б важливіше? - І після дістала свої руки із долоней дівчини і встало видихнула. - Ох, я розумію, що зробленого вже не воротить, але я буду намагатись заради кращого. Тому залишусь на своєму.

***
  А от після слів вояки, Валрєл хотілось відповісти щось гнівне, що у неї навіть брова почала сіпатися. Але, вона тримала свого слова, тому просто проігнорувала його і направилась до груди мотлоху, який усі почали розбирати. Їй на очі трапилась сумка, з дивними ельфійськими візерунками на чорній шкірі. Відкривши і заглянувши у середину, її очі округлилися від величезної кількості золота, яка не повинна була поміститься навіть. Тому вона мовчки закрила і притиснула сумку до грудей, а потім і вдягла на плече. А потім, взяла у обидві руки по довгому луку з купи. І дивилась спочатку на один, потім на інший, потім знову на перший і повернулась до Ґвен.
— Як гадаєш, який красивіше? Той що в мене, або один з цих?

Бій було завершено. Келагар - добив Кларґа. Гвеннет - добила маленьких гоблінсів. Усе, ніби то, було "в шоколаді", за виключенням того, що тепер ніхто нічого не міг їм розповісти. А, може, міг? Бодомар, скориставшись своїми паладинськими здібностями, зміг привести ворога в свідомість, позбавивши можливостей підняти що щита, що меча, й навіть почати допит. "Хмурий" виглядав достатньо загрозливо, щоб Кларґ не пручався, а погроза віддати зеленошкірого на поталу дроу підсилювала цей ефект.

- Кларґ - гоблін маленький. - відповів він ламаною всезагальною мовою, продовжуючи звертатись до себе в третій особі. - Він служить своєму Королю, і лише виконував накази. Тож не різнимся ми з вами сильно. Уся вина за уполонення дверґа лежить на королі, а не на звичайних гоблінах. В нас не було вибору. - почав він. Але, все ж, відповів на поставлене питання по суті, по боявся чорношкірого дроу. - Дверґ був доставлений королю Ґралу. Але крім цього я можу дещо розповісти й про курву, яка з вами подорожує... - гоблін кивнув в сторону Келагара. - Якщо збережете мені життя.

Ватажок гоблінів розумів, що його наврядчи відпустять живим, тож намагався максимально тягнути час, вишукуєчи можливість утекти від авантюристів. Та, поки що, такої можливості він, нажаль, не бачив. Там часом, ті з найманців, хто вирішив роздивитися навкруги, почав помічати деякі деталі - наприклад, те, що більшість ящиків з припасами, які зберігались тут, були промарковані зображенням синього лева.

— Та йоб твою ковіньку!

І знов все по пизді. Це вже ставало візитівкою їх нашвидкоруч склепаного загону. Хоч бойова дівка й дісталася до гоблінського ватажка перша, той вже падав. Бо якщо болт в лоба то болт в лоба. Хоча цього разу в шию. Та то деталі нецікаві.

Бодомар відбуцнув зброю Кларга подалі, висмикнув снаряд та влив в ворога свої останні магічні сили, в надії що того ще можна привести до тями. Коли багбір розплющив очі паладин вже піднявся та поставив йому ногу на груди.

— Ворухнешся – підеш чумазому на забаву. Гадаю сам розумієш чим це для тебе обернеться. Тому говори, де, мать його, сраний Гендріх? Той шо з цими двома був. — Здоровань кивнув на Гвен з Сільдаром.

Ні, Бодомар не збирався його милувати. Просто він не нехтував нічим задля справи, яку вважав правильною. Навіть брехнею. Або він міг би пообіцяти ворогові хоча б швидку смерть, але й щодо ефективності щирих катувань він також не мав ніяких забобонів.

Юній гномці вдалося збити в себе полум'я, а ось поєднати це з влучними пострілами цього разу - ні. Тим часом Барілко відчайдушно намагався вижити. Близька небезпека акамулювала його здібності й підштовхнула до цікавих кроків: направити силу ворогів проти них самих. Проте трохи не вистачило практики щоб розрахувати точну траекторию громового батога, і, судячи по звуку, маневр не пройшов. Але це було не все. Також кентавр сховався від ворогів у ворожій же темряві... і це спрацювало! Втративши ціль Блискавка перемкнулася на відступаючого драконолюда, й з тріском стрибнула в його сторону. В його бій чкурнув електричний розряд, проте, здавалося, не поцілив. Здавалося. Бо цього разу та сила, що вирувала в синьлускому чаклунові, спрацювала ніби магніт. Його щарахнуло. Сильно. Та поки що не смертельно. Закінчити почате спробував Вогняний елементаль, який з відчуттям виконаного обов'язку відволікся від Юзівзі та взяв під приціл Секрехтара. Вогняний згусток огорнув дракононародженного, та, коли полум'я розвіялось тойвсе ще стояв. І енергія в ньому готова була вирватись в будь-який момент.

Тепер, коли міцні бійці зв'язали Кларґа ближнім боєм, слід було і Келагару наблизитись. Хоча б для того щоб зменшити вірогідність влучання не в ту спину. Хоча, хаотичність рухів бійців все ще не давала можливості нормально вигадати момент для пострілу. Ось і зараз, наче слушний момент, але Бодомар опинився на лінії польоту болта, коли вже залишилась мить до того як механізм випустить снаряд. Дроу смикнув рукою, відправляючи болт кудись в стелю і зробив крок назад, на випадок, якщо він там вдариться об каміння і полетить назад – пробити череп власним болтом було б не дуже весело. Доведеним до автоматичної точності рухом, Келагар звів арбалет і впіймав падаючий зі стелі печери болт. Він тріснув, наконечник деформувався, але на такій дистанції точність була не важлива. Вклавши його ан направляючі, дроу натис на важіль спуску вчасно, коли ніхто не заважав, і пошкоджений снаряд полетів в Кларґа, ще на ложі ламаючись від перевантаження, тож в ватажка гоблінів полетіло дві частинки і кілька друзок. Хоча частинці з наконечником все ще вистачало ваги аби нанести шкоду, або ж навіть вбити когось принаймні на дистанції в кілька кроків.
Другий постріл дроу виконав без особливих трюків, але і без особливих результатів. Хоча, щодо останнього він був не впевнений, бо почав рух назад, ледь болт зірвався з направляючих, і дивився вже під ноги, а не за тим, куди там що летить. Бо якщо не дивитись куди біжиш, можна полетіти вже самому.

На полі бою творилося незмозуміло що. Якимось чином Тарас опинився далеко за лінією зіткнення у ворожому тилу. І йому це не подобалось. Ще й темрява з її некроштучками. От би повчитися у елементаля чогось цкавого, але ж ні, воно хоче прибити. Хіба тут за Брамою тільки битви та різанина і ніяких знань? Що ж, жалкувати про це не приходилося.

Що ж, Тарас намітив нову ціль, якою стала Світлячок. Підняв руку, в якій знаходився жезл, і промовив:

— Порох.

А божественний меч тим часов також знайшов ціль і поплив до неї.

— Вовк твій!

Відповіддю дівчині став лише виразний погляд, який можна було трактувати приблизно як "шоблять" або "кухня-в-іншому-напрямку". Бодомар не дуже любив коли йому хтось вказує що робити, бо по незнанню вони можуть хибно розраховувати на те що паладин дослухається до чужих вказівок, й постраждати через те. А це даремні страждання, за які й карати особливо нікого.

Тим часом клята собака вцепился в меча й заважала себе прикінчити, а від її подиху лезо вкрилося зимнім візерунком. Хмурий був змушений зробити додатковий ривок щоб висмикнути зброю та добити тварюку. Після короткого скавчання монстр затих, а здоровань, на гаючи часу, майнув далі, до гущі ворогів. Настав час для жнив, й гостре лезо в могутніх руках одним замахом скосило одразу декілька зелених.

  Відринувши залишки поморозі, дівчина повернулася до бою, що вже перейшов вузький отвір між частинами печери. Воїни й друїд тримали цей прохід як могли, та й у Валрєл було що додати до цієї вистави.

Гальма заклинили
Далі Кларґ не їде
Можливо Пегас
З музою під'їде

Волоком, а може
У зад його стусаном...
Ось тоді розклиню
Гобліна віршом

  У словах дівчини крилися магічні значення, що змушували її ворогів уповільнитись, у порівняні зі світом навколо них. Або навпаки, слова були стіль могутні, що пришвидшували світ навколо них? Занадто суб'єктивна точка зору. Але однозначним було те, що вразливими від цього стала майже уся гоблінська кобла, що почула вірша, який бардесса прочитала з виразом.

  Подих здоровенного звіра виявився магічним і покрив кригою ледь не увесь прохід печери. Льодяний вітер майже зніс дівчину та прикрившись рукою з луком, вона уникла смертельної шкоди. Покрита коркою морозу дівчина панічно відбігла та обхопивши поранену руку іншою долонею, стиснула, зігріваючи від холоду.
— Давай. ти зможеш. Зможеш. Ти впораєшся! - Наче підбадьорювала себе дівчина, поки не відчула як почали рухатись її пальці і тоді посміхнулась з полегшенням. Її руки досі тряслися, але вона з новою впевненістю стиснула довгого лука і була готова відповісти гострою стрілою.

- Ти ж пся крев! - Ґвен ледь встигла заблокувати потік крижаного вовчого подиху щитом, що вмить вкрився інеєм, та все ж захистив паладинку.
А от її новим товаришам повезло менше, та в Ґвеннет часу вистачило лише щоб пересвідчитись, що вся группа все ще на ногах. Супротивників було так багато, що те, що сильними з них було лише двоє, вже не грало вирішальної ролі. Мала болотна наволоч хоч і не була дорослими гоблінами, та все ще годилась для улюбленої гоблінської тактики - м'ясного штурму. Вони просто могли закидати героїв своїми трупами.

- Не лізьте вперед, - коротко кинула паладинка своїм союзникам, - у світло - зась!

Сама жінка глибоко зітхнула, сжала у руці ручку щита і підняла меч, але з місця не рушила. Замість того Ґвеннет почала вимовляти слова ритмічного наспіву, на кожне з которих з глибин самої суті світобудови відкликалась древня сила.

Доки місяць сходить, докі зорі сяють,
Стародавнім словом най вогонь палає.
Най не буде, враже, смерть твоя легкою,
В місячнім промінні не знайдеш спокою.
Старе слово липке, стара клятва кріпка,
Буде тобі, враже, як Звитяжник скаже.

На останньому слові, коли напруження магічих струн досягло свого апогею, паладинка направила меча на брудного білого вовчиська, що стояв перед нею. Срібне місячне світло вдарило у звіра згори широким водоспадом, підпалюючи кудлате хутро примарним полум'ям, а висока колона, наче зіткана з місячних променів перегородила прохід до печери з гоблінами.

- Най тепер через вогонь йдуть, - твердо промовила паладинка.

Десь позаду роздався хлопок тятиви, і повз вовка просвистіла ще одна сільдарова стріла.

Закінчивши більш важливі справи, а саме догляд за зброєю, Бодомар приєднався до решти. По дорозі він зміряв поглядом жінку в бригантині. Це було не те, що він очікував побачити, та здивування не виказав. Так значить й так. Хоча якби знав шо обладунки не Сільдарові - навряд би погодився чекати. Бо на його погляд це так нічого принципово й не змінило.

***

З лев'ячим риком почалася бійня. Тут був явно молодняк. Скоріш за все вони ще не встигли наробити справ, проте це мало на що впливало. Вони виростуть, і людей чи бодай гномів з них не буде. Тож якщо різати, то різати вже усіх. Там розберуться. В ворогів уже летіли стріли, леви кинулись у ближній бій, та Бодомар не зважав на то все, й розмірено крокував уперед.

— Лякала срака їжака.

Зупинився він лише посеред проходу, єдиним рухом прийнявши бойову стійку. Так, ніби тренував цей рух сотні й тисячі разів. Одна нога вперед, інша на згибі назад, корпус боком до ворогів а меча тримаючи перпендикулярно й на рівні голови.

Речі і правда були їх з Сільдаром. Не далеко ж їх встигли потягти гобліни. Але чому кинули саме тут? У Ґвен не було часу на ці питання. Боги давали їй ще один шанс, і паладинка не планувала його змарнувати.

Перш за все вона за ремінь витягла з-під купи речей невеликий бурдюк, і зробила з нього кілька жадібних ковтків, перед тим як передати Сільдарові. Зараз проста вода була їй смачніша за найкращі південні вина, і лише втамувавши спрагу, Ґвен прийнялась розбирати і розкладати свої переплутані гоблінами обладунки. Робила вона то зосереджено і швидко, явно знаючи, в якому порядку і як їх зручніше одягать.

Десь в середині зваленої жужмом купи паладинка знайшла свої чоботи, обмотки та штані, і вдягла, намагаючись не думать, нащо гоблінам було їх відбирати. Тоді витягла свого рюкзака і дістала звідти свіжу сорочку. Надягати обладунки на ті закривавлені і заскорузлі лахміття в які перетворилась її камиза Ґвен не збиралась, тож просто відвернулась від решти шукачів пригод до сталактиту, до якого раніше притулила підсвіченого гоблінського щита, і зтягла рванину через голову, ненадовго показавши гру м'язів під світлою, вкритою майстерно виконаними татуюваннями шкірою.
Хтось і колись набив паладинці вогняні напіврозкриті крила на всю спину, і зараз кінчики татуюваних пір'їн пірнали кудись під пояс її шароварів. Ґвент того ніяк не відкоментувала, як і купи ссадин, ран з нерівними краями, і кількох пурпурних синців що також вкривали її шкіру. Вона навіть не знала, чи дивиться хтось на неї, та й не переймалась тим питанням.

Обладунки Ґвеннет надягала швидко, без зайвих рухів, явно зі знанням тої справи. А з допомогою Сільдара та Валрел справа пішла ще швидше, і зовсім скоро Ґвен Ланіган вже стояла серед печери у добре підігнаному темно-зеленому бриганті, вкритому золотавими і рожевими візерунками з квітів і трав. Обладунок сидів на ній, як влитий, і жінка явно вміла його носити, і добре доглядала. А ще - почувала себе в ньому куди впевненіше.

Паладинка застібала останні ремені, на яких зручно і звично кріпились кошелі та піхви, коли щось привернула її увагу. Побачивши знайомі золотаві і червоні відблиски, Ґвен кинула все і нахилилась, аби за товстий ланцюжок витягти з-під мотлоху те, що колись було її медальоном. Скалічена і спаплюжена прикласа лягла у долоню. Не просто прикласа, подарунок батька, і символ її бога. Чим він завадив болотним ординцям? Звідки вони взагалі знали, що це? Просто нівечили все, що несло в собі красу?

- Які ж паскуди, - крізь зуби промовила паладинка, притискаючи розламану прикласу до грудей.
Вона стояла закривши очі, і намагалась зтримати сьози, але не могла, і вони гарячими доріжками текли по брудних щоках. Рожеві, золотаві і червоні самоцвіти один за одним палаючими зірками скочувались з її долоні, разом з краплинами крові. Ґвен намагалась фізичним болем заглушити той, що вирував у неї в душі, та в неї не виходило.

- То що тепер робити? - глухо спитала вона сама себе, і відповіла словами з ранкової молитви, піднімаючи щит, і дістаючи меч з піхов, - Нести славу Світла, і перемагати темряву.

Від тепла, що розливалося від стиснувшої клинка долоні по тілу розливалось тепло і світло перед якими біль і втома відступали, а Левиний рик наче відізвався до її слів, і Ґвен різко розвернулася на нього. Вороги не змусили себе чекати, але зараз паладинка була тому лише рада.

