Голосование за ходы

  Прогулюючись по містечку, котик відмітив для себе, що забагато в місті напівросликів, та й видно всі одне одного знають, якщо приїзджого одразу помітили. Хоча в гості міста могли впізнати авантюриста, бо він зупинився у відповідному дворі. І все ж звична для Сібо тактика непомітного хлопчини, що швиряється містами, тут може не працювати. А от паранойя гнома, що змусила його перевтілитись у тварину, якраз сталася в нагоді.
  Якби не галас з шинку, то друїд вже думав розвернутись і дізнатись більше про Карпа, якому необхідна допомога. Втома за день давалась взнаки, вичерпуючи його магічні здібності, але все ж Сібо знався на лікуванні та медицині, і міг бути корисним невідомому йому Карпу. Але основною метою наразі у Босі було вивідати за загрозу. Келагар якось зневажливо ставився до своїх минулих побратимів, ймовірно не сприймав їх за загрозу для їх групи. Або ж навпаки вів групу у пастку, а поміч в печері була вигідна самому дроу для зведення власних рахунків абощо. Але бандюки, яких побачив Сібо, були звичайними пьянчугами, яким дали зброю в руки і вони вже боги і королі. Такі зазвичай на дорозі нападають на каравани, а не міста захоплюють.
  Тим не менш, цим червоним бандюкам вже було відомо про Сібовську групу, а отже новини в Фандаліні швидко поширюються. Навряд чи це всі, хто є а банді, та й ніякого ватажка тут їх не видно. Ще й Келагар кудись пішов, і невідомо чи не готовить він вже засідку для групи у постоялому дворі. Най з ним, Сібо наразі не мав інформації, що ця засідка таки готується. І він був достатньо втомленим. Але уходити в ліс, лишаючи групу без помочі Сібової, вже якось для самого гнома виглядало егоїстичною затією.
  Він зістрибнув в образі котика з вікна і, знайшовши місцину біля шинку, де очі чужі не бачитимуть, перевтілився назад у коротуна-друїда. Списом провівши певні чарівні "па" і промовивши заклинання він викликав 8 хворих щурів.
— Забігайте в цей шинок і кусайте до напівсмерті всіх людей зі зброєю та червоними плащами, — друїд пошепки визначив червонотаврованих як цілі для крисок, сподіваючись, що ці пьяниці не впораються з ними і криси натворять їм шкоди, заражаючи їх, — а далі вибігайте й шукайте по місту інших таких самих людей в червоних нарядах!
  В намірі гнома було ще перевтілитись в кота і побігти за щурами, мов це кіт їх нагнав. Щоб подивитись, як в бою себе проявлять представникик бандитів. Але по силам Сібо відчував, що це перевтілення буде останнім, а ніч може бути не менш небезпечна ніж їх пригоди в печері. Друїд обережно вийшов зі свого сховку і обійшовши вуличками так, аби не здавалось, що він йде до наміченого будинку від шинку, він постукав у двері ферми, біля якої чув про Карпа, якому потрібен був лікар.
— Доброго вечора, я чув, що ви шукаєте лікаря! — писклявим голоском звернувся Сібо у закриті двері.

- Звідкіль ти це чув, незнайомцю? Зараз вже пізно, й на вулиці небезпечно. Хто ти, й чому ми маємо тобі довіряти?...
— Я... я..., — запнувся Сібо, перелякавшись від несподіванки та не в змозі швидко зреагувати на питання. Думки про те, що треба допомогти Карпові перекрили раціональне мислення, та й ще копняк від червонотаврованого болів! — я чув від якоїсь жіночки, що Карпу потрібна поміч, — Сібо не вмів брехати і дуже радів, що хозяїн хатинки не бачить його з-за дверей, бо він став ще більш коричневий від хвилювання. Запам'ятоване ім'я можливого пацієнта мало додати правдивості словам гнома, та й власне він не брехав, а лише намагався приховати нюанс, що він нишпорив в образі котика. — Я друїд і не міг не розпитати, кому потрібна поміч, тож я тут. Але якщо вам лікар не потрібен, то мені варто піти, — з останньою фразою чулося щире розчарування в голосі. Босі навіть розвернувся від дверей, збираючись йти, та почав розмірковувати, чи варто йому все ж йти відпочивати до лісу, що було йому звичним та комфортним місцем для сну, або краще повернутися до товаришів. Щурячий гамір в шинку мав би уберегти їх від нічної навали.

  Легкими м'якими кроками котик рушив уздовж затіненого провулку. Він пильно стежив за кожним рухом, намагаючись не пропустити жодної цікавинки. Раптом, він спинився, піднявши вгору ніс і закривши очі, мов слухаючи щось далеке, що здавалося, що може почути лише він. Запах залетів у ніс котика, його вуха розвернулися в бік звуку, а погляд став ще пильнішим. Котик повільно розкружлявся навколо своєї осі, роблячи крок за кроком, допоки не знайшов джерело запаху. Зліва, за будинком була корчма, з якої доносився гомін та лайка. Можливо саме це місце і шукав перевтілений друїд.
  Пам'ятаючи про банду червонотаврованих, Сібо хотів дослідити це питання самостійно. Він не знав, як ставитись до Келагара і всю цю інформацію, а решта учасників їх групи легковажило безпекою. Ймовірно, банда робила набіги на місто і не було кому дати відпір їм, а може вже тут, в центрі містечка, в самій Ратуші, засідають їх капітани і керують містом. Зависокою ціною могла бути легковажність групи цією загрозою. Сам Баерван дав знати своїму вірному служителю, що печера Морськог оЕха і доля Роксікерів це наразі першочергова задача. Про що свідчили рідкі волосинки, що з'явились на бороді у Сібо. Але і про дракона друїд не забував, і був шанс натравити червонотаврованих на дракона якимось чином, якщо вже Келагар знаєтьс яна їх внутрішній кухні і може якось вплинути. Гном не вмів спілкуватись і такі обмани та хитрощі йому не вдавались. Але для священної місії він був ладен спробувати!
  Спочатку котик збирався пройтись околицями міста. Оскільки він не встрів одразу жодного "червоного", то видно їх табір має бути поблизу. Але лайка та шинок були тим самим дзвіночком для котенятки, куди варто забігти помурликати. Де ж ще можуть бути типові бандити, як не пити в корчмі, граючи за золото в азартні ігри? Зігнувши задні лапки, котик хвацько застрибнув у відчинено вікно. Вмостившись на підвіконні, його хвіст оповив тулуб і він став спостерігати.

  Неквапливо згрібши з лавки склянку, гном покрутив її перед собою. Саме така як потрібно! Зручно можна вмостити на шию і кулька, вирізана з накінечника його дерев'янного списа, якраз пролізла в горлочко склянки, де і лишилась. Мішечок же, з якого він відсипав Бартену золото за купівлю, друїд лишив при собі, відправивши в неї склянку з кулькою. Певні приготування вже почалися, що практичного Сібо дуже радувало. Але він був магічно вичерпаний та втомлений, і тому справи варто відкласти вже на завтра.
  З вдячністью прийняв від Ґвенн пряника і поклонився їй. Слухняниця Латандера перша, хто замінив йому втікшого співучого ельфа та напіворкського друїда, з якими малобалакливому гному вже хоч якось вдавалось налаштувати приятельські відносини. Чи то напівельфійка сама була так добра, чи може вона вона відчувала свій обов'язок відплатити Босі за її та Сільдарів рятунок. Але тим не менш, її допомога, як тут, так і посох з козячим оформленням, що сам друїд не взяв через відчуття сором'язливості, торкнулась друїдської душі. І Сібо хотів їй за це відплатити і зміцнити їх зв'язок, та й його приготування стосувались підготовці загону на дракона, тож посилення побратимів у бою стояла першою задачею для малого стратега.
— Дякую... — почав невпевнено гном, жуючи пряника. Потім потягнувся до сумки і в паніці, не пригадуючи, куди поклав, став перебирати ручками. Потім поеинув теє діло і відправив подумки команду його магічній мотузці, з якою вдосталь попрактикувався поки вони добирались до Фандаліну. Мотузка випоавзла кінчиком із рюкзака та пірнула у сумку. Вже за мить вона дістала одну з трьох кізячих статуеток. Малий маг і з ними познайомився ближче за час поїздки, тож розумів, як вони працюють. І саме ця, яка виглядала найбільш страхітлива, могла стати у нагоді місс Ґвенн. Він протягнув річ в руки паладинші: — Візьміть її. В майбутніх наших битвах вона може знадобитись нам.
  І почав захоплено описувати дівчині, як працює цей магічний предмет, ніби дитина розказує про улюблену іграшку:
— Ось так ви можете викликати козла, який буде випускати страхітливу ауру довкола! Козел стоятиме на місці і лише лякатиме оточуючих, це дасть змогу оцінити ситуацію та прийняти відповідні рішення, а головне – озброїтися! Взявши його рога до рук отримаєте дуже сильний меч, та майже такий самий п осилі спис. Гарно збалансовані, гострі, а головне посилені магією!
  Закінчивши зі своєю оповідью інструкцій, Сібо відмовився від пропозиції пошукати шинок. Він апелював на свою втому і що в лісі йому буде спокійніше. Потім попрощався і побіг за місто, через що могл об здатися, що друїд втікає від решти. Насправді, Сібо міг би і полишитись, але ця розмова і ситуація з Келагаром та якосю бандою червоних, збільшили його підозри, що пересунули ваги його відношень до міст на користь відпочинку в лісі. Все ж серед дерев він почувався як удома, а головне – в безпеці.
  Аби друїда певно вже ніхто б не намагався наздогнати і переконати лишитись, лісовий гном обернувся у котика коричневого кольору із яскраво зеленими очима.

  В збентеженому стані перебував друїд. Він кліпав очима, не розуміючи, як пару мідяків перетворилась у два золотих. Ох, важка ж ця справа, торгівля! Якось Сібо дізнавався, скільки коштують зілля зцілення. Його цікавила оцінка його як друїда, коли він приставав до якоїсь групи авантюристів на шляху, тому він робив її через вартість магічного зілля. І ніколи не міг подумати гном, що у вартість такого зілля входив цілий золотий чи навіть два! Може його хоче ошукати цей Бартен?
  Оченята зустрілись із Ґвенновими очима. Гном Босі виглядав як дитина, що в чомусь провинилась. Хоча на підборідді у малого мага вже відчувались перші паростки волосків. Тримаючи гак, що він придбав, та кульку, яка шукала своє місце у склянній баночці, він отак і стояв, не знамо, що йому робити далі. Мабуть варто діставати золотий, та передати його за склянку. Власне, Сібові не було шкода грошей, але сама ситуація для нього була незручна і він відчував себе звірятком, що виставили на показ багатим людиськам на центральній площі.

  Що може бути гірше для лісового гнома аніж спілкуватись з торговцем? Подивитись хижаку в пащу, заблукати в темному лісі, рятувати будинок від пожежі — нічого не було гірше ніж мить розмови з торговцем. Сібо, який вже довгий час мандрував, і звик виходити до містечка, намагався без необхідності не звертатись до магазинів. Якщо була нагода, то він намагався вимінювати щось на щось. Навіть монети на щось інше. Так-то йому гроші певний час і не треба були, допоки він не зрозумів їх цінність як валюту. Але торгуватись з профі – то жах! По-перше, гном взагалі не розумів, коли його намагаються пошити в дурні. Він не був певен, скільки річ якась коштує. Дайте спробувати спочатку її, тоді він вже надасть власну цінність предметові. По-друге, торгуватись інтровертному створінню важко. Це такий тягар, коли в тебе не вистачає певної суми і треба з оцими мастаками вести словесні перепалки, щоб на все вистачило грошей. Тому він намагався наперед розумітись на цінах та товарі, який необхідний йому, щоб не сталося прикрощів, які так тиснуть на його друїдську чисту натуру.
— Мені, будь ласка, порошок із рубінів, — діловитим тоном почав Сібо. Хоробрості його тону додало те, що гном дуже любив дорогоцінні каміньчики, і це часом переважало зневагу та страх до торгашів, — десь за 50 золотих. Якщо у вас нема, такого то підкажіть, де тут у вас, у Фандаліні, можна придбати його. А також, — впевненість Сібо враз згасла, коли товар змінився на більш звичайний, — Чи є... чи є у вас такий гак, знаєте, називається абордажним.., моряки користуються, щоб пришвартуватись. Взяв би за 2 золотих. І ще.. ще склянку пусту, — гном дістав деревянну кульку. Точніше це була вистругана із дерева сфера, але не шліфована і більше подібна на м'ячик для гольфу, аніж кульку, — щоби ця кулька туди помістилась. Візьму за золотий! — Сібо завищив ціну для такої звичайної річі. Кулька була маленька, тож і склянка коштувала би пару мідяків, оскільки є звичайним товаром для побуту. Але все, що друїд почерпнув з науки про торгівлю, що в кінці варто завищити вартість купляємого, даби справити на торгівця сприятливий ефект наживи.
  Ще Сібо роздумував чи брати кайдани. Але ця акція для боротьби з місцевою бандою ще видавалась сумнівною. Згадуючи реакцію Валрел, він подумав, що кайдани дозволили би взяти у полон та під варту. Але про цю банду поки мало відомо. Можливо вона ніяк не пов'язана з Ґандріхом, але якщо вона клопоту місцевим жителям створює, то розібратись з ними варто. І якщо вже Сібо хоче брати цю групуп для боротьби з драконом, то і з якоюсь там шпаною вони мають могти розібратись. Все ж цілий сховок здоровецьких гоблінів вони подолали!
— І скажіть, в який бік від міста табір братів Роксікерів? — Сібо не збирався ночувати в місті, йому звичніше спати в лісі. Тож якщо він зустріне братів, то зможе їм розповісти про Ґандріха.
  Погляд Босі зачепився за маскованого Келагара. Лісові гноми дуже цінували вміння в ілюзії і тому Сібо захоплювався цієї роботою дроу. З такою зовнішністью можливо і Сібові не було б так важко торгуватись! Для впевненості друїд поклав на стіл біля мішечка золотих, що отримав від самого Бартена, ще три золоті, щоб показати свої наміри на купівлю та заохотити до співпраці. І докинув ще одну, за інформацію.

  Згадка мети Бара стати вождем різануло в саме сердце, але він не подав виду і продовжував омиватись, вичищаючи свою шерсть від бруду. Навіть після декількох ритуалів магії лікування йому все ще було худо. Тому він підігнув копита, щоб усістись. Так було і легше з глечика воду черпати, і перепочинок.
  Процес догляду за собою у кентавра відповідав за рефлексування. Зазвичай в такі моменти він ще чистив зброю, але на цей раз в нього був лише спис, який навіть не вдалося застосувати в останньому бою. Вождем Барілко не є. І не скоро буде. Але пещери смути змінять положення білошерстного, оскільки доведять мужність та військову силу його, коли він вийде звідси живим. Та й королівство обіцяло певні почесті, що піде племені на користь.
  Сильно образило прирівняння на нього титул вождя. Ні, він в кращому випадку стане кандидатом, та й поточний лідер племені ще не скоро уступить своє місце, оскільки ще дужий і старість не взяла своє. Та й не думав Бара, що він вже не переймає навички координатора в бою. З Сетом та Тарасом вже дві битви вони взаємодіють. Хоч і не ідеально, але певна взаємовиручка і координація в них вже присутня, а вони знаомі пару діб лишень! Та й Варгуз, якому Барілко побоюється давати якісь спроби наказів, намагався підтримувати попередній ухвалений всіма план, і триматись близько, аби маго-кастери могли безперешкодно прикривати їх вогнем магії.
  Ні, все ж Юзівзі наразі пригнічена, тому так говорить. Бар розуміє свої помилки, але всі живі і будемо робити висновки. Так себе заспокоював жрець лісового племені. Закінчивши омивання, він вирішив побути лідером, який може хоча б роздати нагороди.
— Так, Тарасе, забирай, — дав свій дозвіл Бар, — а нашому шановному гладіатору варто мабуть взяти ще один меч. Рубати і різати він вміє найкраще серед нас, — як факт контантивував кентавр. Потім він взяв сувій і зілля, згадав початок битви з їх застосуванням, подивившиьс на Грома, як він називав лускатого, та напів-орка, та дав навпаки. Драконоящір отримав зілля, а відомий бієць сувій, щоб зняти прокляття, оскільки в нього були два мечі і хто знає, як вони зжеруть самого напів-орка. Чобітки він делегував Юзівзі, щоб повспівала за всіма, і погляд зупинився на ковбасках. В животі у Бара заурчало. Він їв мало, значно менше, аніж його органзім потребує.
— Разом з моїми запасами їжі, у нас півтори раціони на п'ятьох. Як будемо ділити?

