Голосование за ходы

Гуки Гобліни, вони на деревах! І два на пагорбі! – Вигукнув Дальдарин і зарядив заготовленим заклинанням одному з гобнинів, що помітив на пагорбі, прямо в морду. Власне, він хотів був зробити ще щось, але від довгого сидіння у возі в нього свербіла дупа, тому Дальдарин не зміг зібратися з думками і жахнути в гобліна ще раз.

Взявши жменю піску в руку, ельф заспівав тихесенько:

Спи, моя радість, засни…

І здув пісок з руки. Варто йому було зробити це, як в сфері радіусом 20 футів, на краю якої знаходився гоблін, якого помітили пригодники, в повітрі заблищали маленькі піщинки, які, присипляли кожного, кому вони потраплять в очі чи в ніс.

Дальдарин з певним незадоволенням й підозрою дивився на свою компанію. З усього товариства, що зібралося за столом, дроу та напіворк викликали у нього найбільші підозри, бо жоден інший народ не вчинив стільки зла ельфам, як ці послідовники злих богів. Але якщо владиці Корелону треба, щоб він дістався до Фандаліна в компанії цього єретика і напівтварини, значить, така його воля, хоч Дальдаринові вона не дуже зрозуміла.

Дальдарин виглядав як звичайний представник народу ельфів: прекрасне обличчя, зверхній погляд і їдка, зверхня манера розмовляти, наче його співбесідник — дворічна дитина. Єдине, що відрізняло його — це одяг. Вдягнений він був не за вишуканою модою ельфів, а у явно саморобний костюм зі шкіри та хутра тварин. Втім, навіть у цьому саморобному одязі було видно ельфійську тягу до краси. Особливо уважна особа може помітити пляму на лівому плесні, яку Дальдарин намагається приховувати, втім, не дуже ретельно.

"Отже, вважаю, нам треба представитися і трохи розповісти про себе, щоб ми розуміли, з кім маємо справу" — на цих словах Дольдарин кинув різкий неприязний погляд на дроу, а потім продовжив: "Мене звати Дальдарин, я слуга владики Корелона Лоретіяна, Господа і Бога мого народу. Не проявляйте неповаги до мого Господа, і тоді, можливо, ми з вами поладимо"

Вечір у Зота минув відносно спокійно. Шинкар зустрів компанію нових героїв Келдела привітно, і навіть не став брати з них грошей за ночівлю (хоча коли Зрадік намагався винести з номера нічний горщик, Зот все ж відібрав в нього "трофей", і трохи погрозив йому пальцем. Ну що тут поробиш, така у нього природа).

Зранку трактирник накрив гостям сніданок: це була яєшня з чотирьох яєць, смажена на салі, з чорним хлібом і часничком. На сніданок пива не було, оскільки алкогольні напої в Келделі розливали лише по вечорах, але на велике прохання героїв Зот віддав їм цілу діжку зі своїх запасів.

Докладно розповівши, де живуть мешканці села, які можуть їм допомогти в їхній основній справі, Зот відправився займатися своїми справами.

Ваша група доволі швидко дійшла до будиночку відьми. Знаходився він біля підніжжя гір і виглядав доволі чудернацько: за великим рахунком, це був не будинок у звичайному розумінні, а дерево, в стовбурі якого були дупла, в яких вставили вікна і двері. Під деревом сиділа не стара карга, як цього можна було очікувати, а жіночка, на перший погляд, середніх літ, хоча більш уважний спостерігач, побачивши її зблизу, зміг би помітити кілька пасом сивого волосся та перші вікові зморшки біля очей. Жіночка читала якусь книжку і не звертала на шукачів пригод жодної уваги.

Отримавши відповідь від вояка, Дальдарин задумався. Легше за все було б спробувати усипити його, а потім перерізати горлянку, поки він спить, але усипляючі чари потребують матеріяльного компоненту. Так, це може бути блищак, але його нема… Що ще там… Пелюстки троянд? Дурня, де я їх знайду. А ще… Дрібний пісок! Ми біля печери, тут багато подрібненого камня, може, знайдеться і дрібний пісок!

Дальдарин озирнувся по сторонах, намагаючись знайти потрібні йому інгредієнти.

Дальдарин звик покладатися на рубін в своєму кинджалі, але під час останньої битви він випав десь і ельф не зміг його знайти. Тому, поки вони ще були біля возів, він пошарився по ним, щоб знайти якісь предмети, які можна використовувати для чар. Специфічних інгредієнтів, типу лайна кажана зі сіркою, там, звичайно, не було, але прості штучки, типу шматка овечого хутра, дубленої шкіри чи мідної проволоки, він знайти зміг.