Вогняний шар. Тут потрібен вогняний шар. Келагару стало сумно від того що поряд немає жодного чарівника, який б и знищів все це одним єдиним заклинанням. А ті, хто мали б необачність вижити - бігали б як смолоскипи і потроху вмирали. Хаос! А Хаос це добре. Келагар не мав змоги творити подібну магію, але спробвати створити хаос - міг. Келагар мав достатньо часу аби розрахувати якими заклинаннями куди дістане і яку зону може вкрити. Але був величезний подразник будь-яких планів та ідей – союзники. Він не міог знати зо вони придумають і як реалізують. І точно неможливо вгадати до чого це призведе. Тож... Якщо хаос, то їм треба насолоджуватись. Келагар сподівався що хоч деякі гобліни знають загальну. А якщо і ні, то поява темного єльфа і магічних вогнів як мінімум здивує їх. Але вогні можуть і зачекати коли є дійсно важлива ціль – ватажок цього бескорисного натовпу. Ну, безкорисного до тих пір поки хтось більш розумний не зможе скерувати його в правильному напрямку.
– Ті, на кого вкаже полум'я Королеви Павуків – мають бути знищені! Здібні слуги –будуть нагороджені! Ти хочеш бути тим кого нагородять?
Келагар звернувся до ватажка і відступив у темряву, аби не вихопити стрілу чи болт від якось переляканого клопа, якому надто пощастить і він влучить в темного ельфа

Ну ось. Початок бою, і перший удар ворогу наніс не напіворк, ні. Перший удар нанесли йому. Що ж, пам'ятаючи урок із зіллям прискорення, коли Варґузу все ж довелось його використати, та бій закінчився секунд за 30 після того, й інші 30 секунд дії зілля чемпіон тупо бігав по кладовищу, гладіатор відкрив пляшку.

- За перемогу над мосханськими чаклунствами! - проголосив він тост, після чого вилив зміст склянки собі до рота...

Метафізияно прозрівши від ефектк зілля, Варґуз усвідомив що може впоратись із елементальними покидьками, що були родом з інших, більш тонкоматеріальних та товстоматеріальних, світів, він, все ж, не ризикнув підходити до Флеша: цей елементаль був навпрочуд швидкий, і напіворк не встигнув би зреагуіати на його телепортацію. Інша справа - водяний. Тож, вже озброєний мечем, що вже став частиною не тільки зовнішньої, а й внутрішньої суті мужчини, хлоп заховав за пояс пусту склянку і, витягнувши бойовий молот, рушив уперед - їбашити їх, блять!

Доки голобосі пішли міняти свій статус на щось більш цивільне перед рештою повставало питання чим згаяти очікування. Бодомар сів на тепер вже, мабуть, нічійну в'язанку смолоскипів ніби на стілець, й поклав собі меча на коліна. Зброю варто було б почистити. Бо якщо за обладунками він слідкував мало не так-сяк, то з двуруча мало не пилинки здував. Бо підведи меч - й броня не допоможе. Тож здоровань почав відтирати кров від леза. Рукавом. Все одно потім ще довго доведеться відмиватися після цієї м'ясорубки.

— То шо, кошатнику, там де ти цю парочку знайшов були ще якісь проходи? Бо в нас тільки там ще діра невивчена. — Паладин вказав на ймовірний напрямок кивком голови.

Ґвеннет зі співчуттям глянула на ельфійку. Гоблінський полон міг пояснити і гірші речі, ніж помальоване обличчя. Паладинка сподівалась, що більше з дівчиною нічого поганого не сталося, але питати про те не стала. Продовжила мовчки стояти, тепер вже спершись плечем на кам'яну стіну і чекати відповідей. "Пан Хмурий", про якого вже не вперше згадував друїд, її тепер теж цікавив, не хотілось, щоб тут хтось загинув, рятуючи їх. Ніхто не заслуговував на те, щоб померти тут.

Хоча от з означеним паном все явно було гаразд. В тому, що кремезний чолов'яга, що вийшов з-за повороту, і відразу почав розпікати ельфійку, саме пан Хмурий, Ґвен не сумнівалась. Надто призвище, а чи прізвисько, йому підходило.

- Мене звати Ґвенн, - жінка відлипла від стіни і зробила крок вперед, - леді Ґвеннет Ланіган, сер.
Паладинка гірко всміхнулась, зараз, стомлена і розхристана, в короткій рваній камізі, перемаза попелом, кровью, і ще хто зна чим ще, вкрита синцями і ссадинами, зі слідами мотузок на руках, і збитими кістяшками, з гоблінським щитом, моргенштерном і дворучним мечем вона була схожа на кого завгодно, та не на леді лицаря. Але зовнішність бувала оманливою.

- Ми із Сільдаром Холвінтером подорожували з паном Ґандріхом Роксікером, і потрапили в засідку цих волохатих і зелених злиднів. Вони взяли нас у полон, та коли більшість з них відволіклася, ми змогли вбити двох ведмежатників-сторожів і вирватись. А пан Сібо дуже вчасно з'явився поряд, і вивін нас до вас. Він казав, ви шукали нас і пана Ґандріха. Я не знаю, де Ґандріх, і хто і куди його забрав, але його не було поряд, коли я прийшла до тями. Тож, його ще треба знайти. Та я... Я дякую вам, що прийшли нам на допомогу. І... - жінка зміряла Бодомара поглядом, щось прикинула, и скинула з плеча меч, явно надто високий для неї, та вона знала, кому він тут буде в пору, - І це, мабуть, Ваше.
Ґвен протястягнула меча за руків'я паладіну. Їй не треба було чужого, і вона рада була повернути меч його власнику.

  Від довгої музичної партії, у дівчини перехопило дихання. Вона приспала майже усіх ворогів, та майже, це не той результат який вона очікувала. Кляте громидло похитувалось від чарів, але втрималося на ногах. Після чого слистнувся у бою з паладином. Останній наніс майже смертельний удар, та це було ще одне майже, від стійкого ворога. А Бодомар, мабуть, не побачив цього у темряві та отримав удару у відповідь. Але після цього, здається чари таки побороли розум гобліноїда і замахнувшись він відрубився, впавши прямо на свою зброю, від якої зламав шию.
  Досі, глибоко хапаючи повітря, єльфійка огляділась і не побачивши більше стоячих на ногах ворогів кинулась вслід за втікаючим Калегаром, знайшовши його одразу за поворотом печери, прихиленого до стіни. В нього досі була та кошмарна рана (начеб-то вона могла просто зникнути), через що дівчина переживала. У її казках не було таких жорстоких бійок, а якщо були такі поранення, то смертельними. Тому вона одразу прилинула тремтячими руками до дроу, та заговорила.
— Ти як? Тільки не вмирай, чуєш мене? Зроблю що хочеш, тільки не вмирай, чуєш мене? - Перехвильований голос тремтів, як і її руки, якими вона торкалась тіла біля рани та піднімала його лице, щоб перевірити погляд. Насправді вона в медицині розбиралась не дуже, тому нічого і не перевіряла, а просто не думаючи робила і казала так, як це робили у книжках.

Паладин впився поглядом в хобгобліна. Ось цього не треба питати чи він тут головний, ба й так видно. І хоч дроу вже пустив тому кров, і ще й зробив це доволі вправно, та ворог все ж вистояв. Дівчина ж ніби й не помічала загрози, фокусуючи свою увагу на стрілках. Не годиться.

Хтось каже що не всі розбійники винні, а вся відповідальність лежить ватажках. Бодомар так не вважав. Але він був згоден що ватажки винні особливо. І покарання їм потрібне особливе.

— Пизда тобі. — Хмурий пробурав свою обітницю. Бо не слова несуть в собі сакральну силу, а сенси, що йдуть разом з ними. І тут неоднозначних трактовок бути не могло. Як і зволікань. На ходу знімаючи з пояса топорик з короткою рукояттю здоровань сунув прямо на хоба. Перший удар прийняла на себе ворожа рука, й стала культяпкою. Другий блокувати було вже нічим, і з сяйвом на лезі сокира зупинилася лише десь посеред ворожої черепушки. Швидкий суд, швидкий вирок. Хмурий повернувся до решти ворогів, доки його Зелений бро обходив їх з флангу, та заслонив собою ельфійку. Все ж таки інколи варто пам'ятати що ти паладин.

— Ти добре попрацювала, Ліхтарик, дай тепер чоловікам завершити начате.

Почалась післябойова рутина. Тарас поремонтував магією кілька заіржавілих залізяк, а потім взявся за жезл, бо валявся поруч. Магія показала сіру ауру - і це не дало жодної інформації про те, яким він є. Чи бойовий, чи цілющий? Чи може ним просто зручно спину чухати? Хто його зна.

Коли усі вкладалися відпочивати чи займалися якимись своїми справами, жрець приділив увагу експериментам з жезлом. Але щойно Тарас торкнувся жезла як той ніби сам вскочив у руку, а пальці мимоволі сціпились. Стало боляче, руку звело судоргою, і частина магічної сили потекла від дварфа в артефакт. Ще мить - і пальці розжалися, жезл упав на підлогу. Проте це вже нічого не міняло.

Спочатку спробував застосувати його магію на собі, потім вийшов і спробував стрельнути десь на інший край кладовища. А потім навіть підійшов до мертвого скелета і навів навершя на нього. Хоч якось він має спрацювати, чи не так? І він працював. Магія неначе виходила з-під контролю, ставала сильніша. Але й сил не неї більше йшло. Наче враз магічна сила Тараса виросла, але її кількість - ні. А може й навіть зменшилася. Ось так жрець себе почував.

А потім - спати. Зараз точно треба було відновити сили. Бо попереду ще дев'ять днів. Десять? Ні, дев'ять.

- Так, звісно, бери, - Ґвенн простягнула накінечник списа Сільдарові, - з ножами ти завжди бів вправніший, а це ж майже ніж.
Жінка вимучено посміхнулась, і знов подивилась на свою поробку.
- Не виходить, - зітхнула вона, - та й, мабуть, і не спрацює. Я не настільки добре кидаю всяку хрінь. Треба кращий план.
Ґвенн задумалась, перебираючи пальцями мотузку і вивільняючи камінь. Між її брів на мить пролягла глибока зморшка. З мотузки, уламка списа та камінюки Ґвен почала майструвати щось на кшалт булави, а чи й ранкової зірки. Паладинка ще не знала, що з того вийде, але їй теж була треба якась зброя.

- Заради Латандера, ніколи не думала що буду прив'язувати камінь на палицю, наче якийсь гоблін. - зітхнула вона, - Допоможи будь ласка знов. Це вже мабуть остаточно.

- І... Здається, знаю, що ми можемо зробити, - врешті решт паладинка на щось рішилась, - сховаєшся за отим сталактітом, - Ґвен кивнула на ту кам'яну колону, поруч з котрою зовсім нещодавно сама потерпала від ведмежатників. Я виманю того здорованя сюди, наверх, і спробую прив'язати до місця. На це в мене ще має вистачити сил, та не знаю скільки то його протримає, може й взагалі не втримати... Коли лози його прив'яжуть - маємо зайти з двох сторін та бити покидька, поки не вирвався. Навіть як вирветься, захищатись одразу від двох, йому буде важко, до когось спиною та й повернеться. Підходить? Тоді... Скажи мені як буде гоблінською "свинойоб"? І не кажи татові, що я такі слова знаю.

Ґвен нервово фиркнула, стримуючи сміх. В неї знов був план, і він знов був до чортів ризикованим для них обох. Та все ж кращим, ніж сидіти на місці і чекати гоблінського милосердя.
Дочекавшись поки Сільдар буде майже на місці, Ґвен і сама рушила виконувати свій план.

- Агов, ти, Čeatsap! - вже не ховаюсь, Ґвеннет вийшла на як їй здавалось зручне місце біля сходів і окликнула Ведмежатника на підземному наріччі, вставивши гоблінською лише нове вивчене слово, - Загубив когось, Čeatsap? То піднімайся сюди, шо ти там ото дрочиш? І хтось з нас когось видере.

Зробивши зухвалий жест, паладинка всмыхнулась. Жереб було кинуто, і слова, такі ж древні як самі ельфи, чи клятви друїдів, як її власні клятви були готові зірватись до з її вуст колисковою "Баю-баю-баю, до Землі приймаю, баю-баю-баю міцно вас тримаю, баю-баю вам від Чорнобаю".

  Мокре волосся все одно налипало на лице та заважало бачити те, на що вона змахувала скимитаром. Та коли вона знов замахнулась на гобліноїда, із за неї вже вистрибнув дроу та прикінчив того. Дівчина розслабилась і опустила зброю, щоб знов прибрати довге волосся. Як раз у той момент, коли вибігли інші гобліноїди та натягли по команді луки.
  Обидві стріли поцілили по єльфійці, завдаючи шкоди. Вона скрикнула від болю та злісно подивилася на ворогів, не розбираючи що казала. В таких ситуаціях кожен переходить на рідну мову та підбирає для цього, не самі культурні вирази.
— Аааай! Fils de pute, досить псувати мій одяг! - Хвилинка злості, та потім Валрєл глибоко вдихнула та заспокоїлась, як її вчили дворянські манери. Вона холоднокровно дістала вільною рукою флейту, та знов заграла колискову мелодію.

- От же наволоч, - прошипіла Ґвен крізь зуби. Розповідь Сільдара добряче її розлютила тою частиною, де йшлося про тортури. Ніхто не мав права так чинити з іншим, особливо - з її другом.
- Не знала, що вони настільки розумні, - додала паладинка, - щоб слідкувати за кимось і взагалі будувати складніші плани. Думала, що дикуни, що живуть по печерах і грабують та вбивають подорожніх, доки орки чи ще хтось не підкорить їх і не зжене в орду. Пана Ґандріха і карту теж вони забрали?

Ґвен зітхнула, вибиратись звідси та рятувати дверга вона була згодна, та як то зробити вона поки що не уявляла. Остання її спроба лише погіршила їх становище. Та здаватись було зарано. Більш того, здаватись завжди було недоречно. Латандер вчив свої послідовників концентруватись на теперішній боротьбі і майбутніх перемогах, а не минулих поразках, і зараз це дуже допомагало Ґвенн Ланіган.
Як могла, жінка спробувала допомогти Сільдару звільнитись, та розв'язати її саму. По правді, могла вона не багато. Десь притримати мотузку, десь зручніше повернутись і підставити руки, але їм все вдалося, і це давало ще одну крихітку нової надії.

- Дякую, - Ґвен також випростала руки и почала розтирати занімілі зап'ястя. Це зайняло деякий час, адже гобліни більше дбали за власну безпеку, ніж про те, щоб не завдати зайвої шкоди жінці, перетягнувши мотузки. Треба було зауважити, що розв'язав її Сільдар вчасно, бо ще кілька годин - і хто зна чим би то закінчилось. Нічим хорошим так точно.
Звільнивши ноги, Гвеннет обережно пошарила рукою навколо себе і зиркнула по сторонах. Нападати на Багбіра з самою мотузкою було навіть гіршою ідеєю, ніж на двох гобліноїдів в самій камізі, тож дівчина шукала хоч щось, що можна було б використати як зброю. Підійшов би навіть уламок каменю.

- Ти правий, дядьку Даре, - кивнула вона, - треба вибіратись. Є ідеї як? Бо я поки нічого кращого за полікувати нас, і спробувати придушити багбіра мотузкою, що вони там люб'язно надали, нічого не придумала. Вихід один, зправа, та спочатку треба спуститись сходами вниз, а вони зліва. Я трохи краще бачу в темряві, не як ельфи, чи ці покидьки, та все ж непогано. Багбір зараз біля вогнища внизу... Воно ще тліє. Ризикнемо? Тоді дай руку, і звернемось до Латандера по зцілення. Пошепки.

Варто було напіворку торкнутися меча як пальці очікувано зімкнулися навколо рукояті мертвим хватом. Жрець не збрехав, зброя була проклята, цілком і повністю, й тепер вона ніби злилася з рукою гладіатора, ніби її продовження. Залишалося надіятися що ризик виявився виправданим і клинок вартий того. Вже зараз можна було сказати що цей меч - справжній скарб. Такими озброєні, наприклад, королівські гвардійці, а створити їх могли лише наймайстерніші зброярі в парі з досвідченими зачаровувачами. Гострий ніби бритва, ідеально збалансований. Навіть відомому гладіатору така зброя була не по кишені, та й у вільному продажу її майже не знайти. Лише у особистих охоронців монарха були кращі - справжні сталеві легенди.