  Ще до відправки на возі у Фандалін з Сібо сталася одна річ. Ґвенн знайомила із свої конем. Неймовірної краси кінь з небесного плану. Друїд зачарувався його вродою, мимоволі згадуючи, що минулого разу це захоплення вилилось в холод смертельної небезпеки. Але то був монстр, вовк, ймовірно породження теж сильної магії, або якесь придбання покійного Кларґа. А цей же скакун для Сібо видавався святим, власне він і був святим породженням. Гном не втримавя і ласкаво поплескав його по крупі. І тут до нього звернулась паладинша. Сібо кинуло в піт, раптом він накоїв щось вульгарне?
  Але ж ні. Врятована напівкровка подарувала Сібові посох. Хоча гном і розумів, що це трофей і він мав на нього права, якби осмілився їх озвучити від початку. Але цей жест Ґвенн був приємний. Друїд вклонився. опустивши голову і трішки похиливши туловище вперед. І прийняв подарунок.
  Посох був довжиною зі зріст Сібо, що викликало труднощі. І ще відчувалась зла енергія. Вона пульсувала і хотіла вивільнитись на волю. Можливо саме тому Ґвенн передала саме паничку Босі цю магічну зброю? Друїд зможе прослідкувати, щоб вона не втрапила в лихі руки. Прийнявши посох, він вразодним рухом перевів його в горизонтальне положення. Тримаючи на одній рукі, він намагався звикнути до балансу ваги та довжини. Легке коливання, трохи сильніше. І от посох робить оберт на 360 градусів навколо руки. Сібо тільки і встиг вчасно піднятись на носочки, щоб землею не збити цей фінт. Так, цей посох не його тисовий спис, який з часом вже став третьою рукою гнома. Але практика та тренування з ним дозволять з часом майстерно використовувати вагу та довжину,щоб зберігати контроль над кожним рухом. Сібо спробував ще декілька рухів, перебираючи руками і вертячи посох навколо тіла. Це виглядало ефектно, але все ще достатньо незграбно і повільно. В цей момент Сібо прийняв рішення модифікувати свій спис до палиці, щоб відточуючи рухи на ній, навчитись користуватись і цим посохом. А ще треба було навчитись направляти злу енергію у вірне русло.

  Синій лускатик відправивя в нокаут, але Кентавр тримав битву у полі зору і прекрасно розумів, хто з його товаришів вже вимотаний. Чародійська сила таки поклала на лопатки драконородженого, але "повернення боргу" від лісового жреця не змусило себе чекати. Так само не змусило чекати на себе і божественне сяйво, що впало на неповоротке дерево, відправивши його за своїми друзями.
  Група зібралась до купи і білий жрець знову почав пітанцьовуючи та махаючи списом викликати лікувальну магію на всю їх компашку. Йому було важко теє робити, бо був дуже знесилений. На його думку, найбільшою загрозою став елементаль чорного туману. Принаймні від отруйної хмари того (Барілко не знав, що чародійство Сетрекхара негавтино влинуло на нього двічі) кентавр постраждав найбільше. Ба, більше того, елементаль не лише чаклував свої атаки невловимим оком, він ще й згустком своєї темної матерії поглинав все довколо і відрізав головну функцію кентавра – видимість його товаришів по цьому випробуванню. Саме в хмарі зник Тарас, саме через хмару Барілко не міг тримати у полі зору решту, щоб вчасно прийти на допомогу. Все ж, відмітив для себе копитний, цей ворог був сильний і певна злагодженіст ьв команді в них була, що на корені відрубало деяким елементалям проявити себе так само на повну, як і Темрявці. Та і, на погляд Бара, в моменті рішенням стримати хмару могло бути корисним. Все ж він зробив висновки з кладовищиської битви і довірився силі інших, не намагаючись їм "допомогти" постійно. Він стримав двох елементалів на собі, і зовсім трохи не вдалось впоратись з ними самостійно. Ймовірно, клятий браслет був до того причетний!

  Павувовк не зрозумів, чому його жертва, яка щойно вже падала долілиць, стікаючи кровью, раптом прийшла до тями. Живуче падло, подумалось бул озвіру, і його ікла знову огололись, капаючи ядовитою слиною на підлогу печери.
— Зась! — рикнув на нього ведмідь. Та й ніхто інший як володар, що викликав його. Свою мордячу голівку павувовк схилив та заскавчав, понуро поглядуючи на недобитого ведмежатника.
— Захищати! — чорна мохната голова вказала на чоловіка біля себе. Купа волохатих лапок пошкандибали до Сільдара виконувати нову команду друїда.
Але крім цього я можу дещо розповісти й про курву, яка з вами подорожує
  Гном-друїд не любив вбивати, тому без потреби намагався уникати зайвих вбивств або ж не робити цю брудну роботу власними руками. Навіть, якби в нього було б сил подолати дракона самотужки, то він глибоко сумнівається, що вбив би його. І в цій печерній баталії Сібо лише раз лишив життя, але це було виправдано порятунком Валрел.
  Слова Кларга змусили гнома Босі повернутись до висновків свого спостереження за групою. Ведмідь розвернувся у бік Келагара та застережено проричав, щоб дроу бувп не утнув нічого і ведмежатник міг далі говорити.
  Сібо збирав групу для того, щоб вона звільнити ліси від дракона. Але гномові важко находити спільну мову з іншими расами і тим паче вести їх як лідер. Отож він зазвичай намагається допомагати своїй тимчасовій групі та обережно направляти їх для допомоги власним інтересам. Подекуди знаходяться дійсно гарні товариші та допомагають Сібові у його справах із загубленими лісовими гномами та поселеннями. Але на дракона потрібні не товариші, а вояки!
  Та й якраз товаришів, яких в цій групі зустрів друїд, вже немає. Яків теж не захотів вбивати та покинув їх, а співучий ельф Дальдарин хизувався власними здібностями, але уникнув рейду печери. А от Бодомар якраз вояка, що показав свою силу, най Босі не знає, як вести з ним діалог. Хоча і придумав дещо зробити для паладина.
  Валрел здалася гномові вправною воітелькою. І хоча її стиль бою на дракона може не дуже підходити, але вона безперечно буде корисною. Ґвенн же як соратника-воїна Сібо не встиг розглянути, але це спостереження вже лежало на поверхності і треба його лише взяти з полички. А от дроу лише вбив істоту, що тримав Хмурий, та й потім виявився смертельно пораненим. Оці фокуси зі стрілою це поки що все, що бачив друїд із майстерності Келагара. Хоча гном про дроу мало чого знав, але не міг не помітити, як перекривлює обличчя інших при згадці чи погляді на Кела. Та й це він перший запропонував з гоблінами домовлятись, що теж з нового ракурсу є дещо підозріло. Всі ці думки винирнули в голові ведмежого мозку, тому хижак-друїд став перед ним, погрозливо тримаючи його подалі від полоненого.

— Гррхоаааа! — проревів ведмідь повернувшись до своєї групи, яка могла прийняти його рев як сповіщення, що звір прибув. Але Сібо казав цим, що печера пуста, забувши про свою тварину форму.
  В цій кімнаті тхнуло смертью. Ще й гоблячою, що робило її ще більш тошнотворною. особливо, коли ти ведмідь і в тебе загострений нюх. Чорна хутряна форма допомагла Босі достатньо швидко пробігти усю печеру. Вона була невеличкою, тож хижа тварина швидко впоралась із завданням і її ніс не найшов ніяких слідів інших живих істот. Але зараз вже не треба було бути могутнім звіром і терпіти цей сморід. Та й деякі потребували лікування. Відтаяв Сібо швидко в маленького безбородого гнома і підійшов до Келагара.
— Пане Келагаре, ви поранені, — сказав Сібо, знову звертаючись до сил природи, щоб загоїти рани дроу. Сібо забув про інциндент з Кларґом, але сумніви на рахунок темного лишилися. Але головне для гнома, щоб той не шкодив їх групі. Поки що нічого не вказувало на те. А от поранення союзника в групі – то святе.
  Щит, що проявився в руках після трансформації, маленький лікар викинув. Все ж він поставив підсвідомо на захист від білого вовка його, і той прийняв удар на себе. А зараз розсипався на дрібні заморожені шматки деревини. Сібо був дуже втомлений. Хоча він тримався битви осторонь, намагаючись підстрахувати свою групу, спостерігаючи за їх стилем бою та намірами, але все ж він виклався на повну. Витиснув всі соки з себе. Віддав останню краплину на зміцнення свого здоров'я.
  Оглянув своє шмаття. Жах! Чотири списи добили його одяг, лишивши п особі хаотично ледве на нитках зклепані шматки шкіри. Тому Босі скинув їх. Стара одежа, що довгі роки була йому у нагоді.
  Спис, що значив для друїда дуже багато, бо поєднував його з рідним лісом та каналом його магії. Але деревина списа вже затупилась, що вона там наколоти зможе? Але палка добре. По голові настукати може. Знявши декілька шкірок з колишньої одежини, він обматав ними списа в центрі, таким чином змінивши палицю. Пізніше зріже цей гострий кінець і буде повноціна палиця воїна-друїда із гномських селищ! На хвильку погляд сковзнув по Бодомарові, й гному сяйнула думка.

— От же його шаманська засця! — роздратований цією невдачою Віктонд потягнувся за пивом, на мить зупинився, ніби пригадавши щось, додав: — за Дюшес! — чверть пляшки лишилась ще повною, коли чоловік поставив пляшку на місце.
— Запасного Кайа у вас нема? Мені не з руки ще місяць їх тягати на собі. Я то впораюсь, но у них там такий лічильник! Ніякі абсолюції потім його не скинуть. Я от по дурості поліз до їх кишені раз і всього засмоктало, ніби зясцва з перевулку втіх! — На цих словах він повернувся до Тантки, яка саме прибирала розбиту попередню пляшку, та грізно мовив до неї: — Як раптом тебе там побачу тамочки, то всі вуха повидираю! А потім таткам передам, і ще разок дістанеться! — пригрозив Арелур, не звертаючи увагу, що його погроза по контексту стосувалась не перевулку з борделями, а боргів зі співунам, — Тілько не питайте що я там робив, бо самі розумієте, грошей я не маю ходити по таким районом, то всьо знайомі, — бігом закрив розпашніле обличчя пляшкою, допиваючи її. Віктонд випустив з виду, що для свого честолюбства він там буває і в нього там навіть є знижки. Щоправда його все-рівно добряче ошивають за святу наївність. Але останній місяць він там не з'являвся, бо працював на халтурах, щоб зі співунами розібратись. Саме на одній такій підробітці він влип в ситуацію зі смертю Регнерка.

На хвильку погляд сковзнув по Бодомарові, й гному сяйнула думка.
– Вподобав щось - бери. Заслужив же, а не крадеш.
  Гном почервонів, ставши ще більш коричневим, ніж був. У відповідь видавив невпевнене дякую. Хмурий і гадки не мав, що Сібо хотів вибачитись за свою наглість із відштовхуванням здорованя-вояки, і ці гроші йому потрібні були для одної ідеї для цього. Хутко друїд взяв свою частку, згадавши, що отак ніби якийсь мали крадіжка він похапцев тягав їжу, живучи з гоблінами. Але на цей раз все було чесно. І так само чесним чином відправились статуетки з слонової кості у сумку, в якій можна було побачити не менш красиву та шанобливу до деталей іншу статуетку – вирізаний із тису Баерван-Мандрівник.
  Мотузка з руки Сібо як змія поповзла собі за спину до рюкзака, звернувшись там кільцями і на тому завмерла. Поки друїд засовував до рюкзака знайдені два списа на заміну свого, що він вже надумав прилаштувати до магічної мотузки у майбутньому полюванні, безбородий панчик Босі розмірковував про те, що окрім пошуків Ґандріха та бою з драконом ще потрібно цілу банду із міста вигнати. Нелегка задача. Коли ж Ґвенн повідомила про Ковальню Заклинань, то друїд вже зовсім поринув у думки. Може Баерван направляв його не лише для порятнку лісів від Дракону? Важкий шлях обрав бог для його підданого. Раптом гном відчув, що має дозвіл на бороду. Щастя охопило його сердце, але і страх став стискувати груди тіло, що вже дуже втомилося від навантаження останніх годин. Сібо вирішив відпочити.
  Дивитись на трупи тут при відпочинку не хотілось. У сусідній кімнаті теж валялось пару тіл, але зі сходинок їх не було видно. Там малий монах і присів, діставши згорток з їжею. Вид був на купальню, чи чим воно там служило для гоблінів. Якийсь резерувар з водою, в який гірська вода витікала прямо із скельних стін. Бурхливість потоків йому нагадало, де він міг чути про пакт Фандельвера. Здається. один дуже старий гном з поселення лісових родичів, що він навідував декілька місяців тому, щось таке згадував. Той старигань вже доживав п'яту сотню. Та й пам'ять його підводила. але діти любили з ним грати, він їм розказував якісь казочки. І про цю печеру Ехо щось таке Сібо теж чув, але не звернув увагу. Мало що там вигадує старий, щоб позабавити малих?
— Може нам не варто всім разом заїзджати до Фандаліну у відкриту? — подав голос карликовий воїн. Дозвіл його бога додала йому трохи впевненості і він намагався спілкуватись з іншими на рівних, а не ховатись від розмов, роблячи вигляд, що він кущик і його тут немає. — Лише панові Бодомару та серу Сільдару увійти в місто, а решті діяти таємно, — для Сібо це було звично, він маскувався в містах, щоб не звертати зайвої уваг до себе і ні з ким не спілкуватись без необхідності.

— Зясць! — вилаявся Віктонд, поглянувши на свої нігті, — то знову тре манікюр йти робити, — протягнув невдоволено здоровань. Вони обидва з Гаррі слідкували за своїм зовнішнім виглядом, але, навідміну від пустельника, Віктонд слідував новоявам моди Аверісу. І сумно додав: — А грошей то нема.
— Та де там! — відмахнувся двергу чоловік, — петляв два дні, щоб шлях до Бюро не найшли. Кліті Співуни! — сильно вдарив по столу кулаком пан Арелур, да так, що недопита пляшка впала, покотилась та розбилась об підлогу.
— Зясць його най! — знову почав лаятись м'язистий красунчик, — тільки згадай їх, то одразу проблеми створюються. Гей, Тантка! — прогорланив Віктонд до дівчини. Він полюбляв її та опікунів називати як Тантка та її татки, вважаючи смішним такий лексичний каламбур. — Прибери отут, мала, — і побачивши її надуті щічки додав м'якше: — будь ласочка.
  Побачивши стурбовані погляди друзів, чоловік почав розповідати, що сталось:
— Та й коротше, влип я, татуськи, ой як вплив. І тілько Кай мені допоможе. Мені треба, щоб він свож шуду-вуду в Третій світ зробив та виручив мене, — здоровань користувався пару раз трансфератором, але не розумів, що то таке, та й реальний матеріалізований світ йому подобався більше. Бо, як мінімум, тут є його прекрасне тіло. — Ото я вже думав зара всьо, робітку пороблю, здам їм ті кляті суми останні і всьо. Може відчепляться. Най мені ще щастить, що вони теж мене побоються, постійно за свої "інструменти" хапаються.
  Імперець оглянувся в пошуках нової пляшки, але так її не найшов. Вирішивши, що то може і надобре, продовжив:
— Регнерка пам'ятаєте? Що, нє? — здивувася Віктонд Арелур, що крутився в дещо різних колах і не всіми б порядна людина хвалилась би, — всі ж знали Регнерка. Мертвий він, — дверг передав пляшку Віктонду, зрозумівши, що той очима вишукував, — і співуни мене над його тілом найшли. Але я до того не причетний, я хтів спасти його. От скажіть, набіса мені ножичок, хіба хлобці* нарізати, коли я міг би його пельку, а повірте мені та шмордя була страшна до заськи, розфарбувати так, що потім його труп не пізнали б. Я що, щукрис** якийсь? — глотком спорожнив пів-пляшки Віктонд, — то ж вони мене не слухали, але добре, що і "співом" своїм не познайомили. Ги-ги "с півом", — сміючись на свій каламбур чолов'яга вказав на пляшку в руці.
— Коротше, ми кулачками помахались, та й я вів їх на хвості пару діб, щоб до вас зайти. Тож мені тре Кай наш, аби довести, що я святий і хай вже відчепляться, — закінчив розповідь Віктонд. — А хіба свято яке? — звернув увагу на святкову атмосферу Бюро нештатний працівник, пропустивши новий каламбур слів.