І от зараз Дальдарин дістав з кишень свого саморобного жупана шматочок мідної проволоки, вказав пальцем на Бодомара, і прошептав магічним шепотом, який міг чути лише адресат.

— "В кущах сидить гобліноїд. Один. Нас поки не помітив. Ліквідуємо його швидко, поки він нас не помітив, чи спробуємо прокрастися?"

У Дальдарина було смутне відчуття, що десь він цю печеру вже бачив… Від думок його відволік ведмідь: він знову почав щось малювати на піску, тикаючи носом кудись у бік заростей.

Ельф вдивився у темряву заростей, щоб знайти, що там помітив Сібо.

Селянка баба Надя, двері хати якої спочатку підпер своєю тушею величезний орк, не даючи їй вийти і подивитися, що там за шум був зовні, а потім ще виламав їй двері, була, м'яко кажучи, шокована. Вона дивилася на Вукса, що скрутився калачиком в кутку її хати, і в неї всередині закипала лють.

Тремтячи від люті, бабця підійшла до орка і почала його лупасити, приговорюючи.

— «Ой то що ж це коїться! Я тебе кликала? Я тебе сюди кликала? Ану геть пішов з моєї хати, орк нєкрасівий!

В той час Зот спокійно поклонився Хукіру і пішов готувати кімнати для новоявлених героїв Келдела.

Зрозумівши, з ким він має справу, Зот юркнув до дверей і загородив собою прохід.

— Вихід — 5 срібних. + по срібному за кожну вкрадену тарілку

— «Ой-ой-ой, обережніше! Зачекай секунду, зараз я тебе зніму!»

Дальдарин спробував був залізти на дерево, на якому підвісило Бодомара, і без особливих проблем заліз на нього. Схопивши мотузок, на якому бовтався його напарник, він закричав вниз:

— «Я зараз її переріжу, готуйся падати! Якове, спробуй його піймати! На рахунок 3: один! Два! Три!»

І Дальдарин перерізав мотузок кинджалом.

Старий староста також вийшов на вулицю. Побачивши мертву віверну, яка, в принципі, заважала дахарам виконувати свою роботу, але не настільки, щоб витрачати грошей на пригодників, про себе цикнув "ще й на це гроші витрачати", але виду не подав.

— "Цей час настав" — сказав Тихон натовпу, що зібрався на площі, — "Я оголошую збір грошей на віверну! Кожен най жертвує славним героям стільки, скільки може. Кожна мідна монета зараховується."

Після цих слів всі мешканці села почали вигрібати те, що в них було по кишенях, і кидати під ноги пригодників. Переважно це були мідяки і срібні монети, але хтось, особливо багатий, кинув навіть золотой.

А щодо вас", — Тіхон звернувся до героїв, — "Час вже пізній, думаю, Зот буде не проти, якщо ви в нього переночуєте. Заодно вилікуєте рани вашого бійця. Втім, якщо захочете поговорити з лісничим або з Ольгою, то вони також тут стоять" — Тіхон вказав на грізного на вигляд моцного бороданя і на жінку в чудернацькому одязі.

Дальдарин не хотів залишатися наодинці зі своїм темним, прости Господи, "родичем", тому пішов разом з рештою компаньйонів. Краще компанія напів-орка, ніж дроу.

***

Дальдарин йшов недалеко позаду від Бодомара і Сібо, коли раптом пролунав дивний хруст. Дальдарин вихопив кинджала, готуючись реагувати на можливу небезпеку.

Дальдарин з огидою дивився на напіворка і дроу, що копалися в рештках гоблінів і відвернувся. Він був вищим за те, щоб підбирати те, чого торкалися нижчі істоти, і з більшим інтересом спостерігав за ведмедем, що винюхував щось у кущах, і, схоже, щось знайшов

Віверна, що жила і полювала на околицях Келдела, прожила недовге, але гідне життя. Просто сьогодні був не її день.

Намагаючись скинути зі себе орка, що душив її, і дверга, що намагався теж придушити її, але його коротенькі рученята не могли повністю охопити її шию, віверна дуже невдало крутанула своєю шиєю і зламала її. У передсмертній агонії вона таки змогла ще раз кольнути своїм хвостом Вукса, після чого замерла навіки.