В цей час емпатична гномка творила своє глиняне мистецтво, й ось з печі вилізла обпечена корона. Епатажна, з довгими крученими рогами. Вона не могла слугувати бронею, чи стримувати удари, однак на голові сиділа б доволі міцно, хоча й не дуже зручно. Барілко ж розглядав могили. Надписи на них були старі й затерті, а мова виявилася якоюсь дивною версією Безодні, та все ж достатньо було щоб піймати сенс. Кожен надпис складався з цифри та імені. Кентавр почав читати. Мілош Борщ - 1, Хукір Доранте - 3, Келагар - 6, Торадін Рудобородий - 5, Кейлін - 7... Й безліч інших імен, однак вони ні про що не говорили білозадому.

Покінчивши з усім група обережно заглянула до головного склепу. Там виявилася одна дуже простора суха кімната, з трьома грубими ліжками та четвертим, маленьким, за ширмою. Також на підлозі лежав спеціальний коврик з накидкою - на таких інколи сплять кентаври що більш звичні до цивілізації. Посеред склепу було вже підготовлене місця для багаття з купою хворосту, а у стороні, на підлозі, люк зі спіраллю, що зараз був закритий. Походило на те що зараз Печери готові дати авантюристам перепочити. Найцікавішим же серед всього виявився маленький столик, а точніш те, що на ньому знаходилось: кілька флаконів з зіллями, два з яких були підписані й обіцяли нести зцілення та захист, та третій, неопізнанний, всередині якого бурувала різнокольорова буря. А поряд з зіллями, притаївшись, чекав своєї руки й чарівний жезл.

Келагар, побачивши, що Бодя не збирається більше атакувати, а, натомісць, збирається боротися з ворогом, змінив зброю й почав обережно підходити до борців. Він бачив, що паладин рухається в його бік, намагаючись тягнути сірошкурого за собою, тож, завмерши на місці, очікував зручного моменту.

Тим часом поряд із ним відбувалося багато інших подій. Сібо продовжував друїдські манливі заклинання, дурячи ворогів: він трохи посміливішав, і підійшов ближче до мосту, де й розгорталась кривава битва. Валрел - ельфійка, що грала роль його господині (от уже ж ці рольові ігри в рольових іграх, шляк би його траф!), проспівала закляття, що звело з розуму ватажка ведмежатників, після чого спустилася вниз - мабуть, добивати того багбіра, що впав.

- Я Маглубієт, Владика Тьми і Ночі! - продовжував глаголити гоблінсько-болотною мовою ілюзорний голос, який створив гном, підсиливши його ефект ще й дуновінням вітра. В цей час якраз Хмурий паладин і його захоплена жертва знаходились в найзручнішому положенні по відношенню до місця знаходження Келагара, тож він зробив свій удар. І не прогадав: його підозри щодо меча виправдались, і рана на сірій шкурі не затягнулась.

Тим часом, вороги теж не дрімали. Точніше, один з них все ж таки дрімав, зачарований сонним закляттям бардеси, але інші - ні. Більшість із них, правда, продовжували бути приголомшленими словами з нізвідки, але поступово розуміли, що їх просто-напросто дурять. Тим не менш, для цілковитого розуміння цього їм потрібно було іще трохи часу. Найрозумніші вже оговтались, а вовкулака й узагалі не звертав уваги на ці дрібниці. Все ще утримуваний Бодомаром, він куснув того, хто наніс йому суттєву шкоду, і це був Келагар. Сам по собі укус був слабеньким, але міг переносити прокляття....

Раптово з півночі почувся якийсь звук, який пройшовся відлунням по печері. Чи то сплеск, чи то грохіт це був - складно було зрозуміти, але щось змінилось в струмку, що протікав лівою частиною коридору: його русло, до цього ледь помітне, стрімко почало наповнюватися водою. Що ж до тих, хто залишився нагорі: авантюристів серед них вже не було, але ворогуючі - були. Вождь Ведмежатників, під дією заклинання Валрел, підбіг до найближчого колишнього союзника (ним виявився той, на кого зовсім недавно Сібо дуновіння вітерця начакловував), і гарненько вмазав йому по потилиці моргенштерном. Перший удар пройшов повз підлеглого, а другий прийшовся по самій макітрі ведмежатника. Але це іще було не все, бо ще один багбір, вийшовши із західного тонелю, не знав про те, що йому варто боятись свого начальника. Стрімко рушивши до малого гобліна з метою розбудить його, він також отримав удар в спину...

Сіре, крізь сіре. Сірий камінь перед очима змінив сірий попіл під ногами і таке саме сіре небо над головою. Пустка, наповнена ледь відчутним прохолодним вітром, що жене вперед тіні, шелестить в руїнах, да хитає поодинокі мертві дерева.
Тут було добре, бо тут не було нічого. Ні болі, ні відчаю, ні зневіри. Лише мякий холодний попіл, що не ранив босі ноги і легкий вітерець, що вказував напрям.
Ґвен здавалось, вона бріла так цілу вічність, знікуда і внікуди, залишаючи десь позаду свій меч, розбитий батьків медальон, і самого батька, друзів і побратимів, свого коня і свій шлях, свої клятви і біль, свої борги і надію. Вона знала, що йти їй так аж доти, доки їй не залишиться лише в неї сама пустота. Шлях до Міста Суду тепер лежав через Пустку...

...над якою сходило Сонце. Перші рожево-золотаві промені пробивались з-за обрію, розрізаючи попелясте, заповнене курявою повітря. Тут, в сірому світі тіней їх не могло і не мало бути, але вони були, і вони несли з собою те єдине, чого Ґвен позбавити не міг ніхто. Надію. А з нею і Біль.

Джеймс був шалено радий, адже сьогодні якраз річниця того, як почалась нова сторінка його життя. І хай зробити ще треба було ой як багато, але ж, чорт забирай, він вже рік як не найманий працівник, а співзасновник агентства. Ну а те, що в ньому унітаз сторічний і половина кімнат завалено усіляким барахлом - то вже діло десяте. Усі з чогось починали. У Джеймса був чудовий настрій.

 — Ей, Джеймі-і, а ти не міг купити кращого пійла, ані ж ця жалюгідна дешева подоба нормального пива? Ти виглядаєш як той, хто п’є без пересиху, а в алкоголі все одно не розбираєшся. У нас ж свято! Пройшов уже цілий рік з пір відкриття вашого... бюро. Ага!

— Ой, та ну тебе в дупу. Пішов би та й купив сам. Та й взагалі, нормальне пиво, чо ти прикопався? Все ж краще, ніж той шмурдяк, який ти минулого разу приніс.

Варбаргун був свого роду колегою Джеймі, розбирався в техніці не гірше і мав куди більше досвіду, тож про залізяки чоловіки могли говорити довго. Так і заприятелювали, тому подібні шпильки одне від одного було чути постійно. Направді та бурячиха на бруньках, яку дварф приніс на якесь попереднє свято, була досить-таки нічого, але хіба рубала так, що наче Забий-Джеком гахнули. І от зараз той бурчав на пиво, але Джеймі знав, що тому подобається. Бо як ні, то крамниця недалеко, а так вже шосту пляшку заливає у горлянку.

Дзвінок від Соломона був неочікуваним, але приємним. Хлоп вчесав так далеко, що згадував про друзів лише тоді, коли треба було. От як зараз. Якби не діло, то й забув би, мабуть, про річницю.

Джеймі слухав приятеля у половину вуха, адже якраз паяв програвач. Ще розкаже дівці за те, як треба, а як не треба ним користуватися, але то згодом. Зараз треба зосередитися, бо то тонка робота, яка потребує концентрації. Тримати рівно пайльник хлопець усів навіть сп'яну - тіло саме робило все, що треба для ремонту. Але коли його вуха вловили фразу "вісім мільйонів золотих мір", величезна капка припою зірвалася з голки паяльника і ляпнула прямо на мікросхему, заливши з добрий десяток контактів.

— Він там нюхає, чи шо? Скільки?

Джеймі про себе матюкнувся і почав прибирати зайве олово. На щастя, контакти не замкнуло, бо живлення хлопець заздалегідь вимкнув. То кілька місяців немає нічого і приходилося жити на Джеймсовий дохід з ремонту магоавто та Гарріні магокоїни. А тут на тобі - вісім мільйонів на столі. Простягни руку і візьми. Тільки треба то зробити так, щоб не простягнути ноги, адже такі гроші за легку прогулянку не заплатять.

Але ну його, хай би як не було, про це можна буде подумати завтра. І якщо Соломон випадково так вирішив пошуткувати на свою п'яну голову, то Джеймі особисто приїде до нього на Велику землю і відірве трохи яєць. Штук шість, не більше. Тому хлоп відкрив ще одну пляшку того невимовно жахливого пійла і зробив кілька ковтків. А потім подивився на Тантанеллу, яка зціпила зуби і, проклинаючи все на світі, змітала конфетті, які чоловіки з нагоди свята порозкидували по всьому офісу.

І Джеймі зробив одну річ, яку в тверезому розумі навряд чи б собі дозволив. Він взяв чистий бокал, наповнив його наполовину вином, яке цмулив Гаррі, і протягнув його до дівчини:

— Таня, та покинь ти те конфетті, завтра приберемо. Сядь краще відпочинь.

А потім кивнув на бокал із червоною рідиною і продовжив:

— Знаю, що не варто, але якого дідька. У нас свято, а ти сидиш як сич. Усміхнись хоч, ну. Ти ж також частина Бюро. Не звикла ще, чи що?

Чи міг цей день буди кращим? Тепле ясне сонечко, супроводжувало паладинку із самої вранішньої молитви, сивий коник весело цокотів підковами, хапав листочки з кущів обабіч дороги, і іноді вигравав, піднімаючи хмаринки куряви, а легкий вітерець обнімав її за плечі. Ґвен прямувала додому, до храму Латандера, де провела дитинство, а що може бути кращим за дорогу додому і радісне очікування зустрічі з рідними людьми і місцями? Тільки зустріч зі старими друзями надодачу.
Чи Тимора їм посміхнуоась, чи Шондакул звів їх дороги, але на самісінькому виїзді з міста, куди Зима ніколи не заходила, Ґвеннет гукнув знайомий голос, а за мить вона вже обнімалася з "дядьком Сільдаром", батьковим другом, якого знала майже з самого дитинства і з яким прежила багато багато пригод, і знайомилася з його супутником.

Подорож у компанії проходила весело і цікаво, за балачками про новини, котрих за рік і у Ґвен і у Сільдара зібралося багатецько, і за згадуванням старих пригод. Десь між зупинкою на обід і розповіддю про те, як Сільдар і Райан з Ґвен та побратимами добували чарівні яблука з Саду Золотої Хазяйки, паладинка вирішила, що затриматись на пару днів і завернути у Фандалін з гномом та Грифонячим Верхником - то файна ідея. Тим більше, що Ґандріх явно затівав щось велике, і, можливо, йому могла б знадобитись допомога, а Ґвен нікуди не поспішала і була готова доєднатись до доброї справи. Тай й дорога від основного тракту до Фандалін слила не надто безпечною, тож зайвий меч в умілій руці її старому і новому друзям міг виявитись зовсім не зайвим.

І якось так воно і склалося, що меч виявивсям не зайвим, мабуть боги таки про щось думали, коли посилали їм на шляху цю зустріч. По обіді погода зіпсувалась, але настрою ситим подорожнім то не спортило, у них були теплі плащі, і вітер їх не дуже турбував. Вони планували до вечора бути в Фандаліні, де їх чекала тепла вечеря з гарячим вином, а коней - затишна стайня, овес і м'яка підстилка. Чи то погода, чи чергова захоплива історія про те як героям довелося приймати пологи в купчихи вночі у паламаному, застрягшому на гірськму перевали, возі, до якого з двох сторін підбиралися орки відволікли їх настільки, що засідку вони прогавили.

Одної миті вони ще говорили між собою і сміялися, а іншої їх коні вже встали дибки і почали кидатись із сторони в сторону, налякані градом стріл, і впавшими з гілок дерев сітками. Бій був короткий і, треба чесно визнати, ганебний. Сивий Вітер, коник Ґвеннет рвонув у сторону, когось лягнув, а когось, наче, і вкусити встиг, але саму її, заплутану в сітях, вирвало з сідла і жбурнуло об землю. Паладинка ще змогла підвестися, і навіть нанизати когось на меч, незважаючи на сітки, і отримати кілька відчутних ударів, коли наляканий і поранений гномів скакун відбив по ній задом з двох ніг і світ перед її очима поглинула темрява.

Темрява. Все ще темрява, до якої доєднались холод і біль, але все ж темрява вже не така й непроглядна. Не так Ґвеннет уявляла собі пробудження одного "доброго ранку". Грубі гортанні голоси шести стражей. Чи то радіють вони чомусь, чи сперечаються і не второпаєш. Сморід. Ох і бздить же тут від них. Ні, ранок точно не добрий, а, може, й не ранок. Скільки вона тут провалялась непритомна? І де воно є, те саме тут? І, найголовніше, де її супутники?

Ґвеннет обережно огледілась, і з полегшенням помітила Сільдара поруч, живого, хоч і так само зв'язаного, і, скоріш за все, пораненного. Гнома ж ніде не було видно, і залишалось лише сподіватись, що він все ще живий, і що вони з Сільдаром його віднайдуть і звільнять, коли зможуть звільнись самі.

Напівкровка повільно і глибоко вдихнула і видихнула, щоб заспокоїти думки і привести їх до ладу. Ребра відразу ж відізвались на теє різким болем, кілька з них скоріш за все були зламані завдяки стусанові від гномівського коника. Ґвеннет сжала зуби. Ворогам свого болю вона на збиралась показувати. Краще б їм взагалі не знати, що вона вже притомна. А от якось повідомити Сільдара, що в темряві бачив гірше за неї, що вона поруч, вартувало. От тільки кляп і мотузки заважали. І не прошепотіти, і рукою товариша не торкнутись, щоб втішити.

Паладинка сжала і розжала кулаки, долоні сильно занімили через те, що зап'ястя її були скручені за спиною, але поворохнути пальцями вона все ще могла. Обережно і повільно, не зводячи очей з сторожів, Ґвен спробувала пути на міцність. Порвати ланцюги врядчи були їй по силам, а от мотузка могла і піддатись. Ну хоч ослабнути. Одночасно паладинка спробувала позбутись кляпа, спочатку просто дотягнутись плечем до мотузки, що його утримував і зрушити її, потім - потершись щокою і потилицею о камінь, щоб ту мотузку піддіти.

У тому місці, де головний тунель перетинається під стелею проходом, гобліни звели міст, що виконує також функцію сторожового поста. Струмок продовжує текти зверху, долаючи нерівні пороги, повертаючи зі сходу за поворотом тунелю. Звук водоспаду лунає з більшої печери, розташованої десь попереду.

Те, що нікого не було на посту, було результатом того, що вартовий побіг вліво, коли побачив, що ворґи з ланцюгів зірвались. А побіг він по допомогу, з якою, власне, й повернувся, коли більшість авантюристів, а конкретно - Бодомар та Валрел, вже були біля мосту. Темний ельф був трохи попереду, під мостом, і залишився непоміченим для двох гоблінів - одного більш крупного, а іншого - поменше, які вибігли на міст з лівого проходу. Крупніший гоблін був озброєний морґенштерном та щитом, і, побачивши авантюристів, заслонив собою більш меншого гобліна.

Менший гоблін обернувся до монстрів, що вийшли з під контролю, й промовив закляття. Чорна мосховсько-мордовська мова злітала з його вуст, приводячи до тями чотирилапих гоблінських союзників. Вони зупинились, тряхнули шкурою, й перестали підкорятися наказам так званої темної ельфійки. Але, відчувши присмак свободи на своїх пащах, вони й гоблінам не стали покорними. Вони були готові роздирати на шмаття будь-кого, в залежності від того, хто був до них найближчим. А найближчим виявився Келагар: як би не намагався приховати свою присутність дроу, від ворґів, що мали тонкий нюх та слух, йому сховатись не вдалось....

Мерці падали один за іншим, розсіюючи разом з кінцівками залишки свого потенціалу. І хоч герої також залишили багато своїх сил, все ж, здавалося, їм вистачить наснаги перемолоти решту місцевої варти. Безнадійна битва виявилася посильною. Безчисельні орди виявилися скінченними.