  Сібо стояв біля сундука та непевнено крутив між пальцями золоті монети. Згідно відомому йому кодексу авантюристів, він мав право взяти свою частку. Але у гнома не було такої наглості взяти її самостійно і попитаи йому було незручно. Він кинув взяту монету в сундук, зітхнувши. Зазвичай оця валюта йому потрібна лише для деяких справ в поселеннях людей і інших цівілізованих народів. Але тут йому потрібно задля місії певна сума, яку він навіть не міг визначити. А ще й витрати на приготування. Ох, шкода, що немає дорогоцінного каміння, їх цінність як і будь-якому гномові Сібові відома добре.
  На око потрапили статуетки із слонової кістки. Друїд ненавидів всім сердцем браконьєрів, які полюють задля створення таких от дорогоцінних дрібничок дял багатіїв та ціннителів. Але все ж карлик не міг не оцінити роботу скульптура і красу цього виробу. Він потягнувся рукою, але стримався. Що ж можуть подумати решта в групі? Ай, не добре отак брати.
— Нас троє! — пискнув Сібо, осмілившись заявити, що він теж піде на виручку Ґандріху, – я з вами! — лісовий гном ніяк інакше не міг, це було у нього в природі допомагати тим, хто цього потребує, хоча поділиитсь своїми мотивами для решти – це було вже занадто навіть для Сібо. Який ледь порадів тому, що тут хчоа б самі ельфи пеерважно, до яких в нього більша прихильність. А Сібо при тмоу ще був достатньо екстравертним через свої мандри, як для істоти його племені та роду.
— Ми найдемо Ґандріха! — додав трішки впевненіше карликовий маг. все ж, навіть якщо відкинути його природу, до дварфа він доєднався, бо це був шанс заробити гроші біля лігва дракона. Гроші, які забезпечать йому можливість винайняти групу. Хоча як би він набирав ту групу з його навиками соціалізації, Сібо гадки не мав. Але група в нього вже була.
  Важко було помітити, що гном роздягнувся. ВІн не був голий, а лише зняв броньовані наклепки на одежі, що відкрило його торс. Але у безбородого було достатньо волосся на його коричневому тілі. І він не виглядав вже аж такою дитиною, оскільки голова була пропорціна до того, що її утримувало. Видні були м'язи, а худорба хлопчини.
  Навряд чи хтось знає, що Сібо був лісовим гномом. Бо якщо Сібо буде стояти в поточнмоу своєму вигляді без яких-небудь натільних прикрас та одежі, то він буде зливатись з навколишнім лісом. Не дивно, що в цій битві він двічі користувався ілюзією, щоправда звуковою. Його плем'я було мастаками ілюзій, і до його коричневої шкіри та зелених нарядів додавались прості форми маскування ілюзорної магії.
  Хоча малому друїду було важко взяти собі трофей у вигляді золота, все ж він найшов собі іншу річ, яка здавалась менш примітною і непотрібною. Це була мотузка, але незвичайна і магічна. Взявши її до рук, Сібо відчув її і зміг оживити. Мотузка оплела його руку, підтвердивши здогадку важливої знахідки. Вона була приємна на дотик і дуже міцна.

  Десь кричала Юзівзі. Не зрозуміло що, але Барілко розумів, що силами елементалів їх тактика накрилась глиняним глечиком, який він не отримав. Сторону поле бою з рештою він не бачив через хмару, та й взагалі ця хмара якась отруйна, бо у кентавра почалось паморочення в голові. А може то дрижаки шоку змішались, хто зна. Хоча Тарас об'явився, як і його опонент, що була протилежністью елементаля-темряви.
— Мені треба допомогти решті, – Бар кинув синьмому колезі цю репліку, знову поринаючись у ігри з темною хмарою та небезпекою блискавичних розрядів. Не варто кидати товариша, але він наразі був у куди кращих обставинах, аніж сам син племені. Має впоратись. Власне, Барілко сподівався, що він впораєтсья і теж прийде на допомогу, а кентавр спробує виграти час.
  Але діяти треба було, бо зараз просто всіх повбивають, а його ж задача була саме в підтримці строю. Хоча підтримка була потрібна саме йому. Копита ледь несли його. Він підскочив до свого парящего списа і таки побачив свого опонента - Блискавка була там, де її сподівався побачиит жрець. Ще одна спроба атакувати її божестенною зброєю так, аби відскочило у темряву. Може вдасться...
  Наразі це була остання спроба. Зараз кентаврові потрібно вберегти себе, бо буде як учора, що він прибіг до пораненого, коли на його спині вже сидів той, хто потребував допомоги лікувальної магії. Серед жреців племені є заклинання, що звуть Притулок. Майлікі оберігає нужденних від зайвої кривди. Це має допомогти йому дійти до Юзівзі та інших. Має... Бар знову пірнув у темну отруйну хмару, проскочивши між двома елементалями.

  Чорний хутряний звір теж підійшов до трупа і понюхав його. Все, життя не чутно. Все ж Келагар його вбив. Власне, Сібо не збирався йому заважати в цій справі, але якщо сам дроу щось знає, то нехай. Лишить поки що на відкуп Бодомару цю ймовірну загрозу у вигляді дитини ночі.
  Ґандріха, якщо вірити мертвому, забрали, але, як сказала Ґвенн, його треба дуже знайти. І це нова збройна одиниця у загоні Босі по звільненню лісу. Ведмідь задоволено хрюкнув. Буде підміною арбалетчику, якщо той таки звинтить.
  Багато воні тут від мертвої гобліноти, але й багато корисних речей. Достатньо й краденого, що належало б віддати власникам. Але ж і троє полонених тут найшлось. Може тут ще хтось є? Може навіть дверг? Або вороженя, що зі страху десь сховалось. Косолапий почав нюхати, шукаючи інших живих істот.

  В печері за сталагмітом стояв Сібо. Йому стало краще після застосування друїдських чарів. Тіло зігрілось і, закривши руками очі, він зосереджено дихав і відчував, як енергія природи проникає в його тіло. Вже вистачає сил на перетворення. Його мандрівні очі, зелені як листя, розплющились та почали світитися маленьким вогником.
  Енергія природи вирували в Сібо, наповнюючи його тіло розмірами та нарощуючи м'язи та статуру. Він став більшим і сильнішим, а його одяг поглинувся чорною шерстью. Він підняв голову і заревів ведмежим голосом, в якому відчувався звіриний гнів. Гоблінське плем'я розбудили звіра!
  Сібо повільно підняв лапу, що тепер була покрита чорною шерстю з гострими пазурями, які здатні розрізати каміння, як папір. Його ноги стали могутніми та потужними, та повели його до товаришів, у вир битви.

  Тим часом павувовків лишилось пару, але вони не відставали від Кларга та вгризались в нього при першій нагоді. Тому великому гобліну стало складно, а вони все продовжували цапати його з різних боків, вбризкуючі в нього свою отруту, даючи змогу ведмежатнику та ведмедю зустрітись.

  Важко в цій темряві щось розгледіти. Це ще дивно, що двічі нащупав цього елементаля. Мабуть копита довгі, а такої наглості темното не очікував, але стане обачним. Ворогів не видно, товаришів теж. Може він вже помер? І Тарас кудись подівся. Зробив Барілко крок вбік і диво! Він вийшов з непроглядної тьми. Але попереду саме каміння! Розвертається, шукаючи очима свого супутника, але позаду лише та сама чорна хмара. І десь на краю її видно щось синє. Ще пару кроків і жрець бачить драконородженого з елементалем-блискавкою. Грім та Блискавка! – як кумедно! Так от вона де! Ще й так зручно летючий спис у неї за спиною. Зараз, як дам їй прочухана!
  Святе полум'я вирвалось закляттям жреця Теремпуса, як він рвонув в галопі до блискавки. Поки знову кудись не ділась, ледь ухилившись від закляття, примарний спис вже цілив в неї з-за спини, а Бар підбігав впритул, щоб відвернути увагу елементаля від чародія на себе. Грім греми!

  Поки гномівські товариші стримують вовчисько, Сібо спробував заховатись. Сил лишалось мало, а бій вести треба. Через свою неуважність друїду доводиться себе лікувати вдруге. Збираючи залишки своєї магії він зігрів себе лікувальною енергією та став почуватись краще. Закралась думка, що може сам друїд ще не готовий до битви з драконом? Але ж Сібо був певен, що з належною групою йому вдасться виконати свою місію та звільнити ліси. Лишається лише повернутись до бою зараз і завершити цю місію. По знищенню бандитського клану гоблінів!

  Тим часом, вовкуваті павуки стрибали на Кларга не мов скажені. Їх стало менше, бо все ж ворог чисельно переважав їх, але звірі виконували команду Сібо та зграєю обступили Кларга, атакуючи його з незручних боків. Це дало свої плоди, бо одному навіть вдалось боляче вкусити гоблінського велетня!

  Киці загинули швидко, але виграли час. Принаймні Сібові здавалось, що вони виграють час, допоки не вискочив звір перед ними. Дуже гарний білосніжний вовк. Настільки гарне створіння, що Босі не встиг зреагувати і промерз від крижаного жаху.
  Їх початковий план накрився. І в першу чергу причиною тому був вождь цих гоблінів. Він створював найбільшу загрозу. Сил у гнома лишалось мало і треба було якось відійти, не приймати цей бій. Але його товариші ще виглядали краще. Принаймні Хмурий стояв цілий і неушкоджений спереду і вже показав себе бійцем, вартий йти вбивати дракона. Дракон! Ціль, яка привела Сібо сюди та в групу. Ні, ще не час здаватись. Вони поборють цього ведмежатника, а потім здолають і дракона!
  Вже знайомими рухами свого списа-посоха Сібо почав викликати нових звірів. Все ж, дотримуватись плана вирішив Сібо вже до кінця, тому викликав павуків, єдине, щ очув колись про дроу. Але, надихнувшись вовком, він згадав дуже рідких, але небезпечних звірів — гігантський павуко-вовк! Цілих вісім нових звіряток з'явилось навколо Кларга та його малих посіпак. Були вони і на підлозі і на стінах печери і їх ядовиті лапки вже готові були до наказів.
— Вбийте в першу чергу великого гобліна, але і менших атакуйте! — пискнув своїм замершим голосом друїд до фей, а сам сховався за сталагмітом.
  Павувовки себе не змусили чекати і почали стрибати, намагаючись відкусити гоблінських тушок. П'ятеро з них намагались від'їсти шматочок від ведмежатника, решта троє намагались вичепити собі малу почварку, просуваючись через їх трупи до повелителя цього нікчемного гобло-сброду.

  Гарна командна робота і два елементалі вже розвіяні! Але раптом у Бара дибки волосся стало на загривку – Тарас вліз на нього і мало не отримав закляття в свою синю пику. Ще одна загроза була тут поруч, в темряві. Варґуз саме взяв на себе кам'янного голема, тож кентавр хотів було відправити йому на поміч списа, але напіворк улетів саме на декілька метрів. Ролі трохи помінялись і наразі їх жрецька кентавроартилерія може прорідіти фланги.
  Імітуючи лицарів на турнірах людських поселень, Барілко направив списа зі світлом на кінчику вперед і побіг вперед в чорний туман. Світло згасло, що не було неочікувано, але все ж син племені сподівався на поміч його розгледіти ворога. Вони вдвох з Тарасом опинились в суцільній непроглядній ночі і лише шлях, пройдений прямо, давав можливість орієнтуватись, звідки вони прийшли і де має бути ворог. Зконцентрувавши силу, що його навчив Тарас, Бар вдарив вперед копитом і мовив:
— Морте!
  Дивно, наче відчув удар копитом, влуив, але ефекту... Чи так діє заклинання? З пересердя Барілко вдарив ще раз копитом по потворі.

  Звірі нарешті дібрались до здобичі. І її було багато! Зелена шмакля там, зелене опудало отам, всі такі дрібні, смачні на смак. Насправді огидні, але теє левам треба було ще дізнатись. Вони стрімко накинулись на найближчих гоблінців, намагаючись їх повалити та повідривати голови!

  У Сібо могла б виникти думка, як в такій близькості до них десяток хвилин ні шпана гоблінська, ні його група не могли один одного встрітити. Але коли він нарешті побачив своїх двох кішечок (і мова не про Валрел та Ґвенн), то вони вже готувались до атаки. Їх рев протрубив тривогу для обох компаній і бій розпочався.
  Першою думкою, що виникла у друїда, став план Келагара. Мабуть, це відбулось через те, що сам дроу був одразу за йог олевами, аб оможе Сібо намагався від початку дотримуватись тої ідеї ельфів, що вони вигадали на вході у печеру. Тим не менш, Сібо вирішив повторити свою ілюзію громовитого голосу, повісивши цей "динамік" прямо над сходами:
— Sklonites', mladjie, pred drou, poslanikom moim, inache jdet vas smert'! — почало знову віщати радіо, щоб дати його союзникам декілька секунд часу на влучну атаку.

  Очікував появу летючого меча і від Тараса кентавр, але якийсь невидимий ворог зміг влучити у колегу жреця. Бар вже збирався бідатись, що це може знвоу його вина, але дверг не полишив образу, зістрибнув з крупи Барілко та сильними заклятями з проклятого жезлу відповів ворогу. Аж так, що елементалю довелось проявитись, що вже очікувала Юзівзі, розбивши в прах повітряного елементаля. Їх тактика працює! Така думка промайнула у жреця Теремпуса, але швидко омилося крижаною водою. Водний вже давав свою відповідь Бару на цей раз. Ну що ж, тоді треба перевірити його теж на міцність Святим полум'ям.
  Не думав Бар, що спис в його руках може сильно зашкодити водяникові, підбігаючи до нього ближче, але його божественний спис вже стрімголів гнався за елементалем і проатакував навздогін. Та зайняв місце біля копитного після влучання.

  Поки перевтілений із ведмедя гном збирався по цій гірці, він вже придумав план, як допомогти Хмурому. Він був певен, що решта ельфів також десь поруч і борються із зеленкуватим ворогом. План Келагара накрився. Хоч Валрел та Сібо власними силами спробували якось посприяти тій ідеї, але вийшло щось зовсім не так. Сібо переживав, що може це його помилка, він щось невірно зрозумів і не так зробив. Все ж він з цими паразитами лісу був знайомий і розумівся на їх звичаях, та навіть знав мову. Він знав, що як їм показать силу, то гобліни могли би і послухать. Варги от склонились перед ними, але їх магією якось обернули назад проти їх групи. Але особливо роздумувать, що пішло не так було ніколи. А от, як діяти далі і бути корисним, бо все ж Сібо як прислужник Баервана вбачав свою місію в тому, щоб бути корисним для тих, хто потребує того, – тут вже гном вирішив! Важке заклинання, що він опанував не так давно у своїх мандрах вже висіло у нього на думці. Коли вже воно мало б з його язика зісковзнути та втілити новий задум, як він почув звуки битви не з того боку, з якого очікував.
  Насправді довга печера справа, що мала вести до містка, не відлунювала звуки бою вза-га-лі. Сібо міг би злякатись за товаришів. Може вже щось страшне сталось з паладином та рештою? Невже їх вбили? Але холодним душем, прямо як та хвиля, що пройшлась по печері і омила й самого друїда, по Сібові пройшла здогадка. Вони ж прийшли сюди з певною метою, а саме врятувати їх наймитів. Він сумнівався, що Бодомар міг за цей короткий час, поки Босі по камінцям дряпав угору, вже пробігти цю довгу печеру справа і перевести битву до лівої від Сібо халупи. А отже це може бути той самий Ґандріх зі своїм товаришем.
  Гном виліз нарешті із свого проходу і порадів, що магія схову дає йому можливість обдумати дії, не боячись за раптовий напад на нього. Але поруч і так нікого не було. Він заглянув в лігво по ліву руку і побачив по той бік кімнати ведмежатника, що бився з двома. Було важко розглядіти його супротивників, бо підйом кудись вверх якраз приховував їх частково каменями. Але певність була в тому, що один з них був чоловік, при тому людина. І як казав Яків йому в дорозі, та й потім по мертвих конях згадувалось, що у Ґандріха був супутник чоловік-лицар. Не бажаючи втрачати дорогоцінні секунди та махнувши своїм списо-посохом, встромивши його у підлогу, Сібо почав чаклувати свою друїдську магію:
— Духи лісу, даною силою мені самим Баерваном, прошу вашою помічі, прийдіть до мене! — спис вказав на два місця. Одним рухом він спрямував списа на сходи зліва, саме біля осіб, що вели бій. Перехопивши двома руками спис другим його кінцем він вказав у протилежний бік, — у праву печеру, якраз на повороті направо, що мав би вести до мосту. В обох вказаних друїдом місцях духи почали набувати звірячої форми хижаків. Два леви постали, два короля звірів були викликаними Сібом для захисту його нових друзів.
  Вже не було сенсу ховатися для гнома, тому він віддав команду своїм феям:
— Вбивайте гобліноїдів, не зачіпайте людей, ельфів та двергів! – дав владно та гучно команду Сібо, що йому не було притаманно, — а потім вертайтесь до мене.
  Звірі почали діяти, а сам гном направив друїдську енергію зцілення на того, на кого думав, що то Ґандріх.

— О, Кишеня намалювався. Твої коти?
— Кошенята? — недочув Сібо, — так, мої духи фей. Вони ж вас не зачепили? — гном затурбувався, аби звірі дотримувались виконувати вірно команди, бо все ж це хижаки і чимало що.
  Поява Бодомара перемінила Сібо. По-перше, Босі нарешті позіхнув з полегшенням, що їх в їх групі всі живі. Але з полегшенням втекла і бойова мужність, що дозволила йому спілкуватись. Та й велика постать Бодомара нагадала, що він маленький й не знає нікого тут. Келагар з ним лише їхав разом у візку, але лишався тихим незнайомцем, щщо ховався від сонця. За ці дні безбородий Босі лише призвичаївся та потаваришував з Дальдарином та Яковом, який від початку його найбільше викликав огиду та настороження. А цих всіх людей-ельфів він бачить вперше. Йому треба команда, що подолає дракона, і ця група вже показала наявність сили. Але Сібо відчував, що він знову на початку і не на крок не просунувся до своєї мети.
  Сібо принишк, давши змогу Ґвенн представитись. Бодомар був теж весь в порізах та крові, але не виглядав як таким, що потребував друїдського лікування.