Тим часом з дверей і вікон хатинок, які знаходилися біля таверни, почали виглядати люди, які намагалися зрозуміти, що то за шум був надворі. Виглянув зі свого шинка і Зот. А коли мешканці Келдела побачили, що віверна, яка тероризувала околиці, лежить посеред села мертвою, то всі почали виходити на вулицю, радісно вигукуючи хвалу героям, які зробили це. Навіть ті, хто вже встиг познайомитись з цими "героями" до того особисто, аплодували їм.

Тим часом з боку гір почала наближатися драконоподібна істота з крилами. Побачивши зеленого орка із карликом на шиї, вона намагається вхопити їх кігтями.

Побачивши це, стара закричала: "От дурні, нащо вони туди полізли? Хіба вони не знали, що тих, хто по дахах тут лазить, забирають виверни?"

Віверна почала хрипіти і знижатися, підбита ворожим фаєрболтом, задушена, зі зав'язаною пащекою, поки не впала на землю. Люто мотиляючи шиєю, головою і хвостом, в які вчепилися карлик, орк, що ідентифікує себе як гоблін, і гоблін, що ідентифікує себе як орк, вона марно намагалася скинути їх зі себе. Тільки один раз вона випадково вжалила Вукса у плече своїм отруєним жалом, від чого той трохи скривився, але хватки не послабив.

Переконавшись, що загроза минувала, Дальдарин прибрав кинджали і зліз з воза, підійшовши до компанії.

— Ну, що ви там знайшли?

Віверна, яка розраховувала на легку здобич, не очікувала на такий серйозний супротив, тому не змогла одразу скинути з себе нахабного гобліна-переростка. Задихаючись (в прямому сенсі) у обіймах Вукса, вона почала хаотично розмахувати своїм жалом, але не змогла потрапити по своїй жертві.

Хукір, відомий також у деяких колах як Доранте, зміг накинути на морду віверні мотузку.

Магічний постріл жреця, на жаль, улетів "у молоко".

А бабуся охала і ахала, спостерігаючи за подіями, що відбувалися над шинком.

Стіни шинку витримали вагу орка гобліна, і той зміг без проблем залізти на дах. З висоти даху (а шинок був найвищою будівлею на селі) відкривався чудовий вид на село. Дерева Вукс помітив одразу: навіть істота із мозком хробака не могла б не помітити зелене море, яке омивало південну частину села, кінця і краю йому не було. Вітер гуляв верхів'ями дерев, які легенько погойдувалися, наче морські хвилі. Вуксу це видовище нагадало старі добрі часи морських подорожей, і це трохи заспокоїло його лють. Помаранчеве сонце повільно ховалося за лінією горизонту, фарбуючи західну частину лісу у свої полум'яні кольори.

Гару помітив, як хтось рухався в їхній бік. Це була літня жінка, вдягнена в усе чорне, яка йшла у бік будинків по правий бік від шинку.

"Схоже, в цьому циркові є хоч хтось адекватний" — подумав про себе Зот. "Можливо, вони зможуть допомогти"

— Та от знаєте, не дуже. Хтось всю дичину налякав у лісі, тож мисливці вже другий день приходять ні з чим, у Гальки, доньки коваля, народилася дитина з дивною плямою на лобі, кажуть, мєчєний, великою людиною буде, тьху. А, ну і ще люди почали зникати. Он, недавно у старости донька пропала, він вже хотів був до Вотердіпу посилати за найманцями, щоб ті розшукали, але, схоже, найманці самі сюди прийшли — Зот усміхнувся неприродною усмішкою, яка більше нагадувала гримасу болі.

Побачивши, що гоблін, в якого він поцілив, все ще на ногах, Дальдарин знову почав формувати маленький згусток полум'я

"… розшифруй закони світобудови і спали це! Fire bolt!"

Вказавши руків'ям кинджалу з рубином у бік противника, Дальдарин вистрелив заклинанням.

Кендел — забуте богами поселення, куди дуже рідко заходять випадкові мандрівники. Тим паче, така різношерстна компанія, як та, що зараз сиділа за одним зі столів у місцевому шинкові. Зот, хазяїн шинка, старався не звертати уваги на компанію гобліна, орка, дверга, напіврослика (?) та якогось монстра, наче зшитого до купи зі шматків різних істот, чого не скажеш про місцевих. Власне, місцеві, побачивши, яка публіка зайшла до шинка, поспішила покинути заклад попри страшну зливу, тому окрім наших шукачів пригод і хазяїна, у таверні не було ані душі.