Над цвинтарем пронісся гул, ніби знову здвинулась якась плита. В цю мить навіть вітер з дощем вщухли, ознаменувавши що щось змінилося, та одразу ж нахлинули з новою силою. Над цвинтарем пронісся скрип. Могутній. В очах скелетів замерехтіли зелені вогники. Ті бійці, що ховалися по кутках, попідіймали голови. Їх час настав.

Кістяний король був змушений піднятися щоб особисто повести своїх підданих в останню атаку, чого не робив вже багато століть. Але цього разу в нього не залишилось вибору. Сила короля у свиті. Сила почету - в королі. Тут ще нічого не закінчено. Ще нічого не вирішено.

Коли тіло майже не витримує, то відводити удари магією стає небезпечно для себе і оточуючих – немає можливості стримувати хаос. Але ще трохи... Требе пережити це і далі магічна енергія Сета закінчиться, що позбавить на деякий час загрози. Все що дракононароджений міг зробити - спробувати помолитися щоб своїх не зачепило, та, можливо, скерувати її хоча б на скелетів. Здивоване "О-о?" означило що скерувати хаос вийшло. У повітрі відчувся запах озону, а наступної миті поле бою залило світло від блискавок, і Сет міг лише сподіватися що нікого це не засліпить, і скелети не скористаються миттю для того щоб вдарити. Кілька електричних зарядів дотягнулися до черепів навколишніх скелетів, плавлячи кістки і руйнуючи магію, яка скріплювала їхні тіла. Ще кілька вдарили у вільні місця, доволі близько від союзників, але Сет був задоволений і цим, адже він встиг їх скерувати, аби вони не нашкодили Тарасу та Барілко.

Варгуз, натхненний попереднім успіхом, спробував його повторити. Однак магія Барілко, що направляла його руку, розвіялася, і напіворк виявився до такого не готовий. Виявилося що тісний простір може заважати не лише скелетам, а й йому, і жоден з його випадів не знайшов цілі. Посприяла цьому й поява зі спини ще одного скелета, й довелося відволікатися щоб прийняти його удар саме на обладунки. Які, до слова, знову витримали. Однак біда прийшла зненацька. Невеликий камінь, незграбно запущений одним з ворогів, влучив у найбільш вразливе місце гладіатора - в голову. Зі своєї рани над бровою потекла смужка крові.

Ще один зі скелетів, що до цього брав участь в облозі Варгуза, побіг допомагати у битві з чаклуном та жрецями. Свіжі сили, що останніми вибігли з невеличкої крипти, вже попереджені про пастку, почали оббігати поле з шипами з двух боків, в надії дістатися до кентавра та його вершника.

Тим часом, на іншому березі річки, винахідниця продовжувала розбиратися зі своїми переслідувачами, викошуючи їх по одинці. Від влучного пострілу вогняним згустком недобиток розвалився на складові, проте нові вороги були вже на підході.

Зараз щось відбудеться... Відчуття цього було надто сильним, і Сет знав що потрібно зробити, аби це відбулося. В якійсь мірі це було навіть небезпечніше за орду скелетів, яка погрожувала залишити їх тут назавжди – бо тактику скелетів можна зрозуміти і використовувати, що нажаль не вийшло поки що у їхньої різнокольорової групи, а вибух хаотичної магічної енергії контролювати не вийде. Лише можна сподіватися що бахне приблизно в сторону ворогів та не зробить гірше. Хоча, все ще є варіант перетворитися на квітку, тоді, можливо, скелети перестануть намагатися позбавити його життя. Ухиляючись від ударів, Сет видихнув і знов створив хаотичні кульки, які полетіли в різні боки від нього. Ну як полетіли.. .Скелети були надто близько ,можна взяти їх за голову і передати магічний заряд напряму. Заважало лише те, що в них були іржаві колупалки, якими вони активно розмахували. Надто активно для тих, хто повинен бути мертвим.

Щось бахнуло... Ні. БАХНУЛО! І хоча одна сфера продовжила свій політ, не задівши нікого, на місці де був Сет падали лише уламки кісток і утворилася невеличка гладка вирва. Якщо дракононароджений і загинув, то зробив це з довоолі специфічним феєрверком, і окремий плюс в карму був за те, що зробив це без кривавого дощу та розкиданих на гілках дерев кишок.
Коли дзвін у вухах пройшов, можно було почути хрипле, але справжнє, звукове "Ніхуясобі блять... Ще й уїбав..." Якщо ж з поміж атак нежиті звернути увагу на те, звідки лунає звук, то можна було б побачити Сетрекхара, який хоч і трохи хитався, але виглядав доволі цілим, якщо не рахувати поранення від скелетів, і з повним набором кінцівок. І цими самим кінцівками він доволі активно користувався, аби змусити сферу зробити кілька віражів і вдаритись в одного зі скелетів, яких він відчув збоку, а нижнім набором не менш активно користувався для того щоб збільшити дистанцію між собою та дохляками.

Варгуз зі свого вузького проходу спостерігав цікаву картину: один зі скелетів, що перед цим пробіг повз нього, зараз забився в кут між огорожею та присів, закривши голову руками. Інший скелет, настроєний більш рішуче, увірвався в щілину та спробував на широкому замасі вдарити гладіатора, однак не розрахував простору, й його зброя гучно проскрежетала по стіні вибивши з неї сноп іскор та відколовши шматок металу.

Жреці ж, влаштувавши пасту прямо під носом у скелетів, залишилися на краю встеленої гострими як ножі шипами землі, ніби приманка. Кілька скелетів ринули за ними, але попадали в дорозі, потрощивши власні кістки. Інші спробували обігнути небезпеку по широкій дузі, й одного то вдалося, а інший, не втримавши рівновагу, спотикнувся та впав прямісінько на списи Майлікі. Тим же, хто зумів дістатися гарцюючого кентавра, забракло наснаги щоб бодай поранити бодай когось з цієї парочки.

Один зі скелетів, від якого чкурнув Барілко, перемкнувся на іншого бійця, який якраз пробігав повз нього. Скелет стрімко погнався за Сетрекхтаром, проте не зумів влучити у хаотично тікаючого драконолюда. Сет же відчував що зараз, прямо зараз його сила може вирватися на волю, і в наявних обставинах це скоріш гарна новина.

Продовжувалася бійня й навколо винахідниці. Єдиний скелет, що залишився з її переслідувачів, перемкнувся на бойову ящірку, та вдалим ударом відколов від неї добрячий шмат глини. Ще одне таке влучання, й від смертельної зброї може нічого й не залишитись. На поміч бідоласі спішила ще двійка скелетів, й вони вже наблизились до містка. Один з них під час бігу задів краєчок землі зі пасткою від кентавра, й тепер з його коліна стирчав один зі списів. Однак не здавалося що той надто сильно заважає костяному бійцеві.

На Варґуза іноді находило натхнення. Деякий бойовий екстаз, в якому він був максимально брутальним та артистичним. І от, зараз, якраз і настав той момент, коли до нього прийшла слушна думка осліпити скелета, накинувши йому на довбешку перуку задом на перед. Хоча ефекту не було досягнуто, це на стільки підняло настрій напіворку, що, перебуваючи в доброму гуморі, він зміг нанести серію не з двох, як зазвичай, а з трьох ударів. Але, давайте все поступово.

Отож, спочатку подвійний удар було нанесено одному скелету - тому, хто зажав ґладіятора з південного напрямку й зумів нанести шкоду, не дивлячись на блоки зброєю та кольчугу авантюриста. Той ліг кістьми на святу землю, й більш не ворухнувся, після чого задоволений помстою артистичний боєць сховав короткого меча і, знявши тепер вже вільною рукою, перуку, накинув її на того скелета, що зажав його з північно-східного напрямку. Чемпіон арени збирався відступити в північному напрямку, за склеп, але для цього йому треба було відволікти й знешкодити якомога більше ворогів, щоб отримати якомога менше ударів у спину.

Але, не так сталося, як гадалося. Перука лягла нерівно, й скелетон все ще бачив напіворка, який, позбавившись перуки, став більш схожим на людину. Це розгнівало Варґуза, й він, перехопивши руків'я сокири обома руками, наніс мамивний удар іншом скелету, що затискав його зі східного напрямку. Удар був на стільки моцний, що розрубив навпіл не тільки довбешку кістяного ворога, але й його хребет і поперек. Радісно всміхнувшись, піворк ступив декілька кроків в тому напрямку, з під захисту стіни склепу, під захист паркану. Він не міг втриматись від задоволення потоптатись по костях того, кого знешкодив одним єдиним ударом. Знову діставши меча, він був готовий до продовження битви...

Сету здалося що він поквапився. Треба було дочекатися коли з’явиться голова – так простіше добратися до розуму. Хоча хіба у мертвих він є? Неважливо він відчував ще одного неживого, тож напевне були і ще, але поза межами його бачення. А після того як він зробив крок ближче до кентавра, то переконався в цьому. Тож потрібно було щось... Массове. Але його знань в керуванні хвилями хаосу було покии що недостаньо щоб охопити велику площу, якщо істоти стоять в розсипному строю. Доведеться вишибати по одному. На мить камені поміж його лучки спалахнули ніби відбиваючи полум’я, яке народжувалось з поміж долонь, між яким завис фокусуючий кристал. Його охопила вогняна кулька, яка, скерована магічною формулою дракононародженого зникла і одразу ж з’явилась між скелетами, вибухнувши в усі сторони яскравими іскрами. Щоправда, вони були лише іскрам, і великої шкоди завдати не могли, але Сетрекхар зробив швидкий рух рукою, змушуючи сферу рухатись точно в одного зі скелетів і чього разу її вибух під час зіткнення був більше небезпечний.

Тарас дивився на всю кагалу, яка вилазила із могил і присвистнув.

— Ти ба яка гульня гарна.

Звісно, то був сарказм. Адже такої вакханалії мерців навіть жрець смерті не бачив на своєму шляху, а інші й тим більше. Що ж, настав час якраз показати, на що здатен слуга Келемвора. Зараз цю гульню треба бігенько упокоїти, щоб добрим людям настрій не псувала. Ну і що, що їх з двадціть чи тридціть - усіх наклепаємо.

Тарас відійшов на кілька кроків назад під прикриттярозлогого дерева. А ну ж не доберуться так швидко. Одна рука стискала щит, а інша вже творила сильну магію.

— Agland.

Слово на древній мові зверталося прямо до Келемвора. І за секунду з'явилася його зброя - півтораручний меч, що блищав навіть у темряві кладовища. І не встиг ще той нанести навіть першого удару за велінням Тараса, як жрець помахом руки створив інше заклинання:

— Порох.

Варґуз, щосили навалився на плиту. Від напруги на його шиї проступили вени, а перука трохи з'їхала на бока. Плита заскрипіла, й на мать у гладіатора виникло відчуття що вона зараз зсунеться. Проте сили закінчились раніше, а на те щоб перевести подих та спробувати знову часу вже не лишилось. Зірвався вітер. Десь, поки ще далеко, роздався грім. Небо затягувало темними хмарами. На маківку Тараса впала перша крапля - поганий знак. Наближався буревій. З боку будівлі, куди раніше намагався достукатись напіворк, теж донісся гуркіт: плита зрушила з місця, відкриваючи прохід.

Першим зреагував Сетрекхар. Його нові відчуття не пропустили перший паросток у вигляді кістлявої долоні, що пробивався крізь грунт з права від нього. Бойове закляття зірвалося з чародійських вуст, проте цього разу не спрацювало. Інший скелет виліз небезпечно близько до Барілко, який помітив ворога надто пізно щоб притоптати доки той був вразливий. А ось численну решту ворогів, завдячуючи проклятому амулету, дракононародженний, на відміну від інших, побачити був не спроможний.

Ювівзі у своїй засідці приготувалася. Тримаючись окремо вона грала в рулетку: з одного боку на її боці відстань, з іншого - нікому підстрахувати у випадку якщо її позицію буде розкрито. Бо ворогів вистачить на усіх. Десятки скелетів покинули свої могили. Дряхлі, в обірваному прогнившему лахмітті та уламках обладунків, озброєні проіржавілими мечами та списами з надламаними рукоятями, трухлими дерев'яними щитами та іншим мотлохом. Проте марно було б гадати що кістяний воїн - то легка прогулянка. Можливо вони не такі спритні, як живі істоти, з м'яса й плоті, проте відсутність страху й відчуття болю роблять їх справжніми машинами для вбивства. Особливо коли їх багато.

А гномка була втішена побаченим видовищем.
Вона одразу ж попрямувала до містка і, простягнувши руку, вона щось сказала на драконячому. Відразу після цього з річки до неї вискочила схожа на дракончика глиняна ящірка, на очах висихаючи і перетворюючись на статуетку, що ожила. Усміхаючись, дівчина погладила ящірку і простягла їй жезл, дозволивши тій залізти на нього і вчепитися лапками, Дракончик ліг уздовж жезла, розкривши пащу в напрямку наверша, а лапи опустив нижче, утворивши подобу рукояті.
– Я думала тут небезпечно. Давайте я... хм... зараз... А як на виході з цвинтаря зробити яму? Про всяк випадок, ну? - гномка продемонструвала своє вміння, коли поряд з мостом за кілька секунд виникла яма глибиною з гномку. Навіть глибше.
Але подумавши, вона спочатку вирішила влаштувати собі укриття, на випадок, якщо щось вискочить. Вставши поряд з містком, вона клацнула пальцями і на місці, де вона стояла, з'явився старий дерев'яний і дуже широкий пеньок. Гномки, видно, ніде не було.

- Не знаю як гладіатор, але актор ти що треба. Я повірила! О, до речі, вип'єш вино – дай пляшку. Я можу зробити її нескінченною. Ну майже. Але літрів п'ятнадцять пива чи літра чотири вина на день можна буде видавити. Ну... або води хоч залийся. Я зазвичай їй снаряди роблю, та тут ніде глини немає.

Гномка продовжувала чаклувати над інструментами, на підлозі викреслювалося щось схоже на креслення.
Який потихеньку починав світитись м'яким жовтим світлом.

– Я сама стрілець. На арбалет не показуйте, це надто вульгарно. Пізніше покажу, що я маю на увазі під стрільцем.

Ментальне повідомлення? Хммм. Цікаво. Продовжувати грати роль провокатора? Тут головне не загратись, бо реально жезл гномки може в дупі опинитись. Включити альфа-гладіатора, щоб розуміли, хто перед ними? А от це можна. Бо, скоріш за все, голосам у голові можна було задячити одному з "голубих" - себто, драконіду чи дворфу. Ґномка теж була карликом по суті, але судячи з постановки питання, то була не вона. То ж напіворк погрозливо подивився спочатку на дворфа, потім - на драконіда, потім - знову на дворфа, і так почергово.

- Хто це сказав?!!! - гаркнув Варґус. - Піднімися, і я тобі поясню, зайдеш до мене - окремо поясню... Тихе життя там, у вас...

Але його вигук був перебитий організаторами цих так би мовити визвольних змагань. Де сили Добра, що складалися з їхньої невеличкої братії, та інших формувань, будуть змагатися з силами мосхів - так у племені Варґуса називали усіляких паскудників, що зазіхали на чуже - і хтось з цих когорт Добра обов'язково переможе, отримавши шану від простого люду та привілеї від монарха. Тож, пройшовши углиб печери, напіворк, разом з іншими, опинився серед всякого корисного добра. Тепер вже треба було думати з точки зору команди, а не особистості. На Арені іноді траплялись бої в яких брали участь групи бійців, і там вступала в дію оптимізація ресурсів та узгодженість дій.

Спочатку він схотів було бригантину відібрати в кентавра, та потім пепедумав, побачивши кольчугу. Далі він дізнався, що говорить ментально драконід, тож підійшов до нього, по-товаристськи хлопнувши його по плечу.