  Варґуз, їх танк та нищівна сила, вже висунувся вперед. Головне дати Юзівзі простір для обстрілу, та тримати всіх у полі зору, щоб встигнути вчасно виручити. Барілко помчав з Тарасом на спині вперед. Він визначився з першою цілью і збирався стримати свою обіцянку. Коли вона вже була в межах видимості, він розвів руки в боки, відкриваючи на шиї символ своєї богині:
— Моя мати-богиня Майлікі, почуй це ім'я, елементале! — божественна магія осяяла всіх перед кентавром та зачепила розум лише звірячий та рослинний.
— Я і мої друзі, — Бар вказав на Тараса та Варґуза, що були поруч, та на Юзівзі з ящіркою та Сетом, що були поза копитним, — не будуть злі до тебе! — синові лісового племені доводилось підбріхувати, оскільки вже гномка надала шкоди цьому елементалеві, але божественна магія вимагала одкровення і Бар корився йому, спрямовуючи мирні флюїди в бік рослинного духа-елементаля.
  Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, кентавр стрибнув за огорожу, де вже чаївся Варґуз, готовий нападати на першого ворога, що підійде.
— До зброї, — скомандував Барілко, не скільки в наказному тоні, скільки як підтвердження початку бою. Звернувшись ще раз до своєї покровительки, жрець викликав примарного списа, що миттю атакував водяного елементаля.

  Лев розчаровано опустив голову, коли саме перед ним якийсь чоловік убив здорового гобліна, не давши звірові відкусити тому голову. Яке неподобство! Та й ці дві живі істоти зовсім не пахнуть гоблінами, хіба що кров, яка на них, несе гоблінським смородом. Він облизнув з плеча чоловіка краплі крові, змусивши того здивовано озирнутись на короля. Смачна кров! Але тут тільки двоє людей. Гм, ще й наче ельф десь зачаївся. Годі з тим! Той другий вже чкурнув вбивати болотняну заразу! Арргх!
  І лев пробіг повз малого гнома, що слугував йому за хазяїна. Інший же лев вже зник за поворотом та пробіг по мосту, усіяному гоблінськими трупами. Смертью та гоблінами був запашний його шлях, який вів прямо. Він пробіг дерев'яний міст та опинився по ту сторону печерного струмка, де вже чулися звуки бою.

* * *

  Лев, що друїд викликав на поміч в битві в цій кімнатці, вже пробіг повз нього, весело махаючи своїм хвостом. А це значило, що загроза тут минула.
— Ви цілі? — гукнув гном до пари, що стояла за сходами і намагалась прийти до тями від важкої битви та раптової появи звіра, — ми прийшли рятувати вас, але битва ще йде! — насправді Сібо не знав, що відбувається зараз, бо після того потоку, що ледь не змив малого Босі, він ще нікого із своїх товаришів не бачив. Але сподівався, що ті дали собі раду в цю його коротку відсутність.
— Покваптеся, тримайтесь позаду мене! — від поспіху друїд навіть забув злякатись за своє нахабство звертатись до людей та двергів прямо. Наразі ті двоє були для нього звірята, яких він рятує від сволоти. І діяв він відповідно.
  Він махнув людям бігти за ним, а сам побіг за левом. Друїд так чкурнув, що встиг наздогнати лева, що щойно його оминув. Вже за рогом буде той самий міст, де розпочався, і на думку гнома, ще досі триває бій.

– Це твоє?
— Так, — відповів гном та кивнув, коли як вже і друга кішка пробігла повз з'явившуюся Валрел, яка і оком не змигнула, наче не помітила хижаків.
  Власне запитати, як почувається Келагар, Сібо так і не встиг, бо ельфи влаштували сцену воз'єднання. Ельфів знайшов, а от паладина ж так і не було видно. Ні тут, ні серед трупів на мосту. Але вже один поранений є і рани видно навіть без обстеження:
— Зараз я вас підлатаю, — стиснувши списа руками, Босі звернувся до цілющої природи в собі, та направив зібрану магію в бік дроу. Це вже втретє за останній час, як друїд звертався до лікувальної магії, але на цей раз Сібо витратив більше власної енергії, щоб всі видимі поранення швидше затягнулись та не встигли виснажити організм.
— Я тут людей найшов... — додав лісовий мандрівник, підшуковуючи їм зброю з моста. Гном вже забув, що лдли без світла за ним навпомацки йдуть.

  Глечика Барові не дісталось, бо всі були зайняті. Довелось кентаврові робити свої маніпуляції зі створенням води в невеликій кам'янній ваночці, що він собі зміг зібрати із каменюк в склепі. Коли всі охочі напились очищеної води від Барілкової магії, то він почав омиватись. Все ж битва під дощем на кладовищі лишили не мало бруду та крові на його білій шерсті. А йти до тої мертвої річки омиватись син племені не хотів.
  На ранок, якщо в їх умовах можна було щось важати за ранок, він відчув голод, Все-таки такому здоровому коневі треба і їсти достатньо. Він взяв свій раціон та з'їв ще чверть на сніданок, думаючи про те, що може травичка на смак не така і погана виявиться.
  Для їх обговореної тактики жрець Майлікі підготував одне складне заклинання, що збільшує внутрішню силу декількох союзників і діє при цьому протягом багатьох годин. Поки їх вели численні переходи, в яких Барові доводилось повертати простеньке заклинання Світло на кіньчик свого списа, щоб підсвітити собі сходинки, або пошукати раптову розвилку, він не застосовував це заклинання. Але за порадою Юзівзі, як тільки вони побачили, що вийдуть в більш просторе місце, то Бара одразу почав свій ритуал звернення до божественної сили його покровительки, аби вона поділилась своїм даром з його товаришами. Заклинання потребувала притупцьовування, тому зі сторони гарцюючий кентавр, розмахуючий списом та підспівуючий собі щось на сільвані, виглядав дещо кумедно. Але за мить вже троє з їх загону відчули в собі більше сил, з чим і вийшли на поле бою до нового ворога.

***

— Намагаємось підтримуватись обговореного? — запитав товаришів Бар, а сам почав Сетові розказувати, що за вороги перед ними. Вони вже дізналися, що ящіроокий бачить недалечко, — перед нами з 8 елементалів, Громе. Вони десь за 100 футів від нас наразі. Гадаю, що моя дорогоцінна Майлікі допоможе мені принаймні ненадовго з бою виключити рослинну істоту, оскільки це мій профіль. Ще тут чотири стихії, а з ними Світло і Мряка. Ну який Грім без Блискавки? Для тебе тут є і елементаль блискавок! — усміхаючись, Барілко вказав списом напрямок для синього лускатого товариша, в якому знаходились їх вороги.
— О славетна Майлікі, даруй силу та міць моїм союзникам! — втретє жрець звернувся до стандартного підсилюючого заклинання зі свого арсеналу, щоб ще більше забезпечити підтримкою своїх союзників, які виступали на передньому фронті.

  З їх невеличкої кімнати відпочинку лунали заклинання, коли два жреці співпрацювали над залізяками ржавими, що їх приніс гладіатор. Ремонт достатнє відомо заклинання, яке без особливих зусиль, дало змогу дуергару з кентавром перетворити мотлох у зброю – і вже гладіатор сидить задоволений з рапірою та бойовим молотом у руках! Тарас же взяв таки той жезл, який як вже стало тут в моді, виявився не без проблем. Але синій син гір сказав, що впорається з ним і ще швидше вбиватиме ворогів. Барілко вирішив повірити йому, раз вже вони домовились, що він побуде вершником в цій пригоді. Бар казав своєму колезі, що він надає йому велику честь, але кентаври не люблять, коли до них ставляться, як до транспортного засобу.
  Вони продовжили бесіду їх тактики і прийшли до висновку, що в такому наборі особистих навичок, вони напрочуд правильно зорієнутвались самостійно. Головною їх помилкою було те, що вони не знали, що буде робити інший в їх групі і взаємодії майже не було, окрім жреців. Навала скелетної орди їх розколола, але авангард так само на себе забрав Варґуз. Відомий гладіатор зміг на себе стягнути більшу частину скелетів. Хоч ця допомога йшла з досвіду індивідуального, і мала більш випадковий характер, але це дозволило решті стримувати меншу кількість ворогів. Та й напів-орк зайняв собі зручну "аренівську" позицію, що дозволило йому самому пережити нескінченну кількість білої нечисті. Барілко спробував зосередитись на тому, що вмів. Як би не тягнув його юнацький егоїзм наслідувати силу і самостійність більш старшого товариша Варґуза, який одночасно і бісив кентавра і був для нього натхненням і прикладом мійного воїна, Бар все ж скористався своїй інтуіції, яка в таких моментах пробуджується жагою до життя. Все ж у племені Бар в центарльній позиції, він скеровує загін та підтримує його стрій. Так і тут він скооперувався з Тарасом, і намагався триматися і допомагати чародію та далекобійній гномці. Головний промах, на думку білозадого, був в тому, що з вершником він не вмів у парі битися, через що синій дверг вилетів з сідла. Але ж не дарма у них два жреця у групі! Що стосується Сета та Ю, то перший отримав від Бара бойове ім'я Грім, бо крив фланги, а Юзівзі якраз зайняла найдальшу позицію, що вже є її перевагою. Тепер лишилось навчитись цій групі незнайомців в наступній битві скористуватись цим бойовим надбанням та навчитись кооперуватись.
  Зробивши висновки, під час відпочинку Бар вирішив згадати заклинання, що допоможуть зміцнити їх обговорену тактику. Він пару раз повправлявся магією, щоб у бою не довелось витрачати цінні секунди, і вони могли врятувати комусь життя. Зілля лікування що лежало біля жезлу, він дав гномці, оскільки вона має пркривати тил та обирати собі вигідну позицію дял бою, що може унеможливлювати швидку реакцію дял допомоги від команди жреців. А от невідоме зілля дали Варґузу, бо мабуть йому в принципі байдуже що споживати, він звик до всього.

  Друїд поліз далі. Треба було поквапитись, бо так на дракона вже нікому буде йти і доведеться просити помічі у гоблінів. Ставати ватажком гобли Босі якось не збирався, а тому ліз далі. Зліва сочилось світло, але ж той чолов'яга бився на мосту десь справа. На всяк гном почав пересуватися обережніше, та й ноги ще були мокрі до поясу. Його магія схову все ще діяла, а кількість ворогів у цій печері була невідомою. Отак хотів поспостерігати, як буде група діяти, та допомогти їм, а тепер най не довелося брати б все в свої руки, бо гобл їх зна, де вони тепер! Де ж той Даль та Яков, які так потрібні? З ними Босі вже віднайшов спільну мову!

  Лісовий гном аж ніскілечки не очікував, що його процес вбивства врятує його самого від стихії. Адже він був добрим і не любив насильство, окрім випадків, коли справедливість або захист лісу вимагав теє. Саме в той момент, коли його терновий батіг рванув до себе тіло ведмежатника, хлинув сильний потік води, і це створило потрібну для Сібо противагу в силі, що дозволило утриматись на ногах. Втримавшись від першого удару печерної води, далі вже він, вміло керуючи списом для опору, чкурнув у розщелину печери.
  Небагато встиг помітити безбородий гном за цей короткий момент. Але кроваву різанину старого вояка на містку він побачити устиг. Бо як же таке пропустити повз уваги, коли кров хлеще в усі боки! А тому Босі поспішив далі по печері шукати вихід до моста. Звідкилясь же ті вороги йшли!

— Глядіть-но, що ці кістки з собою носили! — Бар покрутив на списі браслетом. Світло він "відключив", щоб не заважало роздивлятись знахідку. А потім без задньої думки взяв та й одягнув той брасет собі на праву руку. Барілко був ще молодий і після виснажливої битви та важкого заклинання йому в довбняшку людську не прийшла думка, що він зрештою знаходиться досі в печерах Смути, і цей браслет не винагорода, а чергова пастка!
  А якби Бар не розслаблявся і на хвильку задумався, то може не одягав би браслет, від якого за верству віяло жахіттям. А так шкіряне кільце без проблем налізло на руку, і поки кентавр любувався, як воно сидить, думаючи чи не прикрасити заднє копито цим браслетом, підступна прикраса з черепками почала впиватись в його руку. Відчувши неладне, Бар спробував піддіти пальцем браслет, щоб зняти його. Але ні! Палець не міг підлізти. Шкіряне кільце просто розчинилось у власній шкірі білокого копитного, ставши виглядати накштал татуюванню.
  Розчаровано похнюпавшись, син племені постукав списом по лобі, виказуючи цим невдоволення своїм рівнем інтелекту. Вирішивши бути обережнішим, він оперся об спис, та вичікуючи, віддав лідерську ініціативу решті групи.

  Гнів богині влучив в короля, власне як і за пару секунд до того влучив у одного із його підданих. Тим не менш, Барілко відчував, що вже слабне і його магія слідом гасне. Десь неподалік показав своє нове заклинання Тарас. І це виявилось кінцем боя — колега добив монарха, а з ним впали і рештки його армії. На втомленому обличі жреця племені вже не кочових кентаврів промйнула втомлена помилка. Ми змогли, ми подолали!
  На правах уявного лідера та жреця загону наступною думкою Бари було чимдуж бігти шукати Варґуза, який міг бути ледь живим та валятись серед купи кісток. Витерши рукою мокрого від втихлого дощу лоба та дякуючи своїй богині за її зброю, яка митью розвіялась, кентавр попрямував до залишків короля, як і решта частина групи, що ще стояла на ногах. Там вже їх чекав гладіатор напів-орк, що якраз вийшов з-за склепу.
Сподіваюсь, усі цілі?!
— Зараз я цим займусь, — відгукнувся Бар, який якраз допоміг спуститись із сідла Сетові. Він почав був розмахувати списом, на якому ще досі висів магічний ліхтар, тягнучи звідкілясь божественну енергію для ритуалу зцілення. Але зупинився та простягнув руку Варґузу:
— Ти сильний, — щиро сказав Барілко. На шляху до склепу він бачив безліч кістяків звідти, звідки напів-орк вийшов. На думку кентавра, той вбив десь біля половини. Барілко прийшов сюди довести племені та собі, що він гарний воїн. І був певен, що пережити ці печери Смуту зможуть лише сильні істоти. Відомий гладіатор був саме таким.
- Варгуз... Уф... Товариші, я боюся вас засмучувати, але мені здається, що ми зараз показали огидний результат. Якби ви не були чудовими бійцями - нас би зім'яли і зжерли.
  А з оцим жрець був повністью згоден. Поки напів-орк відтягнув на себе ту половину війська, він, Барілко, гарцював по кладовищу і там, і тут. За цей час він зробив певних висновків і щодо себе, і щодо його нових "товаришів". Їх досягнення в тому, що вони ще живі. Кентавр продовжив свій обряд лікування, це займало час. Дуже символічно, що заживлення ран та обговорення тактики проходило над рештками короля-ліча. Бар хмикнув, коли напів-орк спитав про витратники. Витратники?! Він так просто це називає, коли як зілля такого рівня коштує шалених грошів! Слабкі зілля зцілення недешеві, але їм плем'я, і якраз алхміки та травники серед жерців таке виготовляють. Тож ці зілля принаймні їм доступні. Але те, що врятували і підняло на ноги Тараса — таке вже було може у вождя лише! Дійсно, у гладіатора бої були дуже "дорогі" ,якщо він може так легко назвати такі речі "витратниками"!
— Почнемо спочатку? Мене звать Барілко і за фахом я жрець. Моя позиція у племені це підтримка загону магією, керуванням строєм та слідкуванням за ходом битви. Але для цього дня я загортовував себе як боєць ближнього бою, — Бар стукнув тупим кінцем списа об землю і з зі світла на накінечнику нарешті розсіялась хвилями божествено-цілюща енергія, що стала затягувати рани присутніх.

  Малий курдуплик зрозумів, що план пішов не по плану, як побачив мертвих воргів під ногам Бодомара, що ніс ще одного. Ще ведмедем Босі щось внюхав, щось таке, змішане. Але це був клопіт дроу та людини. Вся ж їх вистава пішла іншим шляхом — на містку бушував гобліноїд, що за всіма ознаками слугував їм начальником. І чогось він почав роздавати всім тумаків. Гном не був певен, чи то їх задум так зіграв, чи то власне Валрел постаралась, що вже злізла швидесенько вниз, — прямо на голову медвежатника, що сама і скинула. А той поспішив огризнутись і встав, закривши спиною Сібо.
  Але малого друїда почало турбувати інше. Вода почала підніматись! Якщо так продовжиться далі, про що тривожні звуки попереду сиреною роздавались в голові у Сібо, то гнома змиє. Згадавши, що позаду них кудись в бік уходила печерка, він оперся на свій спис як на шест, щоб швидше дістатись того місця. Як тільки ноги доторкнулись підлоги, він розвернувся та ефектним помахом підняв списа в напрямку найближчого багбіра, викрикуючи заклинання. Це його вочевидь виявило для інших ворогів, але стрімке підняття води все рівно вже не дало би змоги лишатись непоміченим для свого підігравання.
  Заклинання пустило в прямому сенсі із списа довгий шипований корінь, який хвацьким рухом гайнув прямо в спину ведмежатнику, проштрихнувши його наскрізь. Кінчик лози поліз далі навкола тіла, обплітаючи гобліноїда, та різким рухом висмикнув усе тіло подалі від розфарбованої ельфійки. І так само швиденько тернова вбивча лоза зникла в повітрі, кидаючи по собі у воду труп ворога.