Але клієнти є клієнти. На замовлення шукачів пригод, їм принесли обід: гарячий і густий червоний борщ із пампушками з часником, мисочка зі сметаною, варена бульба зі шкварочками, щедро всипана зеленою цибулькою, паляниця із полуницею і по келиху пива.

Хоч злива, через яку команда і заблукала, і не думала вщухати, і ніхто з компанії шукачів не мав чіткого уявлення, де вони знаходяться, гарячий обід і тепло каміна поліпшували їхній настрій. Все не так вже і погано, принаймні, тут вони можуть перепочити, а можливо, навіть знайти собі якусь роботу…

Дорогою від місця, де група найманців зупинялася на ніч, і аж до самого перехрестя, де вони побачили мертвих коней, Дальдарин сидів тихо, не співав і не грав. Інтуїція мандрівника підказувала ельфу, що цього дня варто бути уважнішим під час подорожі, і не відволікатися самому і не відволікати інших музикою. І він мав рацію: за півдня шляху група натрапила на мертвих коней, з яких стирчали стріли із чорним опіренням.

Уважно вдивляючись в темряву лісу, Дальдарин вихопив свій прикрашений рубіном кинджал, готуючись підсмажити мармизу першому, хто задумає вчинити з їхньою худобою так, як вчинив із цими кіньми. Але, перед тим, він на всяк випадок наклав на себе магічну броню. Міцно тримаючи кинджал, ельф заспівав мовою магії, другою рукою роблячи необхідні паси руками:

Як джерело сили, я, Дальдарин Зоряний Шлях, наказую
Розшифруй закони світобудови і захисти це

Дальдарин торкнувся рукою з кинджалом до своєї груди

Mage armor!

Ледь помітне сяйво вкрило чародія, наче обладунок. Дальдарин напружено прислухався до своїх відчуттів: наче, цього разу йому пощастило і заклинання наклалося, як треба, без несподіваних додаткових ефектів.

Закінчивши чаклувати, Дальдарин знову встромив свій погляд у темряву лісу, виглядаючи можливу загрозу.

Дальдарин мовчки допив вино і вийшов разом з іншими на вулицю, до возів.

Попри те, що Яків (так звали нового знайомого напіворка Дальдарина) на перший погляд не виглядав особливо злобно, ельф не зміг ще до кінця відкинути свої упередження щодо нього. Береженого Корелон береже, тому Дальдарин, не вагаючись, підійшов до воза Бодомара. Бачачи, як той по-варварськи стукає ногами по колесам, ельф вирішив сам додатково оглянути віз на предмет якихось тріщин чи дірок в конструкції воза, які могли б становити небезпеку і привести до несподіваних поламок, використовуючи простеньке заклинання починки. Прості заклинання, типу того, ніколи не мали… додаткових несподіваних ефектів, тому ельф не переймався, що щось може піти не так…

Закінчивши огляд, він залазить на воза.

Дальдарин в дорозі не ініцюйовував ніяких розмов: за роки подорожей він звик проводити більшість свого часу мовчки. Іноді, коли йому становилося геть нудно, він міг дістати лютню і почати грати йдучи дорогою. От і цього разу Дальдарин сняв зі спини лютню, прочистив горло, і тихо, ледь гучніше шуму, що видавав віз та кінь, заспівав під акомпанемент лютні:

Мандрував хтось краями та зіткнувсь зі стіною,
Та й пробив головов так, що бризнула кров
В синє небо зірками.
Славно, їй-богу, ті зірки запалали,
І тоді мені батько сказали,
Щоб я вже збирався в дорогу.

Славна дорога пролягала лугами.
Я йшов і шукав хто був смерть,
А тепер кого братом назвали.
А він тихо стояв за моїми плечима.
Він спокійно стояв і дивився на мене
Скляними очима.

А за горою в гаю виднілася рідна стріха,
Стріха ховала тихо ґверову сталь.
Я ж на прохання мами ішов з чистими руками,
Та в серці моєму лунко співав Nachtigall!

Дай мені руку; кличе славна дорога.
Ми підемо по ній у навколишній світ
Під проводом Бога.
Та той брат лиш стояв на суцвітті калини,
Його пальці судомно стискали
Тіло моєї дитини.

А за горою в гаю виднілася рідна стріха.
Стріха ховала тихо ґверову сталь.
Я ж на прохання мами ішов з чистими руками,
Та серце моє ущент розривав Nachtigall!