- Не сприймай мої слова близько до серця, чуваче. Чи що там у вас, холоднокровних, замість нього. То була гра на публіку. Так, чи інакше, зараз ми - команда, і діяти маємо відповідно. - після чого звернувся вже до усіх інших. - Я є гладіатором. Достатньо відомим та успішним для того, щоб не бути в рабстві чи на службі в магнатів, а будувати власну кар'єру самостійно. Крім того, я достатньо вмілий для того, щоб досягнути верхівки кар'єри, і саме результатом жадання чогось більшого і є моє прагнення вижити тут. В мене достатньо досвіду битв на Арені, група проти групи, й скажу так, що формальне лідерство тут не є доречним. Не претендуючи на це, скажу, що лідером стає не той, хто розпускає свої копита в сторону маленьких ґномок, а той, гто своїми рішеннями в бою чи інших небезпеках сдобуває довіру та повагу побратимів. - напіворк перевів погляд на кентавра, натякаючи на те, щоб той трохи уповільнив свою жагу до керування іншими, після чого взяв те, що іще було доступне, не претендуючи на те, що взяли інші, бо ж був упевнений, що кожен знав свої сильні та слабкі сторони. Йому треба було три зброї ближнього бою, і така зброя була. Тож, взявши кольчугу, бойову сокиру, палицю й короткий меч, що було найнеобхіднішим для нього, напіворк доповнив свій вибір безхозними рюкзаком, смолоскипом, кременем, перукою, бурдюком із водою, раціоном, зіллями зцілення, прискорення, та пляшкою вина.

- Моє ім'я - Варґуз Страхітливий, і я пропоную обговорити тактичні та стратегічні моменти. Я є бійцем ближнього бою, б'юся двома зброями. Найшвидший з нас, підозрюю, що ти, копитний, і тому пропоную ґномці чи ґному осідлати тебе. Один з вас має узяти арбалет, інший - батіг, якщо, звичайно, ви не володієте закляттями, здатними наносити шкоду ворогові. Тоді ви зможете швидко переміщуватись та атакувати, не провокуючи атаки потенційних ворогів.

Ваґус любв виділятися з поміж інших - ґладіаторська звичка, яку вкрай важко було викорінити. Тож, взявши перуку, він покрутив її в руках.

- Хтось володіє чаклунством? - запитав напіворк в братів і сестер, яких йому назначила Доля. - Хочу впевнитись, що перука не є проклятою, бо ж бачу, що наш лускатий друг вже втрапив у халепу. Хоча, хто знає - може, ця так звана халепа іще стане нам у нагоді?..

Серед тюремників не пройшла ще пам'ять того як останній в'язень повернувся з-за Брами. Багато тоді їхніх було перевішано з його вказівки, тож з тої миті як Сетрекхар виявив волю прийняти участь у ритуалі, відношення до нього серед наглядачів стало ще більш неоднозначним. Принаймні ті, хто розумніший, одразу після передачі поквапились геть, аби він бодай боже не запам'ятав їх обличчя.

На викрики Варґуза з натовпу роздалися поодинокі переклички про шахрайство та зраду, а у відповідь їм залунали повчання зі сміхом. Азартні гравці прийшли й сюди щоб своїми очами переконатися у тому що їх ставка спрацює. Гвардієць, що стояв поруч з напіворком, зробив крок назад, та озирнувся у пошуках капітана. Той вже квапився щоб розібратися з ситуацією:

— Печери все розсудять, воїне.

Тим часом тривав огляд решти бійців. Тарас пройшов його швидко, а ось щодо підков Барілко відбулась навіть невеличка нарада, за якою все ж їх визнали невід'ємною частиною кентавра. Не оминула увага й темну гномку:

— Вибачте, пані, але це має залишитись ззовні. Такі правила. — Винувато заявив один з гвардійців, та обережно зняв з поясу Ювізі різець з долотом.

Решта черги минула спокійно, й ось ви вже переступаєте за Браму.

***

Ні після першого, ні після другого повороту темрява вас остаточно так і не окутала. Ви йшли вже доволі довго, але ані розвилок, ані дверей, ані бодай чогось на гладеньких мармурових стінах не було. Лице широкий одноманітний коридор та ритмічне цокання копит Бара супроводжувало ваш шлях. Проте, коли вже почало здаватись що воно ніколи не кінчиться, воно скінчилось. Світло ударило в очі, й ви в мить опинилися у просторій кімнаті. Проходу за стіною ніби й не було - лише гола стіна. Проте погляди ваши були насторожено прикуті до дивної особи, що непорушно дивилася у вас бік стоячи по центру приміщення.



Після тиші її слова також боляче вдарили у вуха. Басистий, глибокий голос, якому позаздрили й кращі королівські глашатаї, звернувся до вас. Здавалося ніби істота промовляла ці слова сотні й тисячі разів, так багато, що вони стали її частиною:

— Печери Спокути вітають вас, відважні авантюристи, й вдячні за вашу жертву. Я ваш Провідник. Зараз ви в безпеці. В цій кімнаті ви можете підготуватися до наступних випробувань. Далі йдіть за спіраллю. Не поспішайте але й не баріться. Двері відчиняться щойно ви будете готові. Алға.

З останнім словом дивне створіння зникло, так і не давши можливості задати йому бодай одне запитання. Однак, якісь відповіді могла дати вам сама кімната, а точніше те, що в ній було: невеликий стелаж зі зброєю, кілька солом'яних опудал, що слугували манекенами для обладунків, й одне з якихось, чомусь, мало на голові біляву перуку з косичками. Також стояли лавки з різним добром та столик з зіллями та згорнутим в трубку пергаментом, окремо, на підставці, лежав амулет у формі дивного ока.

Вихід же був лише один: дерев'яні, оббиті залізом подвійні двері, з великим малюнком червоною фарбою у вигляді спіралі. Й зараз вони були зачинені.

Як виявилось, сонечко пригріло голову зовсім не дроу, судячи з тієї довгої промови яку видала ельфійка. Причому дуже дивної промови. Поверхневі...
– Якщо хочеш мститися, то роби це, а не розмовляй.
Келагар не став пояснювати що за час від початку промови до того як ельфійка зрозуміла що вона без зброї, її можна будо вже порізати так, щоб одяг з неї спав, не кажучи про те, щоб просто встромити щось металеве і гостре, що робить спробу жити далі більш важкою ніж зазвичай. Хоча треба було зізнатися хоча б собі що її дії дещо розгубили його. Він очікував втечі, атаки, плач... Але промова? Через це він із запізненням зрозумів що втратив можливість ляснути її по сідницях долонею чи пласкою стороною клинка аби трохи подовжити гру в злого дроу-работорговця.
Проте, поки вони не вирішили їти далі, він знайшов собі іншу гру. Невеличка магічна формула та рухи, які для пересічних людей будуть здаватися просто дивними і дроу сперся спиною на камені біля входу. При цьому намагаючись сховати і забрати меч чарівної Валрел магічною рукою, яку бачить лише він.

  Нікому не побажаєш оклематися у полоні зі зв'язаними руками й ногами. Ще й без очей, чи можливості спілкуватись. Але залишили хоча б вільними вуха. Вона почула те, як мова якихось ворожих створінь стихла, потім була мова і якийсь звір. І хто це міг бути? Рятувальники, або саме ті, хто її викрав? - Думи роздирали голову єльфійки. Не так повинні починатись пригоди героїв. Чи може це, іспит для неї? Тоді це саме те, що вона шукала. Гідний супротивник для легендарної битви, хоча і слова його були, не настільки гідні. Рабиня, або смерть? Це ще більше обурило дівчину, ніж потрапляння у полон. Як тільки її руки стали вільні, вона першою дією звільнилась від кляпу та голосно вдихнула не саме свіже печерне повітря. Наступним зникли пути на ногах, а вона звільнила очі й побачене її з однієї сторони вразило, а з іншої порадувало.
— Ах ти клятий дроу. Я так і знала, що тільки такий підлий єльф міг підкрадатися зі спини та викрадати прекрасних дів! - Звільнившись та вимовившись, вона одразу підхопилась і витягнувши руку вказала пальцем в обличчя розбійника. - Було б у тобі хоч щось людське, ти допоміг би дамі врятуватись і довів до міста, і тоді! - Дівчина обернулась і поклала одну руку на серце, а іншу підняла до гори. Вона активно жестикулювала і говорила нарочито пафосно, нібито в театральній постановці. - Можливо отримав би почесну нагороду, поцілунок прекрасної діви. Та ти, справжній злодій і мій обов'язок перемогти тебе. Готуйся, бо Валрел чарівна подолає тебе... - На недовго дівчина замовкла, не знаючи як назвати чоловіка перед нею. - Тебе! Владику печер та... диких звірів з моїм... А де мій?.. - Єльфійка потягнула руку до поясу, де повинен був бути її меч, та рука хапала лише повітря. - Чорт, та де ж? Почекай хвилинку. - Вона знову обернулась і кинулась до груди хламу, де сама недавно сиділа. Встав на четвереньки, вона не задумуючись виляла своїм задом та копошилась, поки не знайшла своє спорядження зі зброєю.

- Твою мать дьяволицу, это что за фокусы?!
Увидев тела, Тиаррон ожидал схватки с живыми культистами, скрывающимися в подземье замка, но никак не оживших мертвецов, потому от удивления смог лишь сделать шаг назад, бешенно переводя взгляд с одного чудища на другое.

    На справді, Вукс теж володів магією. Звісно, її він вважав добрим знахарством, а не злим чаклунством, як от було у всіх інших магів. І коли з’явився Хукір, Книга дометикував, що задля чарки він готовий знову зануритись в недра власних таємних здібностей. Звісно ж, він не збирався слухатись кепа й довіряти себе чаклунові — тільки не до чарки. Тому, тільки-но Хукір розвернувся, Вукс зціпив зуби й орлиним поглядом оглянув Гару — без злості, але з дитячою образою. А потім, ще відходячи далі в сільский дім, аж поки стіна не зупинила його, гоблорк закрив очі, прикрив їх додатково долонями й спустився вниз о стіні, підперши лікті колінами. Таємна магія зробила його геть невидимою, він був певен, що тепер варто почекати деякий час, і злі наміри чаклуна зникнуть, а сам він зможе зализувати рани горілкою й жиром з-під свинячого боку.

— Нє, ну так і я міг. — Впевнено заявив Зрадік. Впевнено, бо й справді вірив що зараз міг сказати те сама. Ну, або майже все. Те, що запам'ятав.

Ну а тепер настав час приговорити келих з пивом, що чекав на землі недалеко. Проте положення, в якому той знаходився, викликало у гобліна занепокоєння. Волога пляма на землі це занепокоєння посилила, а у головці Зрада заграла негарна підозра. Піднявши келих та зазирнувши всередину зелений переконався що сталося найгірше. Зрада. Диверсія. Саботаж. І клята гравітація.

— І цє лєгко втовклі? І цє патєрь нєт? Цє піва нєт! — Гоблін мало не хникав. — Хукіре, пашлі взад, най ще нальють.

Гару відчепився від шиї віверни, яка вже не подавала ознак життя. Оце так розказати кому, що голими руками задушили - не повірять. Бо ж то така херня міцна, що мечем будет колупати до вечора. Дварф гупнув Вукса по плечу, промовивши:

— Молодець, Вукс. Файно придумав.

Правда, той виглядав досить кепсько - отруйна чортівня все ж встигла кілька разів вжалити орка. Тому треба було спочатку попіклуватися про товариша, а потім все інше. Тому направив цілющу енергію через власні руки, пошепки примовлюючи

— Лікую те рани, мать йо вйоб, щоб зажили швидше.

Правда, тут треба був цілий молебен, бо тварюка вжарила добре. Дай бо не вмре орк, бо його точно жаль буде.

Та й поки Гару займався всілякою потрібною фігнею, навкруги творилася звична вакханалія. Навіть люду повиходило з хатів, щоб глянути, чи не здохли бодай прийдешні. Бо ще хоронити прийдеться. І раз Гару був найбільш звичний до промов, хоч і цим важно було назвати молитви над померлими, але все ж сказав пару слів натовпу:

— Гм... Ем... Ну, тварюку ми забили, най вам безпечніше тут буде. Хто б його це знав, шо у вашій місцині так неспокійно, був би арбалет взяв. Але добре те, шо легко втовкли. Як хто хоче віддячити за то - будемо раді. А як хто хоче тушу вторгувати цілком чи по частинам, то звертайте. Казали мені, що з м'яса зі сраки оцьої летючої свині шашлики просто чарівні.

Когда тифлинг влил алое зелье в горло Мурадёра, тот немедленно очнулся и вскочил. Разразился бранью и метнул кинжал в подставившего спину врага. Можно было бы усомниться почему кинжалы не выпали из его мозолистых рук когда дварф монументально упал потеряв сознание? Но тут простая разгадка – статическое электричество! Помните молнию что подпалила бороду нашему плуту? Молния намагнитила стальные кинжалы в его руках, в них вполне вероятно была примесь некого ферромагнетика! А Трёхсотфунтовый ещё и об бороду их потёр прежде, дабы потушить курящийся дымок. В общем ничего необычного, с научной точки зрения, тут не было, как впрочем и то что брошенный кинжал вместо того чтобы пробить сталь оживленных доспехов – прилип к ним и отвалился через секунду. Тиаррон мог поклясться что от дварфа пахло поджаренным беконом и паленым волосом, но предпочёл не спрашивать от чего это так. Больно уж страшен был этот тип с вздыбленной бородой и прилипшим к рукам кинжалами. Тонкая интуиция чародея подсказывала – лучше не лезь, убьёт! А ведь Мурадёр даже ещё не успел схватится за шестопёр, только подумал о том что пора пускать его в дело.

С другой стороны оживленный магией доспех развернулся и поковылял обратно к своим недодушеным жертвам. Многочисленные пробоины в его теле делали его похожим на решето манекеном. Тем временем множество мелких шариков рассыпались когда сидевший на корточках Ноа двинул рукой. Этого не было видно со стороны, но его на месте удерживала рука второго доспеха. Вдруг он дернулся и свалился на пол. В воздухе появился ещё один доспех с окровавленным обрубком на месте руки, его единственная рука схватилась за створку двери не давая ногам разъехаться и он поковылял к дварфу и тифлингу, около которых уже появился их собственный противник. Мурадёр успешно уклонился от пары ударов, но он все ещё не пришёл в себя после прошлого оглушения, а потому получил кулаком в живот от чего весь затрясся. Похоже удача снова отвернулась от авантюристов.

Голова раскалывалась, горло болело, будто в него впилось с десяток раскаленных гвоздей. Но это было не так страшно, главное, каким-то чудом он остался жив.
Сделав глубокий, жадный вдох, отчего в глазах чуть помутнело, Тиаррон поднялся, стараясь сконцентрировать плавающее зрение на окружающей обстановке.
Похоже, остался лишь один доспех, тот самый, что едва не придушил его. Но он сейчас полностью увлечён был Ноа. Тот, а вернее, Та, выглядела не очень.
Но вот лежащий неподалеку Мурадёр - ещё хуже.
Подумав о самом страшном, Тиаррон метнулся к товарищу, но, нащупав пульс, с облегчением выдохнул.
Тем не менее, дела у дварфа были плохи.
Не теряя времени, тифлинг скинул рюкзак и, со звоном извлёкши небольшую стеклянную бутылочку, принялся вливать её содержимое в рот бородатого друга.

    Яків піднявся на ноги після дружнього жесту перетвореного друїда. З пащеки ведмедя пахло далеко не квіточками, але і сам піворк не в ароматних оліях мастив свої руки, а в нутрощах знекрашеного від ударів Бодомара гобліна. Забруднену в крові руку обтер об одяг мерця, а вільною рукою підтримував мішечок з зібраними золотими монетами. За ведмедем він пішов по невеликій дузі, скинувши золото на віз Бодомара, а потім направився від стежки назад до узбіччя. Для Якова сліди мало чим відрізнялись одне від одного і він не сильно розрізняв послід лисиці від вовчого, проте, побачене було очевидним — щось волокли по лісовому листі.
    — Крові немає? — Запитав піворк і сам схилився біля такої стежки. Він перевертав листя, намагаючись зрозуміти, чи на ньому не залишись сліди багрянцю тих бідолашних, що втрапили в засаду перед найгіршою карою гоблінів. Бо якщо вони живі, то Яків, який ще й був жерцем, не міг відступитись. З іншої сторони — возам не протиснутись між дерев, а залишати добро на дорозі — це ті ще дурощі. Якщо Яків і піде рятувати полонених гоблінів, то точно не зі всією командою. Та для початку, він хотів переконатись, що це все вартує того, і чи не прийде Яків до пари трупів.