  Біля містка вони встріли Юзівзі. Виглядала вона набагато краще за Сета, але бій з власним паком скелетів їй теж дався не легко. Власне саме вона мала б бути зараз в сідлі, а не синій нащадок драконів.
Де вороги? І наші?
— Та тут всі... — осікся на півфразі Барілко. Тараса не було з ними. Кентавр обернувся та через полум'я Сета, що закривало за ними прохід в паркані, побачив відблиск синьої лисини. Божественний зв'язок з викликаним списом давав відчути присутність жреця і ворогів біля нього.
  Ця групка була явно не племенем Теремпус. У них в клані в бою кожен відігравав свою роль, тому всі діяли чітко та відчували одне одного. Бойовий стрій був основою виживання кочового племені усі роки. І це було помилкою Бара, який, керуючись своїми амбіціями лідера і вождя, хотів проявити себе і бути на вістрі. Але орда білої нечисті пробудила в ньому страх, який в свою чергу змусив діяти його відповідно відшліфованим навичкам – зберігати стрій та підтримувати поранених.
  Наразі вони вже билися вчотирьох поруч та взаємодіяли між собою. На думку Бара, якому в принципі плювати хтілось на них ще день тому, це був успіх. Поки копитна фея рятувала ящера, Тарас допоміг гномці, а потім прикрив і їх втечу. зараз вони можуть перегрупуватись, та й ворогів наче поменшало. Барілко пригадав, що нарахував більше могил, ніж вони вбивали. Десь там свій внесок у бій зробив і Варґуз, що явно відтягнув на себе більшість скелетів. Він був досвідченим гладіатором, навіть кентавр чув якось його ім'я, тож може ще живий... І тут зі сторони склепу він бачив його.
  Враз білозадий зрозумів, що змінилось в їх битві. Який би нетямущий жрець не був, але скласти до купи появу зелено-смертельного погляду та грізного скелета з короною на голові він міг. Світло, що ще сяяло на його списі, не давало роздивитись цього нового ворога. Але Барілко міг би віддати свої задні підкови на те, що ця нечисть буде для них більшою загрозою. Не було часу розслаблятись, Тарас потребував помічі, а король вже прямував до нього.
  Пам'ятаючи про сумний досвід з вершником-дворфом, Бар не хотів ризикувати дуже пораненим Сетом. Лікування кентавра займає час, якого в них не було. Тож все, що він міг зробити для лускатого, це намагатись не підпустити до нього мечників:
— Вороги прямо, не давай їм підійти! — відповів нарешті син племені на питання чародія та поскочив до паркану, не почувши під грохіт гармати вибачення гномки. Тільки-но в світлі кінчики списа стало видно скелетів з Тарасом, то Бар скинув світло в гору і голосно крикнув:
— Гнів Майлікі! — Звідкись з неба на скелета, що саме виходив з-за паркану, впав промінь. Одночасно з ним щось чаклував і Сет, що сидів позаду, бився і Тарас. Думкою Бар скерував в атаку ще свій спис на додачу, щоб допомогти колезі.

  Підкравшись ще ближче до мосту, гном Босі побачив списа, що вилетів з-за рогу, а за ним саме вибіг гобліноїд, що явно не злякався ілюзії друїда. Щось шепнувши в списа, що слугував безбородому коротишу ще й за посоха, та коротким порухом вказав на зеленого вояку. Враз на того повіяв холодний вітер, що якраз вторило звуковій ілюзії.

  Скелетові було по цимбалах, що його атакує летючий спис сзаду. Мертвий воїн не відводив очей від кентавра, що стрімко наближався до нього. Навіть не здригнувся, коли враз позбувся половини ребер, від удару примарної зброї копитної феї. А от Барілко, відчуваючи швидку перемогу, втратив пильність. Очі його ворога загорілись смертельно зеленим сяйвом, через що на мить жрець завагався:
— Щось змінилось... Аааай! — миті було достатньо, щоб скелет зробив болючий випад. Ще за мить вогняна куля змила скелета, то Сетрекхар вже був на підхваті.
— Ти куди, Громе? Ледь стоїш на ногах, — розсердився був Бар, як вже інший скелет з такими ж зловісними очами займав місце полеглого, а за ним біг ще один.
  Божественний дарунок Майлікі вже зустрічав ходунця своїм ударом, підступну вистрибнувши з-за спини свого володаря, який власне нагнувся до лускатого. Десь збоку такий самий дарунок-меч Тараса допоміг йому добити іншого кістяка. Бар вирішив не вагатись і підхопив пораненного драконородженного на свою спину. Кентаври не давали собі "катати" гуманоїдних істот, але це печери Смути! Що було тут, лишиться тут. І якщо Барілко знехтує сідлом-помічі, то лишиться один і не вибереться живим звідси. Вже вдвох вони побігли чимдуж до містка.

  В такій різномастній компанії одразу і не помітити на стільці ще одного наймита. Коричневий безбородий гномик зливався зі своїм стільцем і ледь визирав з-під стола зі своїм метровим зростом. Уважний сторонній глядач міг би й помітити його, але в такій статній мужній компанії чоловіків сприйняти за хлопака, що пристав до столу послухати дядькових байок. Саме так сталося з офіціантом, що обслуговував столик, і тому не прийняв замовлення від Сібо. А гному ж не вистачило духу офіціанта підкликати, тому він гриз свої горішки, які раніше назбирав в лісі.
  Сібо Босі вагався, чи приставати до цьої справи. Для мети гнома потрібна була група. Та й група не аби яка, а досвідчених вояків. Ще й завдання збігалось з напрямком, куди Сібо збирався — аж не сам Баерван Мандрівник привів свого прислужника у цю таверну саме в цей час! Але була одна біда — від очільника цього завдання за верству смерділо орчатиною. А орків лісні родичі Сібо ненавиділи. Ненавидів їх і прислужник Босі, маючи за плечима вже з ними спільну і неприємну історію. Тим не менш, до цього чолов'яги підійшло двійко ельфів (темних він до цього ніколи не бачив, тому і підозр не проявив). Діватись було нікуди й Сібо пристав. Зі своїм Богом вести суперечки він боявся, тож вирішив принаймні дізнатись, що це за авантюристи.
  І не дарма, Яків представився друїдом. Колега за покликанням, зрадів собі Сібо, проникнувшись до нового лідера та подавляючи в собі перше негативне враження. Гном Босі надалі уважно слухав за розмовою, вичікуючи нагоду і самому представитись. Насправді він боявся навіть мовити, але зрештою рішучість змогла пробитись через його дерев'яну шкіру:
— Вітаю, панове! — пискнув гном, розираючись довкола з переляканим обличчям. Раптом йому сяйнула думка, що весь цей час чоловіки і н знали, щ овін до них збирався долучитись в цей похід. Опершись на свій спис, він піднявся на стілець і став во весь зріст: — Мене звуть Сібо Босі, — представився лісовий часто кліпаючи очима, — я друїд!
  І гепнувся назад на свій стілець, лякаючись такої своєї сміливості.

  Щось захопився друїд зі своїми роздумами про гівно та життя, сидячи на сходах. Тільки-но з'явились вороги на містку, то враз Сібо підхопився, згадавши, що вони у лігві ворогів і ця група має ще допомогти йому виконати його місію. Підбігши трохи ближче до Хмурого, чий факел запалював красу ельфійки, але лише заважав роздивитись ворогів, Сібо промовив "Вранішня Тиша" та, зосередившись на своєму списові, відкрив внутрішній доступ до магічної сили та звільнив її у бік своїх союзників. Зі списа по стінці печери побігли три стрічки темнозелених листків, що зростаючи подібно зміям, наблизились до людини та ельфів, обплітаючи їх повністью. Інший край списа випустив ще одну рослинну стрічку, що вже огорнула ковдрою листків та навіть квітів гнома Босі. Кроки загону стали тихішими, їх сліди не залишали відбитків, а самі вони стали ледь помітними, бо магія підвлаштовувала їх відтінки до фону немов геконів.
  Гном зробив пару кроків назад та розчинився в темряві сутінок факелу, який якраз падав з випущених рук Бодомару.

  Знову гучна бавовна поруч. Цей раз Бар вже і гривою не здригнувся. Не знав він, що той синій нащадок драконів вміг виробляти, але це було видовищно та дуже голосно. Але щоб допомогти чародію, йому треба прорвати цю нову навалу білих волоцюг.
  Жрець відчув кров на собі. Але не свою. Це була Тарасова. Колега не дав часу на зволікання і кинув заклинанням відповідь у мертв'яка, але видно від поранення трохи схибив, бо скелет встояв. Лють охопила Барілко і він підкопнув щитом цього кривдника і з силою штовхнув його на власні магічні шипи. Враз той осипався в кісткову муку. Кентавр пустив летючий спис на вільне місце і атакував ним стрімко в саму черепушку іншого скелета-воїна, що стояв у нього на шляху. За падаючими рештками він помітив, як драконоїд чкурнув за паркан в бік мосту, а за ним біг інший. Пробивши собі шлях, Бар підстрахувався примарним списом, щоб побігти за Сетом.
  Жерці пірнули вправо, відкривши собі драконородженого та ще одного ворога. Барілко поспішив підбігти ближче до товариша, щоб допомогти пораненому в цій битві. Тепер їх було троє проти двох. А за лисою черепушкою виднівся бій Юзівзі. Кентавр підбадьорливо посміхнувся, перехоплючи подих і готуючись до бою:
— От ми і наздогнали тебе, Громе, — кивнув напів-кінь, міцніше стискаючи списа.

  Звільнені тварини пішли вперед, але Сібо не пішов за ними. Спочатку він гадав, що варто йти як перекладач позаду них. Але ж ці тимчасові союзники складатимуть авангард і приймуть на себе перші удари. Керуючись своєю минулою цікавістю, безбородий друїд уважно розглядав варґів допоки спілкувався з ними та вивільняв. Він думав, що це звірі, це лісові істоти. Але поклик звіра в середині нього не давав натяків на можливість перевтілення в цих тварин. Або Сібо занадто ще слабкий для такого тіла, або ж... Жахлива думка сяйнула в його голові. Ці тварюки монстри. А він так безпечно і хамовито почав авантюру в спілкуванні з ними, вважаючи їх просто голодними хажаками, яких приручили гобліни і прикували тут охороняти.
  Поки решта пішли за ворґами, полишивши Босі у своїх роздумах, той вирішив оглянути цю печерку-лігво. Можливо щось дасть йому підказку на рахунок ворогів, які їх очікують, чи їх можливу кількість.

  Щось прогриміло звідти, де вони щойно з вершником Тарасом були. Аж так гучно було, що Барілко навіть на диби підскочив від несподіванки. Коли спалах розвіявся, то по синьому відблиску світла зі списа кентавра, можна було впізнати Сета. Його якраз щойно шукав Бар, загубивши в тумані битви, коли той побіг до будівлі. А він виявляться от як! Таке витворяє! Хоча бій ще не закінчився і поміч йому не завадила б. Напів-людина махнув своїм списом і підкликав подумки друге, щоб вдарити піідйшовшого через його майліківські кілки скелета.
— Отримуй, купа кісток! — тримаючи щит для захисту, випадом відправив свого списа Бар, мимоволі засліплюючи себе блакитним сяйвом з нього.

  Майбутній лідер клану Теремпус стояв з нудьгою в погляді. Цього дня він очікував три роки, відколи їх табун оселився в цьому королівстві та вони дізналися про Браму-​В-Скелі від місцевого населення. Поклявшись іменем Майлікі, він тяжко тренувався задля цього дня, аби проявити себе перед кланом. Саме ці десять днів мають вирішити його долю. Білі жеребці були в пошані у дівчат, та й серед люду. Але серед воїнів Теремпуса кентавр з білим задом важався слабким коником. Тому Барілко робив високу ставку на печеру Спокути. Це був його шанс не лише піднятись в очах одноплемінників, а й можливість викликати вождя, його вчителя Терехана, на чесний двобій. Лишилося вийти живим з пекельного місця і він зможе отримати почесті, про які мріяв. Тому він прийшов з впевненим поглядом молодого вождя, але ця черга і організація тягнеться вже дуже довго...

  Розирнувшись довкола, Барілко оцінив прийдешних "учасників". Він чув, що всяке оторобло трапляє до печери Смути, але він не думав, що їх буде... так багато. Вони всі слабкі,. І дня не протримаються. Дивний народ ті люди. Така священна традиція і так нехтувати нею. В їх клані вождь особисто б очолив загін кращих бійців, якби Теремпусам загрожувала подібна загроза. Воїни б мали за честь навіть загинути в такій авантюрі. А тут! Фі!

  В цьому плані Барілко був задоволений своїм загоном. Принаймні ця різномастна група виглядала зухвало. Кентавр не збирався допомагати слабким, бо такі мають загинути. І Бар був достатньо впевнений у своїх силах, але, тим не менш, тягарі йому не були потрібні. Він торкнувся свого талісмана на шиї — такий же білий, бо був особисто ним вирізаний із ікла, медальйон з профілем єдинорога, і звернувся до Майлікі. Чи то богиня його почула і відгукнулась до нього, чи то синя луска добре виділялась на фоні решти непотребу, що не могла оцінити честь, яка їм випадає. Але отак Барілко знайшов собі групу. Кремезний напіворк та ящір його порадували, а на дрібноту Бар навіть не звернув уваги. Організаційний процес почав йому вже дійсно допікати...

  Як мурав'ї вся ватага нежиті спрямувала в бік Баріловської групи. За роєм білих голів вже не видно було ні Варґуза, що бився десь за каплицею, ні Юзівзі, яка лишилась позаду них, тримаючи оборону містка. Лише Тарас та Сет стояли поруч і приймали бій від наступаючих сил ворога, що все звужував та звужував коло навколо них. Відвівши руки в різні боки, що тримали списа та щит, Бар відкрив цьому печерному світу свій талісман з профілем єдинорога, що висів на шиї. Вдихнувши повні груди, він звернувся молитвою до божественного початку своїх сил:
— Шануйся господиня лісу, Майліка, — громовим голосом почав син племені, — та поділись, будь ласкава, силою своєю! Хай згине нечисть, що стане на твоєму шляху! Майліки! — завершив Бар, вдаривши списом перед собою в землю. Світло, що підтримувалось на гострому кінці, наповнювалось силою і удар звільнив цю енергію, розкинувши великою хвилею навколо, що поглинуло всіх найближчих скелетів. Якби в їх чорних зіницях можна було б щось розгледіти, то це був би страх. Бо враз частина з них розвернулась від кентавра, збираючиь навтьоки.
  Користуючись цією перевагою, даною йому роками вірного служіння своїй богині, Бар гукнув до Тараса:
— Гей, колего жрець, сідай, — кентавр підігнув задні ноги, опустивши крупу, щоб дуергар міг залізти на нього, — треба допомогти Варґузу!
  Дочекавшись Тараса, що вліз в сідло, ухиляючись від атак скелетів, Барілко думав галопом ринутись в бік гладіатора, що вже приймав бій з своєю купкою мерців, але з того боку їх обступило багато мертв'яків, тому довелось бігти в бік Ю. На ходу він звернувся до божествених сил та попросив зброю "Гнів Майліки!", – вмить з'явилась копія списа, що тримав Бар, але в повітрі, примарний, і набагато вишуканіший. Взмахнувши своїм списом бігучий білий кентавр направив свою нову зброю в атаку на скелета, одного з тих, що до цього обступали дварфа з півдня.

— Не даремно я рахував могили, — вигукнув Бар, піднімаючи своє світило над головою і роблячи колові оберти ним, — тут їх десятка зо три! Якщо я правильно рахував могили, — двома стрибками він дійшов Сетрекхара, намагаючись охопити поглядом усіх товаришів цієї місії. Когось не вистачало. Барілко вже так звик до ваги Юзівзі, що не помітив, як та зійшла з сідла на своїй "станції".
— О славетна Майлікі, даруй силу та міць моїм союзникам! — жрець продовжував взмахувати своїм списом і поступово вказав на трьох побратимів, що стояли поруч і вже готувались прийняти загрозу. Кентавр звертався угору, в темряву, і вона відгукнулась, — усі троє охопились ледь помітним золотим світлом, що дало знати її волю.
— Тримаймося разом! — Барілко все ще очима намагався знайти Ю, допоки від містка щось не полетіло в скелетів і ледь можна було розглядіти маленький силует.

— Ти маєш мій дозвіл, — примирливо відгукнувся Барілко. В середині себе він зрадів, що вже хтось ставиться до нього як до вищого рангу. Кентавр почав знімати бригантину з чучела. На його погляд вона якраз має закрити його людське тіло, яке більш вразливе до ушкоджень.
— Ми кликатимемо тебе Ю, бо так простіше, — очікувальним поглядом він обвів решту, він і сам представився скороченим варіантом свого імені. Юзівзі виглядала як такою, яку якраз можна посадити на свій кінський тулуб і посилитись в бою.   Не хотілось би, щоб вона спробувала перерізати горло кентавру-жрецю, тож варто спробувати з нею найперше налагодити контакт. Та й дівочі істоти зазвичай пищать, коли бачать білу шерсть Барілко. Навідміну від його племені, для яких це ознака слабкості. Власне, вірний служитель Майлікі став жерцем лише через те, що колись якесь дівча припустила, що такий красивий кінь (Бар простив їй це необачне порівняння) має бути якимось жерцем. Мовляв всі жерці носять біле. Барілко був вдячний тій дівчині, оскільки шлях жерця зробив його набагато сильнішим з того часу. Але це також не відбулося без його покровительки, самої богині Майлікі! Тим часом в загоні виявився ще один жрець – дуергар Тарас.
  А поки Бар вовтузивзя з одяганням, в його голові само собою стало відомо ім'я синього ящера.

  Безбородий гном проігнорував протягнутий йому смолоскип, бовкнуши:
— Йдіть позаду, — маленькою руцьою Босі навіть відштовхнув на пару кроків цього величезного бійця, та додав пошепки: — Ми бачимо.
  Потім Сібо повернувся до "песиків" та вторив слова їх нової знайомої, котрій дісталась важлива роль, зкомандуючи від її імені:
— Velika pani movyt' vam, — гном знову звернувся до схованого в собі сміливого нахабу для відтворення потрібного тону, — chtob veli ee vpered, pir budet vam!
  Друїд вказав їм шлях вперед далі по печері. А потім, здогадавшись про щось, схилився у поклоні перед Валрел, та похапцем побіг визволяти прикутих ланцюгом дворгів. Напруживши свої м'язи, Сібо хвилюючись пожалів, що так безсоромно поквапився Бодомара відштовхнути замикаючим, та дьоргнув за залізний прут, упираючись ногою в сталагміт.

  В печері була темрява. Ведмідь відчував псів все ближче і ближче. Але це були не ті вовки, про здогадку яких пустив Сібо в своїй голові, це було дещо гірше. Це був запах воргів. Принаймні в отих двох, що були найближчі. А це значило, що клан цей не з пустячкових.
  Коли Сібо жив з гоблінцями, то він чув, скільки мороки в них йде на приручення і догляд за цими істотами. Але в того клану воргів не було, оскільки він був заслабкий. Власне тому їх пізніше захопили вже орки, у яких була зграйка своїх воргів, от там йому вже пощастило з ними познайомитись. Ну як познайомитись. Познайомитись з прибиранням їх вольєру, бо його статус як полоненого "майже гоблінця" дозволяв лише чистити клітку та прибирати їх відходи. І той сморід Сібо босі добре запамятав, а нюх ведмедя не лише нагадав про це, а ще кратно підвищив всі нюанси цього запашного букету. Чоний ведмідь встряхнув своєю мордою в знак скривлення.
  Крім оцих от фактів друїд мало вже щось пам'ятав. Йому захотілось розглядіти їх. І хоча відраза до цих істот коливалас ьбіля смертельної огиди, все ж це були звірі. Тож вбивати йому їх теж не хотілось. А тому...
  На очах чорне хутро почало зникати, а тіло зменшуватись. На місці страшного лісового звіра постав безобородий гном. Сібо в своєму тілі одразу відчув шалену слабкість. Рани, що він отримав від чотирьох списів за рахунок друїдської рани затягнулись, але з'їлу шалену кількість сил його власного фізичного тіла. Болі стали проявлятись в тих місцях, де побували ці знаряддя для вбивства, гостро колячі на внутрішні органи та кістки. В руках за іронією долі гном тримав аткий же самий спис, але власноруч зроблений. Саме час не про воргів думати, а своїми чарами зцілити стомлене тіло.
  Гномські очі розсіяли туман темряви і малий Босі побачив цих гоблінських собак. Користаючись коротким збентеженням свого супроводження від перевтілення назад в гнома, Сібо звернувся до паладина:
— Пане Бодомаре, тут декілька голодних звірів, які дуже хочуть скуштувати м'яса, — Сібо не встиг злякатись своєї наглості звернутись до цього чоловіка, бо в голові була дитяча аплікація із різноманітних думок, з яких він намагався скласти план дій, — не знайдеться у вас дкілька шматків для них? — люб'язно закінчив Сібо, а потім різко перейшов на гоблінську, додаючи в голос нотки і словечка, які Сібові не були властиві від слова в-з-а-г-а-л-і:
— Shavki, anu pali nyc, — властно почав друїд, — ya vam novyh khozyaeb privel! — безбородий гномик вказав на парочку ельфів, що стояли поруч.
  Про себе ж гном сподівався, що його експромпт спрацює, бо він не був певен, що варги взагалі розуміють гоблінську, але знав, що ті розуміють мову сили. Сібо двічі кліпнув очима в бік Келагара та Валрел, які і надихнули малого соромязливця на таке подвійне превтілення: із ведмедя в гобліна-забіяку.

  Гном Босі звик, що його не помічають, бо будучи безбородим він скидався на хлопака, що стоїть в юрбі дорослих та з роззявленим ротом намагається уловити суть того, що відбувається. Але цього разу сидів великий чорний ведмідь замість малого гнома, і такого дужого звіра важко було не помітити, до того ж коли він тебе перед тим облизав. Тим не менш, Валрел, нова знайома візкової компашки, це не бентежило. Куди більше її хвилювало, куди гоблінці поховали її речі і що з ними зробили.
  Маленький хвостик Сібо заворушився радісно вітаючи іграшку, що літала в повітрі навколо ельфійки. Тварину, якою став Сібо, не турбувало, що це не іграшка, а зброя. Головне, що воно блищить на сонці та стрибає у повітрі! Вгамувавши пориви погонятись за ятаганом, чорнолапий звернувся знову до своїх ведмежих здібностей в пошуках можливої загрози та покинув це дійство. Нюх привів його назад до печери. Пахло собаками, чому друїд дуже зрадів, оскільки це звірі, а не якась клята нечисть. але й одразу засмутився, оскільки пригадав, що гобліни ловлять вовків та тримають їх потім в жахливих умовах, щоб цькувати надалі на своїх ворогів! В новій проблемі Сібо вирішив звернутись до іншого друїда, до Якова, якийсь чомусь не доєднався до знайомства з дівчиною-полонянкою.
  Вже натренувавшись спілкуватись зі своїм колегою за цю годину у формі звіра через друїдські примочки, Сібо пояснив ситуацію напів-оркові.

  Гоблінське поріддя таки не ризикнуло повернутися до чорного ведмедя. І, моливо, даремно. По іншу сторону від звіра його вже чекала смерть від дитя ночі — Келагара. Сібо учуяв кров і обірване життя втікача. Цей короткий бій був показовий, його товариші доволі вправні і швидкі. У вартових не було шансів так само, як і у їх дорожної групи, що тільки й вспіли кинути списи у добродушного гнома-друїда, як були знесені силою його побратимів. З ними можна і на дракона. Але спочатку печера.
  Ведмежий писок почув ще щось. Новий запах, ледь помітний на фоні смороду, що нісся від життєдіяльності зелених почвар. Чорне створіння приєдналось до паладина та спритника. Підійшовши, Сібо в тілі тварини почав писком розкидувати різне сміття. Віднайшовши полонянку, він почав її облизувати, чим привернув увагу до знахідки решти учасників їх групи, що вже прислухались до тихенького стогіну.

  Велетень часто забував, що на його шиї сидить Хукір. Чи то вістря кинджалу лоскотало мозок орка, чи то дитяча натура Вукса переключала його увагу з події на події. Але про свого товариша, якого він ніс, орчок забував. Тож забув він і зараз, розкинувши свої ноги в боки і усівшись навпроти жінки. Очі Ольги порівнялись з очима Хукіра, але не помітила того, бо була зачарована читанням книги. Допоки не стало піздно, пан Доранте (поважний в певних колах і особливо на шиї у свого товариша Вукса Книги) вирішив прикинутись каптуром і охопив голову орка руками, прикривши своїм одягом і руків'я кинджалу, що стирчало із потилиці. Для такого чудернацького орка було б не дивно мати і відповідний по дивності капелюх чи головний убір.

  Ведмідь почалапав в бік печери. Сібо уважно спостерігав за своїми побратимами. Невідомо скільки цієї погані ховається в печери і тому варто напрацьовувати взаємодію в бою вже зараз. Коли вони зустрінуться з драконом, то ця група має працювати злагоджено, як вироби гномів-жерстянщиків! Тож для себе Сібо вибрав роль, що переріжить втечу цих вартових. Якщо якесь мале гобленя надумає побігти в печеру і попередити про їх групу, то враз отримає на горіхи від чорного звіра, ким гном Босі являвся зараз. Та й отак у сторонці він може краще побачити, як саме поводять себе в бою нові товариші. В засідці на дорозі його увагу зайняла раптова атака та перевтілення у ведмедя, тож все що він дізнався про них — що вони можуть швидко діяти, рубаючи та палячи на своєму шляху ворогів. Проте він відмітив поміч, яку вказали Яків та Бодомар, що перші зреагували на поранення гнома.
  Проте той раз була засідка. Треба було реагувати на загрозу та вони не знали, що одне від одного очікувати. Зараз же вони самостійно прийшил до лігва ворога і їх перемога та життя залежатиме від взаємодії. Так само буде і як вони прийдуть до дракона. Але ставки тоді зростуть ще вище, тож група має проявити свою міць і силу. Вона має загартуватись в цій місії. А Сібо буде допомагати, як він завше робив. Ці мандрівники теж стануть на шлях Баервана! Не свідомо будуть продовжувати настанови могутнього бога лісів та пригод!

  Хукір дуже здивувася, зустрівшись поглядом з Вуксом. Він власне його шукав, але не очікував, що їх голови будуть на одному рівні. Ба, навіть Вуксік був нижче! Але все через те, що той був на карачках. Скориставшись такою зверхністью, поважний карлик Доранте взяв друга за вушко і як винувате мале дитя повів його. Повів до шинку, де їх чекало питво і постіль. "Гоблін" Книга заслужив цю нагороду. На думку спритника Вукс заслужив нагороду в першу чергу за те, що Хукір не злетів з його шиї!
  Дійшовши до будинку з надписом "У Зота" карлик відпустив вухо і натомість простягнув оркові золоту монету.
— Тримай, Вуксі, — і поквапився додати, — але решта наших грошей у Зрадіка, тож за все розплачуватиметься він! — насправді Хукір сподівався, що поцупить кухоль з монетами у ординця і як мінімум віддасть його Гару. А о тплатити в шинку Хукір не збирався, бо негоже справжнім піратам розплачуватись за питво!

  Смерділо і тут зеленим гоблінцем. Свіжа тушка була десь сбоку, за кущами. З Яковом ведмежа подоба Сібо вже найшла спільну мову, тому гном лаписьком вималював перед колегою друїдом нехитрий символ:
— 👺
  Ведмідь не ревів, щоб не привертати до себе уваги. Коли Яків поглянув на символ, а потім на Сібо Босі, то чорна тварина повернула морду в бік, де їх ворог ховався, вказуючи напрямок до нього. А потім додатково кігтем провів лінію, що означало кількість охоронців — один.
  Авжеж, Сібо міг би самостійно побігти в кущі та розгризти мале шкідливе створіння навпіл. Але лісовому гномові потрібні були справжні бійці, які зможуть допомогти йому побороти дракона, тому він хотів побачити, як діятиме ця група. А також показати, що і він корисний, не лише списи ловити може.

  Ведмідь Сібо встав на задні лапи, а передніми сперся на стовбур дерева, до якого на мотузці був захоплений в полон силками Бодомар. Ведмідь в середині гнома Босі хотів повалити дерево і врятувати товариша, коли як свідомість самого друїда перевершила тваринячу і вчасно зупинила виконання такого злочину. В світогляді Сібо Босі цінність життя дерева була на гілку вище якогось людиська паладина. Філософську суперечку в голові лісовика перервав ельф, що вправно вскочив на те дерево та просто обрізав мотузку ножем. Все ще коливаючись в своїй цінносній шкалі, ведмідь не зметикував підставити чоловікові своє м'яке хутро для падіння.

***

  Яму ведмежий нюх друїда визначив одразу — сліди гоблінського поріддя різко обривались і чомусь розходились в боки десь з метр вліво та вправо. Сібо сповістив їх імпровізований загін гучним ревом, на пару миттів запізнившись за попередженням Дальдарина. Ох вже цей спритний ельф! Гном Босі був задоволений, що в їх групі є такий швидкий на реакцію на загрози ельф. В голові у ведмедя прорізались спогади, що перед тим, як в його гномську тушку полетіло 4 списи, один гоблін впав на деякій відстані від Сібо. Вже тоді ельф зреагував на загрозу і допомагав її подолати. Ставлення до чародія покращилось ще більше від ранку, і захоплення ним порівнялось до рівня ставлення до Якова. Це був величезний крок для Сібо, котрий не звик довіряти міським істотам, знаючу їх гнилу сутність, жадібність, а головне жахливе поводженням з святим лісом!
  Ведмідь обережно надавив лапою в те місце, де мала починатись пастка. Земля під цим тиском прогнулась, м'яко облітаючи форму лапи. Впевневшись, що прямо йти не можна, Сібо обійшов замасковану пастку разом з іншими.

***

  Дійшовши до печери, ведмідь не відводив носа від землі. Запах зеленошкірих гобліноїдів вже відбилось у пам'яті чорнохутрого звіра і він легко розпізнавав їх слід. Тож очікуючі, що у печери має бути якась охорона, Сібо почав уважно обстежувати територію навколо, слідуючі за своїм носом.
  Друїд Босі зловив себе на думці, що у тілі тварини його розуміє лише Яків, і що таким чином йому комфортніше спілкуватись з цим товариством по перевезенню візків. Такий вже Сібо був сором'язливий і не охочий на балаканину.

  Когда Мурадёр с Тиарроном ещё только отходили от камеры, не закрыв её по просьбе Момманоа, фиолетово носый подумал, как же они всё-таки беспечны. А главное насколько становится в их компании он таким же! Если бы не сработали инстинкты при дурацкой попытки открыть люк, то вполне возможно, что он был бы уже без руки!
  Холодной водой окатило его то происшествие. Когда он лежал у той плиты, прикидываясь без памятства, он думал. Вся эта история сразу веяла страшной мистикой. Но даже в грозу под проливным дождем на этом острове с призраками лёгкость круглого плута и беззаботность и любопытство золотоглазого тифлинга меняли отношение Момманоа к происходящему, как к некоему весёлому приключению. Но странно, ведь Ноа считал, что его товарищам пришлось всю жизнь также чувствовать над собой угрозу опасности. Полукровка, будучи чужим среди хобгоблинов, с которыми рос, будучи чужим среди людей и других рас, среди которых работал и жил, Ноа всегда чувствовал на затылке зудящую опасность. Охотники за головами, наёмники, рыцари чести, в конце концов кровный вражеский легион — всё представляло для Момманоа опасность. Только благодаря дару, доставшемся от родителей, а также умению приспосабливаться к ситуации и навыки общения, чему научила его мать, Ноа мог ещё жить в этом мире. Но в сердце у него был отпечаток страха вечной угрозы. Поэтому он оставался всегда на чеку, хоть и прикрывался иллюзиями разношерстных образов.
  Смотря им в след, Момманоа дивился их настырной неуязвимости. Колдун Тиаррон с его длинным носом любопытства, несущим его вперёд, и отсутствием приличных навыков ближнего боя наверное давно бы помер без Мурадёра. Толстый бородатый плут был искусным и опытным бойцом, да впрочем во многом он был умелым. Наверное он прожил уже достаточно столетий, чтобы считать свою жизнь пустяком. Иначе как объяснить его рвение идти напролом не считаясь с возможными опасностями? Нет, друзья Ноа явно не имели тот же след угрозы в их душе, или давно уже смирились со своей погибелью. Когда хобгоблин позвал их к себе, услышав битву, он всё-таки не верил, что те послушаются плана. Хотя обычно это прерогатива самого Момманоа забывать план и действовать на своё усмотрение! Считанные мгновения он ждал, что они прибегут и он сможет их прикрыть своим кислотным заклинанием.
  Но они всё не бежали. Был слышен бой, но не какие-то приближающиеся шаги. Момманоа уже собирался позабыть свой страх и план для сохранения их жизни, и просто побежать к авантюристам на помощь. Однако не судилось свершиться этому действию, ведь с другой сторон туннеля вылезло морское чудище. Ноа отправил ему свой подготовленный кислотный привет, а также вернул на место свою отвисшую челюсть. Пятясь назад Ноа крикнул:
— Не бегите, тут тоже враг! — хобгоблин достал свиток из подручной сумки. Он ему случайно достался за одно не очень приятное дельце. Держал на крайний случай. Смертоносные тентакли и тупик позади его спины выглядели именно таким случаем.
  Свиток Хаоса пустил сгусток энергии, на ходу преобразующийся в ледяную стрелу, летящую в уязвимое место пробудившегося врага. Момманоа порадовался про себя, что дварф предусмотрительно закрыл двери и эта тварь не вылезла во время их отдыха. Свиток истлел в руках у Ноа, отдав всю магию в заклинание, хранившееся в нём, а сам хобгоблин достал меч и щит, готовый разить щупальца, что вот-вот догадаются вырвать решетку и подобраться ближе к его тушке.