Фаріда ніколи не любила лікарень. Адже на скільки б не було все організовано, навіть якщо ти заходив до лікарні здоровим, то вийти з неї здоровим уже не вийде. Тому що якщо не черга, то тупі обивателі обов'язково вимотають, як не сили, то хоча б нерви. Що вже говорити, якщо мова йде не просто про лікарню, а про цілий перанатальний центр. Вагітність, вона по своїй суті гірше будь-якої хвороби. Бо з одного боку, наче вивчена, наче прогнозована, а з іншого боку у будь-який момент усе може піти шкереберть.

Так воно, в принципі, і сталося у випадку цієї вагітності. Ще кілька днів тому все було нормально, можна було ще спокійно чекати, не перейматися про народження, а тут раптом погіршилося самопочуття, щось там не сподобалося чи то санітарці чи то лікарці, й от, Фаріда уже у палаті, з дитиною на руках. Спочатку все було як в тумані. Біль стискав все тіло так, наче це не тіло у породовій палаті, а якийсь батискаф на глибині Маріїнської впадини. Попри біль і постійну нудоту, вручили в руки дитину.

— Малюку потрібен тактильний контакт!, — якось так, з зарозумілими обличчями, заявляли у лице втомленій Фаріді.
Чесно кажучи сил дивитися на малюка не було геть. А навіть коли дивилася, то чомусь не було того оспіваного материнського інстинкту, про який усі так говорять. Вглядалася пристально у зморшки дитячі (попутно дивуючись, якого милого воно таке мале, а вже зморшкувате?!), у ці повні щоки, у обм'яклі довгі вуха. Потім вони, звісно, випрямляться, будуть по іншому виглядати, та й лице зміниться... Та наразі у жінки був легкий шок.

Поглядом провела по палаті, подруг оглянула, та нічого не сказала. Не хотіла признаватися у своєму страхові. Страхові того, що народжене дитя не викликає тої знаменитої і оспіваної любові, що материнський інстинкт, таке враження, що вивітрився з тілом разом животом. Якось не так собі все уявляла. Ще й Амоса нема. А так добре б було, якби він був тут, поруч. Щоб роз'яснив усе. Щоб заспокоїв. Але Амос був би не Амос, якби не був по вуха в роботі. Слава богам, що він й так спакував все і приїхав сюди одразу як тільки сказали, що треба лягати на догляд.

Сотні років Ієтунак жив на цій планеті. Безкраї простори лісів, що зтикалися з берегом Світового Океану, давали йому все, що лишень могла зажадати його сутність. В лісі було повно їжі, крівлею над головою слугувало небо, на якому два сонця - жовте й синє - почергово змінювали одне одного, а елементи побуту, які не могли дати ліси, як то електронні прилади чи механічне обладнання, приносили в якості подарунків містяни, що приходили до Ієтунака за порадою, духовним просвітництвом, або допомогою. Шаман, знахор, сновидець - різні люди його по-різному називали, і він міг би жити іще й іще. А ле він зрозумів, що від цього життя він узяв усе, що йому було необхідно. Треба було змінити обкладинку того світу, в якому він набував нового досвіду, для того, щоб цей досвід дійсно був новим. Крайній півночі притаманне було знаходження світил на горизонті, в зеніті ж іноді можно було ледь-ледь побачити один із місяців цієї планети, й одного дня, побачивши червоний місяць над головою, Ієтунак зрозумів, що в саме цей час йому треба залишити цей світ. Він закрив очі...

***
Й відкрив їх уже в просторі Посмертя. Безлічі світів мультивсесвіту оминали його, пропливаючи повз. Безліч створінь, що мандрували між світами, прямували кудись по своїх справах. Ієтунак же віддався Потоку. Він плив за течією назустріч новому тілу в новій оболонці. Він знав, що пам'ять про це життя не збережеться, але він також знав і те, що в нього були можливості відновити пам'ять тим чи іншим чином. Поток насичував монаду шамана, загоював рани, які він зазнав у попередньому житті, залишаючи замість них рубці, що були квінтессенцією особистого досвіду. Тут не було часу як поняття чи критерію. Був лише багатовимірний простір. І в одну мить, цей простір перетворився на інше середовище, червоне, темне. Ієтунак зрозумів, що він вже втілився у нове тіло, й тепер йому залишається лише чекати, згадуючи минулі надбання своєї душі й використовуючи ментальні прийоми для того, щоб нова свідомість, що буде формуватися в цьому тілі, змогла витягнути ці надбання з підсвідомості, до якої зовсім скоро потрапить і він сам. Ієтунак вже не знав свого імені, не міг його згадати, а спогади танули. Щось потягнуло його тіло кудись назовні. Разом із цим, його свідомість поглинула пітьма. Знахор сподівався, що ненадовго...

***
Людське сімейство із нетерпінням чекало на свого первістка. О, так, цей хлопчик (так-так, це був саме хлопчик) був їхнім первістком. Обоє вони були родом із різних племен, які інші жителі Східного Примор'я узагальнювали однією назвою - Гірський Народ. Більш того - не дивлячись на свої відмінності, шість сотень років тому ці племена й самі почали усвідомлювати себе одним великим народом, коли зіштовхнулися із навалою орків. Але вони все іще жили досить відокремлено одне від одного через характер Акулячих гір і складність безпосередніх фізичних комунікацій, і могли суттєво відрізнятись як ментально, так і культурно. Так, батько новонародженого хлопчика був із низинного передгірного племені Басків, ім'я йому було Піріней: смуглявий, русий та високий, він був поліматом і брався за багато цікавих творчих задач, чим і забезпечував сім'ю. Матір же була з племені Чінайців, які жили високо в горах: білошкіра, темноволоса, із трохи розкосими очима, Кетті (саме так її звали) викладала філософію в Академії, й була готова до догляду за дитинчам.

Пі Ріней (батько)


Ім'я сина було унікальне - власне, серед жителів Гірського народу було прийнято давати імена, які б були унікальними й уособлювали в собі симбіоз із декількох слів. Ім'я сина виникло у свідомості людей, що безмежно кохали одне одного - його батьків, за лічені секунди після народження сина, адже майбутній Кайола дивився на лікаря занадто мудрими очима, але з дивною посмішкою на вустах, в якій можна було прочитати суміш зневаги з поблажливістю. Хто зна: можливо, це ще пам'ять про попереднє життя не зовсім вивітрилася зі свідомості, бо ж сновидець, що тепер жив у підсвідомості, знав, що зорі не впливають - вони формують життя людини чи будь-якого іншого створіння, і це формування є визначальним. Душа втілюється в матеріальному тілі немовляти лише в симбіозі того досвіду й надбань, які вона вже мала, з тим досвідом і надбаннями, які вона могла потенційно отримати, і якщо друге визначалось вивченням свого родоводу й умов, в яких жили предки батьків цього створіння, то перше відображали зірки, якщо їх, звичайно, розшифрувати вірно.

Кет Ті (матір)


Поглянувши одне на одного закозаними очима, Піріней та Кетті обрали ім'я своєму синові. На правах батька й чоловіка, Піріней дав цьому імені початок - Кайо, що з баскського діалекту можна було перекласти як "щасливий", бо ж він звернув увагу на посмішку, що сяяла на обличчі його сина. Кетті ж закінчила ім'я словом Лао, що з чінайського діалекту перекладалось як "старий", звернувши увагу саме на мудрість і досвідченість, які випромінювались його не по дитячому дорослими очима. Кайо Лао - ось повне ім'я того, кого друзі завжди будуть називати більш скорочено - Кайола.

На периферії Великої Пустелі, де безмежні піски зіткнулися з могутньою водою, матінка природа народила веселих та життєрадісних людей. Звались вони припустельники. Через близькі контакти з представниками інших рас вони часто мали більш світлу шкіру, ніж решта представників їх народу. Торгівля з імперією, сприятливий клімат, багаті копальні та щедра заплава річки глибоко відпечаталися на їх ментальності.

Це були люди посмішок, пафосу та безтурботності. Пишні, яскраві наряди, рясно засипані прикрасами, які носили як жінки, так і чоловіки, слугували знаком поваги до інших. Чим більш яскраві твої справи та вигляд - тим більше ти шануєш своє оточення. Були й багато інших рис у цього народу, але саме ці збереглися під тиском глобалізації, і після того як народ інтегрувався в світову спільноту, вони стали своєрідною візітівкою припустельників.

І Амені була дочкою свого народу. Навіть на пологах вона відмовилися знімати частину прикрас, і зараз її маленький Гаррі-Амені*, який в цей час ще не спав, бавився з блискучою довгою сережкою. Незграбно бив по ній міцним кулачком та посміхався від результату. Ще не знала молода мати що ця тяга вилізе їй боком коли малий навчиться хапати. Проте жінка була готова стерпіти стільки болю від своєї дитини, скільки знадобиться.

Як сказав лікар, скоро мав підійти чоловік. Вільям не був батьком Гаррі. Того й слід простив. Проте Амені була певна що Вільям стане ним. То був освідчений доброзичливиий чоловік вкрай ліберальних поглядів, вільний від всіляких упереджень щодо минулого своєї молодої дружини. Так, він буде гарним батьком.

Ведмеді, звичайно, не були професійними шукачами слідів, але, все ж, могли відчувати набагато більше, ніж гуманоїдні раси. Сібо Босі напочатку був трохи збитий з пантелику через те, що негода ускладнила йому задачу. Трохи надихнувшись підбадьорюванням напіворка Якова, він трохи збільшив радіус пошуків і, в результаті, зміг віднайти те, що шукав. За заростями біля північного боку дороги була прихована стежка, що вела на північний захід. Саме біля її початку гном, в образі косолапого чорнявого медолюба, помітив сліди. Кількість зламаних гілок, ступінь витоптаності стежки, та кількість слідів і їх характер, дали зрозуміти істоті зі звірячими чуттями та розумом гуманоїда, що близько дюжини гоблінів пройшли стежкою і пішли назад по ній. Крім того, в наявності були сліди двох тіл людського розміру, які волочили від місця засідки.

Інші ж, переможці цієї битви тим часом трохи переводили дух та більш детально озирались довкола. Навіть неуважний огляд території дає їм зрозуміти, що ворожі істоти часто використовували це місце для влаштування засідок. Але один з авантюристів побачив у результатах сутички з гоблінами те, чого не побачили - та й не могли побачити - інші мандрівники. Він пригадав, як деякий час тому на нього під час трансу зійшло божественне откровення, ба, навіть - вимога. Вимога щодо очищення вівтаря, який спаплюжило плем'я гоблінів своєю скверною. Можливо, це було саме це плем'я?...

Мері Шева, у дівоцтві Макдональд, була звичайною ельфійкою, що жила в місті силу-силенну років. Але то так здавалося тільки їй одній, адже навіть за мірками ельфійської общини вона народжувала досить рано. Довгоочікуване і виплекане дитя було її первістком, тому навіть після болючих пологів, на яких вона кілька разів мало не встрачала свідомість, її переповнювали тільки найкращі емоції. Ба яке диво, оце маленьке створіння, що лежало зараз у маленькому лікарняному ліжечку, - то її синочок, її Джеймс. Її кровинка, що вони разом із Сетом створили.

Вона не мала ні найменшого поняття про безсонні ночі, які чекають на молоду маму, не знала про набряклі груди, від яких буде в захваті чоловік, а їй самій захочеться стрибнути з даху будинку від тягнучого болю, що переслідуватиме її мало не все вигодовування. Це у майбутньому вона зіштовхнеться з невгамовною шкідливістю, коли Джеймі в черговий раз розбиратиме до останнього болтика праску, радіо чи старий телевізор. То ще тільки будуть безсонні ночі через гульки хлопаки, який вже виріс і готується випорхнути з батьківського гнізда, перше кохання вкупі з розбитим серцем, накручені вуха і довжелезні лекції про шкоду паління після того, як батько зненацька зловив його з цигаркою за домом. І ще сотні й тисячі життєвих ситуацій, які їй доведеться пережити - це зараз було нереальним, чимось таким, що буде ще не скоро.

Натомість, дрібний хлоп мирно спав, підклавши дулю під голову. Ще втомлена після пологів мама лише слабко усміхнулася. Ба, яке мале, а вже дулю тикає. Дід би ним пишався. То був ще той шибайголова та дурко, навіть у вельми респектабельному віці. Шкода, що ні батько, ні мати Мері не дожили до цієї значущої події. Мама померла кілька років тому після тяжкої хвороби, а тато просто не зміг без неї, заслаб та згодом тихо відійшов уві сні. Проте навіть згадка про батьків не засмутила Мері. Навпаки, вона була впевнена, що десь там на небесах, вони разом дивляться вниз і тішаться своїм першим онуком.

А ще Мері вже кортіло показати синочка Сетові. Розказати тому, що у малого геть його очі і вушка. Та спить він так само, як батько, закинувши руки догори. Та ще...

— Добро ранку, жіночки-​красуні...

Басовитий голос дварфа вивів молоду маму з краю мрій, повернувши на землю. Звістку про виписку Мері зустріла широкою усмішкою. Це ж треба, вже сьогодні додому! А коли дварф підійшов до Джеймса, той несподівато прокинувся, але не закричав, а потягнувся і тицьнув складену дулю прямо під носа. А вже секундою потому натхненні слова лікаря Дзонко змінили веселощі та примусили задуматися, і дівчина міцно-міцно пообіцяла собі, що стане найкращою мамою у світі.

Мері розуміла, що життя її щойно змінилося. Але все було добре. Вона була щаслива.