— Вукіііі, — почав гукати товариша маленький пан Доранте, — йди до лікаря Гару. Він не буде ображати тебе, — карлик побіг за Вуксом, аби не трапилось нової біди, бо здоровяк іноді міг вчудити щось, — поштампує та залатає тебе, а далі хильнемо по чарці. Га? Вертайся до нас, Вуксіку!
  У Хукіра вже геть з голови вилетіло, що треба чиюсь там доньку рятувати, знайти якихось двійко людей-відлюдьків і розпитати про щось з того. Смачно поїли, розважились, покатились верхи на зміюці — день вже вдався! Ще й грошиків накинули! Аби зараз лишень вспіймати власну земну шхуну на ймення Вукс Книга і можна йти святкувати чудовий день назад до шинку!
— Зоте, шановний паничу, накрийте нам, будьте ласкаві, — на льоту карлик махнув рукою шинкареві та намагався виглядати максимально доброзичливо, хоча те, як він вишкірився, скоріше можна було сприйняти за загрозу життю, — столик на нашу компанію! Як не як, врятували дах вашого завєдєньєца!
  Про те, що здоровий орк пройшовся по тому закладу ногами, та й ще й був власне причиною, через яку до даху шинку прилетіла віверна, Хукір звісно ж промовчав. Й далі побіг за власником штурвально-потиличного кинджалу.

  Вельмишановний (в певних колах) пан Доранте висунув свого носа з-під каптуру, який вочевидь він не знімав, бо кому то треба дотримуватись правил пристойності в звичайному генделику? Ясно, що не Хукіру! Карлик вдихнув на повні маленькі груди аромати їх столу. Підсунувся ближче, щоб дістати і взявся за прибори. Насамперед Хукір підсунув до себе тарілку борщу та рясно наляпав ложкою сметани поверх. Взяв одну пампушечку, змочив її в червоній жижі, став плавно перемішувати сметанку. Після чого відправив те змочене тісто до рота, смачно плямкуючи. Потім взяв другу пампушку, ложку з залишками сметани, та прийнявся вже за сам борщ:
— Щоглу мені в сраку! — вилаявся пірат, ласуючись борщем та поглядаючи за тим, як дварф сварить Зрадіка, — смачно то як! — ложка не акуратно зачерпувалась, тому частина борщу була вже на столі, — а дідько нас занесло в цю морями забуту бухту? Як воно зветься то, га? — Хукір оглянув своїх друзяк. — Наче Кенделик? Нє? — не переставав жувати карлик, тягнучи ще ручку до свого кухля.

— Ану, віддай! — Хукір відреагував на поклик Зрада і відібрав у того кухля, — зара назбираємо на питво і повернемось далі пиячити, щоб мені провалитись на цьому клятому місці! — карлик топнув ніжкою прямо по пиці мертвої тварюки.
  Вишукуючи серед монет золоті, пан Доранте (шанований вже і у містіі Келделі як один із вбивців віверни) почав набирати до кухля їх здобич:
— Хей, гляди як треба, — покликав малого орка спритник, кидаючи вже срібні монети в келих, — тримай, нагрібатимеш, щоб потім було чим розплатитись. Але, дві шхуни мені в бухту, злий буду, як що тойво шинкарю не дасть нам питво за безцінь! — пан Доранте пам'ятав своє приниження перед Зотом, коли Вуксік вирішив поклонитись з наїздником на голові. Хукір всучив кухля назад Зрадові, поцупивши 6 золотих монет. Дві він взяв собі за них з Вуксом, бо тож вони накликали на себе літучого змія, а без них нічого б і не було!
— Тримай, Гаре, — 4 золотих Хукір простягнув двергові. Нє, не те, щоб Хукір збирався віддавати бороданю гроші, але Вуксі був у паскудному стані, а за свого кращого друга Хукі Доранте переживав, і лише Гар тут міг допомогти, підлікувати, — це за той смачний борщик, що то ти грошики віддав за нас.
  Решту монети, що Хукі доручив варварчику збирати, він планував поділити "порівну".
— Але, — додав Хукір, скрививши свою некрасиву пику, — змусиш нас перед кимось ще вибачатись, то води темні лиш знають, скільки від твоєї бороди на ранок лишиться волосся!

  Ведмедик Сібо йшов мовчки. Йому було притаманно ходити мовчки по лісу, бо зазвичай його супутниками були лише звірята. Та й загалом Сібо не особливо виділявся у спілкуванні з розумними істотами, тому мовчанка була для нього звична на випадок отаких от компаній із шукачів пригоди. Але в цьому випадку Сібо був чорним ведмедем, який йшов за своєю здобиччю. А ведмедям краще не гарчати, бо весь обід розбіжиться. Може й варто б було, щоб гоблінське м'яско розбіглось, бо може тоді пощастило б врятувати тих двох невдах, яких взяли у полон ці зелені розбійники. Зеленими вони були за кольором шкіри і до лісу ніякого відношення не мали. А оскільки Сібо з ними жив, то знав, що ці малі нещастя дуже ліс не поважають. І хоча йому іноді було шкода їх, бо така раса рабська намагається виживати під гнітом тиранів накштал орків чи то медвежатників, але все ж вони були вороги його дому — його лісові.
  Отак, занурившись в спогади перебування в полоні у гоблінів і свого відношення до них, Сібо Босі своїми мохнатими лаписьками йшов за своїм нюхом, що вів його рівно по стежині. Допоки не почув раптовий хруст перед собою від Бодомара і наступний за ним коментар від підбігаючого Якова...

  Делать ставку на то, что после отдыха в мышцах прибавится что-то, что поможет открыть дверь, которая быть может веками тут не двигалась и природой всё тут обросло и заклинило, — было опрометчиво. Хобгоблин упёрся ногами и попытался рывком сдвинуть дверь с мёртвой точки. Он вспомнил, как с лёгкостью получилось сделать это у плута. Наверное, дварф открывал за счёт своего веса. Момманоа попытался в точности повторить движения Мурадёра, перенеся центра тяжести за счёт упора ног.
  Что же таится внутри камеры? — пронеслось в мыслях Ноа.

Що думаєш, Сібо?
  Гном знав, що друїди можуть розуміти мову тварин. Але на це їм треба звернутися до магії природи, або роки практики. Гном прожив більше за напів-орка і вже вмів взаємодіяти з маленькими лісовими тваринками, а ось на рахунок наявності таких же вмінь у Якова Сібо сумнівався, як би той друїдо-жрець до цього не проявив себе. Відповідно, зважаючи, що Підмогильний цілком безпечно і впевнено спілкується з перевтіленим звіром, то робив він теє не вперше, а отже потрібною магією володів. Тим не менш, ведмідь не відчував в Якові наразі присутніх чар, а відповісти йому якось було треба.
— М-О-Ж-Л-И-В-О, — клишоногий Босі незграбно виклав гіллям та листям символ друїдський перед Підмогильним, що виражав невпевність думки. Якщо цей молодий напів-орк проявив вже ті здібності, які помітив в ньому СІбо, то отже і друїдську мову мав би знати, бо то є мова істинних захисників лісу — друїдів. І не потрібні ніякі слова ніяких мов, коли все, що треба для спілкуавння між друїдами — то краса і дари природи.
  Гном Босі був малий і сором'язливий, а тому і на зустрічі зі своїми наймитами він стояв позаду всіх. Тож СІбо не особливо розглядав панів Роксікера та Холвінтера. Тим паче він їх не нюхав, тому не міг сказати напевне, що це їх тіла тут волокли.
Ведмедю, ти щось внюхав? Ану кивни мордякою, якщо зможеш знайти дорогу.
  Бієць не був друїдом, тому спілкуватись зі звіриною подобою навряд чи міг. Достатньо було того. що його не страшить такий страшезний звір. СІбо закинув підборіддя догори, а потім опустив голову додолу. Най це походило на якийсь кивок. Для путності СІбо ще проревів "Гррххх" і, не кваплячись, почалапав по знайденій стежині, з опущеним до неї носом волохатого чорного звіра.

  Кошлатий чорний звір дочалапав назад до товаришів, шукаючи іншого друїда. Яків вже не лише на словах довів, що може стати другом Сібо. Але ж орчаткою так смерділо від нього!
  Ведмідь знайшов Підмогильного схилившимся над трупом одного з гоблінів. Щоб привернути увагу до себе Сібо-ведмедик узяв та й облизав обличчя напів-орка. Тварини таким чином виказують свою прихильність, і Сібо теж хотів передати своє спасибі за поміч в бою. Але він найшов шлях, з якого пахло не лише малими зеленими бісиками, а й ще двома тілами, що він шукав перед цим. Облизавши Якова, Сібо додав:
— Уааау, — в такій пащеці будь-який звук видавався моторошним, тому гном намагався звернути на себе увагу групи менш грізним звуком.
  Впевнившись, що Яків на нього дивиться, Сібо Босі у формі лісової тварини обійшов жреця і почав його підштовхувати носом в бік стежки, що він знайшов.

  Не те, щоб Хукір не бачив, що ця тварюка вже іздохла, але на всяк додав пару уколів кинджалом своїм їй в кроваву мордяку. Потім ще разок копнув ногою їй, більше, щоби впевнитись, що та вже не ворухнеться. Став витирати кров об броню і озирнувся. Все ж, вчепившись у мотузку у розпалі битви, його таки розділило від насидженого місця на Вуксі. І зара його товариш орк стоїть десь попід хатиною. Третя рука шавноного (в певних колах!) пана Доранте ще лишалась на руків'ї потилочного кинджалу. Вона змістилась на довбешку вівернодуша та лагідно погладило. Хукір зловив очі Книги та схвально кивнув.
  Мотузка в руці карлика ще лишилась, і він посмикав її декілька разів. Довбешка мертвого літуна смикнулась в такт рухам Хукіра. Гордість малого затуманила пам'ять і він вже стояв шкірився, ніби то він сам зарізав віверну. Він діловито поставив лівий чобіт на голову монстрові і подивився на друзів. Всі вони кинулись на допомогу Вуксіку, що зустрів літуна обіймами смерті, і зараз стоять поруч. Позаду них видніються перелякані і зацікавлені погляди жителів містечка. Можна б було щось їм сказати, але пов'язка під каптуром підказувала Хукіру, що варто це делегувати, а сам він нехай і далі красується поверх вбитої істоти.
— Віщай, — ліктем він підштовхнув Гара, пам'ятаючи, що ще якихось надцять хвилин тому той його принизив і змушував вибачатись, тож час відплачувати борг: — даєш промову, капітане!

  Дотик Якова заспокоїла Сібо Босі. Ніколи в житті гном і подумати не зміг би, що якийсь нащадок оркської крові проявить таку допомогу та підтримку. Ведмежа лють, що туманом прекрила логічний хід думок, відійшла в бік. І лісний гном замислився. І справді, є ще десь гобліни. Вони тут ошиваються поблизу більше доби, як мінімум, отож десь поруч має бути їх табір. А може ще одна засідка десь поблизу нишком йде в їх бік і зараз теж вдарить.
  Запах гоблінів Сібо знав добре і знову принюхався. До того ж ними смерділо повсюди. Але цей гидкий запах вже змішувався з мертв'ячим, що робило його ще більш паскуднішим. Але тварина в чорній шкурі шукала живих, майбутніх жертв. Десь поруч вони мали б бути. Або, можливо, десь ще лишився їх запах. Звідки прийшли вони, звідки віє той ланцюжок смороду, яким вони сюди прийшли...

— Ух ти ж, Лярво! — бовтаючись вже не ясно на чому тільки й вигукнув Хукір До-ра-ра-ран-таючись. Тварюка таки змогла клюнути кращого друга — Книгу.

  Вхопившись за руків'я кинджалу, спритник здивовано виявив, що він дістався — це був кинджал не з потилоці Вукса, а його власний, Хукірський, що він колись підрізав у одного пірата, бо видавався Хукірові достатньо цінним. Малий пан Доранте вважав, що цей кинджал побував не раз в чиїсь спині. І кров із нього так і сочиться слідом із кільканадцяти трупів. Тож раптово вирвавшись з-за пояса, кинджал вирішив поповнити собі колекцію новою цілью — оком віверни.
  Штурвал не гоже лишати без керування, тому гукнувши handius! на руків'ї потилочного кинджалу з'явилась третя злегка прозора рука Хукіра, що дала невелий тиск на кинджал, повідомляючи Вуксові, що його малий товариш досі з ним.

  Ситий карлик, що взяв собі за прізвище Доранте, штурхонув легенько Вукса, і той автоматично підставив йому руку для допомоги. По ній спритник видерся тому на шию та й вмостився там, вхопившись за рукоять кинджалу, що стирчав з потилиці. Взагалі-то цей атрибут головного убору заважав Хукіру зручно сидіти на шиї у товариша-орка і лише іноді допомагав скерувати його голову в бік, де вимагалась реакція чи увага на нові події. У Хукіра Доранте були тоненькі ніжки, що швидко втомлювались, тому він любив користуватись ногами Вукса і віддавав перевагу такому транспортуванню. В принципі користувався карлик і м'язами орка.
  Пірат нахилився до вуха Вукса:
— Оцей-во добродій не знає манер і як треба проявляти гостинність, — обережно, тримаючись за рукоятку, Хукір повернув голову здорованя в бік корчмаря. А сам защебетав до Зота вголос, випрямивши спину:
— Чи бува ви не чули, що нас терміново викликають рятувати улюблену донечку цього містечка? — зашкірився собі під каптуром Хукір, — та й як ви гадаєте, чи не буде корисніше, щоб ми чимдуж звідси пішли, щоб до вас линуло купа клієнтів, які будуть купляти все підряд, аби лишень почути від вас байки, що тут витворяла така цікава компанія авантюристів? І з яких причин вийшов з вашого шинку їх улюблений староста з засохшою кров'ю під носом? — пам'ятаючи, що один колєга йому вже винен в парі 5 монет, пірат аж ніяк не збирався відплачувати корчмарю за його послуги. Аж ніяк не по-піратські теє.

  Поки гора малоконтрольованих м'язів практикувала обійми з дівчиною, Хукір користувався можливостью закріпитись на морді потвори. Він зав'язував накинуту мотузку у морський вузол. Роки досвіду вправно впускали кінець в нові петельки і от вже мотузка закріпилась на віверні в мертвій хватці. Опустивши позад себе руку, пан Доранте витягнув решту мотузки зі свого рюкзака, закріпленого у орка на спині, та й скинув вниз до решти побратимів.
— Вуксику, та біс її знає, — відповів своєму штурвалові карлик, напружиючу пам'ять, — отак думаю десь вузлів з вісім мабуть, що буде.
  Спритник одною рукою тримався за руків'я потилочного кинджалу, іншою тримав мотузку і намагався різкими ривками скерувати мордяку, щоб її випад не влучив в них з Вуксом. В голові вилинули кадри зі сну "Як приборкати віверну".

  Жалібним воєм супроводив Сібо погляд на мертвих коней. Смуток відобразився на великій чорній морді, поки залишки тварин відтягали хлопці в бік з дороги. Але покидати подобу ведмедя друїд не збирався. Вороги могли ще десь причаїтись, треба зберігати пильність.
  Тіло грізного звіра схилилось над двома трупами. Сібо Босі хотів визначити за ранами і свіжістью трупів, скільки ці бідні коні тут вже пролежали. Закінчивши огляд, ведмідь став тіла обнюхувати, — гном виконував прохання паладина. Може десь поруч лежать і тіла вершників. Або ж їх поволокли кудись в інше місце. Запах вершників мав міститись в сідлі, тож ніч тварини став нишпорити саме в цих місцях. Коли Сібові вдалося виділити окремі запахи, то він в свой подобі почалапав назад до дороги і почав винюхувати, куди ж тіла звідти відтащили.

  Розбризкаючи в усі боки своєю слиною, чорний ведмідь шукав ворогів біля стежки. Важкі волохаті лапи топтали землю, но малих гоблінів все не було видно. Шерсть на спині встала, — Сібо відчув магію, що випускалась позаду нього. Магію руйнування, магію, що знищило не одне дерево, не одну істоту — магія вогню. І хоч кастували цю магію союзнику, люттю на очах ведмедя відблискнув вогонь. На мить Босі в тілі чорного звіра навіть поспівчув зеленим гоблінцям. Все ж деякий час Сібо прожив в їх товаристві і трохи знався на їх способі життя. І чудово він знав цю касту гоблінів, гобліни-розбійники, ешелон смерті, самогубці, чиє право брати те, що вони потягнуть, бо як не потягнуть, то їм смерть. І це їм зараз влаштує їх компанія.
  З новим грізним риком Сібо помчав прямо на двох падлюк, що причаїлись за кіньми, отримуючи атаки делегації возів Роксікера. З розгону ведмідь спробував притиснути першого ліпшого гобліна, що ще дихав, до землі.