    Дванадцяте липня 626 року ПБР" назвали днем життя, завдяки зламаній ланці в дев’ятнадцять мільйонів триста тридцять п’ять тисяч вісімсот дев’яносто двох народжень в родильних домах Рурашу, Аверісу, Пебо й Крешбангу. Власне, новий рекорд перевершив минулий на тридцять дві тисячі шістнадцять дітей, які побачили світ вперше за панорамними вікнами своїх палат. Експерти вбачали причини багато в чому. Тут зіграли й природні фактори, як от наприклад тепла й суха зима, а також і культурні чинники, бо ж саме в цьому році анонсували шістдесять третій сезон легендерного серіала «Життя Бату»; врешті-решт, більшість свят перепадають на зиму, і саме це зблизило людей, ельфів, півросликів, дварфів, орків і гоблінів настільки, що зовсім скоро, в липні в родильних домах з’явилася проблема з недостачею місць. Третій світ** переповнився приємною новиною настільки, що став причиною приступів епілепсії у більш ніж трьох ста користувачів. Інформація буквально заполонила цифрові вулиці мережі й цілого світу в якийсь момент стало мало для тих одинаків, які не збиралися приєднуватись на нове свято життя.
    Серед одинаків була ж також і парочка, яка зустріла свято все ж там — в родильному дому. Четвірко жінок в тісній палаті з випуклими животами приковано дивились телевізор, очікуючи моменту, коли й їхні діти стануть причетні до такої визначної події. Гул в коридорах заважав їм спати й одна із них весь час звинувачувала, цей гамір в тому, що не може видавити із себе малу копію себе. Інші троє, чесно кажучи, були толерантні з подругою. Батьки майбутніх дітей ледве прорвались через натовп біля входу, який фотографував новонароджених, вбиваючи в їх маленькі голови страх до яскравих спалахів. Та лікарі сказали, що дітей сьогодні очікувати не варто. Сумна новина.
    Закінчилась вона наступного дня. П’ятниця тринадцятого липня шістсот двадцять шостого року стала днем народження нової купки людей. Окрім крику жінок й команд лікарів — тиша. Свято закінчилось так миттєво, що коли діти опинились на волі, то побачили лише місто, яке нагадувало руїни, через всі ці яскраві декорації, летючі листівки, за якими ганялись треновані сікфіни***, і груди попелу від спалених пахощів коло родильного дому. Населення Аверісу завжди було готове гульнути, і також навчилося повертатися до звичного ритму по хрускоту пальців Великого Леносса****. Але вам що? Ви — новонароджені намовлята, тільки недавно покинули тісну домівку, обмінявши її на великі апартаменти лікарської палати. Вашу радість тільки й міг передати той крик, який ви доносили з своїх звільнених легень. Велетенські долоні ще невідомих жінок зігрівали, і життя, наче, йшло не так вже й погано, хоч і судити вам було ні про що. Це був ваш перший день.
    Ваш лікар — старий нахмурений дварф з кущавими бровами і дзвінким іменем Дзонко мав припіднятий настрій. Він розкрив двері в палату сам, і перший увійшов до стерильного приміщення. Двоє лікарів плелись за ним з величезними планшетами в руках.
    — Добро ранку, жіночки-красуні. — Він завжди лестився. Мамуся Дюбуа в своїх пародіях на дварфа лестилась трішки краще. Та всі чотири жінки широко посміхнулись, бо ж день-то і справді краще нікуди. — Як самовідчуття? Як настрій? Ви вже поїли? О-бо-в’яз-ко-во поїжте, чуєте. — Почав він заливати зрання. — Діточок зареєстрували. Почекайте до опівдня й ваші чоловіки зможуть вас забрати додому. Ви ніколи не задумувались, чому деякі діти виростають талановитими музикантами, а деякі й два плюс два не можуть зв’язати? — Лікар підійшов до мами маленького Джеймса й поглянув немовляті прямо у вічі. — Подейкують, що це зорі визначають ким дитина стане, хоча, як лікар скажу, що ніякі зорі не впливають на життя більше, ніж ми це собі дозволяємо. Я хочу сказати, матусі, що сьогодні ви круто змінили своє життя і взяли на свої спини величезну відповідальність, і подумайте добре, як ви будете виховувати своїх діточок, бо ж ніякий дитячий садок чи то школа не впливають на дітей так сильно, як рідні батьки. І будьте готові до того, що природа кожного із них... часто буде брати верх в такому молодому організмі. — Це він, напевне, говорив про расу діточок. А й дійсно, хоч як би далеко Східне примор’я не пішло у своєму розвитку, щось йому зламати й не вдалося — обмеженість природи. Попри всю магію й науку, є речі сильніші за все це, навіть разом взяте. Як наприклад вплив раси на характер. Не дарма говорять, що жінок орків слід триматись осторонь в період місячних, бо їх природа вселяє в них лють, здатну стати причиною прикрих проблем.
    Ваші мами це врахували давно. Вони звикли жити в тісній дружбі учотирьох ще з навчання в Академії і точно знали, що у їх дітей (себто вас) буде вся необхідна увага.
    Так ви і з’явились, без найменшої підозри, в що цей початок приведе вас в майбутньому.

    Залізний хват Вукса не ослаб навіть після жалячого удару. Точніше, він ослаб, але отрута спричинила оніміння по всьому тілу, і Вукс навіть не зрозумів, що сталось, бо не відчував самого себе. Деякі містики Чесенту й інших провінцій роками досягали подібного стану в медитаціях, коли відчуття власного тіла розмивалися з потоками навколишнього повітря, а ось Книга, в своєму стрімкому польоті по дузі до сільських будиночків досяг цього за пару годин, чи то хвилин, щоб то таке не було. Гордився зеленошкірий.
    — Лети туди, лети туди! — Крикнув Книга, киваючи кам’яним підборіддям в сторону лісу. Віверна, здається, не розуміла його, тому, він знаходив в собі сили навіть для того, щоб напружувати м’язи ще сильніше навколо довжелезної шиї, і таким чином, вивертаючи її, намагався скерувати туди, куди їм всім і тре було. Час од часу він оглядався, перевіряв, що кеп висів на місці з троссами, і що його побратим, бодай орк Зрад волочився по вітру біля ящериної дупи. Жаль було залишати Гару з Хівеном на суші, та життя пірата було не для всіх.

Пара лінивих скупчень плоті та заліза споглядала за буже тупою твариною, яка на свою голову вирішила прилетіти і спробувати поласувати кимось з цієї навіженої групи. І якщо одне скупчення нічого не могло вдіяти з віверною, то інше, з крилами доволі легко могло б підлетіти та спробувати розірвати їй пащу. Але навіщо? Там, наверху і так весело, а ситий Хівен не мав бажання розправляти крила або іншим чином активно рухатися. Тому стоячі на землі він лише підкинув вогника у небесну вечірку, причому не дуже то прицілюючись. В кого влучить – в того влучить. І судячи з того, що полум’я не полетіло далі, комусь таки дісталось.
– Їди лови, на усілякий випадок, – сказав частковий красунчик своєму створінню, і те з гучним брязкітом пішло під віверну, доволі комічно задравши голову та простягнувши щупальця вгору.

Зрад, як і решта, почав озиратися довкола. Проте він не знав що саме вони шукають, тому ніде не затримував свій погляд і просто теліпав своїми вухами. Зрештою, це заняття виявилося цікавішим, тому гоблін повністю зосередився на ньому, хіхікаючи. Шльоп-шльоп. Весело! Але розваги закінчилися з прильотом віверни.

— Зрада! — заволав Зрадік, та почав бігати довкола, розмахуючи шаблею. Якщо віверна забере Вукса, то він залишиться єдиним "орком" у загоні, і вони більше не зможуть називатися ордою. А це не гідно.

Тре було щось робити, неважливо що саме, головне щоб негайно. І ідея заарканити літаючу тварюку здавалася мало не геніальною. Хоча, чесно кажучи, Зрад мало не всі свої ідеї вважав геніальними. А ось часу, щоб зав'язати мотузку в ласо, вже не було, і гоблін просто кинув моток угору, залишивши один кінець у себе в руках.

От нахлынувшего океана пыли юноша резко закашлялся.
Внутри помещение казалось, было сплошь устлано серым смогом, что неприятно осложнило бы путь авантюристов.
Впрочем, это также могло говорить о том, что Иган не успел добраться до этой комнаты. А значит, здесь вполне могла распологаться та самая легендарная сокровищница дома Сокол, поисками которой и был так увлечён смотритель замка.
Эта мысль приятно согревала изнутри, вызвав на лице Тиаррона улыбку и заставляя разгораться от нетерпения, словно факел на ветру.
- Всё-таки мы верно решили сначала заглянуть в башню. Идём, только смотри по сторонам, мало ли какие...
Предостережение о возможных ловушках, установленных жрецами, Тиаррон не закончил, так как, обернувшись, к удивлению не обнаружил рядом Толанда.
- Толанд?
Тифлинг огляделся по сторонам, но не заметил и следа чародея или его четвероногого спутника.
"И куда подевался этот странный маг? Решил отправиться сразу в библиотеку или забыл какие-то вещи в особняке? Но почему не предупредил?"
Вполне возможно, что он предупреждал, но, увлекшись изучением двери, юноша пропустил слова мимо ушей?
Взодхнув и пообещав себе распростить об этом чародея позже, Тиаррон, прикрыв лицо ладонью от пыльной дымки, шагнул во мрак прохода, в очередной раз обрадовавшись своей способности видеть в темноте. Всё-таки от дьявольского наследства был не один лишь вред.

    Орк їв швидко, бо був горою неконтрольованих м"язів, і навіть щелепні м"язи скорочувались з величезною швидкістю, перемолюючи під сильніми зубами-іклами все, і все перетворювало в їстівне, бо ж шлунки орків здатні перетравити кого завгодно. Ложкою він користуватись не вмів, але так як Вукс отримав інтелігентне призвісько, приходилось-се йому відповідати й відповідати тим культурним традиціям в середовищі, в якому він проживав й тримати її в руках. Мораль, на диву вибухового характеру дикуна, уступала в його душі лише тому, що називали моральністю — первісним установкам взаєможиття. Але, ложкою він користуватись не вмів, тому, швидко покінчивши з пампушкою в руці, звільненою рукою варвар схопився за край тарелі й доверху закинув її на край своєї пащеки, с жадібним чавканням десь біля борлака — яблука Вукса, як-то він називався науково (на думку Книги).
    Хукіру він підставив руку з ложкою. І навіть не відчув, коли щось всілось на нього. Але борщ закінчився, і голос-Хукіра-в-голові знову об"явився. Він говорив йому про світ, вказував туди, куди слід було дивитись, а куди не слід було — не вказував. Тому, Вукс спочатку подивився на корчмаря грізно. Він схопився за край столу й піднявся повільно, як припіднімається ведмідь, коли попереджає про насилля. В таких випадках він ще хапався за молот і починав як дзига вертітися з ним по колу, справжній вбивчий вихор, гроза стільців і стійок. Але знову почав лаятись Гару, це відволікло зеленошкірого "гобліна" й він от відчаю плюхнувся на землю, з розмаху вдаривши кулаками по підлозі, що аж дошки затріщали.
    — Гару-у-у злий? Вукс не хтів, не хтів!! — сприйняв все знову на себе орк й продовжив колотити по підлозі, влаштовуючи справжній цирк в мирному шинку. Такий-от його стан могло змінити лиш правильне налаштування хвилево-корпускулярного потоку в мозгку, завдяки руків"я кинджалу. Легенький удар по наверші знову увів здорову дитину в ступор, а коли вивів із нього, Книга мовчки вийшов на вулицю, перед цим низько поклонившись старому старості — геть чолом до підлоги торкнувся (але не своїм). Він був ввічливим зі старшими, бо вважав, що так і потрібно.
    Прохолода привела орка в більш припіднятий настрій. Його словниковий запас не виріс, та бажання говорити з"явилось. Говорив орк тільки про свої бажання.
     — Ворю Вукс-мо. — Попередив ввічливо, що почав говорити. —Мо, се, ну, е-е, мо лови звіра? До лісу айда! Вукс-мо лови лиса, чави очі, чави кістки, а Хукі тяни хутра, грош буде. Ой-ой, ні-і, мо цей-во, Гару, дай справ, щоб нам дали гроші, а Вукс і Зрад били злих. Чую лють... — Сказав він, як міг, що розізлило його щось, і пора б вже втілити його лють на добре діло. Вукс часто злився, коли друзі його сварилися. Він не любив сварки, не любив крики, не любив гарчання своїх друзів, через це у нього і випало все волосся, і тому він і запихав гарячий віск у вуха, щоб не чути постійні суперечки. А на ранок діставав звідти сірку. От такий от винахідник.

Гару побачив, що дід зібрався йти геть і знов підійшов до нього.

— Справа твоя. Але ми все одно сходимо. Я жрець Келемвора, то мій обов'язок. А поки ти з'їздиш у Вотердіп, то навіть найменші шанси знайти твою дочку живою розтануть, як мізки цього бовдура.

Гару махнув рукою на Зрада. Ідіот - він і є ідіот. Коли то не шкодить справам, то Гару ставиться до цього філософськи. Проте зараз треба було б дати добрячого прочухана гівнюку, та воно, холєра, вертке як гімно в ополонці. Хер зловиш.

— Постараюсь найти твою доцю. Слово жерця.

А потім подивився на Зрадіка і суворо мовив:

— Збирай манатки, глиста ходяча, хоч не випускай тебе в люди. Шляк би тебе трафив. Ще вчвориш яку шнягу - гоблінам продам замість мавпи.

— Іфісь, як тєбє нє сорамна! — Голосно проскрипів горлянкою Зрада, прикриваючи одного товариша ціною іншого. На його думку то було майже шляхетно. Проте, по поступу жреця було зрозуміло що той не вірить. Прямо таки зовсім не вірить. Ні на крапельку. А отже настав час взяти себе в руки, подивитися страху у вічі, і з усією відвагою проявити жест доброї волі. Тобто тікати. В такі моменти, коли на кону була його зенела шкірка, Зрадік розвивав дивовижну швидкість. І цього разу, пірнувши під стіл та оминувши всі ноги товаришів, в мить опинився коло діда.

— Так трєба було! Пєрєвєряла справжняя чи мо привида. Пільна-доцільна! — І щоб якось втішити Тіхона щодо цього прикрого непорозуміння, він підняв з підлоги вже обліплену пилом свою шмарклєву кульку, та протягнув старому:

— Твая, нє?

    Вукс в спокійних ситуаціях діяв зазвичай... з запізненням. Увійшов останнім. Розгубився. Коли він губився, ставалось щось дивне: він замирав, наче гаргулья і чесав потилицю. Власне, від потилиці мало що залишилось — там знаходилось руків"я недешевого кинджалу, тому, він покручував це саме руків"я, поки не знаходив ясність в своїй тяжкій свідомості. Тепер, його пробудило від скам"яніння часникове повітря, яке в"їлось в деревину шинка, куди він увійшов слідом за Хукіром. Орк був не таким вже й великим, щоб діяти так... "безглуздо", але судячи по всьому, ніхто й не очікував від орка іншого. На нього встромилось з десяток мінус ти, як-то він собі порахував, пар чоловічих очей і ще одне відкрите око дівчини з-за дверей кухні з величезним чаном, і Вукс відчув себе як вдома. А вдома він в першу чергу звільняв живіт від накоплених вітрів й вичухував рештки вушної сірки з пупка. Так і зробив, щоб друзі не запідозрили, наче перед ними хто-небудь, але ж ніяк не Вукс Книга.
    Сам славетний воїн усівся за столик (обов"язково випрямив спину, до чого завжди закликав інших), і повільно, навіть моторошно вивернув голову з увіткнутим кинджалом до упору вбік, поки безглуздими очима не помітив в напівтьмяному приміщенні ще більш тьмяного піврослика. То був Хукір. Хукіра Вукс називав Хукі, бо він то не любив слів довше чотирьох буков.
    — Хукі-і-і-і! — Заревів як бичок на обрізанні. — Їсти-и-и... — попросив ввічливо (як міг). Хоч й товариш його був не набагато розумнішим, та він сам себе таким поставляв, ось і Вуксу, в силу простоти його ментальних хвиль, почало так здаватись. Платити він, звісно, не збирався. Грошей у нього і не було, та і звик пірат, що люди таких як він люблять, і готові кормити за безплатно, інакше чого б це вони так витріщались?
    — Зрад, Гару... чвари ні-і-і, ні-і-і. — Заспокоював орк інших найманців в шинку. Він поганих довгих слів дзвеніло в вухах, а потім що? Він колупався в вухах, збирав сірку й згадував про неї лише через день, коли викулупував її з пупка. Але кому ж потрібна така стара сірка? З неї ніякої свічки не зліпиш.

Зрад загигикав - йому дуже кортіло дізнатися на кого так лається жрець. Озирнувся. Зрозумів. Халепа.

— Більше піва - лучче. Ну як хочєш. — І, схопивши гарового келиха відлив пива до свого. Приблизно стільки ж, скільки перед цим добавив туди води. З виглядом "тепер задоволений?" гоблін повернув чашу назад. На його думку це працювало саме так. Проте на всяк випадок Зрадік приготувався зістрибнути зі стільця та стратегічно перегрупуватися в іншу частину приміщення.

— В сапага насру. — Невідомо кому погрожував Зрадік, віджимаючи свої мокрі, після прогулянки під зливою, вуха. Причому зробив він це у свій вже надпитий келих з пивом - щоб більше було. З одного вуха. А інше "по братьски" віджав до келиха Гару - бо вже навчений був що треба ділитися.

Піймавши погляд дворфа, гоблін вирішив заспокоїти товариша:

— Нє твая сапага. Іншага.

Дорогою від місця, де група найманців зупинялася на ніч, і аж до самого перехрестя, де вони побачили мертвих коней, Дальдарин сидів тихо, не співав і не грав. Інтуїція мандрівника підказувала ельфу, що цього дня варто бути уважнішим під час подорожі, і не відволікатися самому і не відволікати інших музикою. І він мав рацію: за півдня шляху група натрапила на мертвих коней, з яких стирчали стріли із чорним опіренням.

Уважно вдивляючись в темряву лісу, Дальдарин вихопив свій прикрашений рубіном кинджал, готуючись підсмажити мармизу першому, хто задумає вчинити з їхньою худобою так, як вчинив із цими кіньми. Але, перед тим, він на всяк випадок наклав на себе магічну броню. Міцно тримаючи кинджал, ельф заспівав мовою магії, другою рукою роблячи необхідні паси руками:

Як джерело сили, я, Дальдарин Зоряний Шлях, наказую
Розшифруй закони світобудови і захисти це

Дальдарин торкнувся рукою з кинджалом до своєї груди

Mage armor!

Ледь помітне сяйво вкрило чародія, наче обладунок. Дальдарин напружено прислухався до своїх відчуттів: наче, цього разу йому пощастило і заклинання наклалося, як треба, без несподіваних додаткових ефектів.

Закінчивши чаклувати, Дальдарин знову встромив свій погляд у темряву лісу, виглядаючи можливу загрозу.

Круче чорний, речи мені, де є пращурів могили?
Де кістки біліють їхні, де мечі заіржавіли?

Ой-но, вже нема та й могил отих!
Білії кістки звірі розтягли!

Під пісні місцевого пияки-барда чесна кампанія потроху знайомилась, а другий віз - не той, на якому чумакував Підмогильний, а інший, зі знаряддям Роксікерів - стояв знадвору й потроху наповнювався припасами. Доречі, щодо самих Роксікерів - ніякої особливої інформації Келгар про них не чув, окрім, хіба що, того, що це були три брати дверги, які мали намір відновити якісь старі копальні у Фандаліні, провінційному містечку поблизу Невервінтера. До нього, власне, було всього декілька днів шляху - це якщо з возами, навантаженими усіляким крамом. Якщо ж на коні й спішучи, то по великому рахунку можна було би впоратися навіть без ночівлі. Якщо виїхати з першими промінчиками сонця, звичайно.

Круче чорний, речи мені, де Боги мої забуті?
Де згубилась Правда ясна? Кому кажуть славу люди?

Ой-но, вже нема тих Богів старих!
Кривда всілася на місця святі!

Бард продовжував свою пісню, яка ніби вторила розмові авантюристів про Богів. До Дальдарина ж він ніби звертався особисто, нагадуючи про спаплюжений гоблінами вівтар та необхідність його відновлення. Сонце, тим часом, вперто сунулось до зеніту, й скоро треба було відправлятись в дорогу. І це було добре, що авантюристи ніби то визначились із тим, хто яке місце займе на возах - ну, або, хоча б, як мінімум, із тим, хто цими возами буде правити. Які, звісно, що своїм возом, на якому могло розміститись більшість шукачів пригод. Хмурому ж Бодомару вистачало навичок та вмінь для того, щоб вправно керувати возом із майном Роксікерів.

Лети собі, чорна птаха! Лжу речеш, лукавий бог!
Вік не буде твоя правда, огонь бо несе Сварог!

Земля наша – це могила, де лежать наші діди!
В небесах, серцях та співах – там живуть наші боги!...

Мурадёр, всё ещё ожидая Тиаррона и Толанда, достал обратно недавно полученный мешочек с золотыми монетами. Совесть его не беспокоила: раз все на острове пропали, то и сундуки теперь ничейные, и их содержимое, значит, тоже. А небольшая прибыль от авантюры уже грела сердце и оправдывала то, что он, Мурадёр Трёхсотфунтвоый, дварф и плут, стоит здесь, а не ужинает в особняке и ложится спать. Пересчитав монеты несколько раз кряду, он решил, что двадцать в мешочке, содержимое которого следует делить на троих — число не совсем доброе, и отложил две монеты себе. "Полторы дюжины — куда лучше! Каждому по 6. А эти две пойдут мне в качестве премии за искусный взлом замков, хех. С другой стороны, полторы дюжины поделить на четверых будет трудновато, если Толанд окажется неплохим малым, но это потом..."
Наконец, разобравшись с деньгами, Мурадёр увидел огрызок яблока. Он подобрал его, вышел на смотровую площадку и с размаху запустил огрызок в море, после возвратился в комнату: "Странно. Зачем оставлять огрызок в комнате, если его можно выбросить в море? Грязь разводить... И вообще, такое маленькое яблоко я бы съел целиком, не оставив и огрызка... Может, огрызок бросили, когда что-то произошло, и срочно ушли из комнаты? Почему тогда заперли? Надо будет над этим подумать... Ну скоро там эти двое с маяком, а?"

– Вот и первые враги! – вдруг в молодом драконе проснулось озорство, свойственное, как правило, в период, когда его соратник принимает истинную форму. – Вперёд, разорви их, Гивенделион.
Мысленный приказ возмутил пса:
– Во-первых, отвали и зайди наконец в маяк. Какой ты ветреный. Во-вторых, ты решил выместить гнев?.. В-третьих, ты очень давно не называл меня по имени.
На последнем предложении собаки Толанд уже побежал к манекену, размахивая посохом.
– Когда же повзрослеешь. 90 лет почти... – возмутился Гивенделион. Обычно он исполнял роль старшего, более мудрого и рассудительного, брата. Тем не менее... пёс кинулся следом.

Хорошо что в тот самый камин кто-то давным-давно бросил скомканные бумаги, иначе у хобгоблина ничего бы не вышло, его заклинание было недостаточно могущественным чтобы поддерживать пламя без топлива. А так столовую осветил скромный огонёк и начались приготовления, плавно перешедшие в ритуал. Один за другим превращались в пепел ценные ингредиенты чтобы напитать магической силой знаки расчерченные Тиаррон на пыльном полу, воздух заполнил запах гари и гудение собираемых магической фигурой магических сил. Расположенная в центре флейта начала словно плавиться под воздействием читающего заклинания и фокусирующим магию тифлингом, скоро костяная оболочка полностью исчезла и в свете горящих сиреневым линий на полу вы заметили совсем другую флейту — более украшенную и выглядящую драгоценной. Сложный узор из золотых прожилок покрывает отливающего серебром металла из которой она сделана. Если внимательно вглядеться она напоминает скорее какой-то сложный магический инструмент вроде волшебной палочки чем музыкальный инструмент.

Теперь следовало найти способ настроится на неё иначе не позднее чем к вечеру иллюзорная техника сумеет восстановиться и пред вами снова предстанет костяная "оболочка" иллюзии. Впрочем каждый чародей прекрасно понимал как это сделать – нужно всего лишь помедитировать некоторое время держа её в руках, тогда произойдет синхронизация и флейта должна признать в вас нового хозяина. Впрочем если бы она была проклята, это было бы не самый умный ход с вашей стороны. В любом случае то чего вы добились уже было большим прорывом. Не считая того что вы прибыли на остров совсем не за этим...

Путешествие на собственной лодке, или на взятой в аренду как в этом конкретном случае, имеет свои преимущества. Толанд отлично это знал, как и его пёс что посоветовал ему так поступить. Но теперь в голове мнимого волшебника появились мыли о количестве недостатков скрывающихся в подобном преимуществе как острые скалы под морской толщей. Толанд смотрел на медленно уходящую ко дну лодку которую он с большим трудом довел до цели своего путешествия сквозь непогоду и опасные подводные течения заканчивающиеся острыми скалами рифов. Ему пришлось даже сменить один раз форму чтобы освободить лодку капитально засевшую на островке из песка. Но в итоге с большим трудом они доплыли, хоть их лодка и не пережила этого путешествия. Невольно Толанду подумалось о том насколько сложно, должно быть, было жить этим хрупким людям на самом деле.

След дварфа владеющего заинтересовавшим драконов артефактом вела на этот небольшой островок. Он назывался Торн и был в основном пустынным и песчаным, если не считать крепости возвышавшейся на западной оконечности и причала с парой бараков неподалеку от того места где волшебник со своей верной "собакой" сумели высадиться.

– Могло быть и хуже... – передал телепатическое сообщение пёс и посмотрел на тебя своими умными глазами. Что делать дальше, вот вопрос который волновал мага теперь. Похоже его прибытие на остров осталось не замечено местными обитателями. Стоит ли найти их и поздороваться с ними или же стоит оставаться пока в тени и понаблюдать что тут происходит? Толанд слышал перед отъездом из Флана что тут случились какие-то проблемы с маяком. Сейчас глядя на оборудованный на башне крепости маяк, волшебник был уверен что слухи не врали — маяк все ещё не работал, не смотря на то что на остров раньше него высадились авантюристы которые должны были разобраться с этой проблемой.

Я стал терять из виду моих спутников по мере того, как они уходили куда-то вглубь пещеры.

— Шш... пссст... пшшшшш... мы же вроде решили их выманивать? пссстттт? Ни черта не вижу...

Амалеан внимательностью эльфийского взора следила за Мурадером, поэтому, завидев жесты дварфа, осторожно зашагала к нему, взяв в руку щит в ожидании очередного поста зеленокожих.
К удивление девушки, в пещерке на востоке её ждали вовсе не гоблины, а самые настоящие волки. Именно волки, не собаки, коих люди зачастую держали на цепи в роли охранников своих жилищ.
Для выросшей в лесах эльфийки разница меж ними была видна даже в сумраке пещер.
Едва завидев мохнатые пасти, Амалеан сбавила ход, продвигаясь по каменистому берегу тщательно выверенными шажками, ведь гоблины наверняка не с проста держат тут этих зверей. Они охранники, призванные поднять тревогу в случае вторжения чужаков. Или попытки пленников к бегству, ведь они наверняка содержались где-то поблизости.
Амалеан замерла подле Мурадера, раздумывая над сложившейся ситуацией.
Пройти мимо клыкастой стражи незамеченными не вышло бы даже у невидимки, нюх зверей невероятно силён, а убивать их было бы слишком жестоко.
Но был и иной путь...
Девушка на секунду задумалась над верностью своей догадки.
Возможно, этот ход окажется ошибочным и всю их группу ждёт битва с ордой гоблинов... но разве есть иной вариант?
Коснувшись рукой нашейного медальна, словно прося Богиню о помощи, девушка, сделав жест Мурадеру подождать здесь, медленно двинулась к повороту, на глаз прикидывая длинну волчьих цепей так, чтобы оставаться вне зоны достигаемости их клыков.
Вид взъерошенных, оскаливших пасти зверей вселял страх, несмотря на их прикованность к кольям, и девушка решила не подходить слишком близко.
Развязав походную сумку, Амалеан вытащила из неё небольшой тканевый свёрток. Из-под вуали донёсся щекочущий запах вяленого мяса, словно дразня аппетит, который, к слову, давненько не баловали пищей.
Тихонько присвистнув, чтобы привлечь внимание животных, эльфийка точными бросками принялась отправлять содержимое свёртка им под лапы, с каждым взмахом руки подходя на шаг ближе, внимательно следя за реакцией зверей.
- Тихо, я вас не обижу, все хорошо..
Приговаривала девушка на родном языке, скорее, для собственного спокойствия, нежели от надежды, что волки понимают эльфийский.
Возможно, если задобрить, получится с ними поладить, ведь все животные в той или иной мере разумны, даже такие свирепые лесные хищники, как волки.

— У меня, по-вашему, есть хорошая такая секира на случай, если вся ватага мелких паскудников оруще-клокочущим облаком вылетит раньше времени из той изгаженной пещеры? Или... Знаете, мне не нравится эта задумка. Я бы предпочёл сначала по-тихому заглянуть внутрь и примерно представить, что вообще творится и что может нас там ждать. Но прежде, чем мы совершим глупость, если вдруг мы её совершим, надо основательно подготовиться. Доски, кусты, верёвки. Нужно будет натянуть верёвки у выхода близко к земле, чтобы эти поганцы, выбегая, спотыкались и падали.
Мурадёр хмыкнул и погладил ладонью левой руки свою бороду. В правой он всё ещё держал добытые стрелы. Одну он сунул в свой колчан, одну отдал Мурксу, одну всунул Артуру, две подал леди Амалеан.
— Хм...
Дварф аккуратно прошёл вдоль берега ручья почти до самого входа и заглянул в темноту пещеры. Впрочем, какая же это темнота? Дварфы — сыны гор, нередко их жизнь проходит в глубинах каменных пород, вдали от света солнца, и потому там, где глаза человека откажутся видеть хоть что-то помимо кромешной стены мрака, глаз дварфа многое различит.

По выражению лица девушки было ясно: она явно не разделяла точки зрения дварфа на их дальнейшие действия.
- Мурадер, ты ведь слышал слова гоблина. Его сородичи держат двух пленников, но лишь один нужен им живым. Мы не можем быть уверены, что мерзавцы не убьют второго к тому моменту, когда мы прибудем в Фандалин. Нельзя так рисковать.
Амалеан ловким движением руки сняла с плеча пристегнутый ремнём колчан стрел и протянула его дварфу.
- Когда прибудем в город, купим тебе новый. А пока возьми мой, я могу обойтись и без стрел.

– Моя не знать где брать золота. Моя очень-очень бедный гоблина. – наконец, ухватывается за возможность гоблин, который уже не слишком то боится. – Но у Кланга должна быть большой сундука. Там ищи много награбить. Моя вам сказал.

– Всего там, пещера, быть... – тут он задумался шевеля разбитыми губами – Не знать слова. Десять раз и десять два, гоблина. Ещё Кланг и пленника. Тута не далеко иди. Наша король Грол, вождя всех в племени Каменная Пасть. Он живет замке в лесу, туда идти долго. – Пог замолчал о чем-то задумавшись после чего посмотрел на дварфа.

– Если вы моя правда отпустить, моя рассказать вам тайну про пленника. Я подслушать, как Кланг говорить с посланника Грол, потому что мыть грязный чан. Правда, правда. – гоблин переводил взгляд со одного авантюриста на другого не уверенный что ему кто-то поверил. – Это хороший тайна. Ваша развязать и дать нож, я рисую земля карта и уходить, а потом кричать вам тайна, да? Тогда очень честная гоблина пойдет моностыря, но кинжала нужна, чтобы моя не напал дикий волка.

Смерть дракона тифлинг наблюдал из укрытия. Огромное чудовище, способное, казалось, за раз проглотить всю их разношёрстную компанию, лежало неподвижно, словно камень, лишившись головы от меча паладина.
Единственное, что разочаровывало юношу, так это то, что его силы подвели в столь опасный миг. Ему определенно стоит больше практиковаться, ведь в следующей битве удача может оказаться не столь благосклонной.
"Драконид мёртв, просто поразительно"
Иронично отметил Фарнор.
"Да, эти ребята не так плохи"
Зажмурившись от боли в спине, Тиаррон поднялся на ноги, и, пообщав себе посетить лекаря в ближайшем городе, неторопливо двинулся в сторону товарищей.
"Фар, осмотри змеиное логово. Уверен, у этой твари должен быть приличный запас золота. А может, и ловушек на пути к нему"
"Еле стоит на ногах, а думает о каком-то металле" Проворчал Орёл в ответ.
"Я же должен на что-то покупать тебе птичий корм" шутливо ответил тифлинг и, услышав в ответ подобие фырканья, подошёл к Кенталоту, осматривая товарищей и облегчено отмечая, что живы были, на удивление, все.
- Неужели эта тварюга никого не сожрала? Эх, а я надеялся забрать побольше драконьего золота. С шутливым сожалением вздохнул Тиаррон.
Конечно, не все из отряда приходились юноше по душе, но смерти он не желал никому. Даже этому странному, вечно молчаливому колдуну с его вороном.
- Знаешь, капитан, в следующий раз, когда захочешь отправится в Фугу, придумай менее болезненный способ.

"Вот дьявол!" выругался Тиаррон, ныряя в тень каменной стены, когда выпущенный луч магии пролетел чуть выше драконьей головы.
Тифлинг намеревался поразить дракона сквозь ветви ближайших деревьев, однако явно переоценил свою подготовку.
"Знаю я, лучше следи за хвостатым"
Огрызнулся тифлинг Фарнору, как вдруг редкий телепатический вопль спутника разрезал нервы.
В это мгновение чародей вдруг ощутил, как в груди его что-то с оглушительным треском взорвалось и осыпалось.
Пред взором вдруг встали лица друзей, за время путешествий ставших Тиаррону семьёй.
Драконьи богатства, раньше казавшиеся целью чуть ли не всей жизни, внезапно стали чем-то совсем незначительным и не стоящим такого риска...
Лишь в последний момент Тиаррон рефлекторным, неосознанным движением крутанулся вправо, закрывая лицо ладонями и поворачиваясь спиной к уже шипящему от кислоты камню.