  Біль пронизав тіло Сібо, привівши його до тями. Необачно було бігти отак посеред дороги до коней. Одразу ще. Біль, біль, БІЛЬ! Ще три списа влучили в невелике тільце друїда. В цю мить його свідомості сяйнула думка, що коні вже мертві. Навряд чи гном Босі зможе допомгти їм. Злість придала сили друїду, який звернувся до сили лісу, що оточував дорогу. Очі налилися кровью і обличчя почало витягуватись вперед. Броня і все тіло друїда стали покриватись чорним хутром, а тіло збільшуватись у розмірах. На морді перетвореного ведмедя розпахнулась щелепа і, затамований від болю, крик вирвався у рев. Списи, що були сторонніми для трансформованого тіла і не входили в склад екіпування, повипадали як зубні палочки з новотвореного тіла тварини. Передні руки сформувались в лаписька з гострими пазурями і на дорозі постав чорний ведмідь, що з ревінням впав на всі чотири лапи.
  Відчув якийсь сторонній магічний дотик Сібо-ведмідь. На краю підсвідомості він чув оклик Якова і десь там же закралось розуміння, що жрець-друїд допомагає йому. Розирнувшись довкола, ведмідь мить постояв, звикаючи до нового тіла та оглядаючи поле битви. Ще мить подумавши лісне створіння ринулось вліво від дороги шукати одне з тих мерзенних створінь, що вбило коней і кидало в гнома списа.

  Тримаючись двома руками за руків'я потилочного кинджалу, та вчепившись обома ніжками в шию Книги, Хукір зрозумів, що робить його "тіло". На кораблі завше хтось вартував на найвищій щоглі, виглядаючи "жертв" або якусь загрозу на обрії. Тому шановний (в певних колах!) пан Доранте зціпивши зуби та міцно тримаючись просто чекав, коли орк знайде, що шукає, та спуститсь їх до решти.

перед цим низько поклонившись старому старості — геть чолом до підлоги торкнувся (але не своїм)

  На шиї у велетня Хукір себе відчував зовсім інакше. Маючи таким чином за два метри зросту, чужі м'язи (а зважаючи до магічної пов'язки, то й чужу голову) у пана Доранте з'являлась впевненість у власних силах. Він вже дивився зверху вниз на всякий люд, не був тою слабкою нікчемою, якою всі помикають. Ба навіть більше, трохи добрішав, не зважаючи на свій скнарний характер та злий гумор. Він відчував себе на Вуксі немов на якійсь щоглі, а йому, крихітній мурашці, дали дозвіл туди вилізти.
  Ударившись чолом, карлик не розлютився на Книгу. Орк легко забував, що несе на собі малого товариша, та й загалом Хукірові треба було про себе нагадувати частіше. Сидячи за потиличним кинджалом спритник був ніби за штурвалом і вчився направляти цей корабель на ймення Вукс. А якщо сильніше надавати, увігнавши в ту напівпусту черепушку лезо на мікрометр, то орк ще може видати щось слушне.
— Вукс пропонує піти в бік лісу, бо лісничий де має бути? Пра-льно, біля лісу, — переклав слова варвара Хукір, ще досі натираючи чоло від болі. Гар таки змусив вибачитись перед корчмарем. Через Вукса, але ж таки клятий дверг домігся свого! Все ж треба йому з нами якось поратись, щоб ця компашка трималась до купи цілою і була безпечніша для оточуючих.
  Спритник скерував своїм "штурвалом" орка в бік півдня, де, як їм то було відомо, знаходився ліс.

  Зі світанком прокинувся Сібо, якраз за декілька хвилин до того, як Яков підійшов його розбудити. Малий друїд зрадів, що не сам буде вартувати ---- Дальдарин вже був на ногах, чатуючи до того з Підмогильним. Гному сподобався спів ельфа минулого дня, тож хоча вони ще не спілкувались особисто, але Сібо Босі проявляв захоплення чародієм. Принаймні цей ельф справляв кращі враження за того войовничого темного, що їхав з ними у візку.
  Довгі роки мандрів привчили гнома до певного розпорядку дня. Тож привітавшись з ельфом, спершу Сібо відійшов від табору та покликав до себе звіряток та пташок. Пригостивши їх (на цей випадок гном завше носив в своїх запасах відповідну їжу), він жестами і деякими звуками, які могли здатися сторонньому глядачу кумедними, попрохав своїх маленьких друзів сповістити його про небезпеку, якщо така з'явиться для їх табору. Залишивши отаку "сигналізацію" та покладаючись на Дальдарина, Сібо почав прогулюватись околицями табору, пам'ятаючи про пастки іншого друїда. Світанок завжди вважався гномом особливо чарівним. Він насолоджувався тою тишею природи, пробудженням її з появою сонечка, першими співами птахів. В цей час гном Босі щодня тішився прогулянкою, при цьому шукаючи різні корисні травинки для свого набору. Ще й до цього сьогодні йому пощастило із властивим лісним гномам захопленням від краси природи надивитися на бурхливі хвилі моря, вид на який відкривався біля їх табору. Тим не менш, совість Босі не дозволяла йому сильно відволікатись і лишати вартування лише на чародія ельфа та звіряток, тож він не забував і озиратись довкола, уважно виглядаючи загрозу.

***

  Зросту Сібові не вистачало, щоб побачити, чого зупинився перший віз. Напруження і бойова готовність пасажирів того візка занепокоїла гнома і він, опершись на свій спис, спустився на дорогу. Дістаючи з-за спини свій щит, він підійшов ближче. Сердце його впало додолу. Дійшовши до буйволів, йому відкрився вид на двох коней, що лежали неподалік на тракті. Чорні стріли казали друїду, що тут були чи може досі є вороги, і ці тварюки вбили цих прекрасних тварин. А чи вбили? Сібо не зміг би собі простити вагання, тому рушив оглядати коней, уважно озираючись в бік лісу. Гном мав намір подивитись, чи є хоч маленький шанс на рятунок тваринок, чи може він їм допомогти та зцілити їх. Відчуваючи небезпеку, Сібо збирався здатися до природньої лісовим гномам магії ---- зробити ілюзію ще одного себе, що так само схилилась над мертвими кіньми.

— Грхда! — від несподіванки приділеної йому уваги Сібо підскочив і відповів оркською ствердно, схаменувся і виправився: — Себто так, пане! — гном зіскочив зі свого стільця і пішов слідом за напів-орком на вулицю, про себе розмірковуючи про цього велетня і раптову зацікавленість в скромній особі в обличчі Сібо. Якби молодший брат Олсі встав на плечі Сібо, то певно і того б не вистачило, щоб перевершити зріст Якова! На хвильку Сібові стало сумно, згадавши брата, якого не бачив більше десятиліття.
  Спостерігаючи за Яковом, гном впевнився, що оцей нащадок оркської раси дійсно є друїдом. Одразу попіклувався станом вола, як вийшов з шинку, проявляючи бережність і ніжність до тварини. Сібові навіть в голову не прийшла думка, що це звична справа перед виїздом перевіряти стан дорожнього транспорту з усім включаючи запряжених тварин, віл то чи кобила. У голові ж гнома з'явилась думка, що не кров вирішує ставлення істоти до лісу і життя, а тому друїд почав симпатизувати колезі, вважаючи його за лідера їх загону. Тому він повторив за жрецем всі дії і всівся поруч. Гном звик пересуватись пішки, та й ще міг би змінити вподобу на звірину. Але як вже погодився, то й вже повилазь до возу.

  Увесь час, проведений в дорозі, Сібо сидів мовчки з дурнуватою посмішкою на обличчі. Гном не вмів поводитись в новій компанії з представниками інших рас, тому завжди перший час звикав до новоспечених товаришів та спостерігав за їх діями, час від часу вставляючи соромливе "угу". Здавалось, що друїд Босі вже врісся у возик і становив частину креативного дизайну цього транспортного засобу.
  З усього їх загону Сібо поки прикіпав симпатією до напів-орка, з яким сидів поруч, важко душучи в собі відразу на оркське коріння Підмогильного. Все ж любов до лісу та живих істот та й в цілому приналежність до друїдської культури пересилювали підсвідомі прояви ненависті до зовнішнього вигляду Якова. До того ж, більш тісне знайомство Підмогильного з Роксікером надавало в свідомості Сібо Якову статус очільника групи.
  Перший віз вибухнув мелодією. Гном Босі рідко бував у тавернах і тому рідко траплялись йому менестрелі. Але, йой, як же вони гарно співали, особливо коли виконували ельфійські композиції. Яка співуча мова! Тому, почувши спів ельфа Дальдарина, обличчя Сібо розквітло в широкій посмішці. Їх же воз йшов слідом мовчки. На буркотливе зауваження Келагара гном про себе погодився. Варто бути більш уважнішими на дорозі. Все ж їх найняли довезти провізію у Фандалін і розбійники можуть чекати за кожним рогом.

  Уже какое-то время чёрная фигура в плаще согнувшись над чем-то на коленях монотонно занималась делом. По её капюшону стекали тяжелые капли дождя, бьющего по плащу, но фигуру это не отвлекало, полностью сосредоточившись на своих действиях. Рядом стоял юноша с огненными волосами и держал над чёрным напарником щит, защищая его деятельность от дождя со своей стороны. С другой стороны внимательно наблюдал за процессом дварф, — для защиты от дождя фигуры в плаще ему достаточно было лишь объема его неохватываемого тела.
  Чёрная фигура осторожно приподняла голову:
— Почти готово, — отозвался Момманоа. Под его плащем стоявшие рядом смогли разглядеть открытую коробочку, из которого всё это время то и дело хобгоблин что-то доставал. — В документе я обозначил тебя, Тиаррон, — Ноа обращался к златоглазому юноше, — доверенным лицом Дома Сокола. Как ты хочешь, чтобы я тебя представил?
  На коленях у шпиона легиона Чёрное острие лежалое несколько листков поддельных бумаг. Они гласили, что в сопровождении двух особей некий Т, здесь Момманоа оставил место пустым, дожидаясь ответа товарища, должен явиться на остров Торн. Документ предписал некому Т и его спутникам нанять от лица Дома Сокола судно с командой. По прибытию документ передается в руки капитана судна, который через 3 дня может обратиться в канцелярию острова Торна за получением вознаграждения. Все возникающие вопросы документ списывал на срочность дела и немедленность появления такой важной фигуры как некоего Т на острове.
  Ноа снял с безымянного пальца своё кольцо для печати и стал вспоминать, как выглядел герб Дома Сокола, чтобы внести завершающие штрихи в листки официально-подделанной грамоты.
— А рога свои ты можешь спрятать или тебе помочь? — добавил уроженец Нарфелла, обращаясь также к Тиаррону.

  В обычный полуоблачный день в городе Невервинтере два дварфа случайно наткнулись друг на друга. Пышнобородые были знакомы и уже несколько лет не виделись. Слово за слово, и чернобородый, известный второму как Гандрен Роксикер, поведал своему старому приятелю, Мурадёру, о том, что у него и его братьев наметилось очень выгодное дельце. Зная своего друга, Гандрен предложил присоединится к его делу, но о всех деталях поведает позже.
  Поглаживая свою бурую бороду (хотя чего греха таить дварф поглаживал свой большой живот) Мурадёр зашёл в таверну. Его старый друг попросил найти ещё несколько "людей", к которым Мурадёру стоит присмотреться за время первого задания, чтобы приобщить их к дальнейшим работам. Роксикеру нужно было доставить повозку в Фандалин и он посчитал такую миссию хорошей проверкой благонадежности наёмных авантюристов. Дварфы договорились встретиться возле этой таверны через несколько часов. Гандрен привезёт повозку, а его многофунтовый товарищ приведёт охранников для сопровождения её.
  Дварф зашёл в таверну не один. Первым его спутников в этой миссии стал гном по имени Юрти. Старый (а может нет, даже Мурадёр не помнил своего точного возраста) бородач был уверен, что гномец слышал конец их беседы и поэтому так удачно подвернулся сразу, и также легко согласился на предложение. Внутри таверны наметанный глаз дварфа сразу обратил внимание на по всей видимости особу знатного состояния и рода. Артура Ливси, а именно так звали эту особу в чёрной шляпе, Мурадёр решил попытаться нанять не сколько для найма на дело, сколько для опустошения его кошельков. На тот момент дварф ещё не знал, что этот человек такой же плут, как и он.
  В уголке за деревянным столом сидела пара эльфов. Образованная только что троица не знала, что остроухие далеко не пара и даже не знакомы. Дуклинг, который давно не видел других лесных эльфов, очень рад был увидеть в этой богами забытом месте такую прекрасную особу как Амалеан. Он подсел к ней познакомиться, как тут ему помешали подошедшие. Возможно, он бы и отказался от предложения "ходячей бочки" с бурыми волосами, если бы на приглашение того присоединиться к их путешествию не пристала эльфийка. За этими небесного цвета глазками Дуклинг в тот момент мог пойти даже и с этими незнакомцами, чьё общество у него не вызывало никаких эмоций.

***

  Как и было оговорено, дварфы снова встретились. В новой компании был и Роксикер: его сопровождал доблестный с виду воин, который представился отряду Сильдаром Холвинтером. У него были дела в Фандалине и он согласился составить компанию в дороге Гандрену. Дварф-наниматель же очень спешил, но хотел познакомиться с выбором Мурадёра, а также передать повозку в их руки. На лошадях Роксикер с Холлвинтером доберутся быстрее, покуда на телеге с волами у новообразованного отряда путь займёт пару дней. На знакомстве и передачи повозки с инструкциями, которые гласили разыскать лавку «Провизии Бартена», их короткая встреча и закончилась. Пара, состоящая из дварфа и человека, ускакала на своих конях, на последок крикнув, что уже и за это поручение по доставке повозки в Фандалин каждый получит по 10 золотых монет.

***

  Несколько дней следуя по главному тракту к югу от Невервинтера вы провели без происшествий. За пару миль до поворота на Триборскую тропу Мурадёр объявил, что сегодня к вечеру они уже прибудут в Фандалин. Круглому коротышу натерпелось узнать, что же за дельце там устроили братья Роксикеры. Остальные приняли эту весть одобрительными вздохами и кивками. Работёнка оказалась непыльной, да и за такую прогулку неплохо заплатят.
  Гном Юрти уведомил негласного лидера, дварфа, о том, что ему уж очень нужно отойти в кустики. Никто его не видел накануне вечером на привале какое-то время, а гном спустя время вернулся с довольным видом. К сожалению для последнего, съеденный куст ягод никак не сказался благоприятно на желудке наименьшего существа отряда. И зов природы изнутри просился наружу. Мурадёр не собирался ради него оставлять движение их "каравана", но Дуклинг заверил, что останется с гномом и осмотрится, пока тот завершит свои дела, а потом быстроногий нагонит отряд с коротышкой на руках. Юрти поморщился на его словах, представив себя на таком "скакуне", но спорить не стал. На том и порешили.

  Никогда не знаешь наверняка, который бой может оказаться последним. Но вот сама по себе встреча с драконом уже сулит и пахнет Смертью. Капитан в прошлом, Кенталот Молфурий, прекрасно понимал это. Поэтому помимо подготовки к предстоящему знакомству с большой ящерице, также уделил внимание Малышке. Маленькая медведица, которую когда-то звали Кровопийцей, мирно свернулась в клубок на коленях у стражника. Медленное поглаживание её мягкого пузика внезапно остановилось — Мурк Вудс вернулся с разведки и дал сигнал всем. Кенталот нехотя спустил малую медведицу на землю, дав команду:
— Жди здесь, — сопровождая жестом своё указание.
  Поделившись на группы, суренарец возглавил мини-отряд, который старался обойти дракона с дальней от их точки привала стороны. Покидая медведицу, капитан Молфурий про себя надеялся, что если он не переживёт сей день, то хотя бы кто-то смог. И потом мог взять Малышку с собой, чтобы она не оставалась одна. Предусмотрительно, он оставил возле медведицы куски мяса из его дневного рациона. Собирая рюкзак он сделал вид, что ненароком обронил их и не заметил, будучи уверенным, что малая ненаеда примется за них как только он отвернется.
  Сжав покрепче свой меч в одной руке, а также щит в другой, Кенталот смело двинулся вперёд, ведя ещё двоих навстречу ведомой опасности.

  Очнувшись, Кенталот сразу спросил:
— Что гоблинишка рассказал? — вопрос адресовался Эарендалю, который его перевязывал. — А что вообще происходит? На нас напали? Это гоблин меня вырубил? — глаза Кенталота бешено крутились по сторонам в поисках ответа. Ответ же пришел из его организма. Почувствовав боль в боку, стражник медленно стал припоминать, как резко выдернул стрелу. Взгляд упал на гоблина, Кенталот продолжил свой допрос эльфа:
— Так что он рассказал? Что здесь происходило? Почему произошёл завал в проходе? — не унимался с вопросами человек. В самом же проходе капитан не увидел ранее выпиравших ног, — А где делись ноги?

  Спустя некоторое время Кенталот снова обратился к своим попутникам:
— Знаете, за годы моей службы бывало всякое, — начал бывший капитан, — и бывали такие ситуации, когда нужно было действовать не по указке командира, а как-то иначе. На нашей с Асинкритом короткой разведке я нашёл ровно пять наконечников. Они ржавые, не пригодные к дальнейшему использованию. Но их ровно пять! Прямо как нас с нами! — у Молфурия забегали глаза от возбуждения, — Но также они будут неожиданными для наших врагов! Я раздам каждому из вас по наконечнику. Может сложиться такая ситуация, что потребуется подать незаметный сигнал или же дать понять, что вы это действительно вы. В таком случае просто достаньте наконечник и каждый из нас сразу поймёт, что дело нечисто.
  Бывший стражник вложил каждому в ладонь по ржавому наконечнику стрелы.